ПІСНЯ ПРО ОСІЙ

 

На зарінку раст квітує,

Мов вінок довкіл криниці,

І щовечора іду я

Пити чистої водиці.

Бо у цілому Осої,

У гірськім селі квітучім

Не знайти води такої –

Та вода жива й цілюща!

 

ПРИСПІВ:

А ту криницю легіні копали,

А расти висівали осійчанки!

З усіх країв сюди квітки збирались,

І з юними співали до світанку:

– Іди, хлопче, по світку, по землі усій –

Ниє села файного, гикой тот Осій!

Всі пісні, що знаєш ти, проспівати вмій,

Та найкраща в світі є пісня про Осій!

 

А до нашої криниці

Приходили воду пити

Ясен місяць та зірниці,

З гір високих білі квіти.

І навіки серце чисте

Має той, хто пив ту воду,

Бо вода та промениста

З гір бере і силу, й вроду!

 

    

МАЙЖЕ НЕІРОНІЧНЕ

 

Яку страшну мороку

На плечі я звалив -

Узявсь прожить сто років,

І сорок вже прожив.

 

Та ось - обурив Долю:

Побився об заклад,

Що проживу без болю

Останні шістдесят.

 

Напевно б зміг прожити,

Якби не те чуття:

Що буду я робити,

Як доживу життя?!..

 

 

* * *

Впала завіса -

Хистке прикриття,

Стало

Безглуздим заняттям

Життя.

 

Грав

Не ту ролю,

Не в тому ключі,

На сцені не тій,

Не для тих глядачів.

 

Грав,

А мав жити.

Як мало прожив...

Лягти б після смерті

У гріб не чужий..

 

 

АПОКРИФ

 

Витворив Бог Єву

з Адамового ребра

і була Єва прекрасна

і зваблива несказанно

така спокуслива

що навіть Бог накинув на неї оком

і підстерігши зручний момент

за дріб'язкову провину

за якусь махінацію з яблуками

вилаявши безбожно

вигнав Адама з раю

 

А Єву залишив при собі

бо ж була Єва прекрасна

і зваблива несказанно

така спокуслива

що нині сказати важко

чиї ми діти

 

Адамові

  вічнопорпаємося

  в землі

Чи Богові

  вічно прагнемо

  висоти

 

ЖІНКИ

 

Йой, йсі стегна:

як вони погойдуються і подригують -

і чого вони погойдуються

  і подригують?

                    (Хороше через калюжі

                    проступать

  на високих підборах,

                    проштрихуючи мимохідь

  серця жаб'ячі).

 

І для чого ці стегна

погойдуються і подригують?

 

Надто дорого черевики

  ногам цим обходяться -

застрягають підбори в пазах коридорів дощатих,

у автобусах зачіпають підлогу гратчасту,

                    відлітають;

намокають очі з полиском косметичним,

і по щоках розтікається той косметичний погляд:

                    ах, сердешні

                    ці жінки у місті!

 

Важко ступає

  огрядне жіноцтво сільське,

на ногах - чоботища,

а в мислях - діла.

                    Чи траплялось ділам

залітати у мислі

ласкавих красуньок міських?

 

  Бо ж вони не приводять

на спарування корову, не вносять

поросятам двох відер

  явно добірного корму,

не перуть у потоці,

  не трудяться в полі,

дітей не народжують

на весінній межі мимохідь,

як жіноцтво сільське.

 

Обніми їх таких!

Навіть немає за що узятися, потискать.

Мов зачерствілий сухар попід груддю

із пластика трісне

і розсиплеться;

губи на смак - наче фарба.

 

Ще й абияк їдять:

молока півсклянки,

  півгудзика масла на хліб,

вдвічі тонше якраз,

  як жінки із села, відкусять

половину шматочка,

  не скуштувавши м'ясного,

виймають цигарки “Дукат” –

  й до десерту уже переходять...

 

А ссуть нікотин,

наче кров із руки - комари,

розчинившись в диму

  (комашню дим лякає),

ледь розвіється він –

  наче їх й не було тут,

                    лиш недопалків купа, та попіл,

  та грюкання дверми.

 

Йой, жінки йсі у місті,

чи, можливо, усі вони

  напівжінки лиш?

 

Навіть декілька порцій

  таких побажань

й на перекуску мало

  жіноцтву сільському.

 

А, можливо, жінки ці у місті

поспіль всі пришлепуваті,

                    якщо лиш за тижденьзмарнують

  півдюжини весен своїх,

                    а після, спізнілої осені,

в парки виводять

                    на газони болонок,

як рідних дитяток.

 

А в жінок на селі

повсюдно - рої дітлахів,

ноги - в ципках,

  і кури в гною копирсають,

пахне свіжістю ліс,

і в ночі травневі далеко

за царину чути -

                    валують на зорі собаки.

 

  

ВІДКРИТТЯ ЛЕТУ

 

Зусиллям волі

довести чутливість рук

до стану

коли щільність повітря

відчуєш як щільність води

і від землі

легко відштовхнутися ногами

і вверх поплинуть

полетіти

 

а тоді

руками рівномірно

космічний простір протинай

 

коли ж сяйне

миттєвість відчуття надшвидкісного лету

й дух перехопить радість

то й не дихай

хай радість буде повною

лети

лети і осягай суть лету

лети і розумій що ти щасливий

бо в житті мета найвища

лет

а ти летиш летиш летиш

найщасливіший

  ЛЕТ

 

Як лет стрімкий - то зайві крила!

Лиш - пружні мускули, і - міць!..

Щоб чути небо мислю, тілом.

А там, де гнізда блискавиць,

Натрапити на русло сили,

Рукою грози одвести,

І, одчемхнувши власні крила,

Мов сушею, повітрям йти.

 

 

ОСЯГНЕННЯ

 

Спочатку

лиш передчуття,

тінь розуміння -

осягнення свого буття

з крон до коріння.

і ось розсовуються межі

видінь, осягнень,

і ти безмежності належиш

правічних прагнень.

і вливаєшся розумом власним

у нуртуючу всесвіту мисль,

крізь яку і минуле, й сучасне

у диханні твоєму злилось.

Там лишилося лиш руку простерти

в майбуття, щоб на мить хоч одну

паперовий кораблик безсмертя

об долоні твої черкнув.

 

 

ДОСЛІД

           

Паблові Пікассо

 

Овальне яблуко

Під небом шестигранним

Росте навскісно

З трапеційної землі.

У колбі простору

Лежать вітри пластами.

А колбу гріють на вогні малім.

 

Щось вибухне!

Та ще не має ймення

Ні ненароджене,

Ані давно живе -

Хоча й став дослід справою будення,

Та в досліді є завжди щось нове.

 

 

ПОЕЗІЯ

 

Поезія – суремний голос пристрасті,

Литаври слів, душі органна гра.

Із тіла, наче з дерева кора,

Злітає спокій. Набирає швидкості

Вогненний вихор в зимовій безлистості

І крила дорисовує вітрам

На тлі гори. І настає пора

Коли зникає втома урочистості –

 

Є тільки лет. Є лет і небеса.

І просторінь. І свист. І бистрина.

І можна мозок в іскри розкресать

 

Об серце світла, та м’яка весна

Іскринки загортає в слова шовк,

Й до слова слово ставить у рядок.

 

 

ПІСНЯ І ТИША

 

Пісня

може народитися в тиші

 

Тиша

може розпочатися в пісні

 

Пісня і тиша

можуть жити в злагоді й мирі

тільки у твоєму серці

 

 

* * *

Давно пливу я кораблями книг,

Міняючи моря, шляхи, знамена.

З екватора і до полярних криг

Несе мене жага моя шалена.

 

Мов до повітря, я до моря звик.

Щоранку, лиш зоря встає червена,

Я думаю – як мало я ще встиг,

Як довго плакав я в порту Верлена...

 

Не раз бувало – днина сіра, хмура,

А я пливу на кораблі Артура,

А море рикає, мов зла химера!..

 

Та тільки трохи погляд мій пригас –

Мені вогні запалює Тарас,

І я пливу до маяка Бодлера.

 

 

ПРОБЛЕМА

 

Ми будь-що не будемо читати.

І з жалем до мене мовиш ти:

– Як поетам треба працювати,

Щоб до рівня прози дорости!..

 

 

Ох, поети –

Цілий сад,

Чи – військо!

Важко вам чи легко,

Доки чуть –

Над серцями

                    пушкінська,

                                        франківська

Громогласно гоготить могуть!

 

 

УКЛІН СОСЮРІ

 

Якщо мене спитають,

Що таке любов,

Я відповім:

– Читайте Сосюру!

 

Якщо мене спитають,

Що таке поезія,

Я відповім:

– Читайте Сосюру!

 

Якщо мене спитають,

Хто народив у мені цю книгу,

Я відповім:

– Любов! Поезія!! Сосюра!!!

 

 

У МОРЕ МОВИ

 

У море Мови я пірнав,

У море крові.

Там щиру думу зодягав

У дуже слово.

 

І, випливаючи, кричав,

Аж серцю тісно:

- Яку я думу спеленав!

От буде пісня!

 

Але Учитель мій святий,

Мій кат жорстокий,

Казав: - Ти глибше міг плисти.

Це - неглибоко.

 

Хоч я про себе кляв його,

Та вголос мовив:

- Пірну ще глибше в той вогонь,

Здобуду - С Л О В О!

 

І розверзалася вода,

І понад силу

На берег люто викидав

Словесні брили.

 

Я вже гадав, що я - Сізіф.

Під моря рокіт

Бровою хижо Вчитель вів:

- Це - неглибоко...

 

І тут любов свою і гнів,

Біль і жадання

Зусиллям волі перелив

У лютий камінь.

 

На зло Учителю я став

На чорториї,

І камінь той припасував

Собі до шиї.

 

З розгону в Море я пірнав -

Зірки хитнулись! -

І щонайглибша глибина

Мене ковтнула.

 

Набравши слів, згасив я злість...

Торкнув руками

Мотузку!.. й раптом збаг: приріс

До шиї камінь!

 

Я йду на дно, а дна нема,

Слова - потоком!

І тільки зверху долина:

- Ще - неглибоко...

 

 

АНТОНИЧ

Я не людина, я рослина.

А часом я мале листя.

(Б.-І.Антонич)

 

Глибокий вірш. Поезія прозора

Дзичить, дзюркоче

По сріберній ріні,

А з берега зелені розмарини

В екстазі елегійної покори

Веслують листям води перегуслі.

І пух кульбаб, мов чарки золотисті,

Літаючи, розбризкують вогнисто

Медові краплі. Тихо плачуть бусли.

 

 

                       * * *

Тепле слово став на чати,

Заховай го в ритм і рими.

                  (Федор Потушняк)

 

Як вишню, клав на губи слово,

А в слові музика грайлива

Переливалась, і медова

По тілу хлюпалася злива.

 

І губи чули, губи знали,

Як слово грало кольорово,

Як розсипалось на кристали,

В печеру серця йшло на лови.

 

А я нове вже бачив слово,

Впивався жадібно губами...

І думав я - прекрасна мова,

Де слово пахне так бузково,

Де слово грає кольорами.

 

 

БЕЗСМЕРТЯ

 

Коли вмирала рідна мова,

Я до чужої не тікав:

Я кожне слово підбирав -

Губами точно визначав

Температуру й силу слова.

 

Слова, що мерли в забутті,

Які вже й дихати не вміли,

З труни підносив дужий, смілий

Мій голос, і вони тепліли,

І залишалися в житті.

 

Лиш перебравши всі слова,

І впевнившись, що дише кожне,

Я щось ганебне і тривожне,

Щось неправдиве і безбожне

В собі самому відчував.

 

Бо тут відкрилось мені,

Що це ж не мова помирала -

Вмирав я сам! і воскрешала

Вона мене - життя вертала,

Коли лежав я у труні.

 

Питав себе: що є життя,

В якому може вмерти мова?! -

І колискова, й колоскова,

Твоя вся - слово коло слова! -

Безсмертя думки і чуття!

 

Tegs: іван петровцій вірші