ОДА МАЛИНОВОМУ КУЩУ

 

Коли йду лісом, то самі слова

Зриваються із губ у тиші ранній:

- Хвала тобі, малино лісова,

По запаху і смаку незрівнянна!

 

Хай тіло твоє в гострих колючках,

Хай в темних чагарях - тіла зміїні:

До тебе йду! - аби лиш мені пах

Цей цвіт, цей плід –

  цей молодий малинник.

 

В краплинах рос легкі твої листки,

В краплинах ягід - віти темнуваті.

Це все - на тлі гори. Туман м'який

Внизу лежить, мов новорічна вата.

 

В туман встромляю ноги,

  мов у сніг, -

Все ближче й ближче

  теплий кущ малини.

З-під ніг струмок злітає,

  й повз барліг

Несе свій страх і подив у долину.

 

З листка листком зганяю павучка,

І ягоду в росиночці купаю,

Й ось на губах лежить вона –

пухка! -

І ніжним соком губи орошає.

 

Цей сік пропік усе моє єство -

Аж тіло все розкрилилось малинно!

В тобі, червоноягідна перлино,

Життя непереможне торжество.

 

Всю силу, що таїть в собі земля,

Все світло сонця,

  що струміє з неба,

Цей кущ малиновий ввібрав у себе,

З'єднав і соком ягоди налляв...

 

В колючку твою пальця я вколов -

Набігла крапля - плід червонуватий;

Тоді й збагнув:

  цей квіт - червона кров

Дають права тебе сестрою звати!

 

 

АРХІТЕКТУРА ЛІТА

 

Промінням

щедро вмита й перевита

струмує ввись

архітектура літа:

 

леткі споруди,

фейерверки стилів -

о, як вони для серця й ока милі!

 

Їх,

наче душу

нерозгадану жіночу,

як не торкнути -

хоч збагнути хочу.

 

Ось ця блакить

без жодної хмарини -

твоя душа

спекотної години?

 

Об'єми хмар -

матеріальні речі,

а поміж них -

блакитна порожнеча?

 

Чи теж - об'єм,

що хмар торка краями?

чи теж:похвильно -

спокій і нестямність?

 

Проблема ця

вже не така й маленька -

рельєфна,

мов скульптура Архипенка.

 

Бо ж справді:ми це - ми!

А що розлитоміж нас,

то лиш -

архітектура літа?

 

А може ми -

й цей відстанєвий простір,

який збагнути,

як і нас, не просто!

 

Ось - я стою.

Ось - ти стоїш.

 

А проміж -

тремтить

така гаряча невідомість!

 

Хай то минуле наше,

чи майбутнє -

для нас двоїх воно

єдино сутнє!

 

Воно - душа

моя,

твоя

чи - слова!

 

 Архітектура нашої любові.

 

Цей світ,

у погляди живі закутий,

ще неможливіше

збагнути,

ніж торкнути:

 

відкрита всім

й - нікому не відкрита

струмує ввись

  архітектура літа!

 

 

* * *

Луг.

Літо.

Спека.

Під ногами рінню

Хрустіла таємничість голосна.

Пливла ріка. Манила голубінню.

Під непрозорістю таїлась глибина.

 

Крізь марева липневої спекоти

Сочила ніжний холод ця гладінь.

Здавалось – тут безсилий сонця дотик:

Ріка кидала в небо свіжу тінь.

 

Ступаю в річку...

                    Мов ошпарив тіло:

Там замість холоду стікає по ногах

Гидка вода. А в тій воді згустілій –

Намул та сонні жаби.

                              Рій комах.

 

 

* * *

В житті, що вічно молоде,

Не відчувають протиріч

Краплина часу біла: день,

Краплина часу чорна: ніч.

 

До крихти виміряно все:

Не зменшиш рух, не збільшиш рух -

Несеш те, що й тебе несе,

Хоч боязкий, хоч відчайдух.

 

Торкнеш рукою час: біжить!

І ніч - нова, і день - новий.

Тисячолітня спрага: жить!

І щохвилинний щем: живий!

 

 

КРИНИЦЯ

 

Спека зранку.

Далі - не можу...

Та ось і - криниця,

Вода - як лід.

- Це не криниця -

Творіння боже, -

Кажу дідусеві перехожому.

 

- Так. Моє, -

Підтверджує дід.

 

 

 ЩАСТЯ

Донечці моїй – Богданці

 

Як сонце життя вийшло з юності,

Навстіж

Розчемхлись роки,

Розрослась гарячінь.

Сказали сини:

– Ми шукатимем щастя! –

А мати промовила:

– Щастя, це – тінь.

 

І старший побіг

За недовгою тінню.

Хоч щастя й тікало,

Він біг як вогонь...

Лиш мало те щастя

Природжене вміння

Втекти на міліметр

Од пальців його!

 

– Ніж бігнути марно,

Вже краще діждаться! –

Середній сказав,

І по смертну пітьму

Стояв

Усього за міліметр од щастя.

Але не належало щастя йому.

 

Найменший це бачив.

І крок свій направив

Подалі од щастя –

Під обшир небес...

 Тікав син од щастя.

А тінь ця лукава

Його здоганяла,

Мов кинутий пес.

 

 

НА БЕРЕЗІ МОРЯ

 

Згорнувши крила соколині,

Спить вітер.

Солоно піскам.

І Архімед на моїй тіні

Рисує паралелограм.

 

 

КУПАННЯ

 

Натомлені роботою дядьки

Веселими гірськими путівцями

В недільний день ходили за грибами,

І ось зайшли скупатись до ріки.

 

Потявши вправно плин ріки пругкий

Могутньозбронзовілими тілами,

Кричали, реготали до нестями,

І бісилися, як водяники.

 

А тепла, розхвильована вода

Габами аж до берега летіла.

Хрустів пісок – то плив, то осідав.

 

Ріка із кола в коло колотилась.

А з кошиків дивилися гриби

Як в гальку розбивалися габи.

 

 

 * * *

Був ніжний вечір першого цілунку.

Темнава тиша стежкою в лугах

Несла два серця, гупаючи лунко...

Здавалось,

  ми серця тримаємо в руках.

 

Метелики й джмелі

поснули на квітках.

Між вербами ріка

проносилася в'юнко...

Ми босоніж ступали по зірках -

Був ніжний вечір першого цілунку!

 

 

КНИГА ТІЛА ТВОГО

 

Книга Тіла Твого

в оксамитовій оправі

повна пригод

Книгу Тіла Твого

розкуповують нарозхват

читачі Твої й тому

Книга Тіла Твого

перегортувана сотнями очей

вже й запах втоми має але я

Книгу Тіла Твого

знову й знову перечитую люблю

коли мене знайомими лукавствами чарує

хоча я часто наперед вже знаю

які і як закінчаться пригоди та читаю тільки

Книгу Тіла Твого

і лише тоді випаде з рук моїх

Книга Тіла Твого

коли останній

найостаннішій пригоді

настане

к і н е ц ь

 

 

ЛИЦЕ ЛЮБОВІ

 

Ти роздягнулася до крові –

тече пульсуюча ріка...

Уперше бачу я лице любові!

 

Ось ти – любов! – яка...

 

 * * *

Зникла усміху галузинка,

Щез очей твоїх вогонь...

Залишилась тільки музика

Голосу твого.

 

* * *

Твого волосся ніжну золотавість

Вже не пригадую, та літньої пори,

Як пшениці хвилюються ласкаво,

В них золота того живиночка горить.

 

Твоїх очей блакить,

М'яку, п'янливу,

Вже й не пригадую, але як небеса

Із осінню стрічаються журливо,

Горить в їх глибині

  Очей твоїх краса.

 

Тремтіння голосу твого шовкове

Вже не пригадую,

  Лиш як в лугах весна

Вчить квіти говорити, чую знову -

Із юних днів твій голос долина.

 

* * *

Простягала ружа руки

До веселих промінців -

Місяць тукав, тукав, тукав

Промінцями по руці.

Переливно, дзвінно, п'яно

Ружа слухала вогонь.

Руки падали в тумани

Переливно, дзвінно, п'яно -

Біль до скронь...

 

* * *

Самотня, наче дощ,

І тиха, як вода,

Стояла без калош

У полі лобода.

Прозора, як роса,

І біла, як туман,

Текла її коса

Через зелений лан.

 

 

ОСТАННЯ НІЧ

 

Пробило північ. Край села

Вони зійшлись, обоє юні:

Він у простій вівчарський гуні,

Вона вся в білому була.

 

Фатою ріжучи пітьму,

Вона простягувала руки,

І про вінець, і про розлуку

Щось палко шепчучи йому.

 

Він у руках тримав топір.

Він у очах гасив жарини

Сльозами завбільшки з росини,

І був блідий, немов папір.

 

Казав покірно: «Я – бідняк,

І це всіх наших бід причина...

Ти ж матір слухати повинна,

Зім’явши серце у кулак...».

 

Вона шептала: «Я живу,

Бо я люблю тебе!.. Послухай,

Я вдень купила від шептухи

Солодке зілля: смерть-траву!..».

 

І тут почув я ненароком –

Скриплять дуби на видноті:

«Ця їх остання ніч в житті

Уже триває триста років!».

 

 

З’ЯВА ФЕЇ

 

Ступаючи по місячному промені,

Спинилась фея в нашому саду,

І мовила: – Як на душі тепло мені!

Софіє! Хутко виходи – я жду.

 

Допоки вітер чари мої вб’є в мені,

Сама я оголю йому плече!

Бо ні на Лабрадорі, ні у Йемені

Нема таких пронизливих ночей...

 

І я відчув, як хата зачаровано

Назустріч феї крок за кроком йде.

 

І раптом зупинилась потинькована –

Софію, а не хату фея жде!

 

Крізь шибку фея дивиться з надією.

А з хати ані звуку у одвіт.

Прабабка моя звалася Софією.

Але ж... вона померла... Вже сто літ...

 

Минуще все у часі цьому вічному,

Лиш фея не минулася – стоїть,

У місячнім промінні опівнічному

Прилинувши із пройдених століть.

 

Усміхнена, осяяна, розгублена,

Стоїть собі між вишнями в саду,

І хлюпають слова її огублені:

– Софіє! Хутко виходи – я жду!..

 

 

ШАБАШ

На Лисій горі. Початок о 00 год. 00 хв.

 

ЯВКА ВСІХ ОБОВ’ЯЗКОВА!

 

Північ. Скинем ошаліло

Хто б і що вдень не носив –

Я ж для діла

Маю тіло,

А не тільки для краси.

Маззю мажуся щедротно,

Лиш під пахви – дезодор.

Нам завжди погода льотна,

Не ламається мотор.

 

З димаря у вись – ширяння:

Кочерга за помелом!..

Що там ями повітряні –

Лиш би дзвону не було!..

...Князь – на троні!

Коло трону:

Всякий,

                    всяка,

                              всяке,

                                        всяк –

Писку!..

Шуму!..

Забобону!..

Раптом князь:

– Це ж кавардак!

Гей, ти!.. хіппі!.. металіст!..

Стій внизу!.. на трон не лізь!..

Поцілуй ня в ліву руку,

В ліву ногу, і – під хвіст!

 

Ну! Скінчили цілування!

Криймо Бога в душу й мать –

В богохульному сіянні

Починаєм танцювать.

 

Скрипки!

Пилки!

Бубон лупить!

Дикий регіт!.. гогіт!.. сміх:

– ДНК розіб’єм в ступі

І поділимо на всіх!..

Де лиш взяти в богонька

Те драчівське ДНК?!..

 

Ми в аналізі спектральнім

Всі відтінки й кольори

Явим інтелектуально

І для мислі, і для гри:

Потребує шабаша

Не лиш тіло, а й – душа!

 

Натомились,

Поділились

Паличками й порошком...

Довкіл князя всі з’юрмились –

Князь вдавився павуком...

Я на князя – порошок! –

І минув одразу шок!

 

Всі прощаємось.

Втираєм

Соплі, сльози, піт чи кров...

Не минає!

Не минає

В нас до шабашів любов!

 

 

Н А М І Р

 

Немов прадавній маг, владика легендарний,

Я страчу чарівниць, що кров із моря п’ють,

Пекельників пустель, дияволів безкарних,

Які з моїх глибин жаротних повстають.

 

Я бачу у краях, що, мов дитинство, ніжні,

В далеких небесах сонця співають гімн,

І полум’я квіток пустоти повнить сніжні,

Дні розтеклись густі, як повінь з берегів.

 

Коли відкрию я й окреслю точне коло

Країв, які не встиг поплюндрувати холод,

Мій голод вимислить чаклунство молоде.

 

Прощання матиме в цю мить жіночі руки,

Пропахлі ніччю, і народжене із муки

Кохання в душу мою море приведе.

 

 

ДУША

 

Душа - крихітка крові,

Що світити в серці починає...

Тіло моє

В темряві ночей

Полум'яніє і тремтить...

 

Я - крихітка ночі.

 

 

ЗА ПОРОГОМ ЩИРОСТІ

 

Я дуже пізно книгу дочитав -

Над ранок,

  десь годині о четвертій, -

Як біль нестерпний мозок обійняв:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

Я стер всю фальш із власного життя,

І мислі, ще небачено відверті,

Впустив у серце, мов його розтяв:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

А чом би й не боятись?!..

  Як я жив?!.. -

Минулі дні, сьогоднішніми стерті,

Порозливав, порозсипав, порозгубив:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

Перед собою фальшував я міг,

Та й перед іншими...

  В цій круговерті

Був нездоланним щирості поріг:

- О, Господи! Як я боюся смерті!...

 

Якби я сам, то й зараз би помер!..

А - труд мій?!.. Діти?!..

  Знов ці мислі вперті

Мене, слабого, розп'яли тепер:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

 

* * *

Таке в душі не збережеш,

Бо не відтвориш вигин вітру!..

Стоїш і дивишся в повітря,

Прошите місячним ножем.

 

Хіба б ти розповісти міг

Яке все ясне й чорним чорне?!..

А тут, де море гори горне,

Нема й не може буть доріг.

 

Це диво витворила ніч,

І непорушність, й миломовність -

В лискучім лісі звуків повно:

Ти з невідомим віч-на-віч.

 

Свячені місячні ножі...

Благословенні тьма і тиша...

Можливо серце щось запише,

Та що зостанеться в душі?!..

 

Tegs: іван петровцій вірші