ТРИ ВИМІРИ

 

Це пробудження – випадковість

Успадкована од вітрів:

Снилась в космосі літакові

Ніжна пісня майбутніх віків.

 

Та сучасність на хвилі брала

Золотого, в зорях, орла:

Хвилювалася, витікала

З-під крила, наче з-під весла.

 

А над ним планета розкручувалась,

Вся в росі, ще осяяна сном.

І у космос текло тягуче

Із русинських могил вино.

 

19 липня 1968 року, село Осій

 

 

ЩО МОЖЕ КРАСА

 

Ріку ранкову не охопиш оком -

Нікому не дано її спинять.

А все ж троянда над гірським потоком

Вповільнює струмину дня.

 

Те, що не може вітер учинити,

Що не під силу сонцю й небесам, -

Незрушне зрушити, невпинне зупинити! -

Спроможна лиш краса.

 

 

ВЕЧІР

 

Об'ємно, голо і опукло,

Весняно, весело і зло,

Смагляво, чорно, тепло, згукло

Спускався вечір на село.

 

Росою, світлом, снами, димом,

Вікном, колискою, веслом,

Хлібами, гречкою і кмином

Спускався вечір на село.

 

Тремтів, мінився, грівсь, балакав,

Сміявся, ніжився і млів,

Любився, бився, спав і плакав

Травневий вечір на селі.

  

 

НІЧ

 

Там за склом кімнати

  кажани, мов риби,

Плавають по ночі в заростях дерев.

І будинки чорні, мов камінні глиби,

Сховища надійні для в'юнких мерен.

Зачерпну знадвору темряви рукою,

Покуштую з жмені, чи солона ніч -

В ночі присмак світла

  та землі з водою,

Що туманом встали з сонних межиріч.

О, амебний світе, краю інфузорій! -

В куренях вербових

динозаври сплять.

Бульбашкою в темінь

  плине сон прозорий:

Все заснуло

  й снові нікуди пристать.

І лише від вовка до вовчиці плине

Через темінь хвильно

  їх любовний клич,

Й запахів гудіння,

  мерехтливе, тминне,

Хлюпає до вікон плямами облич.

 

 

РАНОК

 

Ніч м'яка, базальтова -

Вітер з трав росте!

Вкутане асфальтами

Спить іще шосе.

 

Серце лиш ударами

Каже - хто є хто...

З краю ночі фарами

Вирвалось авто.

 

Ширилось засапане

Шелестіння шин -

Трав'янисті запахи

Розривав бензин.

 

Фари, наче лапами,

М'яли неба вись!

З неба зорі капали.

Як зі свічки віск.

 

Де ж зоря врізалася

В лози чи в бур'ян -

Роси клекотали всі,

Вибухав туман.

 

В небі - ні єдиної

Зірки. Сяяв цвіт.

Ранок за машиною

Біг, мов сонний кіт.

 

 

ЧОЛОВІК З ПТАХОЮ НА ПЛЕЧІ

 

Замаячів ще звіддалік

В тонкім тумані шляху -

Ранковий дивний чоловік

Ніс на плечеві птаху.

 

Далека сонячна свіча,

Здавалося, не дише.

Мовчала птаха. Він мовчав.

Владала світом тиша.

 

Як підійшли, я зрозумів,

Що це вогонь клубоче:

Який страшний тамують спів

Людські й пташині очі!..

 

Погасить сонячну свічу

Коли цей спів залине, -

Бо птах людське в собі відчув,

А чоловік - пташине.

 

Зійшлися крила і душа

В жахкій жадобі співу.

Мов хтось зумисне розмішав

Дві краплі - щастя й гніву.

 

Не знав хто має розпочать,

Жазі тій вже затісно:

Згасала сонячна свіча -

Сходило сонце пісні!

 

 

МАЛЮНОК МОГО ДИТИНСТВА

 

На синьому небі -

зоря вечорова.

 

На дубі зеленім -

два голуби сизі.

 

Між білих ромашок -

джмелі заджмелілі.

 

із сутінків теплих -

мелодія ніжна

 

пливе, випливає,

мов мамина пісня.

 

 

НЯНЬКО

 

Цокотіли ночі, наче коні,

І важкі колеса днів скрипіли

По його натруджених долонях,

По чолу, по скронях посивілих.

 

По ночах нанизувались думи

І звисали з серця низанками –

Вдень мішав їх з радістю та сумом,

В землю кидав теплими руками.

 

…Ми й тепер

прийдем додому з братом

І ждемо – аж обрій серце коле ! –

Мов хлібину, сонце у тайстряти

Принесе надвечір нянько з поля.

 

30 квітня 1968 року, село Осій

 

 

НЕСКІНЧЕННИЙ ЛАНЦЮЖОК

 

Найперше була

любов з першого погляду.

Все інше - похідне

від любові:

 

хмарина місяцеві

народила дощик,

 

золота рибка лагідному вечерові

народила казку,

 

біла троянда мохнатому джмелеві

народила кульбабку,

 

березнева крижина сонячному променеві

народила весну,

 

обважніла осінь пронизливому грудневі

народила Новий рік,

 

глибока пам'ять веселій мрії

народила книгу...

 

Нескінченний оцей ланцюжок!

 

Але

найперше була

любов...

Все інше -

похідне.

Все - від любові.

 

 

ТЕБЕ ОСПІВУЮ

 

Коли нарешті я узгоджу серце й спокій

і в грудях тишину не сколихне удар

і пам’ять відійде і в небутті жорстокім

урівноважаться пожежа і нектар

 

кому згадається в якій жазі високій

текла моя любов який солодкий жар

твої вуста в мої вливали і неспокій

мене приковува до річок та до хмар

 

Тебе оспівую у цих словах і бачу

як разом сміємося мріємо йдемо

минулі наші дні лиш ми оживимо

 

вогні зелених вин у попелу десь плачуть

та ще ніхто й ніде не бачив щоб ми ниць

збирали слави квіт підкови блискавиць

 

 

 

* * *

Вирвались за межі звуку

На землі –

Все ж тримав тебе за руку

Весь політ.

 

Вирвались за межі світла

В небесах –

Все одно ще в мене квітла

Ти в очах.

 

Вирвались за край любові...

В той же час

Самоти жахлива повінь

Вбила нас.

 

 

МОНОЛОГ

 

Дощить. А ніч повз нас -

Лякливий вершник.

Ти знаєш, що за час?

Вже перша.

 

Скажи, кого ми ждем -

Ти, я і туга?

Ніч плине. Дощ іде.

Вже друга.

 

Скажи, любила ти?

Зів'яв слів кетяг.

Пропіли когути.

Вже третя.

 

В дощі пливе зоря.

Мов мертва.

і хто цей сум напряв?.

Четверта.

 

Ті ж звуки й кольори.

А ти затято

Не хочеш говорить.

Б'є п'ята.

 

Здіймають дощ і ніч

Омитий простір.

Світанок б'є до віч:

Вже шоста.

 

День болем пророста.

Сам в домі

Пишу тобі листа...

Б'є сьома.

 

 

ДІАЛОГ

 

Віконне скло

В ніч запливло –

Тьма неспасенна.

В душі – надлом! –

Терпким теплом

Б’є біль блаженний.

 

Враз! – неба тло

Вогнем взялось:

Іскристе коло,

Немов веслом,

Ясним крилом

Окреслив голуб.

 

І в цей пролом

Сова з орлом

Летять крізь тучі –

В добра зі злом

Йде діалог

Про щось болюче.

 

 

 

* * *

Стояла доля коло двору,

Дівча пливло рікою дум.

На тину рідної обори

Висів, мов глечик, сивий сум.

 

Доверху дном той сивий глечик,

Доверху дном, та повний все ж...

З дівочих сліз крилом лелечим

Не проростеш, не розцвітеш...

 

Лише з-під глечика герані

Тяглися в небо кулачки,

А ще несла ріка чекання

Розбитий глечик.., черепки...

 

 

* * *

І ось я болем серце вигоїв,

І розігнав туман гіркот,

І вже без захвату, без вигуків,

І без нудотливих довгот

 

В кількох словах,

  так довго важених,

Тобі я мовлю навпростець:

- За всі мої надії зраджені

Стражданням цим кладу кінець...

 

По телефону говоритиму,

Бо, стрівшись, може не втерплю:

Боюся все-таки не витримать

І знов признатись, що люблю!

 

 

* * *

Коли на тебе я дивлюся напівсонну,

Передчуваю як іскрять уже в тобі

Дотепи, вигадки –

  з-за їх сяйного дзвону

Розплющилися очі, світ заголубів.

 

Рояться у думках

потвори та причинні,

Які прорвалися підступно

  в твої сни.

Вони в реальність повертають доброчинні -

Світ ніжних снів не підмінив їх,

  а - змінив.

 

Та дзвін годинника

мене, мов грім, ударив -

Яка ти можеш буть

у прірві снів тьмяній!

Яка у мріях ти,

  коли про щастя мариш!..

Але мені ти кажеш:

- Я живу без мрій !.

 

 

* * *

Пиха вбиває все.

  В цей напівмертвий ранок

Ти спиш і бачиш ледве зримий шовк,

Що ділить два світи.

  В твоєму ти - кохана,

А, нещасливий, я

сам зі свого пішов.

 

Я все дурив - казав,

  що так як ти я можу

Умерти і воскреснути.

Але ж красу

твою я не осяг

  на спільнім нашім ложі,

Хоч гордість всю свою

  я звіділя несу.

 

Непевне слово,

  два чи три колькі докори

злетіли з милих вуст

  і скип'ятили кров,

і відлетіла враз

  у всесвіт непрозорий

душа моя, хоча тіла сплелися знов.

 

Я, знавіснілий, мстив.

  Але в натхненній злості

Все ж думав,

несучи на всю країну вир:

Як для ображених

  найбільше щастя - помста,

Яким солодким є для двох коханців мир.

 

 

* * *

Коли нас поглине земля обважніла -

Раніш я, чи ти...

Зумію я вийти з пропащого тіла -

В той вмір ввійти.

 

Внизу наша мова

  (хтось вище, хтось нижче)

Утратить свій хід.

Можливо й тіла наші

  тління не знищить -

Ковтне інший світ.

 

В посмертному вимірі

те ж для нас буде,

Лише навпаки.

Зуміє побачить все тайне у людях

Мій погляд цупкий.

 

Якщо помру перший,

  ввійду в твої мрії,

В життя увійду,

Й побачу як ніжно коханець леліє

Тебе, молоду.

 

 

 

ПРОЩАЛЬНИЙ МОТИВ

 

Вгамовувать тугу не пробуй,

І сльози хай вільно течуть:

Прощання це - жаль і жалоба

За всім, що було й могло буть.

 

 

ІСТОРІЯ КОХАННЯ

 

Олі

 

Зневажений,

Став аналітиком

І зрозумів вкінець,

Що

Любов – це політика

Двох сердець.

Не заперечую – закохувався.

Любив – єдиний раз.

Диплломати!

Як жаль, що виховувався

Я не поміж вас!..

Все було опромінено.

А ще стільки літ – день!..

Крізь хідники під стінами

Ріс женьшень.

Любив – не думав про хитрощі.

Дипломатії не знав.

Брав сонячне проміння в пригорщі –

В нім голос її шукав.

Казала – любить конвалії.

Казала – не може без книг...

Конвалії й книги. Радосте!

Наперекір літам

З конвалій тих вже сад росте.

Розкрита книга – я сам.

І сам себе перегортую,

Читаю і кожен знак

Повен імені гордого:

Вона! Вона! Вона!

 

Світлом день розливається.

Цвітом промінить сад.

День із тим садом не знається.

Сад тому дневі рад.

І розумом аналітика

Виснажую серце в кров:

Ця любов – не політика!..

Це просто сумна любов...

 

 

ОСТРОВИ КОХАННЯ

 

Ніжний трепет зустрічі,

Ніжно-мрійні сни!

В ніжно-синій хусточці

Сонечко весни!

 

Певно, то призначено

За весь біль чекань

Острівець побачення

В морі сподівань.

Ой не часто суша ця

Під ногами в нас –

Грізні хвилі рушаться,

Грози повсякчас!

 

А ще там за хвилями

З парусами тьми

Милями та милями

Золоті шторми.

 

Най ті бурі буряться,

Най горить блакить –

Хвиля д’ хвилі тулиться

Лиш як дно кипить...

 

Чуєш, мила, наче б то

Чуть чаїний крик –

Там десь наш небачений

Щастя материк.

 

 

 * * *

Як душу мою огортає ніч,

Вона, мов небо, зорями сіяє.

 

 

* * *

Прозора пісня цвіркуна

Впливає в непрозорість ночі.

І ось вже чітко бачать очі

Мелодію - вона сумна.

 

На фоні неба неяснім,

Така скорботно неповторна,

Вона стривожено нас горне

Одне до одного тісніш.

 

Бо каже нам той ніжний спів,

Що кожен голос, порух, подих,

Сяйнувши раз, навік відходить

В країну споминів і снів...

 

Тривожна пісня цвіркуна

І погляд твій напівпрозорий

Мені явили щастя й горе -

Урівноважено й до дна.

 

 

* * *

Я додому йду за співанками,

За пташиним гомоном зеленим.

Маминими щедрими руками

Рідна хата тягнеться до мене.

 

Де вершини дичок, наче склепи,

Стелять таємничу прохолоду,

Най до губ липовий липне лепет,

Най до серця липне вічний подив.

 

Де духмяно пахне розмарином

В хаті за мальованим порогом

Помолюсь я тихо на колінах

Мамі й хаті, так як мама Богу!

 

 

* * *

І батько дома, й мати дома,

І світло світить у вікні,

І я важкі бесаги втоми

Кладу на теплі руки снів.

 

Я трохи, мамо, відпочину,

Бо нині, мамо, на дворі,

Неначе срібну павутину,

Розвісив місяць ятері.

 

Та що він, мамочко, впіймає,

Коли земля така ясна?!

І казку ніченька люляє

Білявим снам, білявим снам...

 

 

* * *

Де справжня любов, там немає жалю,

Лиш ніжна пронизливість стисне:

Маленьку,

Стару,

Беззахисну,

Я маму свою, наче дочку, люблю.

 

 

 МАТУСИН СИВИЙ СОНЯШНИК

 

Минулі дні, як милий сон,

Неначе зайчик сонячний.

Минулі дні - це під вікном

Матусин сивий соняшник.

 

Мов гуси, білені хати

Йдуть надвечір'ям стомленим

Через минулого мости

У світ майбутніх променів.

 

Минулі дні - солодкий сон -

Дитинно, ніжно, сонячно

Знов зацвітають під вікном

Як мамин сивий соняшник.

 

 

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

 

- Ніжні, золотисті та прозорі

Надійшли за літом ваші дні...

Мамо, осінь - радість, а чи горе?

Мама тихо мовила мені:

 

- Літа й літ не вдержиш на припоні,

Наче зорі, мов квітки сумні,

На листок осінньої долоні

Сиплю я свої травневі дні...

 

 

МАТИ

 

Благословенна, чиста і свята!

Сьогодні знов з доріг важких, невпинних

Вернувся я, немов зійшов з хреста,

Перед тобою впасти на коліна.

 

А в серці стільки болю й гіркоти -

В твоїх очах я бачу ласку й строгість!..

Прости, що не осилив зберегти

Все те святе, що ти дала в дорогу.

 

Твоя рука у мене на плечі.

Та я не плачу, я не плачу, мамо! -

Неначе закривавлені мечі,

В моїх очах схрестились дні з ночами...

 

Благослови -

Попереду путі...

А до очей з душі пливе безтямність,

Бо найкоротша мить та у житті,

Коли цілую руку моїй мамі.

 

Tegs: іван петровцій вірші