ШКІЦИ З ІСТОРІЇ МУЗИКИ

 

Найперше була

нота –

старша сестра блискавиці

яка сміливо в небі

нотує громи

 

Була

звучала нота

 

По обличчях пропливали

Мінорні каравани реквіємів

 

Болями стиснуті губи якщо й народжували звуки

то лише в речитативному забарвленні

 

Безнадійно закохані розлучалися

повільніше від найповільнішого анданте

 

Криваві сутінки королівських палаців

народжували перше нещире алегро

 

У своєму найпершому поскрипі

матерія співала найдосконаліше

 

Дезакорд з дисгармонією прийшли пізніше

 

Струни арф звучали вже не від доторків вітру

А від доторків бажань примхливих патриціїв

 

Попроривані тамбурини кликали

До циркових вистав то до військових

 

Спалахи скрипок ледь осявали ридання

Варварами слабо темперованих клавірів

 

А в проміжках звучали клавесни

 

Інструменти лихоліття

на вигорілих землях

співали про попіл

як про поживу

для майбутнього квіту

 

Оглухлі від канонад

в генах передавали жадобу ліричної музики

наступним поколінням

 

Кожен ставав неперевершеним віртуозом

у мареннях про справжню музику

 

Людина не соромилася

підняти лагідний звук

з найзакривавленішого багна

 

Все неминаюче минуле –

тло для музики

яка звучить після народження блискавиці

 

Мов гілка миру в дзьобі голуба

впівнеба блискавиця

І музика звучить

 

 

НА ВЕЧОРІ ОРГАННОЇ МУЗИКИ

 

Тільки Бах.

У притамованім

диханні,

в майже незримих рухах

вій,

у жилках

ледь пульсуючих

на скронях –

тільки Бах.

 

У вібруванні повітря,

що його вдихає зал,

у зорових картинах,

які руйнуються

й відроджуються ненастанно,

у фотонній лавині

прожекторів –

тільки Бах.

 

В найпотаємніших

нейронних розгалуженнях

мозку,

у мигтючих,

мов лампи неонові,

повітряних стовпах

органних труб,

в магічних порухах

чорно-білих клавішів,

в раптово нашорошуючому

нерви

потріскуванні

то одного,

то іншого стільця –

тільки Бах.

 

Тільки музика Баха.

 

              Зблиски

              хмарин електронних

              в їх щомиттєвому оновленні.

              Дивотворна самота

              у кришталевому мереживі засвічена

              безупинним

              тремтінням атомів.

 

              Несамовитий біг

              неприборканих комет.

 

              Нескінченне сіяння

              непогасних світил.

 

              Живе тіло

              велетенських пульсуючих зірок.

 

              Спалахи й згасання

              таємничих космічних тіл,

              що крізь наші життя

              пролітають.

 

Летюча, розхвильована,

невпинна,

непідвладна межам

простору і часу –

музика.

 

Аж ось і останнє зітхання

злітає

з губ металевих труб.

 

Тиша.

 

Ніжністю

м’якого,

                            літнього,

                                          вечірнього

дощу,

легкістю

леткого вітерця,

барвистістю

незайманих квітів,

повільністю

руху галактичного

в мені

вчорашньому,

                            сьогоднішньому,

                                                        завтрашнім

гойдається ця музика бездонна.

 

Я відчуваю лет зірок

і мрій прийдешніх

 

ненастане проминання.

 

 

* * *

Мені приснилася вербова гілка.

На гілці тій співала зірка.

 

Під ладний супровід ріки

Злітав у небо спів дзвінкий.

 

А ще приснився їжачок,

Що у малий свій п’ястучок

 

 

Затиснув теплий промінь дня

І не хотів його мінять

 

Ані на сон вербовий гілки,

Ані на ніжну пісню зірки –

 

Чи він любив ту дивину,

Чи дивині тій знав ціну?!..

 

Він простягнув його мені,

Але, на жаль, було то в сні.

 

 

ВИДІННЯ РАНКУ

 

Ще у роси лице не заяскріло,

Бджола ще борюкається зі сном –

Холодний ранок у саду, та біло

Трава зелена пахне молоком.

 

Щось ворухнулося. Одкрилось, затремтіло...

В черешні, що гойднулась за вікном,

Ще сутінкам покірне біле тіло

Проміниться трояндовим теплом.

 

Нема вже ночі, аж і дня немає.

Півонії. Мурахи. І – горіх.

Ще й соловей не скоро заспіває.

 

Та і його будити рано – гріх.

І я мовчу – я ранок цей кохаю.

І очі, наче квіти, відкриваю.

 

  

ТЕБЕ ОСПІВУЮ

 

Коли нарешті я

узгоджу серце й спокій

І в грудях тишинуне сколихне удар

І пам’ять відійде

і в небутті жорстокім

урівноважаться пожежа і нектар

 

кому згадається в якій жазі високій

текла моя любов який солодкий жар

твої вуста в мої вливали і неспокій

мене приковував до річок та до хмар

 

Тебе оспівую у цих словах і бачу

Як разом сміємося мріємо йдемо

Минулі наші дні лиш ми оживимо

 

Вогні зелених вин

  у попелу десь плачуть

та ще ніхто й ніде не бачив

  щоб ми ниць

  збирали слави квіт

  підкови блискавиць

 

 

ТРАВНЕВЕ ПОЛЕ. ВРАЖЕННЯ

 

Блакитне промежоване зеленим,

 

Мов полотно нитками –

  Аж за обрій дальній;

 

Крізь теплі води струмінь б'є студений -

 

То в полі

  Тополі

 

Пірамідальні.

 

 

КОХАНІЙ ПРО МОЇ СЛОВА

 

Як із землі росте трава,

І як зірки ростуть із неба,

Із губ моїх ростуть слова,

І погляд мій проріс до тебе.

 

(На чорних каменях ночей

Лють чорна точить чорні зуби !).

Пролий тепло твоїх очей

На згубноспраглі мої губи !

 

І зійдуть спалахи-слова,

Розкрешуть темінь блискавиці…

А коли ніч буде мертва,

Воскресне сонце із криниці !

 

22 травня 1968 року, село Осій

 

 

 

  * * *

Верба брунькує пружно і зелено,

Рвучи повітря віттям молодим.

Аж стовбур по-вербовому квасним

Прозорим соком бризкає на мене.

 

Бризкочучи, біжать струмки з гори,

Такі стрімкі,

  Для пальців невловимі.

І ця верба, що підвелась над ними,

Здається, вся їх бризками горить.

 

О, дивна круговерть

Верби й струмка -

Тече,

                    росте,

                              могутньо водограїть.

Весна з води і з листя вибухає -

Іще холодна,

Та нестримна вже така.

  

  Т И

 

Твої слова вплелися вербам в коси.

Від рухів рук твоїх

  дзвенить повітря.

І теплі хвилі поглядів твоїх

Пливуть по небі спіненому сонцем.

І музика любові ще звучить

У лагідно наструненому серці.

То – музика.

А де - твоя любов ?!..

І ранить мозок згарячілий спомин…

І в тілі чую шепіт губ твоїх…

 

1 квітня 1968 року, село Осій

 

  

ВЕСНА. КОХАННЯ

 

Це весна запалює вогні.

Їх уже дощам не загасити -

У тобі вони і у мені

Полум'яно вміють говорити.

 

Нам дадуть притулок явори,

І крізь їх розвеснене палання

Говори з весною, говори!

Говори з весною про кохання !

 

 

ПОЧАТОК ЛЮБОВІ

 

Навік зникало випадкове,

Вмирало зайве і пусте:

До щастя - щастя! Дві підкови

Один барвінок оплете.

 

До рук торкався світ одкритий,

Таке стривожене биття! -

Ми знали - в світі треба жити!

А без любові - що життя?!..

 

 

ЛЮБОВ

 

Одкрилося! - Повітря підняло

Украдений вогонь з шумких шовків.

Те, що в любові радісно зросло,

Те, що боялося холодних слів,

 

Повстало і здалося - обняло!

Ніхто так обнімати не умів.

Здавалось,

Все, що буть могло, було.

Та ще зійшло у небі двоє слів.

 

Коли й слова вже в'янули,

  мов квіти,

Ми заново їх вчили говорити -

Ішли на прю. І в тому дивнім герці

 

Вмирало все, що вмерти не могло:

Краплиною натомленого серця

Кохання у кохання протекло.

 

 

ПРОЩАННЯ

 

Мовч.

Ти їдеш.

Зрозуміло.

Жести зраджують мене.

Певно, так уже судилось -

Стрітися з розлучним днем.

Сльози серце лиш розчулять...

Всі дороги - до життя.

Ти вдоволена минулим?

Серце!

Тям!

 

 

ЗРАДА СИНЬОГО ТРАВНЯ

 

Як вмирали під поцілунками

Губи, руки і всі слова,

Синій травень за перелуками

Спільну долю нам накував.

 

Ох, коханнячко - слово лагідне,

Слово лагідне, та не те!..

Руки ладили, губи ладили,

Серце й нині, як май, цвіте!

 

Лиш в кохання і долі спільної

Та й доріженьки не одні -

Як співали тобі весільної,

Не співали її мені.

  

Ні пташатам, ані комп'ютерам

Не обчислити за весь вік,

Як люблю тебе! Як гублю себе,

Що хоч вкрасти тебе не зміг...

 

Та до біса усі умовності! -

Ще б хоч раз мені в ту весну,

Де закохано до неповторності

Синій травень нас обманув!

 

 

* * *

У червонім запаху вина

Ти мені твої скупала губи

І в палких цілунках я пізнав

Щастя ніжний сум і радість згуби.

 

Таїнство налитих виногрон…

Високо підняті білі груди…

Це кохання, мов червоний сон,

Між життям і смертю вічно буде.

 

1 червня 1968 року, село Осій

 

 

САДІВНИКИ

 

Вирощуйте дерева дощові,

І сонячні дерева поливайте! -

Грядуть, грядуть садівники нові -

Вітайте їх, корінням рук вітайте!

 

Тепер медові соки протечуть

Крізь теплі синтетичні капіляри,

З очей Господніх капатиме ртуть,

Хрипітимуть громами древні хмари,

  

І буреломи догниють...

 

Ростки

Нові проб'ються крізь рослинний клекіт.

Деревами зростуть садівники...

А сього травня зацвітуть смереки.

 

 

ДИСОНАНС

 

Земля вже не витримує

Нальоти вітру злі.

Град грудками погримує

По грифленій горі.

 

Сад стрічкою широкою

Втопає у грозі...

Та ціле море спокою

Живе в твоїй сльозі.

 

 

* * *

 

Аби збагнути музику дощу,

Проміння зливи у вікно впущу.

 

Хай струмені дощу несуть в світлицю

Їх ключ скрипковий – світлу блискавицю.

 

І ось в помешканні – уже тіснім! –

Мов увертюра, відмажорив грім.

 

До стелі блискавиця прикипіла

І музика п’янка залопотіла.

 

Найдосконаліша з можливих партитур

Кидала серце в океан тортур.

 

Ловили нерви кожен зблиск і згин –

Зазнав я щастя, скуштував і кпин...

 

Я тільки й встиг промовити заклично:

– Промінь! промінься дощику музичний!

  

 

ДОЩ

 

1. МІНОРНИЙ ДОЩ

 

Ідуть дощі від мене і до тебе.

Зеленим лугом легко їм іти.

А над дощами зупинилось небо.

Перед дощами зупинилась ти.

Не знаю я, чи ти дощів чекала.

А я не йду, бо ти не звеш мене.

Ідуть дощі. Дощами запалало

Життя моє, самітне і сумне.

 

 

2. ПРОЗОРИЙ ДОЩ

 

Цвітуть дощинки

Срібно-фіалково,

Маленькі донечки

Небесної води...

Цокоче час,

Підкова до підкови,

На краплях

Залишаючи сліди.

 

 

3. МАЖОРНИЙ ДОЩ

 

Раз...

          Два...

                    Три...

Краплини...

Раз...

          Два..

                    Три...

Дощить...

Синьо...

Перли...

Дріботиння...

Дощ п’янить!

Лопухи в прозорі вуха

Дощик п’ють...

Раз...

Раз...

Слухай...

Слухай...

Краплі дзвонять!..

Дзвони б’ють!

 

 

МЕТАМОРФОЗА ДОЩУ

 

Шумує дощ.

В’язка, туга волога

То скло ввігне,

То з вітром відшумить...

Весна до квіточки промокла,

Й за порогом,

Як сором’язливе дівча, стоїть.

 

А вітер сам їй прочиняє двері.

Та скрип дверей,

Різкий, нервовий скрип –

Коробить слух,

І, наче зроблені з паперу,

Громи і блискавки вминає в неба глиб.

Ніяк не хоче заглянути ніжність

В сльозою перекреслене вікно –

Тут сум і дощ сьогодні творять дійство.

Весна – хмарина,

Оповита сном.

 

Враз!

Мов завіси на великій сцені,

Весна руками стіни розвела,

І я побачив, що поля – зелені,

А небо – синє,

 

А жура – мала.

 

Роззувся.

І зірвав сорочку з себе.

І дужі руки простягнув дощу.

І вже коли йшов хмарами по небу,

Я пальчики весни в руці відчув.

 

І ми губами жарко припадали

До ще не випалих із хмар дощів –

Ми пили радість.

А журбу кидали

На промені,

Мов на тонкі мечі.

 

Вмирали хмари.

Кожна, наче лебідь.

А кров моя співала у мені:

Яке після дощу могутнє небо!

Які незборні люди навесні!

 

Відлинув день.

І весняні дощі

Землі і небу сяяли вночі.

 

 

ПІСЛЯ ДОЩУ

 

Дощ пройшов уже давно,

і вогні вечірні згасли.

Ніч, як вимите вікно,

Заглядає в душу щастям.

 

Груша біла, промениста,

Мов закохане дівча,

Радісно припала листям

До мого плеча.

 

Tegs: іван петровцій вірші