ЗНАК ВЕСНИ
Стоїть приблуда в мене у кімнаті
окраєць золота простягую йому
вербовий прутик
у руках приблуди
і усмішка в очах
окраєць золота простягую йому
а він мені
візьми вербовий прутик
то знак весни
окраєць золота розбився на підлозі
із рук моїх
росте вербовий прутик
і бурунькує
золото розбите
то знак весни
* * *
Тут сонна пісня
капле молоком
і гори тут
немов дівочі груди
в пісенний дощ
влітаю літаком
о
я
той
дощ
пісенний не забуду
тут на льоту я вийшов з літака
і тіла пісні я торкнувся тілом
і я помер
помер літак
віддавши пісні крила
НАЧЕРК
ДО ПОРТРЕТА
ОПРИШКА МИКОЛИ ШУГАЯ
На чорнющому небі
непроглядної ночі
лютий місяць
мов усмішка переможна
опришка Миколи Шугая
А понад усмішкою
у небачено розкошланому хмар'ї
поблискують дві зорі
повні милосердя
* * *
Ліс і дише, і не дише:
Дуб, сосна, і – клени, клени…
Я тону в зеленій тиші,
В чистій темряві зеленій.
Сон. Та ось в рахманність сонну
Світла сніп, мов кірка льоду !
Грає світло ніжним дзвоном –
П’ю ту музику, як воду.
А – душа! – сріблястий лебідь! –
В серці спрагу не вколишеш:
Тут земля струмує в небо
Світло, музику і тишу.
1 березня 1968 року с. Осій
МИ
Я
дзвін вечірньої роси
в голосі горлиці
яка найкращою з пісень своїх
завдячує дневі
за те що він був
Ти
дерево що росте
у лісі кожної дитини
яка неначе подруг в дитсадку
веде за руки дерева
і співом день новий вітає
Ми
протилежні полюси землі
що прагнуть
бути одночасно обігрітими
єдиним сонцем
Л І С
Ліс роздягається з туману.
І тіло лісу листяне
Уже без маски, без обману
У тихім страсі жде мене.
Цю первозданність океанну,
Де жоден контур не засне,
Я нині, певно, в дар дістану,
Як щось звичайне і земне.
Я зможу просто доторкнутись
До древа чистої краси.
І в цьому лісі всі ліси
Відчути серцем і збагнути.
Й, як чимось чистим і живим,
І жити з ним, і – жити ним.
13 квітня 1968 року, село Осій
ДИТИНА ПЛАЧЕ
Прислухайся
коли настане ніч
дитина плаче
На горах
у вікнах будинків
мерехтять вогні
Темнаво
по горах блукають
тіні
Життя в цей час
перетворюється
в тишу
Ми
не мовимо
ні слова
Бо це час жити
і слухати
як у ночі безмовній
дитина плаче
ГОВЕРЛА
Далі нема нічого.
Олімп.
Найвищий верх Карпат.
Говерла.
Гора манлива.
Зухвале марення дитинства.
Перші постуки серця
у безповітряному просторі.
Не втілені в життя
мрії верховинців
спресовуються в синь небесну
на Говерлі.
А слова померлі,
немов опале листя,
шелестять з вітрами.
Тут.
На Говерлі.
У БІЛІЙ ПОВЕНІ ВЕСНИ
Був тільки порух. Тільки слово.
А я дивився, і - любив.
Була, можливо, випадково,
Ця усмішка, це диво з див.
Світились губи веселково
І кожен жест, мов лебідь, плив.
І розпускалися шовково
Слова, що я в тобі відкрив.
Але вони не йшли, як вітер.
І ще - світилися вони.
І руки, мов розквітлі віти
У білій повені весни,
То тепле листя осипали,
То знову й знову брунькували.
* * *
Вслухався я
в давнинну коломийку
мій дід співав
неначе випускав
з грудей своїх старечих
юне серце
Вслухався я в давнинну коломийку
і раптом дідів голос потонув
у реві реактивнім літака
Це ревище всі звуки проковтнуло
Я бачив
як ворушить дід губами
я бачив
як тремтять старечі груди
я бачив
як злітає юне серце
А чув лиш реактивний рев раптовий
і враз
потужні хвилі пульсування
що їх юнацьке серце розливало
з небес
і з мого слуху
постирали
рев реактивний літака
Вслухався я в давнинну коломийку
і відчував потужне пульсування
минулого
сучасного
і навіть майбуття
яке
пісенно в юнім серці вирувало
ПІСНЯ ПРО РУСИНСЬКУ ПОЛОНИНУ
Де та пісня з полонини?
Де та пісня?
З полонини дух полинний -
Грудям тісно.
Ой померла полонина,
Ой немає!
Де ті пристрасті орлині?
Де ті плаї?
Ані вовка, ані рисі, ані крука -
Пахне гниллю.
Я, мов хрест, розкинув руки
На могилі...
ПІСНЯ ПРО РУСИНСЬКУ РІВНИНУ
Безжалісна зажуреність навкруг -
Ні птаха, ні гори, ні деревини.
Безкраїй обшир онімів, оглух -
Суха рілля в холодній тиші гине.
Дарма сохою ріже селянин
Цю кожу-дерен: крові там немає!
Хіба шматками цих твердих дернин
Він підогнилу хату полатає.
Кричить на коней, наче в пустоту:
Губами рухає,
лиш слів ніяк не чути.
А коні пружаться,
та ледве-ледве йдуть, -
Здається, до землі вони прикуті
* * *
Гроза
гуркоче, грає в горах.
Здається,
що сама земля
цим гримотінням вивільняє
щонайглибинніші чуття -
і клекотить,
і гримотить...
А небо
суцільно й рівно
чорним хмар папером
відрізало від космосу всю землю -
ні блискавка
прорватися не може
крізь хмар папір,
ні грім...
І враз
сама земля
з глибин звільнила струмінь сили
неземної –
рвучко, рівно
піднесла все пасмо гір
високо, височенно!
Найтонший верх
найвищої гори
прохромив папір хмар,
і - диво:
з отвору небесного страшного
тугим, в'язким туманом -
не промінням! -
вливалося на землю тепле світло...
* * *
Край пралісу карпатського
в передранковий час
якийсь блукалець поглядом важкучим
розбив античну амфору чарівну
і наче біла піна снів мовчущих
по схилах до найвищої вершини
поповз туман хвилясто і нестримно
десь полоснула блискавка в крові
жага голодна розтулила око
жах первісний струснув гілля інстинктів
світанок на ставу розкинув верші
для першого проміння
а ялини
в незмінному зеленому вбранні
вгрузаючи в тумани йшли і йшли
по схилу до вершини самоти
де до німого божевілля моторошно
скрипів без вітру дерев'яний хрест
розколотий громами чи прокляттям
РАНКОВИЙ МАЛЮНОК
У червонім ореолі
Хвиля срібного туману
Виплива з другої хвилі.
Це вгорі.
А трохи нижче
На зелених лезах звуків
Білі промені танцюють,
Чорну прірву розпинають
На безкраїй пласі неба.
А отут, де я стою,
Жовте світло розтеклося,
Мов рясні краплини ртуті,
По коричневій землі.
Лиш за простором рослинним
Синій колір, сиротинка,
Жде, коли з вершин спокійних
Вирине весняна буря,
Щоб ударити габою
У прозорі двері часу.
Отакі мої Карпати,
Намальовані словами.
СЕЛО
О земле прадідна!
Смереки, телевежі,
Курчата жовті в росяній траві...
Тут рідне все,
Й до щемності бентежить
Бездонне небо,
Мов стодзвонний дзвін.
А ніжність полонинської бентеги! -
Так повнохвильно, наче в океан,
Вливається прозорий, безберегий
Цей світ у мене...
Так звучить орган,
Так гомонять косиці на могилах,
Так ластівки під стріхами мовчать.
І відчуваєш -
Неба чисті хвилі
Крізь тіло твоє
Дужо хлюпотять.
ГІРКОТИ
На горах і вздовж ріки -
Сади в перевеслах туманів.
і сніг березневий останній
На диво якийсь гіркий.
Та я вже поклав собі -
Розгадувати не стану
Це диво снігів і туману,
Що болем пройшли по судьбі:
Лиш подиху твого дотик
Розплавить усі гіркоти!
СПЕКА
Стіг сіна - в полум'ї:
Аж попід небо - попелини.
Коса - од жаху! -
На дрібні клаптини...
Вже й хмари сіли
На знетомлені дерева.
Роси на завтра не чекай,
Хоч так би її треба.
Руками неба доторкнуть
Дід не зуміє -
Він вірить у дощі -
Його кістки біліють.
ВИДІННЯ РАНКУ
Ще у роси лице не заяскріло,
Бджола ще борюкається зі сном -
Холодний ранок у саду, та біло
Трава зелена пахне молоком.
Щось ворухнулося. Одкрилось, затремтіло...
В черешні, що гойднулась за вікном,
Ще сутінкам покірне біле тіло
Проміниться трояндовим теплом.
Нема вже ночі, аж і дня немає.
Півонії. Мурахи. і - горіх.
Ще й соловей не скоро заспіває.
Та і його будити рано - гріх.
І я мовчу - я ранок цей кохаю.
І очі, наче квіти, відкриваю.
КАРПАТСЬКА ЛАТИНЬ
Від початку віку і понині
Ні дівчаткові, ані хлопчині
Не заказано вступати босоніж
В край, де трави тільки по-латині
Шепчуть власну назву, наче вірш.
Де хмарки солодкого туману
Містить в узголів'я ранній сон,
З назвою космічною -
соланум
Квітне фіолетово пасльон.
Не зів'яне взимку вінка мінор,
Зеленіє крізь мрозну синь -
Споконвіку втеплює барвінок
Невідквітно молода латинь.
За моїм дитинством проминулим,
Зустрічаючися з раннім днем,
Дзвонить об росинки кампанула
Звучністю промовистих фонем.
Ох, морфеми! Стебла! і - тичини!
Найпрекрасніша з покійних мов!
Й думається - воскрешу латину,
То воскресне і твоя любов...
Мила матрікаріо-ромашко,
Погадай мені, чи відгадай,
Чом спадає з серця всяка тяжкість,
Як входжу в цей заповітний край?!..
Не збагну, що так п'янить і вабить;
Може, тімус - запашний чебрець?!..
З полонин, неначе з інкунабул,
Зчитую історії сердець!
ОПРИШКИ і КОЛОМИЙКА
В недільний день паперу аркуш
Я дрібно віршами списав -
Каліграфічно, без помарки -
Про ніжну тишу поміж трав.
І сам я з віршем тим принишкнув,
Як не вві сні, а наяву
Влетіли вихором опришки
На конях в зніжену траву.
Згарячено храпіли коні,
Топтали списані рядки -
Чи рятувались від погоні,
Чи гналися самі за кимсь -
Я не питав. Я мовив слізно:
- За віщо топчете мій труд?!..
Враз подивився старший грізно:
- Це що змережано отут?
В цій ситуації незвичній
Чуттям своїм все ж дав я лад,
і про мистецтво поетичне
Став їм читати реферат.
Я говорити міг би й довше
Про пастораль, цезуру, ямб,
Але опришок наймолодший
Перепинив мій дифірамб:
- Ти з віршами своїми зникни!
У нас у кожного в душі
Такі палають коломийки!
Такі пісні! - вогнем пиши !
А тут, дивися, - коням в'язко
У цій віршованій траві... -
Махнув рукою і пов'язку
Раптово збив на голові.
І з незагоєної рани
В мої віршовані рядки
Зацебенів струмок багряний,
Живий,
Гарячий
І - палкий!
Тут щось опришок старший крикнув,
І коні здибились, і - вчвал!
І за єдину хвилю зникли...
Даремно я до них кричав,
Що за одну їх коломийку
Я б вірші всі свої віддав!..
Та тільки біль гіркого крику
Тремтить в глибоких їх слідах.
І з пір тих, чисто, барвінково,
В усіх краях, в усіх часах
Зоря опришківської крові
Сіяє в серці і в словах.
Й коли в світ слова многоликий
Чуття окрилено летить,
Я мрію рівня коломийки
Хоч раз у вірші досягти.
* * *
Сніг зомлів –
став розгливленим меливом.
Та весну не по цім я пізнав:
Небом линула зграя веселиків
Тих, що Рильський про них написав.
3 березня 1960 року, село Осій
Tegs: іван петровцій вірші