Днишньый жидuськый геній Йося Губерман (автор гарикuв) написав, ош безсмертна поема   манаха  Ивана Баркова бuлше гикой двасто рокuв ходила в рукописных списках, и иппен тому й была страшно популарнов.  

   По розпаду Совицького Союза сись литературный памнятник нинормативного писма быв напечатанный… 

   Публикацию сього тайно з рук у рукы переходящого шедевра Йося Губерман сприйняв гикой литературну трагедию !  

   Начим им тоту поему прочитав, та нараз ми ся забажило ї потовмачити-перевести по русинськы.

   Айбо бuлше гикой пять годuв, ош бы як им ся вд ньuв ни приступав, а ни вдавало ми ся  -   но та нияк !..

   Лем коли м спроектовав того битангищу-блядуна Луку Мудищева на його днишньый достойный образ – на попа Митю Сидора, товмацтво-перевод  поемы быв учиненый менше гикой за два тыжнї.

   Правда, русинськый варіант  “Лукы Мудищева” назвав им за имньом його днишнього наступника-преємника: попа Митї  Сидора - “Митьо Пуцище”.

 

 

 

Иван Барков

(1732–1768 рр.)

МИТЬО ПУЦИЩЕ

Природа жонам даровала

Багатство: славу из красов,

Й меже ногами розрубала

Дїру, шо кличе ся пиздов.

 

У жüн пизда товста, мохната.

Мала, ги бавка, у дївиць.

Як маґнеш, годна притягати –

Фаттьовам вткрыта, ги словпиць.

 

Як узимі, так серед лїта

Вна – лакомливый жолобок,

И сиґняшный хуй в ньüв лїтать,

Гикой в пиливни воробок.

 

Уддaні жоны и вдовіцї,

(Никываных туй ни бирім),

Послухайте, усї блудніцї.

Што я за єбаня вповім.

 

Єбіться ипно, хuсновито,

И ни ганьбіть ся ани цят.

Ай лем вас хочу попросити,

Обы в тüм єбаню быв ряд.

 

Єбіться рядно, акуратно –

Чим ріже даш, тым май приятно.

Сам Господь Бог вас борони

Уд безпорядка у єбни.

 

Кить хоч пуд каждого упасти,

Чекавуть біды тя й напасти.

И ни вшорить уже тя туй

Товстый, ги гарпічовка, хуй.

 

ГЛАВА ПЕРВА

 

У хыжи двоемелетовüв

Вселила ся ни так давно

Вдовиця, в котрüв буря крови:

Лице!… гузиця!… а – стегно!…

 

Прощüн бы, чоловік йüв милый

Услаб уд єблї, ги мара.

Тай пак живüт му вкоротила

Голодна жонина дїра.

 

На передок слабі всї жоны,

Ни брешучи вам уповім.

Ай так на єбаня голодну

Нитко ни знав на світї сьüм.

 

Жонї сьüв треба было біку,

А ни слабого чоловіка.

Та й ввüн, кой чувся щи горазд,

Єбав ї нa динь дисять раз.

 

Бывало ногы вже волочить,

Хуйом и мухы бы ни вбив.

А вна и знати нич ни хоче:

Реви та вый, айбо – єби!

 

Лем туй кониць усьому є,

И сиґіняшный муж помалы

Зыйшов у край тот, де ниє

Ни єбаня,  ани печали.

 

А удовиця моложава,

Гибы йüв чорт пизду палив,

Пüшла налїво и направо –

Дає всьым, тко бы ни просив.

 

Давала молодым фаттьовам,

Дідам – старым борызґанам:

Долü-горі йшли будюґовы,

Дїра робила, ги збісна.

 

ГЛАВА ДРУГА

 

Три годы ногы ни стуляла:

Там было в што – былo бы чим!

Вдовици нивояшнüв мало –

Тко и який бы ни забив.

 

Всьых єбакüв знакомі лиця

И йих єдностанні хуї

Уже йüв были до гузіцї…

Течуть слызы з очи її…

 

В послїдный час – як ни швакaти! –

Ни йшло йüв єбаня на смак:

У єдного хуй – тонковатый,

У другого – малый домак,

 

У тритього – нихарапутный,

Четвертый там ни так задїв

Яйцьми, што, ги кочан капусты,

Лем задарь бють ї по пиздї,

 

А пятый yкукулив яйця,

Што пуца дись убüк пüшла…

У шестого такый, ги в зайця –

Удинь го з свічков ни найшла…

 

Вдовици вшытко попüллїло,

Што вчора цвітом йüв цвіло –

Чекало чуда її тїло,

Й ниуткüть чуда ни было.

 

Натуров свойыв ни кондрує –

Ни ість, ни пє – єдна біда:

Вже кüлько часу – геверує

Ниначутрована пизда.

 

И удовиця, вбы ни была

Планїда йüв така пüсна,

По довгüм думаню ся ймила,

Ош помüч сьому лем єдна:

 

Ни быти все пиздї голоднüв –

Додумала ся такый туй,

Ош треба yпанькати зводню,

Котра й найде великый хуй.

 

ГЛАВА ТРИТЯ

 

За варышом пиля хащины

Стояла хыжочка єдна.

Там жила файна чилядина,

Поланя ймня йüв было. Вна

 

Уже тüйтакый сорок годüв

Як у краї сисї прийшла,

И серед вшыткого народа

Ги сваха üдьешна была.

 

Нимолода вже доста дüвка,

В роботї точна, ги брыстüвка.

Усьым на єбаня голодным

Былa каммайпунтошнов зводньов.

 

Захоче бовтошка цицьката

Потай уд мужа – пыняка

Раз в динь ся рендешно зєбати –

Поланя найде єбака.

 

Авать ни знати щи зза чого

Жону ни єбе чоловік.

А тüв бы – много и товстого! –

Поланя й туйкы найде лїк.

 

Дись котрась, сыта и лїнива,

Захоче довгі  три  хуї –

Поланя вчинить ї щасливов:

Лем глипне – єбуть вже її.

 

Авать женатому фаттьову

Никываної забагло:

Поланя раз – и всьо готово! –

Цілоє му пуд хуй лягло.

 

Жене вдовиця до Поланї

Слугу, вбы  взнати, ош ци мош

Найти хуй для її кудланї.

И чекать ї, ги каня дощ.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

 

Зайшла Поланя в хыжу сміло,

На oбразы ся хрестячи,

Ґаздыни файно ся вклонила,

И такый звідать, ош ба чим

 

Она хüснвна годна быти

Жонї, што схожа на богинь?

Ци у души вгинь загасити?

Ци в тїлї запалити вгинь?

 

Кить хочеш – нараз ти ворoжу,

А кить лем тя свербить пизда,

Товды, ґаздынько, ни біда –

Я иппен вта, тко туй поможе.

 

Без єбаня мош удуріти!

Тай тко бым я така была,

Вбым нич ни мала на примітї –

Такый им хуй ти припасла!..

 

“Я дякуву на добрüм слові, –

Вдовиця вповіла на йсе, –

Та лем хуйище стоцентовый

Мене й пизду мою спасе.

 

Ниє кому в наш час єбати:

Ниє хуйищ – єдны хуята.

Вбы стоцентового найти,

Всьый світ ся прийде убыйти.

 

Я люблю хуй товстый, здоровый,

Обы мав бовтку двакілову.

Й ни дам паскудити пизду

Тому, што схожый на глисту.

 

Такого хочу чоловіка.

Обы ня уєбав, ги біка.

Кой ми засуне свüй рулон.

Обы ми очи лїзли вон,

 

Обы ми дыханя спирало,

Вбым всьо на світї забывала,

Вбы зуб на зуб ни попадав,

Вбы ми до сирця досягав!..”

 

Поланя доганy нюхнула,

Даз дві минуты мовчкы была.

Та вна ни вта, у кüм є страх,

И удовици каже так:

 

“Сисе задача и загадка

Найти такого жилака.

Ты из ста центüв звирсь хоть цятку,

И будеш мати єбака.

 

Аттуйкы є у ня фаттьовик.

Якраз без єбаня сидить.

Ищи м ни відїла николи

Такої пуцы у люди.

 

Такого в чивдыря ни вникаш,

Такого шкода на курвüв! –

Чиснок дїтінї пуд языком! –

Такым лем пужати чортüв.

 

Сама я, грішна, довго здріла

На флыздрик того гыцака,

И мало м была ни зомлїла:

Вто – рула в гасича в руках!

 

Сам битанґище файтовитый:

В думках лем – єбаня, гульня…

Колись быв священнослужитиль.

Митьо Пуцище му имня.

 

Лем сись фаттьüв многоєбучый

Вже тритьый динь ся зажурив:

Пачмаґы, реклик и онучі… –

У виндиґлові  всьо  пропив”.

 

Вдовиця радости ни пряче,

И вже привижать ся йüв як

Митьо Пуцище на ньüв скаче,

Выткавучи товстый пуцак.

 

Ни годна вд щастя ся вдержати,

Она вд Полани пудыйшла,

За пличї ї убыйняла,

И зачала аццяк казати:

 

“Поланько, свашко дорогинька,

Минї ты рuдна, золотинька,

Митю Пуцатого найди,

И каммайскоро приведи.

 

Дам гроши тüлко кüлько треба,

Лем я ся надїву на тебе –

Убмый, вбери го, начутруй! –

Обы на вичüр быв ми туй!..”.

 

Джюмак гроши бере з тапловкы,

Дає Полани гроші вті,

И просить ни тягнути довго,

Ай нараз бігти до Митї.

 

Поланя yшла.  Йся упстaла:

Свербить пизда,  горять цицькы –

Вдовици  мойüв  серце  палять

Сяті  за  єбаня  думкы.

 

ГЛАВА ПЯТА

 

В паскунно лепавüм, студинüм

Хлїві – на стыку двох путьüв –

Жив вічно пяный, здоровенный,

Из пoпüв угнаный фаттьüв.

 

При тüм, што жив там сиґіньово,

Ищи єден мав ґанч страшный –

Тüйтакый в мийтер довжины

Пуцак из бовтков двакіловов.

 

Курвы, фыскы, ци льoфы в тїлї,

Як молоді, так постарілі,

Кой лем уздрять аттакый руд,

За пічї ймляться й ни давуть.

 

Аттак єден, самый-саменный,

Никым ни любленый ввüн жив.

И, клянучи свüй хуй товстенный,

Біду у палинцї топив.

 

Язык за зубы ни заперти,

И много тко розповідав,

Як пüп Митьо хуйом до смерти

Страшных курвüв двох заєбав.

 

Туй мушу мало удступити,

И розказати вам за вто,

Якый быв панськый, ґаздовитый

Рüд, из якого йшов Митьо.

 

Всьый рüд Пуцищовых прадавный

Днись мало кому завтямкы:

Йих чилядь, слугы, зимлї, стайнї…

И – величезні пуцакы.

 

Из поколїня в поколїня

Переходили вты хуї,

Гикой вüтцьüв благословіня,

Ги головноє у сімї.

 

При корольови Матяшoви

Пуцище Иоанн служив.

Ввüн пуднимав хуйом гордовы,

Чим короля до слыз смішив.

 

Як Терка закорольовала,

Пуцище так шорив дїла,

Што не лем му пизды давала –

Званя му маршала дала.

 

Кой проты королевы злобно

Быв заговор ся учинив,

Пуцище пуцов, гикой довбнив,

Всьых заговорщикüв побив.

 

Айбо навхтема всї казали,

Ош йсї Пуцищі дуракы,

Бо гет багатства проєбали –

Упстали ся лем пуцакы.

 

Дїды в Митї… слугами были,

А втиць му вже служив попом,

Лем быв хüснавный ни кадилом.

Ай жилавым товстым хуйом.

 

Митьо майперво быв манахом –

Хрестив манашок пуцаком.

А пак – попом. Потому з маху

Став кым мав стати – єбаком.

 

ГЛАВА ШЕСТА

 

Як вичüр тот приходив довго! –

Вже, відїло ся, ни прийде,

Ни буде гостя дорогого…

И час штось так потихы йде…

 

Вдовиця иппен ся помыла

В мняккüв дербанковüв водї,

Й  на всякий случай помастила

Губнов помадов по пиздї.

 

Она ся пуцы ни страшила –

Чим устрашиш ї, молоду?!.. –

Та дись в души штось мало было –

Боялася лем за пизду.

 

Туй чілінґüв, ги серце, дзинькнув,

Ткось чіжмами задурконїв,

И двирї вткрылися вхüдні –

Там быв овüн: злегка пянинькый,

 

Убмытый, вбраный, моложавый,

На губах усмівка блага…

Уповїв голосом хриплявым:

“Митьо Пуцище, ваш слуга”.

 

Вид мав овüн лиґіньоватый:

Хоть, видко, брытвав ся ножом,

Знав чüлку добре зачесати…

И пахнув мылом, ни – гüном.

 

“Йой, як йсе мило… Я так много

Начулася за ваш…!” – Вдова,

Гибы ся ганьблячи нимного,

Послїднї змовчує слова.

 

“Я сам ни годен выхваляти

Мüй дар природный,  й дїла вас

Майлїпше раз спровбайловати,

Гикой учути дисять раз!".

 

Аццяк бисїдувучи дале,

Вна здрить на нього,  ввüн – на ню,

Айбо єдно на гадцї мавуть –

Як скорше начати єбню.

 

А докüть пара бисїдує,

Поланя в закуток зайшла,

Вчинила ся, ош нич ни чує,

Й сплїтати штримфї зачала.

 

Хоть нич ни стало ся щи дотüть,

Вдовиця млїє и дрыжить,

Кров йüв кыпить, ги гüрськый потüк,

И жажда вд єбаню палить.

 

Она погладила го благо.

А вбы увідїти тот крам,

Руков полїзла му в пачмаґы,

И розщüнкала иппен там.

 

Митьо здрыгнув ся вд сього вшыткый,

А флыздрик страшно яв рости:

Ги катуна став перед битков –

Твердый, довженный и товстый.

 

Сисе вдовиця добре вздріла,

Шепурднула ся по пиздї,

И зашептала тихо, мило:

“Терпіти доста !.. Митю, йдїм!..”

 

Топанкы зверла з сукманами,

И цицьколайбик мече гет,

И вже из голыма цицьками

Веде Пуцища в світ верет.

 

Митьо учув на што  ввüн  годный:

Хуй у руках ни нüс, ай тїг –

Гикой из смертоноснов довбнив,

Ввüн на вдовицю налитїв.

 

Хоть бігали, ги на пожарі,

Айбо на постели ї ймив,

Овüн йüв ногы розчепарив,

Й з усього маху засадив.

 

Вдовици нараз пüлло стало,

Гикой бы руд у ню запхали:

Хоть ни кыне ся, та реве –

Усьых сятых на помüч зве.

 

Вна верещить – Митьо ни чує:

Всьым тїлом лüг на ню, ги вüл,

И нич ни слухать, лем фунґує –

Все глубже пхає білый кüл.

 

Поланя штримфї вже ни яже –

Прислухує ся – што тото?!..

И,  дрыжачи уд страху,  каже:

“Видав ї заєбав Митьо!”

 

Встає Поланя, хоть йüв страшно,

Онь  нüг ни чує пуд собов,

Айбо заходить, нивояшна,

Туды, де чинить ся любов.

 

И што вна видить? Удовиця

Ревати вже ни має сил.

Но, а Митьо пиля гузіцї

Все глубже пхає довгый кüл.

 

Обы вдовицю вбаранити,

Поланя ймила ся аттуй

В гузицю йглиями го бити,

Колоти в яйця и у хуй.

 

Митьо ся пудняв – льву подобный,

Поланю туй такый вбалив,

Й товстенным хуйом, гикой довбнив,

В єден страшный удар убив.

 

Ай туй вдовиця ся схопила –

Она ищи была жива! –

Митю за яйця ухопила

И удорвала уба-два.

 

В Митьови было мало духу,

Хоть на ногах ледвы стояв,

Хуйом вдовицю вбив, ги муху,

И такый сам мертвый упав.

 

ЕПІЛОГ

 

Над сим заплакали бы й вы –

На рано там найшли три трупы:

В болотї крови труп вдовы

З пиздов розорванов до пупа,

Лежав труп зводнї долüлиць