ЗУСТРІЧ З ДОВБУШЕМ

 

Я Довбуша зустрів у електричці.

Впізнав - засяяв.

                    Блиснувши з-під вій,

Він по опришківській

здавнілій звичці

Спитав мене:

                     - Скажи, хто кривдник твій?

 

Я аж закляк.

Мої зослаблі очі,

Чому сльоза всю душу з вас несе?!..

А він плеча торкнув рукою:

- Хлопче,

Не тільки очі. Я ж бо знаю все.

 

І, чесно глянувши в лице відважне,

Мій погляд у душі його затих,

Аж я зомлів!..

                    І стало мені страшно

За всі неправди кривдників моїх.

 

І я збагнув –

  є в світі вища чесність,

Яка найменшу кривду б'є, мов грім.

Та я сказав, благаючи:

- Олексо!

Не треба помсти - я прощаю їм...

 

Його очей священна блискавиця

Мене торкнула, й весь я запалав.

І міцно він потис мені правицю.

Я - топірець його поцілував.

 

 

ОПРИШКИ

 

Ми ще опришки, любий братку!

Ще наш цей плай, ще наш цей діл!

і - зарубавши файну бартку

Аж по обух в письмовий стіл -

 

Я чую: лаком теплим плаче

Мій стіл оріховий. А я

Сльозам цим вірю, та, одначе,

Пером паперу лист розп'яв,

 

І - тну! Я голови стинаю!

Хребти ворожим іменам

Трощу! Я милості не знаю

Отак, як ворог мій не знав!..

 

Мені у очі, в очі згуби

Зрить скаженіло чорнота!..

Та ми - опришки, братку любий,

і нас народ простий віта!

28 жовтня 1968 року, м.Ужгород

 

 

 

МОНОЛОГ ІЛЬКА ЛИПЕЯ –

ОСТАННЬОГО ОПРИШКА КАРПАТ

 

М’яка твоя трава, гірка твоя хвоїна,

Пухка твоя земля, кохана Верховино!

 

Щасливий навіть той, хто вчув про тебе казку,

Та щасливіш стократ, хто взнав твоєї ласки.

 

Я у тобі лежу, плекаючи твій спокій –

Могила ж бо моя вже не така й глибока.

 

Як жив, то дивувавсь – ну як сховати можна

Палкий вогонь очей, міць м’язів усеможну,

 

Що їх мої діди в тугих тілах носили –

Боявся сам Господь незборної їх сили.

 

Як прадіда мого, невловного опришка,

Зуміла ти впіймать? Вулканом вогнедишним

 

Бурунив по землі аж від Карпат по Анди.

Священна дивина – тонкі, тремкі троянди

 

Щотравня виверга опришківська могила...

Чи це – твої дива, русинська земле мила?!..

 

М’яка твоя трава, гірка твоя хвоїна,

Свята твоя земля, кохана Верховино!

 

 

 

П’ЯТЬ СВІЧОК ДЛЯ ДУХНОВИЧА

 

Якби в Духновича було аж п’ять свічок до неба,

Й щоб ті свічки запалювала вранішня зоря,

Чи зміг би він при світлі їх знайти усе,

що треба

Для радісного і щасливого різдва горян?

 

 

Якби в Духновича було хоч три свічки на зріст Говерли,

Він легко встав би, щоб свічки ті запалить.

І разом з ним горяни в душах своїх перетерли б

Говерли неписьменності на вченості блакить.

 

 

Та справа в тім, що сам Духнович був,

мов свічка, –

Від сяйва східного він запалився і горів.

Тож не запитуймо чому не спопелив він

оту нічку:

При його світлі подивім на Верховини личко

І збагнемо – він у серцях людських надії грів!

 

 

ПОРТРЕТ РУСИНА М.БАЛУДЯНСЬКОГО,

першого ректора Петербурзького університету

 

Я розгадую вже віками

Цю загадку – вона важка:

Над опришківськими слідами

Тихі рокоти літака!..

 

О правічносте Верховини:

Полонина, кептар – колорит...

Піднялися й до тебе з долини

Логарифм, інтеграл, алгоритм...

 

З Ленінграда ми голос почули

Не тепер, а століття назад,

Коли син лісоруба-гуцула

Вів науку у Петроград.

 

Перший ректор університету –

Син безграмотних ще Карпат:

Постоли, гаті, гуні, трепети,

Інтеркосмос, приземлення, старт...

 

Крізь епохи бідняцькі і панські

До середць наших і до рук

Вас, професоре Балудянський,

Підняли крила ваших наук.

 

Й радий вас я сьогодні стрічати –

Між ракет, постолів і трепет

Зрисувала на перфокарті

Старомодна ЕОМ ваш портрет.

 

 

 

* * *

 

Господи!

Для чого ти дав мені

Такі великі руки?!..

Аби записувати

Оці малі вірші!?..

 

Моє серце

В моїх руках,

Мов макова зернина

Серед поля

Давно неораного...

 

13 жовтня 1991 року м. Берегово.

 

 

ГІРСЬКИЙ ПОТІК

 

 Федору Михайловичу ПОТУШНЯКУ

 

Складу я пісню про гірський потік,

Який несе живу карпатську воду.

Щоб не заспраг ні птах, ні чоловік,

Біжить потік, виспівує потік,

Не твір природи,

  він - сама природа.

 

Він витіка з правічності землі,

Виносячи аж з бронзового віку

Не лиш оздоби проминулих літ,

А й першопісню,

                              першомрію,

                                        першоміт

У першоголосі прачоловіка.

 

Над ним схилився врубелівський Пан,

Весь у казках здавнілих,

  у повір'ях,

І дивиться як на далекий лан

Біжить, клекоче молодий вулкан,

Лякаючи духовне бездощів'я.

 

І не десятки літ - уже віки

Не тільки через Тису до Дунаю

Вливається оцей потік стрімкий, -

Він у долині синьої ріки

У стопотоковий Дніпро впадає.

 

Не потонувши у великій мові,

Він для народів рідної землі

Несе в безсмертному

Русинськім слові

То ніжну пісню,то нестримну повінь-

 Моїх Карпат і радощі, й жалі.

 

 

ДОМАШНІЙ ХЛІБ

                     

Сестрі Марії

 

Повитий стрічками доріг,

Як партизан у громадянську,

Міцний, високий, наш селянський

Переступив я знов поріг.

 

І, увійшовши, обімлів -

На вишиваній скатертині

Сьогодні спечена хлібина

Мене чекала на столі.

 

Дві сестри, батько, два брати

Довкіл стола уже сиділи,

І мама руки мені вмила,

І мовила: - Сідай і ти!

 

А батько тут же, на столі,

Одрізав кожному скибину.

І мовчки їла вся родина

Солодкий наш домашній хліб.

 

Спокійне сонце над селом

Стелило перше сяйво чисте.

І в цій безмовності врочистій

На серці так було тепло!

 

І я в ту хвилю зрозумів,

Що живемо на білім світі,

Щоб кожен день отак сидіти

Поміж сестер, батьків, братів.

 

Заради цих святих хвилин

Я годен дужо працювати,

Я годен насмерть воювати -

Ваш рідний брат, ваш вірний син!

  

 

ПРОМІННЯ МОГО ДИТИНСТВА

 

Сестрі Ярині

 

Так мирно корівка пасла

Зелену траву толоки...

А ген - за лісом високим -

Вже сонце вечірнє гасло.

 

Востаннє крізь ліс прорвалось

І, наче моїми руками,

За землю, за воду, за камінь

Промінням слабим чіплялось.

 

Не можу забути й досі -

Мов скошені стебла жита,

Вмісили у грунт розмитий

Проміння те ноги босі.

 

Та сонце зайшло. Стемніло.

Зіжмаканий жмут проміння

Струмів із ріллі світінням,

Аж чорна роса біліла.

 

В корівки сльозилось око.

Й дивилась вона крізь сльози,

Як світяться чисто роси,

Немов мій дитячий спокій.

 

Ті сонячні дні й незчулись

Як літ пропливло багато.

Я спокій давно розтратив.

Дитинство моє минуло.

 

Та й нині - і взимку, і вліті! -

Хай сльози, хай сміх - стобарвно

Проміння те непотьмарне

У серці, як в домі, світить.

 

 

МАМИНА МЕЛОДІЯ

 

Композиторові, співакові, другові

  Іванові ПОПОВИЧУ

 

На горах квітли молоденькі сливи,

Цвіла усмішка в мами на лиці.

По рідному селові йшов щасливий –

Моя рука у маминій руці.

Раптово небо громом розкололось,

І груди розкололися мої –

Мелодією неба мамин голос

Мене тоді уперше напоїв.

 

Легінській силі

  в грудях стало тісно,

І я ту силу в пісню перелив.

І понесла мене над гори пісня,

Той материнський сонячний мотив.

Я з піснею входив у кожну хату.

Я піснею планету оповив.

А в рідному селі старенька мати

Ждала мене, моїх пісень і див.

 

Навік пішла із хати рідна мати –

Я запізно до неї заспішив…

Якщо болить душа в моєї хати,

Куди ж моїй діватися душі ?!..

 

Удруге небо громом розкололось –

Не стало в мене матері навік…

Та мамині мелодія і голос

В мені і у піснях моїх - живі !

 

14 серпня 1993 року. Осій – Берегово

 

 

ЧОТИРИ ВІРШІ

 

Нарівні праведний і грішний,

Із краю в край пройшовши світ,

Щоб написать чотири вірші,

Я жив на світі сорок літ.

 

Мій перший вірш – про рідну маму.

Його я ткав з дитячих снів,

Торкав руками і губами,

Й віддав на волю ніжних слів.

 

Мій другий вірш – моїй любові.

Як перший промінь запалав,

Я випестив крилате слово

І їй те слово дарував.

 

 

Свій третій вірш писав не скоро.

Його творив я, мов шаман, –

Щоб він дочку беріг од горя!

Мій третій вірш – це талісман.

 

Та ось і мама, і дружина,

Й дочка дали мені слова,

В яких любов до Батьківщини

Я б міг достойно оспівать.

 

Про мови рідної безсмертя,

Про міць русинського чуття

Найголовніший вірш – четвертий! –

Писатиму усе життя.

 

22 травня 1985 року, село Осій.

 

 

НА ПОРОЗІ БЕРЕЗНЯ

 

Валентині

 

Я дивуюсь як це ми зуміли

Стільки болю у серцях здушить:

З лютого ми вийшли подобрілі,

Жодну з кривд не спрятавши в душі.

 

Бо й тепер, як час минув тривожний

Й березень нам сяє із дібров,

Я не знаю як так жити можна:

Зло стерпівши, дарувать добро!..

 

Я здолав той біль.

Та ж я – мужчина.

Той тягар не для жіночих пліч.

Рідна моя, лагідна, єдина,

Як ти йшла крізь ту зимову ніч?

 

Ти з очей засяяла росою,

Й бризнули з душі, з самого дна

Всміхнені слова:

– Та нас же двоє,

А біда – вона завжди одна.

 

 

БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ

 

Останні латки голубого снігу

Не знати чим пришиті до землі.

Ще й теплий вітер в острівці малі,

Пустуючи, врізається з розбігу.

 

Та хто просвітить юного сновигу,

Що в цьому березневому теплі

Намріяли бликитні кришталі

Бодай одну ще пережить відлигу!

 

Уже й не сніг, ще й не вода – хлюпоче.

Свідомий неминучості весни,

Сніг березневий танути не хоче.

 

Його в долонях розімни й збагни,

Як жевріє в цім холодні жадання

В безсніжний час до сніжного палання.

 

 

ВЕСНА ЗАВЖДИ - ЛЮБОВ

 

Весна завжди - любов,

І щонайперш - до себе

Зате, що поборов

Зими промерзле небо.

 

За те, що пережив

Могильну блідість січня,

Пильніше бережи

Життя недовговічне.

 

Весна - пора утіх.

Втішайтеся, хто може!

Весна - любов до всіх,

Хто має з нами схожість.

 

Я полюбив змію,

Бо відчувався мудрим.

Тепер, мов гад, зів'юсь,

Купаючись в отруті:

 

Зітхання юних трав

Вдалося вбити змію -

Колись їх відчував,

Тепер їх розумію.

 

Та ще зостала кров,

І з рота крапля рине:

Весна - завжди любов

До себе - до людини!

 

 

* * *

Верба брунькує пружно і зелено,

Рвучи повітря віттям молодим.

Аж стовбур по-вербовому квасним

Прозорим соком бризкає на мене.

 

Бризкочучи, біжать струмки з гори,

Такі стрімкі, для пальців невловимі.

І ця верба, що підвелась над ними,

Здається, вся їх бризками горить.

 

О, дивна круговерть верби й струмка –

Тече,

                    росте,

                              могутньо водограїть.

Весна з води і з листя вибухає

Іще холодна,

Та нестримна вже така.

 

 

БЕРЕЗЕВИЙ ВИР

 

З розгону врізалися – сила в силу! –

Вітри, мов реактивні літаки.

І звук їх зіткнення різкий

У листі верб відлунював стокрило.

 

А їм самим – ну хоч би що там! –

Уже пірнають у стрімкім струмку,

Уже траву колишуть на лужку,

Чи по даху промчаться юним чортом.

 

А як оці березняки співають!

Я чув: їх голос не тремтів – горів.

Дивіться: в кожному сільськім дворі

За сцени їм – горища стаєн.

 

О неповторність вітрових вистав,

Де кожен геніальний твір – експромтом!..

В упряжці стуж порвав кінь посторонки

І світ увесь вже до весни помчав!

 

Не бійтесь з ними мчатися щодуху,

Де сніг чи цвіт буяє – не збагнуть!

Бо тільки там ви стрінете весну

В цім дивовирі голосу і руху.

 

 

ЦИМБАЛІСТ

 

Як дорогу до сусіднього села

Білим цвітом тепла нічка замела,

 

Зранку йдуть

  усім вітрам навперехрест

Десять хлопців - з інструментами! - оркестр.

 

Інструменти ще дрімають у чохлах,

А чохли ледь хилитаються в руках.

 

Ще ні в нашім, ні в сусідньому селі

Сон важких своїх мережив

  не розплів.

 

Та й дорога, наче промінь у цвіту,

Тільки рухом цю торкає чистоту.

 

Мов тієї чистоти всеможний цар,

З бубном гордо йде попереду бубнар.

 

М'яко, наче й не торкаються землі,

Виступають диводії-скрипалі.

 

Найсильніший - найкумедніший із нас

За спиною тягне гору - контрабас.

 

Цимбаліст - суворий хлопець,

  не пустун.

Цимбаліст найнижчий ростом,

і - горбун.

 

Наче зайвий, йде позаду –

  не з гуртом,

Мов розчавлений

  страшним своїм горбом.

 

Йде повз ранок, повз весну,

повз ніжний ритм,

Й щось таке гірке в душі йому горить.

 

На руках несе цимбали як дитя,

Так немов би в них усе його життя.

 

Ось та вулиця, той дім...

  і те дівча,

Що йому сьогодні – “Гірко!” –

всім кричать.

 

Музикантів аж до двору завело,

Всім слив'яночки по чарці піднесло,

 

І сказало:

“Починайте, хлопці, гру -

День такий, що я без музики помру!”

 

Розчохлили інструменти. Сіли вряд.

Перші ноти узяли немов невлад.

 

Перша пісня, наче вранішня роса,

Чи й тому і неповторна в ній краса.

 

Ось увиванець заграли. Чардаш. Вальс.

Скоки, дзеньки, перестуки –

  довікл нас!

 

Все живе в селі до музики прийшло -

Веселиться, витанцьовує село.

 

Лиш дівчата, всі красуні - як одна,

Мов бояться подивить на горбуна:

 

Щоб горбун у чистих поглядах отих

Прочитати й крихту жалості

не встиг.

 

Бо ж у хлопця - чорні брови,

  мужній лоб -

Справжній красень...

  От якби лише не горб...

 

і зітхає сумовито не одна -

Як він грає! Як він серце розтина!

 

Мов забув усе на сіті цей горбун

і нічого вже не бачить окрім струн.

 

Тільки помах,

тільки легкий доторк рук

і, крилатий,

б'ється-в'ється дзвінко звук:

 

То закружить - і до неба піднесе,

Аж забудеш землю, трави, села - все!

 

То серпанком ніжним гляне по траві,

Лиш виблискують росинки, мов живі.

 

Як удруге пісня в небо попливла,

За спиною в цимбаліста два крила

 

Розмахнулись, і - за піснею увись

На тих крилах люди й квіти піднялись.

 

Як сіяло закосичене крило!

Як літало замузичене село!

 

Як у коло увійшов на повен зріст

Чорнобровий і статурний цимбаліст,

 

Задивлялися красунечки сільські -

Дарували йому погляди палкі.

 

Й те, що ніжно завмирало на вустах,

Цимбаліст у ніжних поглядах читав.

 

Та й навіщо серце плавити в слова

Там, де музика розкрилилась жива.

 

Tegs: іван петровцій вірші