Кой ищи в первüв половінї дивятнадцятого сторüчя модерні французькі малярї яли утїсняти з выставочных салонüв малярüв академічных, ретроградных, та ставалося товды тамкы много шилиякых фіґльüв. Бодлер у єдному из свойых убзорных писань упоминать, ош на перву голу натуру розумні интелигентні никачі модерного мальованя реаговали нормално, гикой на сотворіня искуства. 

  Айбо трафлялася в Парижи й така файта чиляди, што ся страшно мийриґовала при видї намальованої голої жоны. Они просто мусaйили повмітовати гет аттоту гріховну паскудь из выставочного салона. Но, та як думаете, ош тко была тота «благочестива» розмийригована чилядь? Паризькі проституткы, плачені курвы!
За аналогійов собі мыслю, ош найдеся фест нашых русинськых проституток – як плаченых, так просто «добропорядочных» курвüв! – котры нараз януть убпльововати сисю книгу. Прийшлякы йих лем попуддюґувуть, хоть и самі из складеныма рукома сидїти ни будуть – попробивавуть туйка ни єдну сторüнку свойыма товстыма, лепавыма а масныма перстома.

  Айбо у нашых еротичных спüванках за многі и многі сторüчя спресовано, сконденсовано, здинамічено тüлко страшної русинської силы, што и врата адовы ни одолять нас – русинüв!
Татьбо иппен у аццякых еротичных коломыйках народна фантазія, аницят ся ни ганьблячи, у тарканистых обращиках розвернула ушытку силу свого юмора. И каммайменшоє гойкалованя проты народа нашых “честолюбивых” курвüв было бы не лем нисправедливостив, а й провказало б повну тупüсть, малограмотнüсть того, тко гойкалує. Бо иппен еротичні спüванкы, аницят ни бючи проты морали русинського народа, право вказувуть лем на тот бüк житя, котрый дає май бüлше можности ся розґымбати ирониї, юмору, сатирї.
Милый и рüдный русинськый читалнику! Мушу ти вповісти, ош у сьüв книзї ерос є лем тым коником, молодинькым файным чивдырьом, котрый нагло тя понесе у низвідані хащі русинської лексикы – майже забытых уже тобов слüв, у круті ґымбы русинської символїкы, тай такый плавом из тобов продубкоче нивянучо розквітлыма долинами истинного русинського юмора, народної фіґлряности.

  Русинський дух – русинська менталнüсть!
А кить ищи ты, дорогый читалнику, ся прислухаш, ош што чинять из нашыма народныма спüванками такый наші днишнї янычары-спüвакы, та, сиґіняшный ниборе, онь ти ся пüлло вчинить. Бо лем учуй: місто “файно” они спüвавуть “гарно”; місто “палинкы” наливавуть “горілку”, та й вто не в “погары”, ай у “келихы”; в них не “ружа” цвіте в “городци”, ай “троянда” в “саду”; они не “арсаґом”, ай “шляхом” йдуть не на “свальбу”, ай на “весілля”, де в молодого не “боґрийда”, а в молодої не “шлаєр”, и пиля молодых сидять не “дружбове”, тай не “гудакы” там “рупкавуть” “менясонтанц”, ай онь грüм го знає, ош як тото буде по хохляцьки! Айбо ни йдїм сим путьом дале, бо в сüм рахованю вже сам чорт ногу зломить.
И упстали ся нам, дорогі браты и сестры русины, лем битанґüські спüванкы. Пак, бо ану най украйинце украдуть уд нас, най перечинять по свому аттакоє:
               Піпа у ня пайтикова,
               Чутора – жилїзна…
авать:
               Та пüду я, хло, на клаку,
               Розяжу волоку…
Дале за примір – ушытка сися книга, до котрої по чотиры рядочкы автор збирав де лем мüг: и в селї, и за селом, и в варыши, и за гатаром, и у вüчарських колибах, и в кабінетах майвшшых начальникüв!.. Тай уд кого лем мüг: уд пекарüв и шовферüв, уд пінзіяшüв и дїтвачнї, уд професорüв универзитета, и май знаных писатилüв, малярüв, компоновачüв музыкы, дуже много уд бовтошüв и дохторüв, уд учителüв и новинарüв… Просто уд файных, ипных жüнчовок!.. Тяжко вшыткых переличити!
Дякуву йим за добру помüч у компонованю сиї книгы, котрыв дуже хотїв бым приманити, примантити, привороржити до истинно русинськых проблем нашу талантливу русинську молодеж. И вто майперво тому, обы они вже накониць прийшли у русинськоє двиганя, у котроє нам безпека понатыкала тüлко мынкавых професорüв-импотентüв, што за якусь плодотворну роботу тамкы и говорити нїзкым и нїяк.
Йде мойым рüдным русинськым крайом страшный дватысячный гüд! Мы – русины! – на свойüв земли задушены, затрощены, обезправлены безсердечным сусїдом – украйизованым галичанином.
И ни мы, ни русины винні в тому, ош каждоє нами чесно вповідженоє слово стає антивкрайинськым. Винні туй тоты битанґы – кыйовські корманьоші, а май украйинце меже украйинцями – галичане!
Айбо ни было щи так пуд Божым сонцьом, обы кырвава ниправда ся держала удгорі вічно! Лем ни вмрім инниськы – задержім, затеплїм у свойых серцях хоть цяточку свого истинного, русинського! А вно живе, оно закодовано вже лем у нашых спüванках. Бо кить ся повбзирати горі-долü, та видиме, ош нынї русинство утрачено нами натüлко, што сама утрата його уже ся нами не осознає.
Но, айбо щи года 1989-го убрав я собі лїтературный русинськый путь, и не з прихоти, ай за розказом серця, та ввüн мüй уже до скона мого віка. Путь сись – по острому ґлоґüвлю, по ріжучому камени, а – босыма ногами: кажда новопорізана раночка серця досягать.
Кить добрый читалник знав мої пережі русинські книгы: “Дїалектарій…” (1993 р.), “Наші спüванкы” (1996 р.), “Наші и нинаші спüванкы” (1998 р.), та легко порозумїє, ош сися книга в аттакому ряду домак логічна.

  Тай туйкы тямлю, ош як ня наші русины привели до роботы над нив. А каммай универзитетські професоры, котры, кой им упустив многострадалну книгу “Наші спüванкы”, наверли ся на ня, ош русины ни знавуть лати, нифайных слüв ни хоснувуть – у мене в тüв книзї была цяточка того лайливого крохüтя…
И туйкы я ся заинтересовав, ош ци было штось у нас, русинüв, удруковано книгами аттакого. Правда, з дїтинства м знав єдну дїдову казку за русинську еротичну книгу. Айбо дїдо быв брехач – инак бы ни быв дїдом! – та як му было віровать. Хоть може й гріх ми казати аттак за мого дїдика, бо кой им ищи быв дїтваком, та дуже м го любив за доброту и фіґлярнüсть. Иппен овüн ми все казав, ош ганьба – вкрасти, а вповісти, вать написати – нич ни ганьба, вшытко мош, лем бы вто было правда и файно вповіджено. Тать пак дїдо Юра Яночко первый навчив ня спüванок из нифайныма словами. Гий, тямлю, бо й дüставали мы з ним за тото уд мої мамкы, а уд бабкы!..
Иппен товды ми дїдо уповів, ош дись у тридцятому годї, щи за файного й доброго прізідента Томаша Гарика Масарика, прийшли были в нашое село Осüй три панчукы из Прага, котрых привели до мого дїда, гикой до такого, што знає много спüванок из нифайныма словами. Казав дїдо, ош жили вни в Осойи дись тыждинь, и каждый вичüр приходили ид ньому, просили го спüвати дїдовы любимі спüванкы, но, тай записовали тото. А руно тридцять тритього года єден из них, на имня Їржі, принüс му книжичку, правда, писану латынїков, айбо нашыма русинськыма словами, и были там ни вшыткы, што мüй дїдо йим спüвав, айбо многі його спüванкы, аницят ни переиначені. Лем туй кой баба ся дüзнала, ош што вто за книжка, та нич до все ї хотїла спалити. И товды дїдо ї так запрятав, што пак кой уже и я просив, та ни годен ї быв найти.

  Дале пак я пüшов по світах. А кой им ся вернув, та дїдо вже вмер… И вта книжичка стала дїла мене яковись казков, низбыточным жаданьом, фата морганов!..

  Айбо иппен сього, 2000-го, года розüбрали в мому рüдному селї
Осойи стару дїдову хыжу – дубові ґеренды и дотипир ни погнили, хоть было йим бüлше гикой сто годüв. И дись там за ґерендов нашепурдали завиту в петечину книжичку, уже в дакüлкох містах погрызену мышми. Вто й была она!

  Тямлю, ни йшов им домü из Ужгорода, ай литїв им!..
Даву ї в сьüв книзі повностив. Тамкы ся она назвала “Ü koliby” (У колібі), а туйкы – мало инак. И з латнїкы м перетовмачив на цирилїку. Кой тота книжичка ся упущала, товды русины жили у истинно демократичнüв державі Томаша Гарика Масарика. И – глядавучи своє, метали собов у вшыткы бокы. Была й провба писма латынїков. Айбо йсе вже наша лингвистична история.
Туйкы м ся повбзирав по світу білому, ош ци в державах, де живуть русины, дись ищи ся ни впущали книгы русинської фолклорної еротикы. И – найшов им!
Восени 1999 года быв им приглашеный до Югославиї на поетичный празник “Костелникова осїнь”. И тамкы, в Новому Садї, дві дуже красні русинські жоны Наталия и Гелена подаровали ми книжичку “Рутеника еротика”, што иппен они ї пудготовили и удруковали 1995 года. Из сиї прекрасно дüбраної и скомпонованої книжичкы упят им позычив дашо до свої.

  Милый читалнику, ану попризирайся, та вповіш, ош ци вгалїпав ись што м сюда взяв из еротичного фолклора русинüв Югославиї? А спüванкы в них игристі, высокоинтелектуалні, по русинськы фіґлярні, ироничні.
Читаш сисї геніалні шорикы народных еротичных спüванок, та думаш собі, ош тоты русинські фаттьовы, што понапридумували аццисї духовно енергетичні чудеса, й ни гадали называти себе геніями, айбо были ними. И розумієш, ош из мüцного ланца нашої духовної, а май конкретно – фолклорної традиції ни мож уверичи еротичні спüванкы, бо тот ся ланц розпаде.
А кüлко лексикы рüдної вмре из умервщлїньом еротичної спüванкы!

  Цивілїзовані народы сокотять свої слова де бы лем они ни были! Бо каждоє слово дав чоловіку сам Господь Бог, так гикой дав му кажду цяточку його живої кырви.
Сміло хосновали нинормативну лексику щи древнї писатилї. Так, у давноримського поеты Марціяла є аттакі шорикы латинов: Crede mihi, non est mentüla qüod digitis. Буквално йсе ся товмачить аттак: “Повіруй ми, ош пуцї ни прикажеш, ги перстови”. А вкрайинськый переводчик товмачить аццяк: “Серцю не прикажеш”. Туйкы вас, дорогі мої русины, звідаву просто: “Треба нам аццякоє ханжество?”
До приміру, геній анґлицької литературы Вільям Шекспір має у свому словникови пüвдрага тысячі еротичных термінüв. И вни вже стали нормов словесного житя анґлійця.
Тай каждый розумный и хоть мало навпереда никавучый чоловік розуміє, ош ушыткы лексичні пласты иннишньої бисїды ся переплавлять у єдно (де нич ни запріщено!) цїлоє, и тоты, тко буде жити после нас, ни януть ся й творити на вто, што щи нидавно так страшно мийриґовало “честолюбивых” курвüв.
Симона де Бовуар – жона Жан-Поля Сартра – писала: “У писатиля ниє, тай ни годно быти тайн уд читалника – оголенüсть писатиля перед читалником має быти повнов”. Туйкы ся говорить за народ, ги за писатиля, и такый за народ, гикой за читалника: иппен у свойых еротичных спüванках народ хоче быти перед самым собов лем такым, гикой овüн є.
Из многых благ, што йих Господь Бог так щедро даровав чоловіку – любов, робота, іда, отдых а ині – кажда нація має на первому містї своє, майлюбимоє.
У русина на первому містї – любов: и духовна – до вüтцüзнины, и фізична – до жоны. Йсе вшытко ся легко прочитує з нашых еротичных, тай не лем –спüванок. Дале в русина йде робота, іда, отдых…
А в украйинця? Пüчнїм из украйинської класикы:
               Еней з Дїдоною возились,
               Неначе з оселедцем кіт…–
читаєме дуже рідкоє впоминання за еротику в “Енеїдї” Ивана Котляревського. И што туйкы видиме? Сиґіняшному Енейови не Дїдонина дїра в гадках, ай – іда! – оселедець… Так ся й видить, ош уже ледвы чекать, обы перейти уд нисмачної Дїдоны до смачного гиринька…
А тямите того украйинського гетмана Сагайдачного, што “проміняв жінку на тютюн та й люльку…”. Точно, ош “необачный”. А по русинськы щи й – ниперебачный!
А украйиниць Иван Карась из знаної опереты “Запорожець за Дунаєм” куда втїкать уд свої жоны Одаркы? Тот бы лем пив а спав!
Авать абсолутный, идеалный украйиниць Стецько из пєсы Гр.Квіткы-Основ`яненка “Сватання на Гончарівцї” про што динь и нüч думать?! – “Що то вже я люблю обідати! Я б і вдень і вночі усе б обідав би, та обідав би, та обідав би!..” А кой того суперукрайинця повели сватати, та ввüн и каже: “Цур йому, сьому сватанню, – яке довге! Коли б швидше спати!”…
Айбо доста, бо примірüв туйкы мілійоны, з якых видиме, ош украйинце бы лем іли, спали, отдыхали, а при бідї – робили… А любов?!.. Ай, украйиниць обы лем ґиндюх набитый мав, авать ищи – дуже любить началниковати!
И такый туй уповіште ми, ош годно такоє быти обы наш русин лишив файну ниудрымбану жüнчовку изза якыхись гиринькüв, піпы, догану, авать погара палинкы?.. Тать – шуга! Ниґда!
Иппен тому, кой читаєме у анґлицькому словарьови світового секса за май лїпшых теоретикüв и практикüв сього сятого дїла, та ймак ся ни чудуйиме, ош на первüм містї туй идуть французы, дале за ними – японцї, китайцї, жиды, абхазцї, якуты…, а за вкрайинцüв ся тамкы и ни впоминать. Завто ся впоминавуть русины!
Мы ни научникы, обы ся пхати в глубжі поковбікы тої разности, што ся проникує в одношіню того ци гинтого народа до його величности Ероса, айбо и з упомнянутого туйкы видиме, ош генетично русинськый нарüд и нарüд украйинськый мавуть натüлко разні групы кырви, што при йих злитю, зєднаню резултат єден – смирть!
Ткось ся засміє: позирайся, ош на чому тот стройить психологію націоналної нетермимости?! А чому бы й ньи? Бо догадайме собі глубоко мудрі слова днишнього генія Романа Віктюка: “Хыба мош не исслїдовати сексуалну стихію индивида, кить май куршый путь меже двома душами – вто пенїс, пуца? Кить головный спосüб зязи меже серцями – сексуалноє притяжіня? Кить секс – основа світопорядка?..”
А дниська, у нашому страшному житю, менї ся видить, ош ушткы ритмы людського кываня майперво ся направлявуть на “нижнї штокы” – на худобинськоє начало.
До крайнього краю довüх сисю проблему италійськый геній Пєр Паоло Пазолїнї, кой уповів, ош “…лайка и єресь – єдинока світла памнять по Христови…”.
Айбо ни берім так глубоко. Говорім за май благого Ероса, без помочи котрого ни творив ани єден истинный писатиль. Спомнянїм собі туйкы безсмертного Пушкіна, котрый ищи молодюком
               Читал охотно Апулея,
               А Цицерона не читал…
И благословив Пушкіна у велику лїтературу не “старик Державін”, ай молодюк Иван Барков, котрому на знак любови и удячности Пушкін присятив цїлі поемы, много стихüв. Бо иппен легкüсть и природнüсть интонациї Баркова, чуєся у “Євгенїю Онєгіну” и иных поемах Пушкіна.
Ймак ни случайно у сüв книзї на помüч забытойменным творцям русинськых еротичных спüванок узяли сьме конгеніялных руськых поетüв. И почали сьме из Ивана Баркова, сиґіняшного манаха, што прожив лем якыхось тридцять шість годüв. Догадаву вам туйкы, ош умер сись манах Барков доста чудно: засунув голову в кальгу, так што вон стрыміла лем гола гузиця, в котру быв засунутый у трумбетку скрученый парадный папірь из його послїдным и май куршым стишком:
               Жив грішно,
               А вмер смішно.
Безсмертна поема Ивана Баркова “Лука Мудищев” стовмачена нами гикой “Митьо Пуцище” – сяк май точні й конкретні асоциациї будуть у днишньых русинських читалникüв: наша чилядь буде туй вести паралель из Митом Сидором, попом.

  Великі еротичні писаня Пушкіна, такі гикой “Гаврилиада”, “Фавн и пастушка”, “Граф Нулин”, “Царь Никита и сорок его дочерей”, “Тень Баркова” й ині, лишаєме молодым русинським товмачам, а мы туйкы даєме лем подешто из його куртых еротичных стихüв. Так є и з Лермонтовом, Тургенєвом, Некрасовом, Маяковськым, Высоцькым и Єсєнїном, котрый писав собі цїмборови Кусїкову: “Сам видиш, ош лаву, крыву матом. Бо вд усього, што вижу довкола, пüлло ми онь до блюваня…”.
Пüлло дниська й нашому русинському народови. Страшно пüлло.
Тко виден? Што робити? Быти вать ни быти?..
Айбо кить быти, та треба ся розпутовати из сих кырвавых пут, што йих нам “добропорядочні” сусїдове наверли не лем на рукы-ногы, а й и на душі.

Но, а розпутаный Ерос є нашым май первым ослободителным фронтом.
Сиґіняшному русинському чилядникови дниська мош yжити лем из мüцнов лайков, а ипнов еротичнов фіґльов, што май файно звучить у еротичнüв коломыйцї.
Памнятайте, людкове, кить ни даме вмерти нашüв спüванцї, а каммай – еротичнüв! – та ни даме повмирати й самы собі.
И я – пядисятпятьрüчный чилядник из пядисятрüчнов практиков и опытом высокоштокової еротичної лайкы! – пüшов им ся аддека усповідати.
До старого манаха.
Но та пак звідать ня манах:
- Ци сквернословиш?
Я му кажу чисту правду:
- Лaву, отче! Шкабрю! Загынaву у вшытко, што лем вижу а знаву!.. Бо світ инниськы такый страшный, такый тяжкый, такый несправедливый!.. Єдным словом – йобаный світ!
А ввüн ми каже:
- Та пак може бы ты хотїв, обым тя щи й благословив на аттакоє?
- Благослови.

2001-го года

  Иван Петровцій.