27 лютого виповнюється 95 років від дня народження класика нашої літератури

Федора Михайловича ПОТУШНЯКА

В середині грудня 1989 року мені пощастило відвідати в Будапешті робочий кабінет класика угорської літератури Дюли Ійєша.
Ще 1982 року, з нагоди 80-ліття від дня народження великого угорського поета, я переклав чимало його поезій та фрагменти з написаної Дюлою Ійєшем книги «По Росії», які були надруковані у журналі «Всесвіт» та піврічнику «Поезія». Невдовзі щасливою несподіванкою стала для мене листівочка з Будапешта зі словами вдячності самого поета. Та, приїхавши до угорської столиці, вже зміг тільки вклонитися прахові великого угорця. Усі свої почуття до його творчості, до його Батьківщини я вилив у вірші «Будитель і Оратай», якого прочитав 14 жовтня 1989 року на відкритті пам`ятника Дюлові Ійєшу в Берегові.
Саме рядки цього мого вірша й нагадали мені в Будапешті дочка поета Моріка Ійєш та її чоловік Дюла Кодолані, відомий сучасний угорський поет, запрошуючи до їх гостинного дому, який знаходиться на затишній вулиці Чейтеї, поруч з будинком Яноша Кадара. І тільки переступивши поріг робочого кабінету Дюли Ійєша, я згадав, що упродовж 20–30-х років Д.Ійєш тривалий час жив у Франції, в Парижі, спілкувався, дружив з багатьма французькими поетами, художниками. Я збагнув це, побачивши довженні ряди книг французькою мовою, знімки, на яких Дюла Ійєш поруч з поетами відомими і славними на увесь світ. Ось Дюла Ійєш поруч з Полем Елюаром, а ось Дюла Ійєш і Трістан Тзара, отут же – Рене Шар, Андрі Мішо, Макс Ернст і Дюла Ійєш, а ось він поруч Пабло Пікассо і Андре Бретона… А ось і книга Сальвадора Долі «Видима жінка», випущена 1931 року й проілюстрована самим же автором, з красномовною присвятою Дюлові Ійєшу… Книга з автографом Поля Елюара… Автограф таємничого, магічного поета Трістана Тзари – батька дадаїзму… Я тримаю в руках книги, до яких доторкалися їх руки!… А це ось… Аж серцем розлилася хвилююча гарячінь.., в очах проступили сльози!.. Боже! Яка знайома книга! Отут, в центрі Будапешта, в просторій кімнаті ошатного будиночка, поруч з багатьма іншими такими ж цінними й нині вже рідкісними книгами – «МАЛА ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ СЮРРЕАЛІЗМУ», випущена 1934 року в Парижі, читана й перечитана мною в моєму рідному карпатському селі Осій!..
Бо ж, як закарпатським шанувальникам літератури відомо, частина багатющої й неповторної бібліотеки класика нашої літератури Федора Михайловича Потушняка тривалий час знаходилася в рідному його селі Осій, у батьківському домі.
Ще будучи студентом французької філології УжДУ і випадково натрапивши в осійській оселі Потушняків на цю справді золоту для літератора книгу, спершу здивувався, що всі її поля рясніють знаками оклику й питання. густими олівцевими написами. Я лише починав опановувати французьку, і мені було цікаво порівнювати оригінальні тксти і тут же на полях їх українські переклади – а це були переклади! – виконані Федором Потушняком.
Я настільки зацікавився книгою й помітками на ній Потушняка, широко відомого на той час письменника, що чимало їх собі попереписував. Та й сама французька поетична антологія сказала мені про Потушняка, письменника й людину, більше, аніж чимало написаних про нього статей, книг. 
А там, в Будапешті, зрозумів, що геній Потушняка – русина – і геній Ійєша – угорця – були локаторно звернені в тридцяті роки саме до Парижа – столиці чи не найпліднішого в ХХ столітті напряму в поезії – сюрреалізму.
В мене серце стискається від нестямного захвату до людини, яка в середині тридцятих років у моєму гірському Закарпатті, в далекому селі Осій змогла інтелектуально вловити лет і вись європейської філософської та поетичної мислі.
Гортаю свій записник. Читаю перекладені Потушняком ще наприкінці тридцятих років рядки відомого в усьому світі (і тільки після 1986 року уперше видрукованого російською – про український його переклад і досі ніхто не думає!) «Маніфесту сюрреалізму» Андре Бретона:
– «… я не вважаю кращими миттєвостями свого існування хвилини духовної пасивності і немічності. Я хочу, аби людина мовчала, коли вона перестає відчвувати»;
– «… я почав надмірно пестити слова в ім`я того простору, якому вони дозволяють себе оточувати, в ім`я їх зіткнення з іншими словами. яких я ще не вимовляв»;
– «… сюрреалізм базується на вірі у вищу реальність визначених асоціативних форм, якими нехтували до нього, на вірі у всемогутність марень, у безкорисну гру мислі…».
Доказуючи, що сюрреалізм, як течія, існувала в літературі завжди, але проявлялася в того чи іншого славного попередника по-своєму, Андре Бретон з таки дійсно сюрреалістичною іронією перераховує ту чи іншу сферу, в якій найповніше проявилася надреальність того, чи іншого французького класика. Правда, тут Федір Потушняк відзначив лише три тези з «Маніфесту сюрреалізму» Андре Бретона:
– «Бодлер – сюрреаліст в моралі»;
– «Рембо – сюрреаліст у життєвій практиці й багато в чому іншому»;
– «Гюго – сюрреаліст, коли не дурень…».
В тій же «Малій поетичній антології сюрреалізму» була вміщена й добірка поезій… Сальвадора Далі, до рчі, саме поруч віршів оцього славетного художника чи не найбільше поміток, зроблених рукою Федора Потушняка.
А ось я починаю гортати поетичні книги Федора Потушняка, яких чимало було видано упродовж найпліднішого в його творчості десятиліття – у 1934–1944 роки. Отут лише назви деяких його поетичних книг: «Далекі вогні» (1934), «Хвилини вічності» (1036), «Таємничі вечори» (1938), «Можливості» (1939), «На білих скалах» (1941), «Кристалли» (1942), «Терези вічності» (1944)… Але ж паралельно йшла глибоко психологічна проза Потушняка: «Земля» (1938), «Оповідання» (1942), «Гріх та інші оповідання» (1943), твори для дітей: «Казка» (1943), «Спляча царівна» (1944) та багато інших.
І це лише частина того, що залишив нам Потушняк. Адже сорокавосьмилітнім – у 1958 році – він видав книгу «Археологічні знахідки бронзового та залізного віку на Закарпатті», яка достойно підсумувала його багаторічне захоплення археологією. Як етнограф, Потушняк був особливо відомий у першій половині сорокових років, коли записав і видрукував побіля доброї сотні статей про народні вірування в нашому краї. Тоді ж з`являється і його грунтовна історія філософії Закарпаття. Рахувалися в ті часи і з Потушняком-критиком, який, будучи справжнім культурологом, не відмежував суто літературу від інших сфер людської діяльності. Зокрема, ще 1943 року в статті «Про сучасну літературу» він писав: «Проти експериментальної і позитивної психології з багатьма напрямами, як біхевіоризм і інші, з`являється по праву зовсім противна сторона, бо і сама парапсихологія, психологія утвару й подібне (Фрейдів психоаналіз). Та й другі строгі дисципліни не остаються в давнім спокої. В фізиці з`являється теорія релятивізму (Ейнштейнові
приписується таке значення в фізиці, як Коперникови в астрономії), теорія квантів ворушить уми математиків…».
Що ж до свого захоплення модерними напрямами в філософії й літературі, то в цій же статті Потушняк пише: «Сюрреалізм у многім подібний до футуризму, означає передовсім поезію, основану на психоаналізі, на психології снів… Сон проходить спеціально своїми законами без контролю розуму, відкриваючи перед вами непередбачені, далеко заховані духовні можливості людини. Сяк з психоаналізу виходяча творчість спонтанно дає нове поле творчості, ведуче до далекосяглих перспектив, в яких отражаєся людський дух».
До речі, з працею З.Фрейда «Психологія сну» Федір Потушняк був знайомий ще на початку свого літературного шляху. Цілком допустимо, що знайомився він з цією роботою Фрейда в оригіналі, благо володів Потушняк усіма основними європейськими мовами.
Тепер додаймо сюди вже згадувану вище «Малу поетичну антологію сюрреалізму» та ряд інших книг, зокрема, «Сміх» Анрі Бергсона, і нам стане зрозумілою теоретична платформа пошуків Потушняка на терені сюрреалізму. Маються на увазі чисто сюрреалістичні цикли в його книгах «Можливості» та «Кристали».
І вже тут ніяк не можна зрозуміти багатьох критиків сталінського, хрущовського та брежнєвського періодів, що ось як характеризували поезію Потушняка: «… поезія Ф.Потушняка пройнята філософією суб`єктивного ідеалізму… Ось чому поезія Ф.Потушняка сьогодні здається анахронізмом і цілком забута» (І.Вишневський), «…ніхто, напевно, не розумів «модерної поезії» Потушняка…, бо її взагалі важко було зрозуміти» (В.Микитись) тощо.
Само собою зрозуміло, що легше було відкинути прекрасні поетичні експерименти Федора Потушняка, аніж належно, об`єктивно проаналізувати їх, оцінити. Адже для цього було потрібно бодай трохи піднятися до ерудиційного рівня Федора Михайловича Потушняка.
Тим більше, чимало сучасних письменників звикли писати про наших попередників, аж ніби пригинаючись – мовляв, вони жили й творили давно, а зараз уже все вище… Чи й справді так?!.
Федір Потушняк геніально збагнув, що справжній поет повинен черпати силу, творчу снагу з двох джерел: із фольклору, з народної творчості – це з одного боку, і з найпрогресивнішої на свій час філософської думки – це з другого боку. Адже тільки поміж цими двома полюсами може з`явитися отой кришталево чистий грозовий розряд, який і є справжньою поезією.
Збагнувши це, Потушняк витворив непроминальні зразки європейської лірики. Завдячи ненастанному звертанню до криниці народнорї творчості, сюрреалізм Потушняка є дійсно народним сюрреалізмом (побутує такий термін у літературі Західної Європи).
Подібні вірші в той же час, у тридцяті роки, писав і Поль Елюар та й чимало його побратимів по перу. Але вся справа в тім, що Елюар жив у Парижі й писав для філологічно підготовленої читацької аудиторії. А хто в ті часи міг зрозуміти Потушняка, який здебільшого жив у далекому карпатському селі, де й тримав частину своєї фантастично розумної бібліотеки, а дихав тим же повітрям сучасності, що й Сальвадор Далі, Поль Елюар, Андре Бретон, Трістан Тцара, Вітезслав Незвал, Дюла Ійєш?!..
Отож, між Полем Елюаром і Федором Потушняком тільки в тім і різниця, що коли уславлений француз мав і нині має належно підготовлену читацьку аудиторію, то наш земляк ще лише її матиме.
А відтак був майже п`ятидесятилітній розрив між першими модерністськими спробами на Закарпатті, і – новою з`явою того ж таки модерніста.
Бо ж звернув я увагу, читаючи збірники закарпатських поетів, випущених упродовж останніх десятиліть, що домінує в їх поезії традиційний строфічний римований вірш. І якщо брати канонічну форму вірша – терцину, сонет, олександрійський вірш тощо одним крилом віршованих форм, а верлібри, вільні вірші – другим, то закарпатці, люди в усьому помірковані й обережні, йдуть, немов сліпці, боязко ступаючи лише серединою: ні тобі сонетів, ні тобі верлібрів – замість усього цього недбало римований строфічний вірш.
Тобто домінує традиційна форма вірша, а традиційна форма вірша веде за собою й тему традиційну, чи то пак – трафаретну. Ось вам і джерело трафаретності, сірості закарпатської поезії останніх десятиліть.
Тут же – проблема розділових знаків у поезії. Ще років тому тридцять на Україні точилася дискусія: варто у поетичних творах опускати всі ті коми, крапки, двокрапки, знаки оклику й питання тощо, й де їх опускати. а де й не допускати опущення?!..
Для закарпатських поетів ця проблема не є вирішеною ще й сьогодні.
А от Федір Потушняк вирішив її для себе тоді ж і так же, коли і як її вирішили Поль Елюар в Парижі, Вітезслав Незвал у Празі, Дюла Ійєш у Будапешті… Адже коли розділові знаки опускаються на вимогу внутрішньої течії вірша, тоді асоціативна тематика поезії автоматично розширюється – не відмежовані одне від одного слова творять другий і третій метафоричні плани, вірш зачинає сяяти як багатобарвна – багатотемова! – веселка!..
Про все це ведемо мову у ювілейні для Федора Потушняка дні: 27 лютого 2005 року виповнюється 95 літ від дня народження письменника, а 12 лютого 2005 року – 45 років від дня його смерті…
Рівно два тижні не дожив Федір Михайлович до свого п`ятидесятиліття. Зате ми з вами дожили до часу, коли поезія поета-експериментатора Федора Потушняка знову повертається до читача рідного краю.