ЗНАК ВЕСНИ

ЗНАК ВЕСНИ

ЗНАК ВЕСНИ

Стоїть приблуда в мене у кімнаті

окраєць золота простягую йому

вербовий прутик

у руках приблуди

і усмішка в очах

окраєць золота простягую йому

а він мені

візьми вербовий прутик

то знак весни

окраєць золота розбився на підлозі

із рук моїх

росте вербовий прутик

і бурунькує

золото розбите

то знак весни

* * *

Тут сонна пісня

капле молоком

і гори тут

немов дівочі груди

в пісенний дощ

влітаю літаком

о

я

той

дощ

пісенний не забуду

тут на льоту я вийшов з літака

і тіла пісні я торкнувся тілом

і я помер

помер літак

віддавши пісні крила

НАЧЕРК

ДО ПОРТРЕТА

ОПРИШКА МИКОЛИ ШУГАЯ

На чорнющому небі

непроглядної ночі

лютий місяць

мов усмішка переможна

опришка Миколи Шугая

А понад усмішкою

у небачено розкошланому хмарї

поблискують дві зорі

повні милосердя

МИ

Я

дзвін вечірньої роси

в голосі горлиці

яка найкращою з пісень своїх

завдячує дневі

за те що він був

Ти

дерево що росте

у лісі кожної дитини

яка неначе подруг в дитсадку

веде за руки дерева

і співом день новий вітає

Ми

протилежні полюси землі

що прагнуть

бути одночасно обігрітими

єдиним сонцем

ДИТИНА ПЛАЧЕ

Прислухайся

коли настане ніч

дитина плаче

На горах

у вікнах будинків

мерехтять вогні

Темнаво

по горах блукають

тіні

Життя в цей час

перетворюється

в тишу

Ми

не мовимо

ні слова

Бо це час жити

і слухати

Як у ночі безмовній

дитина плаче

ГОВЕРЛА

Далі нема нічого.

Олімп.

Найвищий верх Карпат.

Говерла.

Гора манлива.

Зухвале марення дитинства.

Перші постуки серця

у безповітряному просторі.

Не втілені в життя

мрії верховинців

спресовуються в синь небесну

на Говерлі.

А слова померлі,

немов опале листя,

шелестять з вітрами.

Тут.

На Говерлі.

* * *

Вслухався я

в давнинну коломийку

мій дід співав

неначе випускав

з грудей своїх старечих

юне серце

Вслухався я в давнинну коломийку

і раптом дідів голос потонув

у реві реактивнім літака

Це ревище всі звуки проковтнуло

Я бачив

як ворушить дід губами

я бачив

як тремтять старечі груди

я бачив

як злітає юне серце

А чув лиш реактивний рев раптовий

І враз

потужні хвилі пульсування

що їх юнацьке серце розливало

з небес

і з мого слуху

постирали

рев реактивний літака

Вслухався я в давнинну коломийку

і відчував потужне пульсування

минулого

сучасного

і навіть майбуття

яке

пісенно в юнім серці вирувало

* * *

Гроза

гуркоче, грає в горах.

Здається,

що сама земля

цим гримотінням вивільняє

щонайглибинніші чуття

і клекотить,

і гримотить...

А небо

суцільно й рівно

чорним хмар папером

відрізало від космосу всю землю

ні блискавка

прорватися не може

крізь хмар папір,

ні грім...

І враз

сама земля

з глибин звільнила струмінь сили

неземної

рвучко, рівно

піднесла все пасмо гір

високо, височенно!

Найтонший верх

найвищої гори

прохромив папір хмар,

і диво:

з отвору небесного страшного

тугим, вязким туманом

не промінням!

вливалося на землю тепле світло...

* * *

Край пралісу карпатського

в передранковий час

якийсь блукалець поглядом важкучим

розбив античну амфору чарівну

і наче біла піна снів мовчущих

по схилах до найвищої вершини

поповз туман хвилясто і нестримно

десь полоснула блискавка в крові

жага голодна розтулила око

жах первісний струснув гілля інстинктів

світанок на ставу розкинув верші

для першого проміння

а ялини

в незмінному зеленому вбранні

вгрузаючи в тумани йшли і йшли

по схилу до вершини самоти

де до німого божевілля моторошно

скрипів без вітру деревяний хрест

розколотий громами чи прокляттям

РАНКОВИЙ МАЛЮНОК

У червонім ореолі

Хвиля срібного туману

Виплива з другої хвилі.

Це вгорі.

А трохи нижче

На зелених лезах звуків

Білі промені танцюють,

Чорну прірву розпинають

На безкраїй пласі неба.

А отут, де я стою,

Жовте світло розтеклося,

Мов рясні краплини ртуті,

По коричневій землі.

Лиш за простором рослинним

Синій колір, сиротинка,

Жде, коли з вершин спокійних

Вирине весняна буря,

Щоб ударити габою

У прозорі двері часу.

Отакі мої Карпати,

Нарисовані словами.

СЕЛО

О земле прадідна!

Смереки, телевежі,

Курчата жовті в росяній траві...

Тут рідне все,

Й до щемності бентежить

Бездонне небо,

Мов стодзвонний дзвін.

А ніжність полонинської бентеги!

Так повнохвильно, наче в океан,

Вливається прозорий, безберегий

Цей світ у мене...

Так звучить орган,

Так гомонять косиці на могилах,

Так ластівки під стріхами мовчать.

І відчуваєш

Неба чисті хвилі

Крізь тіло твоє

Дужо хлюпотять.

СПЕКА

Стіг сіна в полумї:

Аж попід небо попелини.

Коса од жаху!

На дрібні клаптини...

Вже й хмари сіли

На знетомлені дерева.

Роси на завтра не чекай,

Хоч так би її треба.

Руками неба доторкнуть

Дід не зуміє

Він вірить у дощі

Його кістки біліють.

ДІД

Діду!

Я пишу про вас елегію

Втискую слова в гучний хорей...

А в хліві корівоньки румегають.

Дразнить місяць молодих коней.

Та не спіть же, діду!

Божа вера!

Як розбити теплу хмарку сну?!

Он лежить на томику Бодлера

Ваша піпа повна догану.

Сизо-сині квіти з піпи квітнуть,

І встає в солодкій напівтьмі,

Наче з казки вашої, страхітний,

Триголовий і презлючий змій.

Лагідно шипить, немов заучено,

Білий змій із голубих доріг...

І ляга драконисько приручений,

Наче песик, біля ваших ніг...

А в хїліві корівоньки румегають.

Дразнить місяць молодих коней.

Діду!

Я пишу про вас елегію!

Вам хвалу возносить мій хорей!

КАРПАТСЬКА ЛАТИНЬ

Від початку віку і понині

Ні дівчаткові, ані хлопчині

Не заказано вступати босоніж

В край, де трави тільки по-латині

Шепчуть власну назву, наче вірш.

Де хмарки солодкого туману

Містить в узголівя ранній сон,

З назвою космічною

соланум

Квітне фіолетово пасльон.

Не зівяне взимку вінка мінор,

Зеленіє крізь мрозну синь

Споконвіку втеплює барвінок

Невідквітно молода латинь.

За моїм дитинством проминулим,

Зустрічаючися з раннім днем,

Дзвонить об росинки кампанула

Звучністю промовистих фонем.

Ох, морфеми! Стебла! І тичини!

Найпрекрасніша з покійних мов!

Й думається воскрешу латину,

То воскресне і твоя любов...

Мила матрікаріо-ромашко,

Погадай мені, чи відгадай,

Чом спадає з серця всяка тяжкість,

Як входжу в цей заповітний край?!..

Не збагну, що так пянить і вабить;

Може, тімус запашний чебрець?!..

З полонин, неначе з інкунабул,

Зчитую історії сердець!

ОПРИШКИ І КОЛОМИЙКА

В недільний день паперу аркуш

Я дрібно віршами списав

Каліграфічно, без помарки

Про ніжну тишу поміж трав.

І сам я з віршем тим принишкнув,

Як не вві сні, а наяву

Влетіли вихором опришки

На конях в зніжену траву.

Згарячено храпіли коні,

Топтали списані рядки

Чи рятувались від погоні,

Чи гналися самі за кимсь

Я не питав. Я мовив слізно:

За віщо топчете мій труд?!..

Враз подивився старший грізно:

Це що змережано отут?

В цій ситуації незвичній

Чуттям своїм все ж дав я лад,

І про мистецтво поетичне

Став їм читати реферат.

Я говорити міг би й довше

Про пастораль, цезуру, ямб,

Але опришок наймолодший

Перепинив мій дифірамб:

Ти з віршами своїми зникни!

У нас у кожного в душі

Такі палають коломийки!

Такі пісні! вогнем пиши!

А тут, дивися, коням вязко

У цій віршованій траві...

Махнув рукою і повязку

Раптово збив на голові.

І з незагоєної рани

В мої віршовані рядки

Зацебенів струмок багряний,

Живий,

Гарячий

І палкий!

Тут щось опришок старший крикнув,

І коні здибились, і вчвал!

І за єдину хвилю зникли...

Даремно я до них кричав,

Що за одну їх коломийку

Я б вірші всі свої віддав!..

Та тільки біль гіркого крику

Тремтить в глибоких їх слідах.

І з пір тих, чисто, барвінково,

В усіх краях, в усіх часах

Зоря опришківської крові

Сіяє в серці і в словах.

Й коли в світ слова многоликий

Чуття окрилено летить,

Я мрію рівня коломийки

Хоч раз у вірші досягти.

ЗУСТРІЧ З ДОВБУШЕМ

Я Довбуша зустрів у електричці.

Впізнав засяяв.

Блиснувши з-під вій,

Він по опришківській здавнілій звичці

Спитав мене:

Скажи, хто кривдник твій?

Я аж закляк.

Мої зослаблі очі,

Чому сльоза всю душу з вас несе?!..

А він плеча торкнув рукою:

Хлопче,

Не тільки очі. Я ж бо знаю все.

І, чесно глянувши в лице відважне,

Мій погляд у душі його затих,

Аж я зомлів!..

І стало мені страшно

За всі неправди кривдників моїх.

І я збагнув є в світі вища чесність,

Яка найменшу кривду бє, мов грім.

Та я сказав, благаючи:

Олексо!

Не треба помсти я прощаю їм...

Його очей священна блискавиця

Мене торкнула, й весь я запалав.

І міцно він потис мені правицю.

Я топірець його поцілував.

ОПРИШКИ

Ми ще опришки, любий братку!

Ще наш цей плай, ще наш цей діл!

І зарубавши файну бартку

Аж по обух в письмовий стіл,

Я чую: лаком теплим плаче

Мій стіл оріховий. А я

Сльозам цим вірю, та, одначе,

Пером паперу лист розпяв,

І тну! Я голови стинаю!

Хребти ворожим іменам

Трощу! Я милості не знаю

Отак, як ворог мій не знав!..

Мені у очі, в очі згуби

Зрить скаженіло чорнота!..

Та ми опришки, братку любий,

І нас народ простий віта!

28 жовтня 1968 року, м.Ужгород

МОНОЛОГ ІЛЬКА ЛИПЕЯ

ОСТАННЬОГО ОПРИШКА КАРПАТ

Мяка твоя трава, гірка твоя хвоїна,

Пухка твоя земля, кохана Верховино!

Щасливий навіть той, хто вчув про тебе казку,

Та щасливіш стократ, хто взнав твоєї ласки.

Я у тобі лежу, плекаючи твій спокій

Могила ж бо моя вже не така й глибока.

Як жив, то дивувавсь ну як сховати можна

Палкий вогонь очей, міць мязів усеможну,

Що їх мої діди в тугих тілах носили

Боявся сам Господь незборної їх сили.

Як прадіда мого, невловного опришка,

Зуміла ти впіймать? Вулканом вогнедишним

Бурунив по землі аж від Карпат по Анди.

Священна дивина тонкі, тремкі троянди

Щотравня виверга опришківська могила...

Чи це твої дива, русинська земле мила?!..

Мяка твоя трава, гірка твоя хвоїна,

Свята твоя земля, кохана Верховино!

ПЯТЬ СВІЧОК ДЛЯ ДУХНОВИЧА

Якби в Духновича було аж пять свічок до неба,

Й щоб ті свічки запалювала вранішня зоря,

Чи зміг би він при світлі їх знайти усе,

що треба

Для радісного і щасливого різдва горян?

Якби в Духновича було хоч три свічки на зріст

Говерли,

Він легко встав би, щоб свічки ті запалить.

І разом з ним горяни в душах своїх перетерли б

Говерли неписьменності на вченості блакить.

Та справа в тім, що сам Духнович був,

мов свічка,

Від сяйва східного він запалився і горів.

Тож не запитуймо чому не спопелив він

оту нічку:

При його світлі подивім на Верховини личко

І збагнемо він у серцях людських надії грів!

ПОРТРЕТ РУСИНА М.БАЛУДЯНСЬКОГО,

першого ректора

Петербурзького

університету

Я розгадую вже віками

Цю загадку вона важка:

Над опришківськими слідами

Тихі рокоти літака!..

О правічносте Верховини:

Полонина, кептар колорит...

Піднялися й до тебе з долини

Логарифм, інтеграл, алгоритм...

З Ленінграда ми голос почули

Не тепер, а століття назад,

Коли син лісоруба-гуцула

Вів науку у Петроград.

Перший ректор університету

Син безграмотних ще Карпат:

Постоли, гаті, гуні, трепети,

Інтеркосмос, приземлення, старт...

Крізь епохи бідняцькі і панські

До середць наших і до рук

Вас, професоре Балудянський,

Підняли крила ваших наук.

Й радий вас я сьогодні стрічати

Між ракет, постолів і трепет

Зрисувала на перфокарті

Старомодна ЕОМ ваш портрет.

ГІРСЬКИЙ ПОТІК

Федору Михайловичу

ПОТУШНЯКУ

Складу я пісню про гірський потік,

Який несе живу карпатську воду.

Щоб не заспраг ні птах, ні чоловік,

Біжить потік, виспівує потік,

Не твір природи, він сама природа.

Він витіка з правічності землі,

Виносячи аж з бронзового віку

Не лиш оздоби проминулих літ,

А й першопісню,

першомрію,

першоміт

У першоголосі прачоловіка.

Над ним схилився врубелівський Пан,

Весь у казках здавнілих, у повірях,

І дивиться як на далекий лан

Біжить, клекоче молодий вулкан,

Лякаючи духовне бездощівя.

І не десятки літ уже віки

Не тільки через Тису до Дунаю

Вливається оцей потік стрімкий,

Він у долині синьої ріки

У стопотоковий Дніпро впадає.

Не потонувши у великій мові,

Він для народів рідної землі

Несе в безсмертному русинськім слові

То ніжну пісню, то нестримну повінь

Моїх Карпат і радощі, й жалі.

СОБІ, НА РОЗРАДУ...

Моє імя ще за життя

Мільйони раз безжально стерте

Не відшукають після смерті,

Не оголосять відкриттям.

Лиш, переривши мій архів,

Знайдуть пять-шість поезій влучних,

І скажуть, що вони співзвучні

Рушійним дзвонам їхніх днів.

А я їх справді відчував

До серця дзвони долинали,

Неначе музика лунали,

І я писав до них слова.

Тож хай помре моє імя.

Але в майбутності погідній

Хай будуть музиці потрібні

Мої слова

Душа моя.

ДОМАШНІЙ ХЛІБ

Сестрі Марії

Повитий стрічками доріг,

Як партизан у громадянську,

Міцний, високий, наш селянський

Переступив я знов поріг.

І, увійшовши, обімлів

На вишиваній скатертині

Сьогодні спечена хлібина

Мене чекала на столі.

Дві сестри, батько, два брати

Довкіл стола уже сиділи,

І мама руки мені вмила,

І мовила: Сідай і ти!

А батько тут же, на столі,

Одрізав кожному скибину.

І мовчки їла вся родина

Солодкий наш домашній хліб.

Спокійне сонце над селом

Стелило перше сяйво чисте.

І в цій безмовності врочистій

На серці так було тепло!

І я в ту хвилю зрозумів,

Що живемо на білім світі,

Щоб кожен день отак сидіти

Поміж сестер, батьків, братів.

Заради цих святих хвилин

Я годен дужо працювати,

Я годен насмерть воювати

Ваш рідний брат, ваш вірний син!

ПРОМІННЯ МОГО ДИТИНСТВА

Сестрі Ярині

Так мирно корівка пасла

Зелену траву толоки...

А ген за лісом високим

Вже сонце вечірнє гасло.

Востаннє крізь ліс прорвалось

І, наче моїми руками,

За землю, за воду, за камінь

Промінням слабим чіплялось.

Не можу забути й досі

Мов скошені стебла жита,

Вмісили у грунт розмитий

Проміння те ноги босі.

Та сонце зайшло. Стемніло.

Зіжмаканий жмут проміння

Струмів із ріллі світінням,

Аж чорна роса біліла.

В корівки сльозилось око.

Й дивилась вона крізь сльози,

Як світяться чисто роси,

Немов мій дитячий спокій.

Ті сонячні дні й незчулись

Як літ пропливло багато.

Я спокій давно розтратив.

Дитинство моє минуло.

Та й нині і взимку, і вліті!

Хай сльози, хай сміх стобарвно

Проміння те непотьмарне

У серці, як в домі, світить.

МІФ ПРО СІЗІФА

IЩЕ НЕНАРОДЖЕНОГО СКУЛЬПТОРА

Михайлові БЕЛЕНЮ

Терня аж до крові руки дерло,

Вгору глянуть заважали хмари

Все ж котив Сізіф через Говерлу

Камінь мармуровий із Карарри.

Й точно як у епосі античнім:

За півсантиметра до вершини

Камінь магнетично! фантастично!

Виривався з дужих рук людини.

І, бючись об каменюччя в зворах,

Розсипав осколки мармурові...

У долину йшов Сізіф, і споро

Афини збирав темно-лілові,

Брав гриби з-під ніг і їв сирими.

Мов бальзам озон для організму.

Од ходи щочасної незримо

Мускули ставали як залізні.

Меншав камінь. А Сізіф сильнішав.

І запрограмовану роботу

Сподівався виконать раніше

Цього тижня, може ще в суботу!

Понеділок був як понеділок

День важкий. Та камінь важчий. Діло,

За яке Сізіф узявся сміло,

Варте було праці на всю силу:

В шостій книзі кумської Сивіли

Прочитав Сізіф, що у Карпатах

У гірськім селі, у хаті білій

Має народитися хлопятко

Зачароване! Та щоб розбити чари,

Хай колискою у першу ніч цей хлопець

Має справжній мармур із Карарри,

Й стане скульптором предивним, наче Скопас.

І Сізіф одвічний верховинець,

Хто мистецтво має вище бога,

Забажав, аби з Карпат чужинець

Витворив дива вогню живого.

Вже в Караррі натерпівся кари:

Мармур рвав кривавилися руки...

А котити камінь цей за хмари,

За Говерлу теж не менша мука!

Знав Сізіф сізіфову роботу.

Зараз ще й любив цей труд упертий!..

З пятниці вже бралось на суботу.

До вершини знов півсантиметра.

* * *

Господи!

Для чого ти дав мені

Такі великі руки?!..

Аби записувати

Оці малі вірші!?..

Моє серце

В моїх руках,

Мов макова зернина

Серед поля

Давно неораного...

13 жовтня 1991 року м. Берегово.

ЧОТИРИ ВІРШІ

Нарівні праведний і грішний,

Із краю в край пройшовши світ,

Щоб написать чотири вірші,

Я жив на світі сорок літ.

Мій перший вірш про рідну маму.

Його я ткав з дитячих снів,

Торкав руками і губами,

Й віддав на волю ніжних слів.

Мій другий вірш моїй любові.

Як перший промінь запалав,

Я випестив крилате слово

І їй те слово дарував.

Свій третій вірш писав не скоро.

Його творив я, мов шаман,

Щоб він дочку беріг од горя!

Мій третій вірш це талісман.

Та ось і мама, і дружина,

Й дочка дали мені слова,

В яких любов до Батьківщини

Я б міг достойно оспівать.

Про мови рідної безсмертя,

Про міць русинського чуття

Найголовніший вірш четвертий!

Писатиму усе життя.

22 травня 1985 року, село Осій.

НА ПОРОЗІ БЕРЕЗНЯ

Валентині

Я дивуюсь як це ми зуміли

Стільки болю у серцях здушить:

З лютого ми вийшли подобрілі,

Жодну з кривд не спрятавши в душі.

Бо й тепер, як час минув тривожний

Й березень нам сяє із дібров,

Я не знаю як так жити можна:

Зло стерпівши, дарувать добро!..

Я здолав той біль.

Та ж я мужчина.

Той тягар не для жіночих пліч.

Рідна моя, лагідна, єдина,

Як ти йшла крізь ту зимову ніч?

Ти з очей засяяла росою,

Й бризнули з душі, з самого дна

Всміхнені слова:

Та нас же двоє,

А біда вона завжди одна.

БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ

Останні латки голубого снігу

Не знати чим пришиті до землі.

Ще й теплий вітер в острівці малі,

Пустуючи, врізається з розбігу.

Та хто просвітить юного сновигу,

Що в цьому березневому теплі

Намріяли бликитні кришталі

Бодай одну ще пережить відлигу!

Уже й не сніг, ще й не вода хлюпоче.

Свідомий неминучості весни,

Сніг березневий танути не хоче.

Його в долонях розімни й збагни,

Як жевріє в цім холодні жадання

В безсніжний час до сніжного палання.

ГІРКОТИ

На горах і вздовж ріки

Сади в перевеслах туманів.

І сніг березневий останній

На диво якийсь гіркий.

Та я вже поклав собі

Розгадувати не стану

Це диво снігів і туману,

Що болем пройшли по судьбі:

Лиш подиху твого дотик

Розплавить усі гіркоти!

ВЕСНА ЗАВЖДИ ЛЮБОВ

Весна завжди любов,

І щонайперш до себе

Зате, що поборов

Зими промерзле небо.

За те, що пережив

Могильну блідість січня,

Пильніше бережи

Життя недовговічне.

Весна пора утіх.

Втішайтеся, хто може!

Весна любов до всіх,

Хто має з нами схожість.

Я полюбив змію,

Бо відчувався мудрим.

Тепер, мов гад, зівюсь,

Купаючись в отруті:

Зітхання юних трав

Вдалося вбити змію

Колись їх відчував,

Тепер їх розумію.

Та ще зостала кров,

І з рота крапля рине:

Весна завжди любов

До себе до людини!

* * *

Верба брунькує пружно і зелено,

Рвучи повітря віттям молодим.

Аж стовбур по-вербовому квасним

Прозорим соком бризкає на мене.

Бризкочучи, біжать струмки з гори,

Такі стрімкі, для пальців невловимі.

І ця верба, що підвелась над ними,

Здається, вся їх бризками горить.

О, дивна круговерть верби й струмка

Тече,

росте,

могутньо водограїть.

Весна з води і з листя вибухає

Іще холодна,

Та нестримна вже така.

БЕРЕЗЕВИЙ ВИР

З розгону врізалися сила в силу!

Вітри, мов реактивні літаки.

І звук їх зіткнення різкий

У листі верб відлунював стокрило.

А їм самим ну хоч би що там!

Уже пірнають у стрімкім струмку,

Уже траву колишуть на лужку,

Чи по даху промчаться юним чортом.

А як оці березняки співають!

Я чув: їх голос не тремтів горів.

Дивіться: в кожному сільськім дворі

За сцени їм горища стаєн.

О неповторність вітрових вистав,

Де кожен геніальний твір експромтом!..

В упряжці стуж порвав кінь посторонки

І світ увесь вже до весни помчав!

Не бійтесь з ними мчатися щодуху,

Де сніг чи цвіт буяє не збагнуть!

Бо тільки там ви стрінете весну

В цім дивовирі голосу і руху!

ЦИМБАЛІСТ

Як дорогу до сусіднього села

Білим цвітом тепла нічка замела,

Зранку йдуть усім вітрам навперехрест

Десять хлопців з інструментами!

оркестр.

Інструменти ще дрімають у чохлах,

А чохли ледь хилитаються в руках.

Ще ні в нашім, ні в сусідньому селі

Сон важких своїх мережив не розплів.

Та й дорога, наче промінь у цвіту,

Тільки рухом цю торкає чистоту.

Мов тієї чистоти всеможний цар,

З бубном гордо йде попереду бубнар.

Мяко, наче й не торкаються землі,

Виступають диводії-скрипалі.

Найсильніший найкумедніший із нас

За спиною тягне гору контрабас.

Цимбаліст суворий хлопець, не пустун.

Цимбаліст найнижчий ростом, і горбун.

Наче зайвий, йде позаду не з гуртом,

Мов розчавлений страшним своїм горбом.

Йде повз ранок, повз весну, повз ніжний

ритм,

Й щось таке гірке в душі йому горить.

На руках несе цимбали як дитя,

Так немов би в них усе його життя.

Ось та вулиця, той дім... і те дівча,

Що йому сьогодні «Гірко!» всім кричать.

Музикантів аж до двору завело,

Всім сливяночки по чарці піднесло,

І сказало: «Починайте, хлопці, гру

День такий, що я без музики помру!»

Розчохлили інструменти. Сіли вряд.

Перші ноти узяли немов невлад.

Перша пісня, наче вранішня роса,

Чи й тому і неповторна в ній краса.

Ось увиванець заграли. Чардаш. Вальс.

Скоки, дзеньки, перестуки довікл нас!

Все живе в селі до музики прийшло

Веселиться, витанцьовує село.

Лиш дівчата, всі красуні як одна,

Мов бояться подивить на горбуна:

Щоб горбун у чистих поглядах отих

Прочитати й крихту жалості не встиг.

Бо ж у хлопця чорні брови, мужній лоб

Справжній красень... От якби лише

не горб...

І зітхає сумовито не одна

Як він грає! Як він серце розтина!

Мов забув усе на сіті цей горбун

І нічого вже не бачить окрім струн.

Тільки помах, тільки легкий доторк рук

І, крилатий, бється-вється дзвінко звук:

То закружить і до неба піднесе,

Аж забудеш землю, трави, села все!

То серпанком ніжним гляне по траві,

Лиш виблискують росинки, мов живі.

Як удруге пісня в небо попливла,

За спиною в цимбаліста два крила

Розмахнулись, і за піснею увись

На тих крилах люди й квіти піднялись.

Як сіяло закосичене крило!

Як літало замузичене село!

Як у коло увійшов на повен зріст

Чорнобровий і статурний цимбаліст,

Задивлялися красунечки сільські

Дарували йому погляди палкі.

Й те, що ніжно завмирало на вустах,

Цимбаліст у ніжних поглядах читав.

Та й навіщо серце плавити в слова

Там, де музика розкрилилась жива.

ШКІЦИ З ІСТОРІЇ МУЗИКИ

Найперше була

нота

старша сестра блискавиці

яка сміливо в небі

нотує громи

Була

звучала нота

По обличчях пропливали

Мінорні каравани реквіємів

Болями стиснуті губи якщо й народжували

звуки

то лише в речитативному забарвленні

Безнадійно закохані розлучалися

повільніше від найповільнішого анданте

Криваві сутінки королівських палаців

народжували перше нещире алегро

У своєму найпершому поскрипі

матерія співала найдосконаліше

Дезакорд з дисгармонією прийшли пізніше

Струни арф звучали вже не від доторків вітру

А від доторків бажань примхливих патриціїв

Попроривані тамбурини кликали

До циркових вистав то до військових

Спалахи скрипок ледь осявали ридання

Варварами слабо темперованих клавірів

А в проміжках звучали клавесни

Інструменти лихоліття

на вигорілих землях

співали про попіл

як про поживу

для майбутнього квіту

Оглухлі від канонад

в генах передавали жадобу ліричної музики

наступним поколінням

Кожен ставав неперевершеним віртуозом

у мареннях про справжню музику

Людина не соромилася

підняти лагідний звук

з найзакривавленішого багна

Все неминаюче минуле

тло для музики

яка звучить після народження блискавиці

Мов гілка миру в дзьобі голуба

впівнеба блискавиця

І музика звучить

НА ВЕЧОРІ ОРГАННОЇ МУЗИКИ

Тільки Бах.

У притамованім

диханні,

в майже незримих рухах

вій,

у жилках

ледь пульсуючих

на скронях

тільки Бах.

У вібруванні повітря,

що його вдихає зал,

у зорових картинах,

які руйнуються

й відроджуються ненастанно,

у фотонній лавині

прожекторів

тільки Бах.

В найпотаємніших

нейронних розгалуженнях

мозку,

у мигтючих,

мов лампи неонові,

повітряних стовпах

органних труб,

в магічних порухах

чорно-білих клавішів,

в раптово нашорошуючому

нерви

потріскуванні

то одного,

то іншого стільця

тільки Бах.

Тільки музика Баха.

Зблиски

хмарин електронних

в їх щомиттєвому оновленні.

Дивотворна самота

у кришталевому мереживі засвічена

безупинним

тремтінням атомів.

Несамовитий біг

неприборканих комет.

Нескінченне сіяння

непогасних світил.

Живе тіло

велетенських пульсуючих зірок.

Спалахи й згасання

таємничих космічних тіл,

що крізь наші життя

пролітають.

Летюча, розхвильована,

невпинна,

непідвладна межам

простору і часу

музика.

Аж ось і останнє зітхання

злітає

з губ металевих труб.

Тиша.

Ніжністю

мякого,

літнього,

вечірнього

дощу,

легкістю

леткого вітерця,

барвистістю

незайманих квітів,

повільністю

руху галактичного

в мені

вчорашньому,

сьогоднішньому,

завтрашнім

гойдається ця музика бездонна.

Я відчуваю лет зірок

і мрій прийдешніх

ненастане проминання.

* * *

Мені приснилася вербова гілка.

На гілці тій співала зірка.

Під ладний супровід ріки

Злітав у небо спів дзвінкий.

А ще приснився їжачок,

Що у малий свій пястучок

Затиснув теплий промінь дня

І не хотів його мінять

Ані на сон вербовий гілки,

Ані на ніжну пісню зірки

Чи він любив ту дивину,

Чи дивині тій знав ціну?!..

Він простягнув його мені,

Але, на жаль, було то в сні.

ВИДІННЯ РАНКУ

Ще у роси лице не заяскріло,

Бджола ще борюкається зі сном

Холодний ранок у саду, та біло

Трава зелена пахне молоком.

Щось ворухнулося. Одкрилось, затремтіло...

В черешні, що гойднулась за вікном,

Ще сутінкам покірне біле тіло

Проміниться трояндовим теплом.

Нема вже ночі, аж і дня немає.

Півонії. Мурахи. І горіх.

Ще й соловей не скоро заспіває.

Та і його будити рано гріх.

І я мовчу я ранок цей кохаю.

І очі, наче квіти, відкриваю.

ТРАВНЕВЕ ПОЛЕ. ВРАЖЕННЯ

Блакитне промежоване зеленим,

Мов полотно нитками аж за обрій дальній;

Крізь теплі води струмінь бє студений

То в полі

Тополі

Пірамідальні.

У БІЛІЙ ПОВЕНІ ВЕСНИ

Був тільки порух. Тільки слово.

А я дивився, і любив.

Була, можливо, випадково,

Ця усмішка, це диво з див.

Світились губи веселково

І кожен жест, мов лебідь, плив.

І розпускалися шовково

Слова, що я в тобі відкрив.

Але вони не йшли, як вітер.

І ще світилися вони.

І руки, мов розквітлі віти

У білій повені весни,

То тепле листя осипали,

То знову й знову брунькували.

ВЕСНА. КОХАННЯ

Це весна запалює вогні.

Їх уже дощам не загасити

У тобі вони і у мені

Полумяно вміють говорити.

Нам дадуть притулок явори,

І крізь їх розвеснене палання

Говори з весною, говори!

Говори з весною про кохання!

ПОЧАТОК ЛЮБОВІ

Навік зникало випадкове,

Вмирало зайве і пусте:

До щастя щастя! Дві підкови

Один барвінок оплете.

До рук торкався світ одкритий,

Таке стривожене биття!

Ми знали в світі треба жити!

А без любові що життя?!..

ЛЮБОВ

Одкрилося! Повітря підняло

Украдений вогонь з шумких шовків.

Те, що в любові радісно зросло,

Те, що боялося холодних слів,

Повстало і здалося обняло!

Ніхто так обнімати не умів.

Здавалось, все, що буть могло, було.

Та ще зійшло у небі двоє слів.

Коли й слова вже вянули, мов квіти,

Ми заново їх вчили говорити

Ішли на прю. І в тому дивнім герці

Вмирало все, що вмерти не могло:

Краплиною натомленого серця

Кохання у кохання протекло.

* * *

Валентині

З моїм чуттям ти гралась, як дитина,

Як юне і розпеще дитя.

А я вмирав од спраги почуття

В огні палали кожна ніч і днина!..

Та от прийшла прозорості хвилина.

Хоч пориванням давнім забуття

Нема, однак не знаю до пуття

І не збагну в чім спокою причина?

Вкрав вітер полумя й вогонь помер...

Минулося, неначе й не було...

Ще буде? Важко вірити тепер,

Бо кожна мить прозора, наче скло.

І хай ні щастя в серці, ні жалю

Ще безнадійніше люблю тебе. Люблю!

ЗРАДА СИНЬОГО ТРАВНЯ

Як вмирали під поцілунками

Губи, руки і всі слова,

Синій травень за перелуками

Спільну долю нам накував.

Ох, коханнячко слово лагідне,

Слово лагідне, та не те!..

Руки ладили, губи ладили,

Серце й нині, як май, цвіте!

Лиш в кохання і долі спільної

Та й доріженьки не одні

Як співали тобі весільної,

Не співали її мені.

Ні пташатам, ані компютерам

Не обчислити за весь вік,

Як люблю тебе! Як гублю себе,

Що хоч вкрасти тебе не зміг...

Та до біса усі умовності!

Ще б хоч раз мені в ту весну,

Де закохано до неповторності

Синій травень нас обманув!

ПРОЩАННЯ

Мовч.

Ти їдеш.

Зрозуміло.

Жести зраджують мене.

Певно, так уже судилось

Стрітися з розлучним днем.

Сльози серце лиш розчулять...

Всі дороги до життя.

Ти вдоволена минулим?

Серце!

Тям!

САДІВНИКИ

Вирощуйте дерева дощові,

І сонячні дерева поливайте!

Грядуть, грядуть садівники нові

Вітайте їх, корінням рук вітайте!

Тепер медові соки протечуть

Крізь теплі синтетичні капіляри,

З очей Господніх капатиме ртуть,

Хрипітимуть громами древні хмари,

І буреломи догниють...

Ростки

Нові пробються крізь рослинний клекіт.

Деревами зростуть садівники...

А сього травня зацвітуть смереки.

ДИСОНАНС

Земля вже не витримує

Нальоти вітру злі.

Град грудками погримує

По грифленій горі.

Сад стрічкою широкою

Втопає у грозі...

Та ціле море спокою

Живе в твоїй сльозі.

* * *

Аби збагнути музику дощу,

Проміння зливи у вікно впущу.

Хай струмені дощу несуть в світлицю

Їх ключ скрипковий світлу блискавицю.

І ось в помешканні уже тіснім!

Мов увертюра, відмажорив грім.

До стелі блискавиця прикипіла

І музика пянка залопотіла.

Найдосконаліша з можливих партитур

Кидала серце в океан тортур.

Ловили нерви кожен зблиск і згин

Зазнав я щастя, скуштував і кпин...

Я тільки й встиг промовити заклично:

Промінь! промінься дощику музичний!

ДОЩ

1. МІНОРНИЙ ДОЩ

Ідуть дощі від мене і до тебе.

Зеленим лугом легко їм іти.

А над дощами зупинилось небо.

Перед дощами зупинилась ти.

Не знаю я, чи ти дощів чекала.

А я не йду, бо ти не звеш мене.

Ідуть дощі. Дощами запалало

Життя моє, самітне і сумне.

2. ПРОЗОРИЙ ДОЩ

Цвітуть дощинки

Срібно-фіалково,

Маленькі донечки

Небесної води...

Цокоче час,

Підкова до підкови,

На краплях

Залишаючи сліди.

3. МАЖОРНИЙ ДОЩ

Раз...

Два...

Три...

Краплини...

Раз...

Два..

Три...

Дощить...

Синьо...

Перли...

Дріботиння...

Дощ пянить!

Лопухи в прозорі вуха

Дощик пють...

Раз...

Слухай...

Краплі дзвонять!..

Дзвони бють!

МЕТАМОРФОЗА ДОЩУ

Шумує дощ.

Вязка, туга волога

То скло ввігне,

То з вітром відшумить...

Весна до квіточки промокла,

Й за порогом,

Як соромязливе дівча, стоїть.

А вітер сам їй прочиняє двері.

Та скрип дверей,

Різкий, нервовий скрип

Коробить слух,

І, наче зроблені з паперу,

Громи і блискавки вминає в неба глиб.

Ніяк не хоче заглянути ніжність

В сльозою перекреслене вікно

Тут сум і дощ сьогодні творять дійство.

Весна хмарина,

Оповита сном.

Враз!

Мов завіси на великій сцені,

Весна руками стіни розвела,

І я побачив, що поля зелені,

А небо синє,

А жура мала.

Роззувся.

І зірвав сорочку з себе.

І дужі руки простягнув дощу.

І вже коли йшов хмарами по небу,

Я пальчики весни в руці відчув.

І ми губами жарко припадали

До ще не випалих із хмар дощів

Ми пили радість.

А журбу кидали

На промені,

Мов на тонкі мечі.

Вмирали хмари.

Кожна, наче лебідь.

А кров моя співала у мені:

Яке після дощу могутнє небо!

Які незборні люди навесні!

Відлинув день.

І весняні дощі

Землі і небу сяяли вночі.

ПІСЛЯ ДОЩУ

Дощ пройшов уже давно,

І вогні вечірні згасли.

Ніч, як вимите вікно,

Заглядає в душу щастям.

Груша біла, промениста,

Мов закохане дівча,

Радісно припала листям

До мого плеча.

ПРИДОРОЖНІ КОСИЦІ

Із-під коліс плеснувши хвилю бруду

На похололі личенька косиць,

По заболоченій грузькій дорозі

Незграбно ваговоз прогримотів.

Обачливо од нього одступались

Дощем весняним чисто вмиті гори

І, мов діди, свої маківки лисі

Туманами мякими обтирали.

І думав я: косиці придорожні

Нелегку мають долю у житті

Щораз після очисного дощу

Витримувати цілі зливи бруду.

Вже краще б їм рости на горах лисих!

Та непокірливо голівками хитають

Косиці придорожні і гірські

Уся земля вкосиченою має бути!

ЩО МОЖЕ КРАСА

Ріку ранкову не охопиш оком

Нікому не дано її спинять.

А все ж троянда над гірським потоком

Вповільнює струмину дня.

Те, що не може вітер учинити,

Що не під силу сонцю й небесам,

Незрушне зрушити, невпинне зупинити!

Спроможна лиш краса.

ВЕЧОРОВІ ТРОЯНДИ

Нас вечір огорнув. Троянди тіней

До мурів туляться. Троянди часу знов

Безшумно ронять пелюстки. А світлі плити

Твій крок ведуть у день, а, значить, у любов.

Попереду вся ніч. По каменю на камінь

Із споминів зроста край чистий, мов блакить.

І гупання плодів дозрілих не отруїть

В тобі той час, коли нічого не болить.

ВЕЧІР

Обємно, голо і опукло,

Весняно, весело і зло,

Смагляво, чорно, тепло, згукло

Спускався вечір на село.

Росою, світлом, снами, димом,

Вікном, колискою, веслом,

Хлібами, гречкою і кмином

Спускався вечір на село.

Тремтів, мінився, грівсь, балакав,

Сміявся, ніжився і млів,

Любився, бився, спав і плакав

Травневий вечір на селі.

НІЧ

Там за склом кімнати кажани, мов риби,

Плавають по ночі в заростях дерев.

І будинки чорні, мов камінні глиби,

Сховища надійні для вюнких мерен.

Зачерпну знадвору темряви рукою,

Покуштую з жмені, чи солона ніч

В ночі присмак світла та землі з водою,

Що туманом встали з сонних межиріч.

О, амебний світе, краю інфузорій!

В куренях вербових динозаври сплять.

Бульбашкою в темінь плине сон прозорий:

Все заснуло й снові нікуди пристать.

І лише від вовка до вовчиці плине

Через темінь хвильно їх любовний клич,

Й запахів гудіння, мерехтливе, тминне,

Хлюпає до вікон плямами облич.

РАНОК

Ніч мяка, базальтова

Вітер з трав росте!

Вкутане асфальтами

Спить іще шосе.

Серце лиш ударами

Каже хто є хто...

З краю ночі фарами

Вирвалось авто.

Ширилось засапане

Шелестіння шин

Травянисті запахи

Розривав бензин.

Фари, наче лапами,

Мяли неба вись!

З неба зорі капали.

Як зі свічки віск.

Де ж зоря врізалася

В лози чи в бурян

Роси клекотали всі,

Вибухав туман.

В небі ні єдиної

Зірки. Сяяв цвіт.

Ранок за машиною

Біг, мов сонний кіт.

ВРАНІШНІЙ МОНОЛОГ

Пробуравивши глину

Теплим списом стебла,

Прозирнула рослина

Конюшинка мала.

Доторкнулась повітря,

І одразу таки

Почали говорити

Шелестіти листки:

Роси з чашечки втерши,

Мов метелик, злетів

День сьогоднішній перший

У моєму житті.

Я допоки ледь зрима

Крізь траву і росу,

Та коріння пустила

Вже в планету усю.

У життя прориваюсь

Невмирущим стеблом,

Й ще нічого не знаю

Про добро і про зло.

Я вітаю всім тілом

Світле диво єства.

Я для світу одкрилась

Нині й вічно жива.

Люди, гори і зорі

Цьому дневі зрідні

День життя розпросторив

Їм, тобі і мені.

Це братерство незламне

Усього, що живе,

Ні вітри не розчавлять,

А ні грім не порве.

Присягнімся повітрям,

Поклянімося днем,

Що живою цю віру

У життя збережем.

... Пробуравивши глину

Теплим списом стебла,

В небо рветься рослина

Конюшинка мала!

ТИЖДЕНЬ

Сім днів у тижні,

й кожен гомінкий,

леткий, меткий,

важкий не відловити!

Ти ж день,

мій тижню,

подаруй мені такий,

аби у нім навіки вкоренитись.

ЧОЛОВІК З ПТАХОЮ НА ПЛЕЧІ

Замаячів ще звіддалік

В тонкім тумані шляху

Ранковий дивний чоловік

Ніс на плечеві птаху.

Далека сонячна свіча,

Здавалося, не дише.

Мовчала птаха. Він мовчав.

Владала світом тиша.

Як підійшли, я зрозумів,

Що це вогонь клубоче:

Який страшний тамують спів

Людські й пташині очі!..

Погасить сонячну свічу

Коли цей спів залине,

Бо птах людське в собі відчув,

А чоловік пташине.

Зійшлися крила і душа

В жахкій жадобі співу.

Мов хтось зумисне розмішав

Дві краплі щастя й гніву.

Не знав хто має розпочать,

Жазі тій вже затісно:

Згасала сонячна свіча

Сходило сонце пісні!

МАЛЮНОК МОГО ДИТИНСТВА

На синьому небі

зоря вечорова.

На дубі зеленім

два голуби сизі.

Між білих ромашок

джмелі заджмелілі.

Із сутінків теплих

мелодія ніжна

пливе, випливає,

мов мамина пісня.

НЕСКІНЧЕННИЙ ЛАНЦЮЖОК

Найперше була

любов з першого погляду.

Все інше похідне

від любові:

хмарина місяцеві

народила дощик,

золота рибка лагідному вечерові

народила казку,

біла троянда мохнатому джмелеві

народила кульбабку,

березнева крижина сонячному променеві

народила весну,

обважніла осінь пронизливому грудневі

народила Новий рік,

глибока память веселій мрії

народила книгу...

Нескінченний оцей ланцюжок!

Але

найперше була

любов...

Все інше

похідне.

Все від любові.

З МІСЬКОГО ПАРКУ

З міського парку

вдивляюсь у вогні світлофора на перехресті:

червоний твоє серце вповільнити,

жовтий тебе осяяти сонцем,

зелений дозволити

тобі прийти до мене.

А машини вкочуються в дощ,

мов у туман іскристий,

летять на запах

настояний

на пляжному теплі й зелені дуба...

З міського парку

вдивляюся у мудрі,

неначе морські маяки,

вогні світлофора на перехресті,

у тінь твою мінливу,

яка росте поволі

з глибини дороги.

ПАРАДОКСАЛЬНЕ ОСВІДЧЕННЯ

Якщо на тебе дивлюся

то не збагну ніяк

чи вже багато літ

вдивляюся у це обличчя

чи нині вперше тебе бачу

Якщо на тебе не дивлюся

теж не збагну ніяк

чи знову

хочу вдивлятися в ці очі ненастанно

чи навіть бачити тебе... боюся

Якщо люблю тебе

мені здається

що я ще так ніколи не любив

хоч знаю

що кохав тебе у всі часи

Якщо мені ти й не дозволиш

тебе кохати

все ж знатиму

що я навік закоханий у тебе

моя любов до тебе

стержень мого життя

гілка

на якій тримається

листя моїх днів і ночей

ПРИСНИТИСЬ ЇЙ

Це зваба

це спокуса

це жадання

приснитись їй

не в теплому домашньому халаті

в зеленому

чи в пурпуровому у крапинку зелену

чи в жовтому із карими краями

не з павіанами на чорноморськім узбережжі

а тільки так

як той моряк бувалий

що заснув

не знявши з ніг великі чоботища

і в час червоної грози

виловлює оскаженілих тигрів

* * *

Мов олово розплавлене

в снігу,

мій поцілунок борсається, бється

на шиї твоїй білій.

І, здається,

його,

немов оздобу дорогу,

ти з шиї скинути була би рада,

та з ним,

гарячим,

вже немає зладу.

А серце,

мов покинуте пташа,

між гілок ребер

зморено змовкає.

І я дивлюсь на тебе,

і не знаю,

чи спів скорботи так тебе втіша,

чи ждеш

як полумям цей кущик запульсує,

руками ніжними

з вогню його врятуєш.

Та вірю я

прийде гаряча ніч

і в попіл спалить

всю твою байдужість.

І я тоді

коханим,

вірним мужем

вестиму із тобою ніжну річ.

Бо ж глянь

рвучись назустріч голосу любові,

в одну ріку злилися наші крові.

ТЕБЕ ОСПІВУЮ

Коли нарешті я узгоджу серце й спокій

і в грудях тишину не сколихне удар

і память відійде і в небутті жорстокім

урівноважаться пожежа і нектар

кому згадається в якій жазі високій

текла моя любов який солодкий жар

твої вуста в мої вливали і неспокій

мене приковува до річок та до хмар

Тебе оспівую у цих словах і бачу

як разом сміємося мріємо йдемо

минулі наші дні лиш ми оживимо

вогні зелених вин у попелу десь плачуть

та ще ніхто й ніде не бачив щоб ми ниць

збирали слави квіт підкови блискавиць

* * *

Я ніс тебе землею

на руках моїх натомлених

Я марив про ті часи

коли щасливо йтимемо разом

єдині в нашій любові

Коли ти бачитимеш як

я ніс тебе землею

на руках моїх натомлених

ще єдиний у нашій любові

ТАК СИЛЬНО

Ти помітила

що твоє тіло

запалює в моїх очах

маленькі блакитні кинджали

я люблю твоє волосся і твої ноги

твоє серце і твій рот

лиш я уже не маю сили

любити тебе так сильно любити

ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ

Люблю тебе

для всіх нещасть

які за нами чигають

на висхідних магістралях життя

Люблю тебе

для днів сірих і важких

неначе хліб сльотавої осені

з якого будую моє тіло

моє серце і мій дім

Люблю тебе

для дітей і онуків

які наше подружнє життя

бачитимуть єдиним

безперервним святом

ЧИСТА КРИНИЦЯ

Виплакана жінка

вичищена криниця

Тепер я знаю

чому ти часто плакала

в дні свят

Кринице моя чиста

ВІРШІ ПРО ЛЮБОВ

Вірші про любов

пишу я кровю серця.

Хто не вірить,

най діткне їх пальцем

пишу я кровю

вірші про любов.

Моя мама

цих віршів не читає

вона стара.

Моя дочка

цих віршів не читає

вона мала.

Моя дружина

цих віршів не читає

їй ніколи,

тим більше

між нами й так все ясно:

ми любим одне одного,

в одній квартирі мешкаємо,

в нас ростуть дві дочки

всім ясно,

що ми любим одне одного,

нам теж...

Та все ж

вірші про любов

пишу я кровю серця...

В історії

чимало випадків відомо,

коли намарно проливалась кров...

* * *

Вирвались за межі звуку

На землі

Все ж тримав тебе за руку

Весь політ.

Вирвались за межі світла

В небесах

Все одно ще в мене квітла

Ти в очах.

Вирвались за край любові...

В той же час

Самоти жахлива повінь

Вбила нас.

МОНОЛОГ

Дощить. А ніч повз нас

Лякливий вершник.

Ти знаєш, що за час?

Вже перша.

Скажи, кого ми ждем

Ти, я і туга?

Ніч плине. Дощ іде.

Вже друга.

Скажи, любила ти?

Зівяв слів кетяг.

Пропіли когути.

Вже третя.

В дощі пливе зоря.

Мов мертва.

І хто цей сум напряв?.

Четверта.

Ті ж звуки й кольори.

А ти затято

Не хочеш говорить.

Бє пята.

Здіймають дощ і ніч

Омитий простір.

Світанок бє до віч:

Вже шоста.

День болем пророста.

Сам в домі

Пишу тобі листа...

Бє сьома.

ДІАЛОГ

Віконне скло

В ніч запливло

Тьма неспасенна.

В душі надлом!

Терпким теплом

Бє біль блаженний.

Враз! неба тло

Вогнем взялось:

Іскристе коло,

Немов веслом,

Ясним крилом

Окреслив голуб.

І в цей пролом

Сова з орлом

Летять крізь тучі

В добра зі злом

Йде діалог

Про щось болюче.

* * *

Стояла доля коло двору,

Дівча пливло рікою дум.

На тину рідної обори

Висів, мов глечик, сивий сум.

Доверху дном той сивий глечик,

Доверху дном, та повний все ж...

З дівочих сліз крилом лелечим

Не проростеш, не розцвітеш...

Лише з-під глечика герані

Тяглися в небо кулачки,

А ще несла ріка чекання

Розбитий глечик.., черепки...

* * *

І ось я болем серце вигоїв,

І розігнав туман гіркот,

І вже без захвату, без вигуків,

І без нудотливих довгот

В кількох словах, так довго важених,

Тобі я мовлю навпростець:

За всі мої надії зраджені

Стражданням цим кладу кінець...

По телефону говоритиму,

Бо, стрівшись, може не втерплю:

Боюся все-таки не витримать

І знов признатись, що люблю!

* * *

Коли на тебе я дивлюся напівсонну,

Передчуваю як іскрять уже в тобі

Дотепи, вигадки з-за їх сяйного дзвону

Розплющилися очі, світ заголубів.

Рояться у думках потвори та причинні,

Які прорвалися підступно в твої сни.

Вони в реальність повертають доброчинні

Світ ніжних снів не підмінив їх, а змінив.

Та дзвін годинника мене, мов грім, ударив

Яка ти можеш буть у прірві снів тьмяній!

Яка у мріях ти, коли про щастя мариш!..

Але мені ти кажеш «Я живу без мрій».

* * *

Пиха вбиває все. В цей напівмертвий ранок

Ти спиш і бачиш ледве зримий шовк,

Що ділить два світи. В твоєму ти кохана,

А, нещасливий, я сам зі свого пішов.

Я все дурив казав, що так як ти я можу

Умерти і воскреснути. Але ж красу

Твою я не осяг на спільнім нашім ложі,

Хоч гордість всю свою я звіділя несу.

Непевне слово, два чи три колькі докори

Злетіли з милих вуст і скипятили кров,

І відлетіла враз у всесвіт непрозорий

Душа моя, хоча тіла сплелися знов.

Я, знавіснілий, мстив. Але в натхненній злості

Все ж думав, несучи на всю країну вир:

Як для ображених найбільше щастя помста,

Яким солодким є для двох коханців мир.

* * *

Коли нас поглине земля обважніла

Раніш я, чи ти...

Зумію я вийти з пропащого тіла

В той вмір ввійти.

Внизу наша мова (хтось вище, хтось нижче)

Утратить свій хід.

Можливо й тіла наші тління не знищить

Ковтне інший світ.

В посмертному вимірі те ж для нас буде,

Лише навпаки.

Зуміє побачить все тайне у людях

Мій погляд цупкий.

Якщо помру перший, ввійду в твої мрії,

В життя увійду,

Й побачу як ніжно коханець леліє

Тебе, молоду.

ПРОЩАЛЬНИЙ МОТИВ

Вгамовувать тугу не пробуй,

І сльози хай вільно течуть:

Прощання це жаль і жалоба

За всім, що було й могло буть.

ІСТОРІЯ КОХАННЯ

Олі

Зневажений,

Став аналітиком

І зрозумів вкінець,

Що

Любов це політика

Двох сердець.

Не заперечую закохувався.

Любив єдиний раз.

Диплломати!

Як жаль, що виховувався

Я не поміж вас!..

Все було опромінено.

А ще стільки літ день!..

Крізь хідники під стінами

Ріс женьшень.

Любив не думав про хитрощі.

Дипломатії не знав.

Брав сонячне проміння в пригорщі

В нім голос її шукав.

Казала любить конвалії.

Казала не може без книг...

Конвалії й книги. Радосте!

Наперекір літам

З конвалій тих вже сад росте.

Розкрита книга я сам.

І сам себе перегортую,

Читаю і кожен знак

Повен імені гордого:

Вона! Вона! Вона!

Світлом день розливається.

Цвітом промінить сад.

День із тим садом не знається.

Сад тому дневі рад.

І розумом аналітика

Виснажую серце в кров:

Ця любов не політика!..

Це просто сумна любов...

* * *

Як душу мою огортає ніч,

Вона, мов небо, зорями сіяє.

* * *

Прозора пісня цвіркуна

Впливає в непрозорість ночі.

І ось вже чітко бачать очі

Мелодію вона сумна.

На фоні неба неяснім,

Така скорботно неповторна,

Вона стривожено нас горне

Одне до одного тісніш.

Бо каже нам той ніжний спів,

Що кожен голос, порух, подих,

Сяйнувши раз, навік відходить

В країну споминів і снів...

Тривожна пісня цвіркуна

І погляд твій напівпрозорий

Мені явили щастя й горе

Урівноважено й до дна.

ЗРОСТАННЯ

У ніч ту місяць очманів

Крізь серпанкове безгоміння

В ріку вливав таке проміння,

Що річка вийшла з берегів.

Пливло проміння у траву,

Вливалось в листя на деревах,

І повенилося миттєво

Зело зростало наяву!

Зростали білі стіни хат,

Слова промовлені зростали,

Ще й зриму форму слово мало,

Мінливу барву й аромат.

Тобі щось біло я казав,

Ти посміхалася блакиттю

Нас місяць брав тієї ж миті

І аж за хмари підіймав!..

Проснулось вранішнє село

Про ріст нічний... не догадалось...

І, як нічого й не бувало,

Співало, рухалось росло!

ХЛІБ

Прислухайтесь, як сухо шелестять

Жита жовтаві золотим колоссям.

То заплелася в їхнє стоголосся

Достиглості спокійна благодать.

Їм звично мудро голови схилять

Як мудреці зустріли тиху осінь:

І сонце, й грози бачить довелося,

Рости в дощі, з вітрами квітувать.

І ось вже хліба запах животворний

Із кожного струмує колоска,

Як музика, як світло неповторне!..

І колоса торкається рука,

І чуєш як тобі шепоче жито:

Заради хліба варто в світі жити!

* * *

Я додому йду за співанками,

За пташиним гомоном зеленим.

Маминими щедрими руками

Рідна хата тягнеться до мене.

Де вершини дичок, наче склепи,

Стелять таємничу прохолоду,

Най до губ липовий липне лепет,

Най до серця липне вічний подив.

Де духмяно пахне розмарином

В хаті за мальованим порогом

Помолюсь я тихо на колінах

Мамі й хаті, так як мама Богу!

* * *

І батько дома, й мати дома,

І світло світить у вікні,

І я важкі бесаги втоми

Кладу на теплі руки снів.

Я трохи, мамо, відпочину,

Бо нині, мамо, на дворі,

Неначе срібну павутину,

Розвісив місяць ятері.

Та що він, мамочко, впіймає,

Коли земля така ясна?!

І казку ніченька люляє

Білявим снам, білявим снам...

* * *

Де справжня любов, там немає жалю,

Лиш ніжна пронизливість стисне:

Маленьку,

Стару,

Беззахисну,

Я маму свою, наче дочку, люблю.

МАТУСИН СИВИЙ СОНЯШНИК

Минулі дні, як милий сон,

Неначе зайчик сонячний.

Минулі дні це під вікном

Матусин сивий соняшник.

Мов гуси, білені хати

Йдуть надвечірям стомленим

Через минулого мости

У світ майбутніх променів.

Минулі дні солодкий сон

Дитинно, ніжно, сонячно

Знов зацвітають під вікном

Як мамин сивий соняшник.

РОЗМОВА З МАТІРЮ

Ніжні, золотисті та прозорі

Надійшли за літом ваші дні...

Мамо, осінь радість, а чи горе?

Мама тихо мовила мені:

Літа й літ не вдержиш на припоні,

Наче зорі, мов квітки сумні,

На листок осінньої долоні

Сиплю я свої травневі дні...

ТАК СВІТИТЬ СЕРЦЕ

Так ясно світять вечорами

Серця щасливих матерів.

І я шукаю світла мами,

І ось я світло те зустрів.

Он братів промінь дивно грає.

Он промінь лагідний сестри.

Он власний промінь зустрічаю

Летить нестримно догори.

О мамо! Серце ваше чисте

Нехай не відає журби.

Хай наші долі променисті

Його засвічують завжди!

СЛОВО ПРО ВІЧНІСТЬ

Мамо!

Нині ваші дні шовкові.

А шовки ті ткані восени...

Та пульсують пять вулканів крові

Ваші дочки дві

І три сини.

Гляньте

Все довкіл червоно квітне.

Пять доріг летять у багрянець.

Ваше серце розлилось

Тендітне

Аж на пять окрилених сердець.

Ваша кров нас, мамо, зігріває,

І любов ясна полумянить.

І на світі сил таких немає,

Що могли б вулкани ці спинить!

МАМИНЕ СОНЦЕ

Стає нестерпна самота небес,

Як сонце западає в надвечіря,

А зір немає ще і місяця нема...

Ну, що воно, те небо, без світил?!..

О мамо! В небесах мого життя

Ви сонце життєдайне засвітили

Якраз тепер воно сягло зеніту

Позаду ранок десь,

Та й вечір ще не близько.

І я іду ясним високим небом

І думаю: «Це полудневе сонце

Єдино вірне джерело життя:

Воно дає нам очі кожен день

Такого кольору

Як ви дали нам, мамо!..»

МАТИ

Благословенна, чиста і свята!

Сьогодні знов з доріг важких, невпинних

Вернувся я, немов зійшов з хреста,

Перед тобою впасти на коліна.

А в серці стільки болю й гіркоти

В твоїх очах я бачу ласку й строгість!..

Прости, що не осилив зберегти

Все те святе, що ти дала в дорогу.

Твоя рука у мене на плечі.

Та я не плачу, я не плачу, мамо!

Неначе закривавлені мечі,

В моїх очах схрестились дні з ночами...

Благослови

Попереду путі...

А до очей з душі пливе безтямність,

Бо найкоротша мить та у житті,

Коли цілую руку моїй мамі.

* * *

Заради вічності на світі жити

Судилось вам, щасливі матері!

Сини у вас земні богатирі,

і дочки вміють так як ви любити.

Метал кувати і жита ростити

Йдемо ми: ковалі, плугатарі,

Учені, космонавти трударі,

Щоб діло своє совісно робити.

Минуле як легенду памятаєм.

Встає, мов казка, наше майбуття.

Й коли моя дочка мене питає:

Із чого починається життя!

Дивлюся в очі лагідні дитяти,

І мовлю так: Була найперше мати!..

* * *

Світ на руках тримають матері,

Ці життєдайні генії любові.

Вони в тіла планети і зорі

Проміння сіють, мов квітки шовкові.

А те промінця стало проростати,

І космосом... пролинув запах мяти!..

МИТЬ СУМНІВУ

Аеродром свій загубив...

Пальне

Закінчилось тому вже кілька літ.

Я маю впасти...

Поки що мене

Благословення мамине земне

Підтримує!

Продовжую політ.

ПОХОРОНИ... ФАЙНІ

Боже мій,

Як він її любив!

Боже мій,

Як плакав він за нею!

Того дня у зворі ліс валив,

Як прибігли з вісткою тією.

Як учув здригнувся, наче бук.

Раз ударив дерево упало,

Зойкнуло.

Пустив топір із рук.

Сльози не текли.

Душа ридала.

Ще ж бо ранком вирядила в ліс...

Хоч в очах примітив! щось боліло...

Кум Іван ту новину приніс:

Видно, серце у куми зомліло.

А кумі всього лиш двадцять три.

А кума лишила троє діток.

Чуєш, куме, сльози обітри

Он село вже недалеко видко.

У світлиці глянув: Ой! Вона!

Мила моя! Жіночко ! Рідненька!..

Раптом весь напруживсь, мов струна,

Край стола стоять вони, маленькі...

З болю почорнів увесь, мов грак.

Менше тихо:

Мамка... вмерли?..

Айно.

Тільки ти не плач, Іванку, так

В мамки будуть... похорони файні...

І в Іванка щось в очах зійшло.

Усміхнулися обі сестрички.

З неба літо солодко текло.

З двору пахли солодко гнилички.

Мамка вмерли.

Накладемо руж

Ми довкіл її лиця гарненько.

А тоді прийдуть з усіх довкруж

Люди, та ще й дітоньки маленькі

І побачать всі яка у нас

Мамка гарна...

Од усмішки хлопця

В нього серце скамяніло враз!..

Чи й не сам помер він в тому році?!..

ПІСЕНЬКА ПРО СКРИПКУ

Памяті моєї рідної сестри Марії

Ходім, ходім, сестронько, у садок,

Назбираймо, сестронько, гниличок

Хай попросить дід заграти

Свій смичок.

Дід бере із рук від нас залюбки

Перестиглі, вистиглі гнилички,

І дзвенять, летять, підстрибують

Співанки.

За гнилички найняли скрипаля

І вже в танці кружиться вся земля!

А пісні, мов сонечка,

Що без плям.

Гарна, гарна пісенька, й дід красунь!

В скрипки, в діда, в пісеньки крила суть,

Чи то сльози хто в траву сипле,

Чи росу?!..

Танцюй, танцюй, сестронько, під дощем,

Танцюй, танцюй, сестронько, танцюй ще

Серце все розкрилено

В ніжний щем.

Як пелюстка з вишеньки проліта,

Летіть, летіть, весноньки і літа,

Не відквітне скрипочка

Золота.

Ходім, ходім, сестронько, у садок

З нами дід іде й несе свій смичок,

Та ще й скрипку повную

Співанок.

Глянь, сестричко, вишнею дід цвіте

Й віддає до рук мені диво те...

Чи в руках моїх та скрипочка

Зацвіте?!..

ІРОНІЧНИЙ ВІРШ ПРО БУХГАЛТЕРА

І, зійшовши на Голгофу звіту,

Він розбив кайдани рахівниць.

Мов опришок, поклонився світу

Й бісиками стрілив із зіниць.

Щоб життю спокійному помстити,

І відчуть, як будоражить гріх,

Він узявся чорний прапор шити

З чорних нарукавників своїх.

Наче лицар в ладнім обладунку,

Ох, якби тут ревізора стрів!..

Вперше не давались підрахунку

Люди, гори, ніжна синь лісів...

Не лиш діабет забув дієту!

Пив повітря свіже і хмільне!

І розбійницьким кредит-дебетом

Ворога ось-ось вже полосне.

Він уперше підморгнув сусідці.

Вперше без портфеля йшов за двір

Перед ним, немов манливі східці,

Простяглися дальні пасма гір.

А у горах є де розгулятись.

Є кому звідтіль і погрозить!..

І благав довіку не кінчатись

Цю рішучу неповторну мить.

Він ішов дорога вигиналась!

Й поки що не чув цей чоловік

Як у підсвідомості складались

Цифри, розрахунки точний лік...

Вирахувалась сама собою

Відстань від контори аж до гір.

Ну, а ціни ризику з розбою?!..

А коли збагнув до яких пір

Треба буде в горах без комфорту

Ночувати в хугу і в сльоту,

Чорний прапор викинув геть к чорту!

Й склав докупи рахівницю ту,

Що її в мить хибного пориву

Він замало не розбив ущент...

І скотились дві сльози щасливі

Перед сірим, ще не визрілим, дощем.

ПОЕТИЧНА ІСКРА

У серці моєму не гасне

Іскринка понищених днів:

Поезія діло прекрасне.

Поети це люди страшні!

19 квітня 1988 року

ПОДЯКА ВОРОГАМ

Який оцей світ великий!

А я обійти не зумів

Жодного з многоликих

І лютих моїх ворогів.

Гей, вороги-воріженьки,

Вірні учителі!

Якщо не навчила ненька

З майнулих дитячих літ

Бути обачним, упертим,

Знать що ти значиш сам!

Я до самої смерті

Вдячний за це лиш вам.

Навчили мене, нівроку,

Кожну хвилину жить!

Себе побачити збоку,

І сили свої оцінить.

Упевнений і нескірний,

Іду по житті не сам.

Й за те, що ціную вірність,

Завдячую ворогам.

* * *

Ображений несправедливо,

Я, затискаючи пястук,

Кричав, що, наче тих гадюк,

Понищу недругів злостивих!

Ішов крізь хащу я, журливий,

І на гадюку наступив...

Та я гадюки не убив

Вона така була красива!

ГНІВ

Обличчям вилив, й не зірвав іще

Той шквал із вуст він там тремтить!..

То гнів, немов природне явище,

Кипить!..

Палають очі нерозсудливо,

Шугає мозком злості грім,

Те первісне! тваринне! збуджено

У нім...

Тому вогню хоча б жариною

Палати у чутті святім...

Не завжди легко буть людиною

Живим!

ВІРШ ПРО ПІСНЮ

А лютувати нічого,

Трепетати од гніву

Немає нічого вічного,

Крім співу.

А спів лиш тоді проріжеться,

Коли свобідно

Працюється,

Любиться,

Дишеться

Людини гідно!

ПРАВДА

Жити можна красиво,

Безжурно...

Важко померти правдиво

У бурю.

У бурю вітер вирішує

Хто жити мав би...

Немає нічого чистішого

Од правди!

ЗАЛЮБЛЕНІСТЬ

В епоху дірявих бюджетів,

Коли кожен другий жебрак,

Люблю закарпатських поетів.

Хоч міг би любити собак...

Володарів теплих клозетів,

Приборкувачів хромих слів

Люблю закарпатських поетів.

Хоч міг би любити ослів...

Усе, що в народу просили,

Дав щедро їм рідний народ:

Зарплати, машини, квартири

Безділля надійний оплот.

Де знані вони, де й незнані.

Шукають під ковдрами тем.

Не пишуть у віршах романів,

Не пишуть у прозі поем,

Не вміють писати сонетів...

І все ж розкриваю секрет:

Люблю закарпатських поетів,

Бо й сам закарпатський поет.

НЯНЬКО

Коли помер великий батько Брежнєв,

Нам партія нових батьків дала.

Але й вони минулися, мов нежить

Старих дідів смерть покосила зла.

Ми вже гадали сиротами станем,

Та щастя зазирнуло у вікно:

Прийшли до нас сусіди галичани,

Й сказали нам, що батько наш Махно.

Без батька справді тяжко в світі жити,

Але цей чоловік, низький на зріст,

Звик по степах, бувало, воєтити...

Не наш цей істеричний анархіст!

Галичина, сердита, як мегера,

Нам через гори прокричала знов,

Що від сьогодні батько наш Бандера!

Це він за нас колись лив нашу кров.

Так хто ми справді?! Брежнєвці, махновці,

Андроповці, бандеровці?!.. Сини

Черненка? Коновальця?..

Файні хлопці,

Що звикли до труда не до війни!..

Поміж старих радянських бомбосховищ

Стоїть у лісі ветха церковця

За нас усіх там молиться Духнович

Його одного маєм за вітця!

ПЛАЧ НАД РІДНИМ ДІАЛЕКТОМ

Убивають файну та чічану

Ще й сміються вороги мої:

Слава Богу, тяжко нині Йвану

Бути вірним матері своїй!..

Бути вірним найріднішій мові,

Слову, що народжене в селі.

Крила радіації шовкові

Лиш сльозу підносять у політ.

І в оцій шаленій круговерті,

Що словами роботів дзвенить,

Бачу я, що не уникну смерті!..

Та не власна смерть мені болить.

Хай для роботів радіаційних

Шлях у завтра рівний, мов проспект,

Я спинився в час наш стагнаційний

І притис до серця діалект

Лемківський, гірський, крилатозвучний,

Рівний будь-якій із мов земних

Грім, що ударяв гримітно й звучно,

В передсмертнім подиві затих.

Смілий не боїться він померти!

Дужий що йому всі вороги!

Неспроможний лиш сльозу утерти,

Що віщує мій і твій загин.

Найлютіший ворог помилився

Думав, що вбиває лиш слова:

Я над всім убитим нахилився

Чорний лик земного Божества,

А на нім нічого вже живого...

Як би я себе не потішав

На арені бою нелюдського

Помирає предківська душа.

Хто ж ті вбивці предківського слова?

Хто кати карпатської душі?

Це брати, що лемківську основу

Убивають і в отченаші...

Отче наш! О Боже наш великий!

Віра в тебе між людей жива,

Тільки Ти почуй болючі крики,

Що кричать вмираючі слова.

А кому ці смерті на догоду?

Ну нащо нам викривляють рот?

Знов для блага рідного народу?!..

Та німіє рідний мій народ...

Умирає споконвічна сила,

Що живе в чаруючих словах

Одчімхнувши прадідівські крила,

Не шукаймо правди в небесах!..

Тільки мова предків чоловіку

Сили й віри справжньої дає.

Ми ж свою вбиваємо без ліку.

Ми свою без ліку продаєм...

Ми давно Духновича забули.

Ми не знаємо Потушняка...

Лиш не думаймо, що ми заснули.

Ми вмираєм. І ця смерть гірка.

Бо була в нас файна і чічана

Мова! знають вороги мої...

Боже наш! Як тяжко нині Йвану

Бути вірним матері своїй!

РУСИНИ

Народе мій, русинський, православний,

Сліди твоїх кривавих постолів

Утоптані у шлях твій недержавний,

Що пролягає крізь пітьму віків.

Пітьма віків, містична і живлюща,

Така як має буть пітьма віків.

І кров твоя, правдива й невмируща,

Така як має буть кров русинів.

А постоли, палке жадання висі

Вгамовуючи, зносили тебе

На неприступні полонини лисі,

І цілував ти небо голубе.

В захмарну вись вів перспективу строго,

І перш ніж стати на цей шлях прямий,

По-нашому ти говорив із Богом,

По-нашому ти говорив з людьми.

Кому ж потрібна нині твоя мова?!..

Кому потрібен нині я русин?!..

Звисає із небес петля шовкова

Над тупістю замислених лисин.

Кому твоя історія потрібна,

Коли у ній кривавий труд, глум, зло?!..

Чи, може, ти, народе, жив так дрібно,

Що вже й історії у тебе не було?!..

Тисячоліття вєдно із мадяром,

І двадцять років з чехами успіл

Не проминули для русина даром

На тих і тих він працював як віл.

Жить помогла натура верховинська

Долати все терпінням і трудом.

Тонесенька сторінка українська

Вплелася в твого літопису том.

Аж тут прийшло російське на русинське.

Та, виявилось, що й воно чуже,

Бо ще ніколи сонце сатанинське

Цілу добу не висло над Ужем.

Був Уж Ужем, Карпатами Карпати,

Русином залишається русин.

І хто б його не жаждав приєднати,

Він раз й навіки тільки Русів син!

Спасибі вам, мадяри, за мадярство,

Вкраїнцям за вкраїнство дай, Бог, сил.

Історія народу не махлярство,

Історія народу помах крил

На тій землі, яку раз і навіки

Дає народу всемогутній Бог.

На тій землі його всі гори й ріки,

Ота земля його святий чертог.

Всі зазіхальники фатально помилились,

Викрикуючи, що ми їх сини.

Нас матері русинські народили.

І ми раз і навіки! русини.

К О Л О М И Й К И

Іванові ПОПОВИЧУ,

композитору, співакові, другові

На високій полонині

Сонце в землю проросло

І листками диких грабів

Вниз дивилось на село.

Ой дана, тай дана,

Чия пісня май файна?!..

В селі дівча віддавали

В дикім танці повітруль

Плакав лист один зівялий,

Шамотів соломи куль.

Ой дана, тай дана,

Чия пісня май файна?!..

Вівчарили вівчарики,

Та й співали співанок.

Вітер кутав теплим листом

Свій пожовклий голосок.

Ой дана, тай дана,

Чия пісня май файна?!..

ПОСТКРІПТУМ:

Духновичу, старий діду,

Всіх русинів няньку,

По твоїм глибокім сліду

Йде твій нарід зранку.

ЄДНІСТЬ

Село модерну вже не чинить опору

То ж не модерн, а часу дивопад:

Телеантени, мов гігантські штопори,

Заверчені в дахи коркові хат.

Та й предки наші нам не кинуть докору

В сучасності з минувшиною лад:

На хмарах синіх, мов на довгих бокорах,

Впливають до відчинених кімнат

Беззубі, бородаті благородні!

Їх душі, тіні, чи й самі вони

Розєднують свої од наших сни,

Лиш розєднать життя уже не годні.

І дотепер збагнути не змогли

Вони до нас, чи ми до них прийшли?!..

* * *

Епоха космосу!

Повсюдна і невпинна.

Та я в цей час шалений хочу буть

Одною із травинок полонини,

Що міцно з рідної землі ростуть.

КЕЛИХ НА ЗУСТРІЧ

Я думаю

яку обрати долю

собі

у цім недовгому житті?..

Можливо,

працелюбну

ковалеву,

гартовану на світлому вогні,

пропахчену залізом прогорілим...

Аби душі лексичні заготовки,

неначе справжній токар і бляхар,

перекувати на корисні речі.

На речі, що потрібні нам щоденно

у нашому недовгому житті...

А, може, стати бджолярем

й на луг

квітучої сучасності

пускати

слова-бджолини.

Хай збирають мед

і зносять у надійні соти віршів...

Але ж

однаково потрібні у житті

і витвори ковальські із металу

й тугі меди!

І я

беру в свої міцні ковальські руки

прозорий келих золотого меду

й, простягуючи вам, кажу:

Давайте випємо

за нашу з вами зустріч

у краю,

що називався

П О Е З І Є Ю

вічно,

який звемо за звичкою

Ж И Т Т Я М!

ІВАНОВА СИЛА

(З татових споминів)

Здоровий кінь. Та здоровіший віз.

Й гірська дорога звивиста занадто.

І на підйомі, де скінчився ліс,

Колеса вгрузли бийся хоч до завтра.

Кінь пружиться. Звивається батіг.

Коли вже до осей колеса вгрузли,

Коня ще раз ударив і ... розпріг.

І, поплювавши руки заскорузлі,

Не вивантажив з воза й стояка,

Собі хомут припасував на груди!

Й тоді збагла доріженька витка

З-під босих ніг не вирватись нікуди!

По міліметру віз із вирви рвав,

Колеса стиха бралися на гору...

Кінь злякано із гущі позирав,

Шукаючи не знайдену опору.

Кінь підійшов до нього коли віз

Стояв на рівнім пожалій слабого...

Та раптом збаг в його зіницях злість,

Така страшна! Лиш не збагнув до кого!..

Тремтіло біле сонце над ліском,

Знесилене... Уже його немає.

Іван коня ударив пястуком.

Куди, за що ніяк не памятає.

Іване! То ж смертельний був удар!

Наніс його ти не туди і рано...

І плакав дуб усього лісу цар

Над силою смертельною Івана.

ОДА КОНЕВІ

Сьогодні за село ми виїхали зранку,

І, певно, ти гостріш од мене відчував

Як шелестить туман, як поле пахне пянко,

І як тобі співа травичка лугова.

В пружинистім стрибку перелетіли річку,

І нам обом здалось, що ми перетяли

На фінішній прямій тугу блакитну стрічку,

І, перемігши всіх, з дороги не зійшли.

Ні! Я не дивувавсь чого твої копита

Не дзвонять об росу, бо ти уже торкнув

Заобрійну межу, де далеч оповита

В прозору і тремку, в стрімку голубизну.

Я Чоловік. Ти Кінь. І нас обох підносить

Жадання увійти у далечі ясні,

Де сяйво сивих зір у хорі стоголосім

Оспівує твої давно минулі дні,

Де ми відчуємо, що наша кров пульсує

Точніше, ніж пальне в ракетнім двигуні,

Що не лише в казках долати нам пасує

Космічну височінь на дужім скакуні.

Наш лет сягнув мети. Наш лет сьогодні рівний

Шаленству коней всіх, що рвалися в бої,

І відступаються, зачувши біг твій рвійний,

Супутники суперники твої.

Скажи, мій Конику, скажи, чи бачив десь ти,

Коли займався день, чи догорав,

Аби з народженням супутника, ракети

У небі загоралася зоря?!

А ми живі єства!

Ми люди й коні!

Коли ж народжуються наші малюки,

Ласкава доля з голубих долоней

Підносить в небеса живі зірки.

Не затісно в космічному просторі

Ракетам, коням.

В дужім плині літ,

Допоки в небі сяють наші зорі,

Ще доти, Коню, ми потрібні на землі.

ЗУСТРІЧ

Крізь праліси дорога пролягала.

Вона його вела у рідний дім,

де більше року вірно дожидала

дружина й малолітні три дочки.

Мав заробіток добрий у торбині.

Мав дужу силу в молодому тілі.

Мав добрий настрій пісню у душі.

Осінній праліс дихав невмирущим.

Світилось небо, мов достиглий плід,

лиш посередині жовтява цятка.

То місяць був. І зорі невидимі

йому промінням устеляли путь.

Ті ж зорі й місяць вповили промінням

звабливе тіло молодої жінки,

яка стояла журно край дороги

вся в чорному, лиш у очах зелених

жило, тремтіло щось незгасно світле.

Не здивувався він, що на безлюдді,

посеред пралісу густого

стояла жінка, що його за руку

немов давно знайомого взяла

і повела у свій палац розкішний

у витворені з дерева палати.

В палаті кожній три свічки горіли.

І в спальні три. Вона їх погасила

тремкими пальцями, і тут же роздяглась.

Крізь три широкі вікна ясний місяць

вливав шумливе і тремке проміння,

осяявши гнучке жіноче тіло

якось плямисто, ніжно-золотаво...

І подорожній все забув, спянів,

і довго він любив ту дивну жінку

і обнімав, і цілував, вливався

гарячим у ще більшу гарячінь,

знесилювавсь,

а потім знову довго

любив її, любив її, любив...

Коли когут своїм нежданим співом

їй сповістив щось чорне і жахливе,

вона неспішно з ліжка підвелася,

оголена пішла по коридору,

і в ще пишнішу увійшла палату,

де неквапливо горілиць лягла

в якесь вузьке, продовгувате ліжко,

що там стояло поміж двох таких же

вузьких, продовгуватих ліжок. Він

лише тепер побачив, що не ліжка

були то три довгасті домовини,

з ебенового дерева труни.

Вона лягла в середню, а дві крайні

були вже зайняті у них лежали

чоловіки два голі, і обидва

вже мертві. Той, що зліва, був чорнявий,

а справа сивий, молодий та сивий.

А їх тіла та і її все тіло!

вкривали виразки червоні, синюваті

закраїнами; в них обох струпілі,

на тілі в неї дивовижно свіжі...

Без хвилювання мовила з труни:

Оцей, що зліва, був моїм коханцем.

І ти мені до серця, бо чорнявий.

Та мій чорнявий сам того не знав,

що хворий був його хворобу чорну

звуть сифілісом, і ніяк не лічать

на виразки ці ще немає ліків.

Цей, сивуватий, теж мене любив.

Мені ж він був байдужий. Рік тому,

не дочекавшися взаємності, прийшов,

прокрався в мою спальню серед ночі,

погвалтував мене... Жорстоко гвалтував...

І я з тих пір обидвох чергувала:

одну ніч для коханця, іншу ніч

гвалтівникові... А коли відчула,

що сила з мого тіла відпливає,

я вирішила попрощатися з життям,

і їх забрати на той світ. І я

сказала їм прийти в одну й ту ж ніч,

в один і той же час. І гвалтівник

убив мого коханця дуже легко,

ще легше вбила я гвалтівника.

У ділі цім було мені найважче

запхнути кожного в свою труну.

Тобі ж я цю хворобу дарувала

з ненависті до вас, чоловіків.

Я твій прихід по зорях нагадала,

і знала точний час, коли прийдеш...

Ти можеш далі по дорозі прямувати,

а можеш, як і ми, лягти в труну,

он там четверта...

Глянув і поблід

якраз на зріст його стрункого тіла

стояла свіжотесана труна,

роззявлюючи пащу ненажерну...

Тут глянув на коханку вже мертва:

ніс на обличчі дивно загострився,

на носі виразки, червоно-сині,

і тіло все у виразках, і сморід

спливав од тіл, і ширився повсюдно...

Раптово глянув у вікно, й побачив:

крізь праліси дорога пролягала.

Вона вела в далекий рідний дім,

де більше року вірно його ждали

дружина й малолітні три дочки.