ШТЕФАН МОРАВЧИК

(1943 р.н.)

 

СТВОРЕННЯ СВІТУ

 

Старий художник востаннє марив

намалювати оцю красу:

блакить небесну… в безводні хмари…

баранців білих… буйну росу…

блеяння… блискіт…

білявка гола…

І тут же – смертні незримі кола…

 

Мене кохаєш?!

А хто ти?

Мука!

Вогонь солодкий – в сльозах кохання,

а в серці чистім – одне бажання:

справді людиною називатися!

 

Маю й сестричку я.

Хто вона?

Праця.

 

БЛАКИТНИЙ ПТАХ

 

Добрий ранок, гостю гір,

мій блакитний пташе!

Полюбив ти з давніх пір

крони, ніби чаші.

Звідси глянеш: по землі

хтось несе безкрило

власні болі

та жалі –

дай же йому сили!

Лиш крило твоє майне,

він розірве пута,

дужо спину розігне

і землі розкутій,

свіжій, сильний, пишно вбраній

мовить: – Добрий ранок!

 

З КИМ

 

З ким повести

життя своє у вічність?

Із полиском снігів минулорічних?

Із вогником купальським мерехтливим?

Чи із гірським джерельцем дзюркотливим?

З людиною міською? Чи з сільською,

живучою, немов гірська рослина?

З тим, хто історією рухає людською?

 

Бо сам я – дим, сльоза, тонка, мов павутина…

Сам для польоту крила не розгорну.

а з ним я непоборний!

 

ВЕЛИКА ВЕДМЕДИЦЯ

 

До сну важкими клониться снопами

те поле, що його трудар у вись підняв,

те поле, над яким дзижчить ще комашня.

«Словацький лан, зарослий будяками»,

став буйно, повнозерно наливатись.

Ах, глянь, – Ведмедиця Велика вже зі сходу

на лан словацький свою витягла підводу,

щоб золотим зерном її до верху засипати!..

А жінка,

а дружинонька,

а мати

промінням радісним осяює обличчя.

Вогнем своїх синів – невтомних трудівничих.

 

ЩО НАЗИВАЄМО ВІТЧИЗНОЮ?

 

Одежу та слова? Чи глибину безмірну,

золоте дно?

Або ж  задиристої дівчинки малюнок?

 

Можливо – дім наш?

Перший квітень!

Народжені у березні козлятка!

Могутня міць мистецька навіть зору їм

не дарувала,

лиш синь і свіжість…

Ось вони гопцюють,

вминаючи копитцями траву зелену,

О, їх життя нікому не підвладні!

 

Що називаємо вітчизною?

 

НЕЙТРОННА БОМБА

 

Вас, найрідніших, ще тривожить годні

фантазії сільських вечірніх піль:

оманні привиди, прояви химородні.

А у моїй душі – нестерпний біль!

Він на чолі гірким ясніє потом,

жагою жаху вжалює поля.

Дівочі ноги, сколоті осотом,

немов жаровня, обпіка земля.

Та в мене ж теж не крила мотиля!

Біжу розпачливо по стежці польовій.

Біжу по стежці спопелілій – сам не свій.

 

Дітки мої! – ви померли…

Губи мої геть пошерхли…

 

А може, й справді жахи мої марні?

Бо ж нова бомба нищить лиш людей

і щебетливе птаство.

Сонцедарне

колосся в полі бомба не торкне.

Зерно зостане ніжне, чисте.

 

А для кого???

Йсусе Христе!

 

 

ЗАПРОШЕННЯ НА ВЕСІЛЛЯ

 

Бери свої чари й заходь

у тишу,

яку я для тебе виснив.

 

Там моя пісня

в шелесті крил.

 

Там золотиста квітка

в сонячній павутіні.

 

То серце моє –

предивна краплина крові.

 

 

Лацо НОВОМЕСЬКИЙ

(1904–1976 рр.)

 

ПРИНЦ ДАНСЬКИЙ

 

Безмежні цвинтарі і жахи непомірні

у вік пробитих черепів і порозстрілюваних мрій

народжують мільйон причин поринути у сумнів прастарий:

бути чи не бути.

 

Жах тих жаских ночей, як цим я сам карався.

вбиває дні мої; коли ж цей сумнів інших мучить нині,

ще моторошніші ті ночи, коли люди безвинні

вагаються – бути чи не бути.

 

Тримаючи в руках їх колови, звестись понад проест могил

і ніжно удихнути в їх миттєвості відвагу,бути задля них,

бути задля них,

бути ними, бути в них, у їх серцях до життя ростити спрагу,

вважаю – ось у чім питання.

 

 

МУДРІСТЬ

 

Є така мудрість:

упасти навколішки перед конклавом

і розкаюватися в блуді, в єресі, в хибах.

 

Краще ж бо стояти навколішках, аніж стояти на вогнищі,

краще ж бо заховати правду в нетрищах душі,

наче в скрині,

а потім знову заявити, що вона все-таки обертається.

 

Є ж бо така мудрість,

товарищу Галілею?!

 

Та мудріший над усіх мудреців, хоробрий, веселий

хлопчик малий кричав, у давніх кричав казках:

– Король же голий, король увесь голісінький! –

хлопчик так голосно кричав, що просто жах!

 

 

АРПАД ТИЖЕР
(1937–1999 рр.)

 

ЖИТНІЙ ОСТРІВ

 

За  будинком дивовижно глухостінним

посеред пустелі трав’яної

чимось розтривожена корова

чи не тим що з сильних пліч будинку

в небо разом з птахами тополя

піднеслась немов злетіти хоче

а чи й тим що ось весна

й мишачі нори

так глибоко попровисали

в землю

миші там пискочучи шукають

простір вічний і безмежний.

 

НА БЕРЕЗІ ПАПЕРОВІМ

 

На паперовім березі стою

та в береги ці вірш не протікає

«На бляшаній гілці птаха…»

незугарно

гілка бляха й синя птаха

не зростуть у ліс бетонний

«Ген одна звичайна птаха

дивоспівом оживляє

юний світ  моєї мами…»

ах знову плач цей білозубий

торкнувся вуст моїх

і я запраг і забажав я самоти

та раптом бачу з полотна Рембрандта

евреї входять в річище просохле

у паперові береги мої

між ребер їх червоно зяють

коштовності чи рани

промінячись як серце у Ісуса

а позад них росте на березі тростина

яку позамість квітки увінчало

моє обличчя

на березі оцьому паперовім

якби я власні вирвав коренів з землі

у грунті б зяяли мої сліди чертвоні.

 

 

З РІДНОГО КРАЮ В РІДНИЙ КРАЙ

 

До скульптури Івана Мештровича «Іов»

(Для виболіли х ніг взуття шукаючи хоч найбідніше

Знайшов ти ранок на порозі ночі)

 

Відгалужена з теперішнього часу

немов стежина

тінь перед Іовом простелилась

а він знесилено сидить

прихований до стежки часу

 

Порепалось бліде його обличчя

втопила темрява розверзнутий до неба рот

обличчя плаче як рукам нелегко

обличчя плаче як ногам нелегко

а в шахті черепній старезним ліфтом

то піднімаються то опускаються страхи

десь двері грюкнули

із грохотом таким же в нього груди зачинились

А руки його дві з обох боків

чіпляються вже в легенях самих

і за повітря

й за життя

Він з рота слово виштовхнув

як затичку

і ось уже висвистує з щілини

безглузда скарга

 

Владико мій ти бачив як втрачав я

мій двір житло моє

і пасовиська

дрантя вошиве

а було ж я тріпотів мов прапор

замірів своїх вітчизни смерті

й знали мене всі

а тепер моє нікчемне існування

лиш твоїми можна пальцями відчути

та із тіла просвистіла

скарга найостанніша

й оцту великі краплі

замжичили із голубих небес

 

Сидить Іов

між стінами страждань

у ямі тіла власного чужий

й висвічує крізь нього

мертв’як співучий

 

(О як далеко мусить ти іти

аби себе в цім камені побачить

ти рідним краєм йшов у рідний край новий

о як багато він тепер і може й значить)

Ах, так, це – ти.

Ти знаєш звідки йдеш. Й куди тебе звуть знаєш.

А це ж – усе. Бо сльози чистоти

на темному обличчі мало значать

Багато, а чи мало?

Що вповіш?

Що діти перед сном

Нестримно так торкнутися бажають

бодай лиш пальчиками тіла мами.

Для них і кінчик пальця – рідний край

і сновидіння їхні – дійсність.