РЕНЕ ШАР

(1907–1989)

 

ЛСТКИ ГІПНОСА (фрагменти)

 

* * *

Поет не може довго

перебувати в стратосфері Слова.

Він має звиватися, мов гадюка,

у свіжих людських сльозах

і рухатися далі

у своїх земних межах.

 

* * *

Полудень – відкидень дня.

Північ – відірвана від людей.

Північ зіржавілого похоронного дзвону,

який ні на годину, ні на дві, ні на три, ні на чотири

не можуть зупинити.

 

* * *

Слово, гроза, лід і кров

Осядуть врешті-решт

Суцілььним шаром інею.

 

* * *

Поема – це люте сходження,

поезія – відсвіт висохлих берегів.

 

* * *

Нашій спадщині

не передує ніякий заповіт.

 

* * *

Як варвар – діяти,

як стратег – передбачати.

 

* * *

Якщо я примиряюся зі страхом,

який розчавлює моє життя боягузтвом,

я тут же спонукую до життя

сотні випробуваних дружніх облич,

які поспішають мені на поміч.

 

* * *

В деяких ситуаціях найважливіше –

перебороти ейфорію.

 

* * *

Згода освітлює моє обличчя.

непримиримість обдаровує його красою.

 

* * *

Лінія лету вірша.

Відчувати її мусить кожен.

 

* * *

Уяво, дитино моя…

 

* * *

Сльозам не вкажеш дорогу,

немов заблукалому подорожньому.

 

* * *

Хто зайвим був

у Гефсиманському саду?

 

* * *

Коли ти хмілієш од горя,

тоді й горя в тобі не більше,

аніж у прозорім кристалі.

 

* * *

Людина здатна здійснити те,

чого не здатна й уявити.

Розму людський

скоряє галактику абсурду.

 

 

ГІЛЬВІК

(1907–1989)

 

МИСТЕЦТВО ПОЕТИЧНЕ

 

Вірте говорю я не для себе

не своє оспівую я ім’я

не про мене музика ця плаче

 

я ніщо

я море гордості в життя краплині

 

говорю ж для всього я що є

в ім’я форми в ім’я тіл безформних

і про те що значить щось на світі

і про те що значення не має

бачу я що все доокіл мене

має дяку жити проростати

жити жити жити жити жити

щонайдовше може й після смерті

 

не надійтесь в цих рядках почути

ані слів ні голосу Гільвіка

 

нинішній мій голос йде в майбутнє

щоб там жити в ваших голосах

 

 

АМУЛЕТИ

 

І

Це було не

крило птаха

 

Це був листок

що тріпотів на вітру

 

Лиш

вітру не було

 

ІІ

Пила у ліс пішла

ліс розділений

та це пила

квилила

 

 

РЕНЕ ДЮМАЛЬ

(1908–1944)

 

Я ВМЕР…

 

Я вмер, бо я не мав бажання,

Я не мав бажання, бо я бажав володіти,

Я бажав володіти, бо я не бажав віддавати;

Пробуючи віддавати, бачиш, що не маєш нічого,

Бачачи, що не маєш нічого,

Пробуєш себе віддавати,

Пробуючи себе віддавати,

Бачиш, що ти є ніхто,

Бачачи, що ти є ніхто,

Маєш бажання кимось стати,

Маючи бажання кимось стати –

Ж и в е ш!

 

 

САБІНА СІКО

(1913–1928)

 

НЕ ЗАБУВАЙ…

 

Не забувай пісню сонця, Василю.

Вона звучить

на порепаних літніх дорогах,

в стогах соломи.

пересохлий ліс її віддзеркалює,

… аби лиш ти почув цю пісню!

Вона в серцях співучих цвіркунів.

Василю, Василю,

тобі ж холодно цього вечора.

Не забувай про сонце.

 

 

ЖАН МАЛРЙО

(1915–1977)

 

ЩЕ ЗА НАШОГО ЖИТТЯ

 

Не спимо бо маємо розплющені очі

Питаємо самі собе чи можна мати

Ще одну рідну домівку ще одне кохання

Укутуємо листям наші голоси

Моя пам’ять вдихнула так багато сонця

Що я вітав мій стіл і моє крісло

Мов дивних мандрівників

З дороги сонячних років

Я вже не пам’ятаю кого я любив

Але це точно що був ти

 

В руках тримаю радість

Та й ми вже не одні

До нас приєднується час

Пий голос його з вуст годинника

Він щось підтікує про сонце і про долю

Привітаймо його разом з камінням і пагінцями трави

 

Ми ще пригадаємо часи проведені на цій землі

 

 

ЖОЙС МАНСУР

(1916–1989)

 

НАРОДЖЕННЯ КРАСИ

 

Людська розпуста

мої володіння

Виразки людські

мої лакоминки

Люблю жувати їх огидні мислі

Людська бридота

народжує мою красу

 

ОСЯЯНА НІЧ

 

Осяйте ніч своєю мовою ясною

Оповідаючи про молодість річок

Та й за моєю мовою пильнуйте скляним оком

Фізичним стало слово наче харч

Над ранок заснемо як біля брата брат

Пам’ятаючи що наші поцілунки

Вмирають швидше аніж вмирає ніч

 

 

БЕРНАР ДАДЬЄ

(1916–1992)

 

ДЯКУЮ ТОБІ, МІЙ БОЖЕ

 

Дякую тобі, мій Боже,

що створив мене Чорним,

що зробив із мене

вмістилище всіх болів,

що поклав на мою голову Всесвіт.

Маючи подобу Кентавра,

я ношу на собі цей Світ

з першого ж ранку.

 

Білий – це колір особливих обставин,

чорний – це колір щодення,

і тому я ношу на собі цей Світ

З першого ж ранку.

 

Я вдоволений

формою моєї голови,

витвореної так,

щоб я носив на ній цей Світ;

я вдоволений

формою мого носа,

яким відчуваю запахи

усіх вітрів Світу;

я щасливий,

що маю таку форму ніг,

які готові пробігти

всі відстані Світу.

 

Дякую тобі, мій Боже,

що створив мене Чорним,

що зробив із мене

вмістилище всіх болів.

Тридцять шість шпаг

прохромили моє серце.

Тридцять шість багать

спалили моє тіло.

Моя кров по всіх кальваріях Світу

зачервонила сніг,

моя кров через усі ростини Світу

зачервонила природу.

 

Я навіть удоволений

носити Світ на собі,

вдоволений моїми короткими руками,

моїми довгими ногами.

товщиною моїх губ.

 

Дякую тобі, мій Боже,

що створив мене Чорним,

бо білий – це колір особливих обставин,

а чорний – це колір щодення.

І я ношу на собі Світ

від світанку часів.

І мій сміх над цим Світом

у темряві Ночей створює День.

 

Дякую тобі, мій Боже,

що створив мене Чорним.

 

 

АЛЕН БОСКЕ

(1919)

 

* * *

Ви не турбуєтесь про вашу мову.

І тому

у ваших малинниках

на кущах виростають гадюки,

ваші архіпелаги харкають кров’ю,

ваші гори розбиваються,

мов келихи з вином,

ваші сонця – каліки

лежать на скрипучих ліжках.

Ваша мова про вас не турбується:

ви помрете

при першому ж нападі прози.

 

* * *

Кажу про старість я своїй коханій,

вона ж у відповідь: «Це вже було в Ронсара».

Кажу про юну втопленицю, про жалобу,

у відповідь: «Усе це описав Віктор Гюго».

 

Кажу про гнів тяжкий в моєму серці,

вона ж у відповідь: «Подібне є вже в Ламартіна».

Кажу, про музику в туману повнім парку,

у відповідь: «Це – із Верлена, й вже – старе».

 

Кажу як мрію про мандрівку на екватор,

у відповідь: «Це із Рембо». Кажу я далі

про гордість, про сумливу самоту,

 

вона ж у відповідь: «Це – із Віньї. Ні, не щастить тобі».

Мовчу – боюся засмутити цих нахаб,

які без мене написали мої вірші.

 

 

ЇСТІВНІ ВІРШІ

 

Метелика хлопчина упіймав – це можна їсти.

Акула – хлопчика: на смак теж непоганий.

А Бог акулу – хап! – щоб нею закусити,

або з якихось вищих міркувань.

 

Та, Господи. Скажи, хто має їсти

акулу, щоб уберегти ланцюг,

а якім поет закінчить цього вірша,

бо вірш – наляканий! – вже повернув назад,

 

в’являючи, що Бога з’їсть акула,

акулу – хлопчик, який з стрілою грається,

а хлопця – квітка, вся отрути повна.

 

А кожен залишається голодним,

найбільше ж мій читач малорозумний,

бо ще не відає, що вірші можна їсти.

 

* * *

Бог сказав: «Геть сумніви здолали –

я вірити у себе перестав».

І голуба спитав:

«Хто – Бог, чи ти, бува, не знаєш?»

«Я – ні», – він відповів.

Звернувся до каменя, і камінь мовив:

«Не мої це справи».

Тоді запитав

вітра, дерево, море –

вони від Бога відвернулись,

неначе у запитанні такім

щось непристойне відчували.

І тільки людина відповіла:

«Якщо сам Бог не сміє бути богом,

ну, то що ж –

я займу його місце».

 

* * *

Бог сказав: «Коли я сам в собі засумнівався,

навідав я мого знайомого Шекспіра.

А після заглянув в житло Рембрандта –

вкривали зморшки все його чоло,

а руки безупинно працювали.

І перед тим, як повернутися до себе,

зайшов я привітатися із юним Моцартом,

і клавесин йому подарував.

Ці три коротенькі візити

мене самого із собою примирили

ненадовго».

 

 

* * *

Бог сказав: «Вподібнившись до тих,

хто не знає,

впаде чи ні на голови їм небо,

спітнілий весь,

натомлено крокую хідником.

Мене втішають,

квіти пропонують,

дають в аптеках аспірин.

У відповідь безладно буркочу:

– мій всесвіт… почуття тривоги…

– яка важка відповідальність!..

Задушливо ковтаючи повітря, вигукую:

– На пенсію

богів некомпетентних! –

До відкритої могили

мене везе таксі,

зникаючи за небокраєм».

 

 

БОРІС  ВІАН

(1920–1959)

 

ЯКБИ Я ПОЕТОМ ЗВАВСЯ

 

Якби я поетом звався

я б тоді не прохмелявся

мав би синю я пику

ще й корзину велику

я в корзину б напхав

більше сотні сонетів

отже я б туди вклав

всенькі нерви поета

 

 

РЕНЕ-ГІ  КАДУ

(1920–1951)

 

СВОБОДА ПОСЕСТРА МИРУ

 

Висадіть її немов рабиню білу

На якийсь острів

І залишіть її з тубільцями на узбережжі

Розпатлану самотню

З тонким неначе тростина станом

Чи вкинь те її коли захочете на дно прірви

До ганчірників і зарізяк

Ще ніхто із друзі на цілім світі не підніметься

А ти моя найдорожча кохана

Вже стоятимеш перед моїми дверима

Ти змогутніла за єдину ніч і нахилилась

Немов гліцинія над морем

Ти почуваєшся удома в моєму домі

Ти можеш розпоряджатися

Моєю дружиною мною моїми знаряддями праці

О моя найдорожча кохана тобі ніяково з-за твого німбу

Який сіяє над тобою мов свічадо

Я розумію

Ти мене хотіла б повести

Під могутні дерева для розважливої розмови

І це ж ти ворушиш у мені

Двома твоїми прихованими крилами

О Свободо посестро Миру

 

 

ЖАН-КЛОД  РЕНАР

(1922)

 

ПОШУКИ

 

Шукаю я краї, що на пригоду схожі,

Де в зелені пітьма причаєних принад,

Де альбатрос не зна – в туман летить чи в сад.

Бо ж серце втратило ці землі тьмаві й гожі.

 

Вони в морях пливуть, і смаглі їх любові

Таять од смертної моєї, що мене

Чекають у квітках, народжених вогнем;

Що барви їх ночей сплять у крові і в слові.

 

Я мовив слово в ніч і випив дику воду,

І золота торкнув, і, не спитавши броду,

Помандрував у край померлих птиць і зір.

Хто й де сховав краї, що манять нас і кличуть, –

В моря, у сни дітей, у невідь таємничу.

– Чи нам не вибратися з ритуальних нір?

 

* * *

На вигині морськім країна є прозора,

Край молодих лісів і дивовижних риб.

Я з дітьми там знайшов у щонайглибшу глиб

І бачив мрії всі, що повмирали вчора.

 

Під запах крові власної не хочу вмерти.

Покіль не долюблю цей край, який болить

Любов’ю світлою – любовна ненасить

Там кожну грудочку жагою обезсмертить.

 

Принц таємничіший, ніж марення Адама,

Впродовж усіх життів навідував мене

Й казав, що тільки там життя могутня гама,

 

Де світяться дощі й дерева б’ють вогнем,

Що там жагу втолю – там зілля приворотне

Розбудить до краси життя моє мертвотне.

 

 

МУЛУДЖІ
(1922)

 

ПІСНЯ КОХАННЯ

 

За кохання су Поверни життя За кохання су Дай мені всі дні   Дай мені Париж З його ласками Дай мені Париж Сен0Дені Версаль   В пошуках його Все життя пройшло Молодості шал Мабуть чорт забрав   Де ви юні дні Де любов моя

Двері в їх світи Дявол зачинив   Був я кораблем З катастроф людських Виплива одна Щогла зламана   В кольорах нудьги Дні мої течуть Я вдихаю плоть Спліснявілих клятв   За кохання су Я згубив життя За кохання су Дявол йде в танок

 

 

ПРОЩАЙ, БЕРТО

 

Пиштони всі – частина нижня,

А до розмов слабенький хист.

Та для кохання в кінці тижня

Важлива форма, а не зміст.

 

Струнке дівчатко шедеврально

Аж від голівоньки до п’ят.

І очі світяться запально…

О, боже-ідоле, ти – кат!

 

Прощай, Берто! Прощай, Берто!

Дзвонять грошики: дін-дон!

Прощай Берто! Прощай, Берто!

Добре почався сезон.

 

Від Сен-Жермену і до Сени

Час поміняти імена,

Час помінять пісні буденні,

І пристрасть вирине із дна.

 

Любов, що в наші рветься вени,

Піде по хибнім джерелі

Крізь чорний ряд, слова бліденні,

Мертвий сезон, єднання злі.

 

Прощай, Берто! Прощай, Берто!

Як вулкан, вирує кров.

Прощай, Берто! Прощай, Берто!

Це – кохання, не любов!

 

Краса вбиває без вагання –

Сам кат, мов жертва, мертвий вмить.

На цвинтарі розчарування

Наш юний вбивця мирно спить.

 

Щоб перемогу оспівати,

Жінки у пісні сльози ллють.

А мій спів кличе випивати,

Щоб стару п’янку позабуть.

 

Прощай, Берто! Прощай, Берто!

Вмієш ти серця ловить.

Прощай, Берто! Прощай, Берто!

Це, мов музика, звучить!

 

 

ІВ  БОНФУА

(1923)

 

ДО ДЕРЕВ

 

Ви хто уздовж ріки в блакить зуміли втертись

хто рух свій зачинив невидимим ключем

упевнили мене що річка навіть мертва

таїть живі світла покіль в ніщо тече

 

Усі єства дерев прозорі й волокнисті

близькі мені коли впливають до човна

мерців яким давно схололі губи стисла

голодна і зябка підземна тишина

 

Якщо вже я вловив своїм непевним слухом

слова що вам казав та тій річці човняр

це значить що до вас належу кожним рухом

хоч я незрушний весь немов примара з мар

 

Глибокий грім який зродило ваше віття

підказує мені щоб я навіки знав

що мій талан також у цім суворім світі

розкручує дерев незрима крутизна

 

СПРАВЖНЯ НАЗВА

 

Назву пустелею палац, в якім ти заховалась,

Цей голос – ніччю, а відсутність – твоє обличчя.

Й коли повернешся на цю безплідну землю,

Я небуттям назву ту блискавицю, що принесе тебе.

 

Померти  – це той край, в який ти закохалась. Я піду,

Та й йтиму лиш твоїми темними шляхами.

Я розруйную твою пустелю, твою форму, твою пам’ять,

Я – ворог твій, якому жалість невідома.

 

Я назву тебе війною і завоюю

Свободу у війні з тобою, і візьму

В долині твоє обличчя, добре знане й незбагненне,

І висвітлить гроза в моїй душі краї нововідкриті.

 

СПРАВЖНЄ ТІЛО

 

Рот зімкнуто, обличчя вимито,

Очищено вже й тіло, погребли

Судьбу, що осявала землю слова,

Відбувся шлюб, внизу, серед імли.

Убито голос, що вдаряв мені в обличчя

Нагадуванням втрати і розлук,

Дозріли очі: я на руках тримаю Дуву мертву,

Ріку, що вже не зродить жоден звук.

 

Жага росте, і тільки тіло студеніє,

Жага пече, лиш наша близькість холодить;

Я, Дуво, мовлю у тобі, твоє імення повторяю,

Знайшовши в нім живучість чистої води.

 

ГОЛОС

 

Згадай наш острів, на якім споруджено вогні

Усіх живих маслин гірського схилу,

Згадай незглибну вись ночей, згадай світанок,

Який в свою стерильну чистоту не допуска й вітрів.

Мільйон прихованих доріг пройшли ми в тому царстві,

Яке всотало гордовитість наших душ,

Всепереможна ж сила не зросте ні в чому,

Крім полум’я всепереможного, яке покіль ще заледве горить.

Я теж, я пориваюся в цю землю спопелілу

І серце віддаю її спустошеному тілу.

А може твоє життя в найглибшім нуртуванні,

Якому пам’ятником – Фенікус у багатті.

 

ОТАК Й  ЙТИМЕМО…

 

Отак і йтимемо румовищами неба неозорого

Ландшафт удалині лиш наростатиме

Як доля у живому світлі

 

Край найпрекрасніший розшукуваний усечасно

Розкинеться перед нами земля саламандр

 

Диви казала ти цей камінь

В собі таїть присутність смерті

Прихований ліхтар який живе нашим діянням

Тому отак і йтимемо

осяяні

 

ГАЙ АПЕЛЬСИНОВИЙ…

 

Гай апельсиновий домівкою твоє стане

На стіл розміщений у іншим світлі

Ти серце власне укладеш

Твоє лице пойме вогонь вишугуючи з-між гілля

Дува твоє ім’я лунатиме далеко за камінням

Дува глибока й чорна

Вода низька буде нескоріною

У ній розчиняться найменші поривання

 

КАПЕЛА БРАНКУССІ

 

Пильнуєш ніч січневу на цих плитах,

Хоч ми запевнили тебе, що все живе – безсмертне!

Я чув, як там, попереду, у дуже схожих тінях,

Ти з кожним вечором до моря підступаєш.

 

А те, що я схопив і тримаю – лиш тінь,

Та вмій в ній розпізнать обличчя вічне.

Отак ловили ми поблизу тьмавих фресок

Шляхи намарні споганілих вулиць зимових.

 

СВЯТУВАННЯ

 

Воно прийшло, воно – це порух монумента,

Дар мови має, та ще й всевладдя між померлих,

Воно – титан, споруджене з каміння,

А ще – це небо, виткане із гніву вмерлих.

 

Воно приваблює. Воно притягує і втримує своїм обличчям

Ліхтар, що спалахне в країні мертвих,

Прозоре тіло, що кричить, втопаючи в провині,

Підтримуване лиш скорботою і смертю.

 

Воно – ліхтар підвішений, померлий над столом,

Воно – похмурий погляд і подвійний звук вогню.

Воно благальників прикликує до зали,

Тих, що підтримують слабке тіло вогню.

 

Воно схиляється над нею і, серйозне у своїх потугах,

Стає її обличчям, що обожнює вогонь,

Воно підступає кров’ю до зубів жалібниці,

Холодних, широких, відкритих шаленству вогню.

 

Від неї відділившись, воно – земля вже інша,

І вже ніщо, ніщо не об’єднає ці дивовижні кулі,

Навіть оцей вогонь, який ледь дихає у вогнищі,

І найбільший вогонь, що палакхоче понад пустельними світами.

 

І як для нього мало важить, що й людина путь вела

Поміж каміння, що там зламала найантичніші кайдани!

Такою довгою була ця ніч. І стільки років

Ми ще кружлятимем у темних садах морів.

 

УЛОГОВИНА

 

Трапляється, що лампа низько сяє,

Що полум’я своє у наш згинає бік,

Що між деревами тремтить,

Мов птах поранений, якого смерть згинає.

– Олія, що тече у море попелисте,

Хіба підчервонить один останній день,

А корабель заведений між берегів скорботи,

Чи врешті запливе у коридори дня?

Тут камінь, тільки камінь, з душею широкою й сумною,

І ти походжував, без того, щоб діждати дня.

 

ГОЛОС

 

Ти,  про кого мовили, що спив цієї майже відсутньої води,

Згадай, як вона уникає нас і як говорить з нами.

Зрештою, як вона, облудлива, ухоплює

Іншого смаку, в якім вода смертельна, й ти стаєш

Осяяний запітьмавілим світлом,

Напоєний з цього джерела й завжди живим,

Або ж вода, хіба вона не тінь, або ж твоє обличчя,

Хіба воно не змушує роздумувати про свою викінченість?

– Не знаю я, мене уже нема, завершується час,

Немов пробоїна у сні богів неосягненних,

І голос твій, як води самої голос, стирається

Із цього мовлення ясного, та він вже і вичерпує мене.

О, так, я зможу жити тут. Янгол, який є землею,

Ввійде у кожен кущ і з’явиться, і спалахне.

Я цей незайнятий вівтар, і ця прірва, цей ковчег,

І сам ти, може бути, а ще ж і здогад: адже ж світання

І сяйво ореолу розпечатають каміння.

 

 

ЖАН СЕНАК

(1926–1973)

 

ДРІБОЧКА

 

Дрібочка,

це – слово, що летить

від одного до іншого хребця.

 

Дрібочка,

це – гілочка, галузка,

що хруснула у тебе під щокою.

Дрібочка,

це – з піхов вийнята свобода,

яка кривавить ваші босі ноги.

 

Дрібочка,

це – незриме повітря миру,

без якого нам не дихати, не жити.

 

 

МІШЕЛЬ  ДЕГІ

(1930)

 

О ПЕРШИЙ…

 

О перший хто побачив і збагнув що і на місяці сніжило!

Спів солов’я слабів

А у останній вечір його крик погрожував метаморфозами

 

Після ми від’їжджали і зранку ревнощі дружини

Супроводжувала буря аж навіть пси міські попритихали

 

Крик горлиці Занедужання дубів

Зруб на пласкім піщанім березі болота Крик голуба

З’ява води Сповільна дощ підштовхує ріку

Каліграми вигинів Пишноти течії

А зліва зала оточена тополями

Ласкавість двох прогнала меланхолію Місяця

Повідкривалися і спочивають наче книга

Полишаємо Лауру для путівців садових

Ставок тут досконалішій аніж поляна де береги

Достатньо мають простору аби їх бачити

Де пір’їсті хмари заглиблюються в землю

І шлюбні лілеї в петлицях озера

Під кружелянна закоханих метеликів

Живучи за гранню незримого

Кохаються на ліжках повітряних

 

Пройти? Але приходити з добром для всіх цих

Зі світлом для зали з ласкою для борозни

Мріючи про пісню рівну мільйонами пошумів

Вирізнюваних у зграях водоростей й висушених на сонці

Мільйонами схлопувань затоплюваних цвіркунів

Мінливим звукам поліфонії

Дивовижна карта лискучої крови у тиші обережній

 

ТІЛО СПИНЯЄТЬСЯ…

 

Тіло спиняється в підніжжі шум комах навпроти шибки

Листя незліченне

Наші серця злагоджені і різнобійні в подиху

Під очима фіолетові стільники розпространяються мов кожа

Рагондена цінного хутрового взірка на стінах у мисливця

Втікач Шефєнський в одному з фільмів нашої молодості

Знов  біль випліскує у передпліччя

Віршем повинен би закінчуватися кожен день

 

Мудрість близьконосу

Очі пильнують

Рот фільтр

Кохання уступає щоб не знати

Незайманість відновлюється

 

Тіло несправедливість перша

Однак чимало

Живуть безсоромно з тоннами стегон

Щовечора я подовжуюсь у глибині нескінченності

Рівнобіжними боками стін добре зачиненої стодоли

Тіло наповнюється до вершечків фаланг

 

Отож воно піднімається без дзенькоту скелета і схиляється

Перед каркасом ночі

Тіло може хмінювати життя себе із гавані виводити

Але тенета меж його дбайливо зодягають

Як береги вечора зустрічних кажанів

Зранку я трохи випереджаю себе посередник

Між бронхами неба і бронхами хмар встановлює

Перегородку

Дитя що йде незряче обгортає звідсіль звідсіль

Не наважується вийти з прольоту плюща

Що простягається перед очима

З-під цього мосту з подвійним склепінням

Де струмок підземний тільки що завмер

 

Кропива відтворює пекло

Віщівнику заткнуто рота валуном гірським

А ще Ереб тілом піднімається

По гробу виразок

 

Людина воскова покладена на спину своє

Обличчя мов палець на обличчі відточує в тиші

– Щоки всотані губа єдина повіки ввігнуті

Ніздрі зійшлися вуха обчімхнуті

 

На тлі нескінченнім Бога наче худобина

Не може його зміряти але окреслює

 

ЦЕЙ БАЛ ДОВОЛІ І БЕЗТУРБОТНИЙ

 

Цей бал доволі безтурботний, там дерева мають вбрання дерев і килим земляний простелено посередині, туди навіть померлі не досягають, їдоки кременю і пазури потворені навпроти дверей непрохідних; і там вітрило трав’яне і повітряне, шерстяне і барвисте, і обламане, мов прозорість води всотує людину в своє тіло і до жорстких щелеп і до очей підносить

там

тільки там крихта оголеності іноді здригнеться

 

ВАЛУН БЛАКИТНИЙ…

 

Валун блакитний в глетчері вечірнім.

 

Лоза виноградна відновлює зелень, синяву вбирає в себе

Небо, ґрунт витирається з землі, багрянець

Підноситься і просякає ним долина Крау.

Кольори вивільняються від речей і

Віднаходять свої володіння щільні та вільні попереду

Речей, схожих на глину, з якої створено Адама.

 

Плазун на землю виринає і піднімає щелепу

До місяця, роки замріяні виходять з гротів

І блукають зніжено довкіл щільної шкіри Стрімчак

Випрямлюється Свобода відздобуває свою епоху ночі Хмари

Навіть розступаються, їх покидаючи.

 

Квапливо полишаючи цю землю, що тремтить,

вони перегруповуються в місті, забарикадованому дверима.

 

ЦІЛЕ МІСТО…

 

Ціле місто на покрівлях села…

Їсти повертається доволі часто

Це поле нам належить мовили бідні діти

Лихі часи лихе серце

лихо хода

«Проходить янгол» в руці перо

Вони критикувли яблука

Кінцеве слово не для тіла

що повертає наче вітер

Помилка первородна: промивання

що нас жолобить і ми творимо словник

 

Цибулини висять мов континенти

 

 

ЖАК  РУБО

(1932)

 

СОНЕТ

 

Звела моє життя ти з першої дороги

З одного боку смерть а з другого тюрма

Об’єм відсутності створили в нім убогий

Узрів я що надій і сліду вже нема

 

Все чим гордився я уже не має змоги

Вернути щастя що зроста хай осінь чи зима

Ростиночки життя примнуть крицеві ноги

Останнє світло гне зализує пітьма

 

Чекатимемо смерть край молодості зранку

Смерть біла тільки скін це завжди боротьба

Але ж нудьга і час надумали подбать

 

Про біди старості лежанку лихоманку

Та я щоб час цей осміяти світлом слів

Тебе оспівую в глибінь і в шир землі

 

БАНК КРОВІ

(уривок)

 

… Під час операції генералові Франко потребувалося перелити 5 літрів кровію На питання: «Звідки взято кров?» – лікар відповів: «З особистого банку крові генералісимуса».

Що в цьому банку?

Кров, пролита в Астурії     1917–1934    1000000 літрів

Кров рифів                       1925            1000000 літрів

Кров Герніки                    1936            1000000 літрів

Кров Барселони, Мадріда,

Валенсії                           1939            1000000 літрів

Кров Мігеля Ернандеса      1942            1000000 літрів

Кров Хуліана Гримасу        1960            1000000 літрів

Кров Пюїга Антича            1973            1000000 літрів

Кров Хуана Парадеса

Манюта                           1975            1000000 літрів

 

Чи ж не правда, що достатньо?!..

 

 

ЖАК ГОДБУ

(1933)

 

МАЛЮНКИ ДЛЯ СІЛЬВІЇ

 

І

Варавва Півночі на тебе дивиться

Твій терновий вінець навпроти яскравої рибини

Смагляві пальці що вирізняються

Варавва місяць тлів

і в ночі глупій жінки всміхаються

 

ІІ

Зима була птахою Птаха зойком

Зойк був зорею а зоря відійшла

Зима була межею білою на

Землі своїй паленій ніжністю

Після літом вогнем плямою лляною

Заїржавілою

Іржа неначе сподівання що навколішки вклякло

 

ІІІ

Приплив накочує місяць потопає

бо плавати не вміє

Прилив приплив щоб малювати на піску

кроки багатства незліченні

мов сарана в Єгипті

 

IV

Щавелева шахівниця на пальовій основі споруди

Крапелина кіноварі в серце світла

Далі перехрещуються шляхи

мов у плетенім стільці лоза

А ми в той час купуємо каблучки

Оправлені вугіллям

 

V

Води студені наче вохра

В гендляра кольорами

Мають форму дикого каміння

І землі

Наче подружжя розчароване наче вітрильник

португальський

Мов опера освистана праведним розумом

 

VI

В цирку Треві сцени мають вигляд гордовитий

а в ротах по три зчорнілі зуби

форми повсюдно вайлуваті-кривуваті

намети смішні неначе

дорослі в час моління

в цирку Треві

двері звучать немов потрощені склянки

і зоря розжарена

 

VIІ

Руки здійняті над головами нашими

і ляк з-за сонця

із-за вітрильників бамбукових у

морях комишу

наші губи недвижні й на

екрані наших мрій діти

видряпуються на щогли землі

 

VIІІ

За чверть до півночі

Примари роблять перші кроки

 

ІХ

Нас кличуть із дверей цнотливості

у серцевину духу

майорять на списах прапорці бо вітер

мов плями на тілах півтіней

цнотливі од тіней і од повної облудності

Опісля неуважно Сільвія простягає руку

хмарам

 

Х

Остерігайтеся трикольорових котрі носять

сагайдак

сумних товарних кораблів з кадмієм

вони спотворюють усмішки привезені

з далеких земель

 

ХІ

Якщо гори вверх піднімаються

Якщо небеса присідають

Якщо пралі миють коліна

І закасують спідниці голубі здивовані

Якщо без золота ми багаті

Це значить на світлі світло

на нерухомій площині світла

наших черевиків полискуючих навощених натертих

ми маємо повидряпувані графіті

наших імен на шістдесят дев’ять років

 

ХІІ

Нас пригостили брикетом глиняним

на скатертині мереживній

на банкеті реальності

од сміху їх в нас литки червоніли

і неморальність щастя

і неморальність веселощів

 

 

МАКС  ЖАКОБ

(1976–1944)

 

ПОРАДИ ЮНОМУ ПОЕТОВІ

 

* * *

Головна умова краси: вона повинна бути в тобі самому.

 

* * *

Кохатися в словах. Любити слово. Повторювати його, пестити, перекочуючи, мов золотинку, в горлі. Любити його так, як любить Художник лінію, форму, колір. (ЦЕ – НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВО).

 

* * *

Само собою зрозуміло, що натовп не приймає поета. Але ж ми не працюємо для юрми, а якщо вже хтось і працює, то тут треба все міняти: потрібно вивчати смаки кормища і служити йому дослівно – оспівувати його брудні прихоті і чорніти з ним, наче в пеклі.

 

* * *

Поменше з’являтися в кормищах. Адже там всі в масках. Там абсолютно нічому не можна навчитися.

 

* * *

Я рекомендую вам десять років стійкого егоїзму, божевільної незалежності, щонайспрямованішої твердості.

 

* * *

Назавжди запам’ятайте ці слова:

«На початку вашої кар’єри ви мусите явити чудо розбещеності!».

Під роботою треба розуміти усамітнення.

 

 

ПРО ПОЕЗІЮ І ПОЕТІВ

 

Якою б мовою вірші зі мною не говорили.

Я завжди розмовляю з ними рідною мовою.

Мішель МОНТЕНЬ (1533–1592 рр.)

 

Поезіє,

я йду за тобою повсюдно,

немов за матір’ю всепреблагою.

Поль КЛОДЕЛЬ (1868–1955 рр.)

 

Позія приходить до мене завжди

таємничою мрією.

Ох, ця мрія!

Як я люблю керувати нею,

і – керую,

за винятком тих днів,

коли вона приходить разом із натхненням.

Тоді вона сама собою керує.

Жюль СЮПЕРВІЛЬ (1884–1960 рр.)

 

Поет –

це той,

хто розбиває наші усталені звички.

Поет

щонайтісніше зв’язаний з ходою історії –

жодна з сучасних йому світових драм

не оминає його.

Сен-Жон ПЕРС (1887–1975 рр.)

 

Поет

мусить знати і могти

засобом вірша

викликати поетичний стан,

тим самим піднявши до себе читача,

який

або відчуває більше, аніж може виразити,

або ж… виражає більше, аніж відчуває.

П’єр РЕВЕРДІ (1889–1960 рр.)

 

ПОЕЗІЯ – це особлива мова, якою поети можуть спілкуватися між собою, анітрішки не боячись бути почутими, а то й зрозумілими, оскільки люди зазвичай намісто мови поетичної вживають щось своє.

Жан КОКТО (1889–1963 рр.)

 

Поезія

мусить мати метою

практичну правду.

Поль ЕЛЮАР (1895–1952 рр.)

 

Поезія сюрреалізму –

це той незримий промінь,

який дозволить нам одного разу

одержати перемогу над ворогом.

Андре БРЕТОН (1896–1966 рр.)

 

Поезія – це пожива зірок.

Трістан ТЗАРА (1896–1963 рр.)

 

Поезія –

зв’язок з усіма,

чи й з небагатьма,

одначе попри все

вона – самотність без меж.

Відколи людина страждає,

З тих пір вона має вітчизною –

Поезію.

Важливо бути у житлі її.

Однак, перебування там – короткочасне,

як і звучання незримих пісень,

що вірні лише своєму внутрішньому ритму.

Самотність Поезії

огортає мене все щільніше

і повнить одиноцтвом,

яке сама ж і створює.

Алієтт ОДРА (1897–1962 рр.)

 

Поезія –

дар природи,

божа ласка

і ажніяк не робота.

Зробити поезію –

одне й те ж, що вбити її.

Андрі МІШО (1899–1978 рр.)

 

Поет є реалістом

у найбільш потойбічному

сенсі свого слова.

Малькольм де ШАЗАЛ (1902–1988 рр.)

 

При виборі точнім

на точному місці

окремі слова

взяті разом

Поезією стають

Раймон КЕНО (1903–1976 рр.)

 

Роль Поета –

давати життя

тому, що причаїлося в людині,

в речах,

а найбільше тому,

що заблукало в серці Слова.

Жан ТАРДЬЄ (1903–1988 рр.)

 

Поеізя –

це безкорисна щедрість.

Жан Поль САРТР (1905–1980 рр.)

 

Чи й насправді

Поет є таємничим носієм

самосутнього Слова,

голосом невловного вітхнення,

яке десь-не-десь на мить зблисне?

 

Поети самодослуховуються.

 

У найпотаємніших лабіринтах

Поети знаходять власних Мінотаврів.

 

Дяка мовленню:

Поети

Самопожираючись самовивчаються.

 

* * *

Говорити, говорити, говорити,

пізнавати себе в мовленні,

творити себе в мовленні,

запліднювати себе словом –

це вчинок,

який іноді замінює нам

всі інші самоствердження.

П’єр СЕГЕРС (1906–1986 рр.)

 

Недостойно поета

містифікувати ягня,

аби обстригти його вовну.

Рене ШАР (1907–1989 рр.)

 

Якщо Поезія

не впливає на наше життя,

вона для нас нічого не значить.

Заспокійлива чи збуджуюча,

Поезія має проявляти себе –

живу і живлячу!

інакше вона здаватиметься нам самозванкою.

Андре ШЕДІД (1911–1988 рр.)

 

Вірш

ніколи не залишається

«відкритооким»:

він сліпне,

як тільки поет покидає його.

Вірш має потребу в інших –

він змирюється з їх звичками,

з їх непримиренністю,

зрештою, з їх сподівааннями.

Прощавай, поете!

Потрібно, аби

слова погребли слова.

Жан КЕЙРОЛЬ (1911–1991 рр.)

 

Поезі– спроба,

яка словом, образом, міфом, любов’ю, настроєвістю

припасовує мене

в саму серцевину мене самого

і всього всесвіту.

Еме СЕЗАР (1913–1994 рр.)

 

Поезія

має не розважати,

а –

викликати довір’я.

Ален РОБ-ГРІЙЄ (1922 р.)

 

Поезія –

це свобода

в яку я поринаю

стаючи учасником краси

Андрі КРЕВА (1933 р.)

 

 

НІКОЛА БУАЛО

(1636–1711)

 

ЕПІГРАМИ

ДО ОДНІЄЇ ДАМИ

 

Ще як ми думали побратись,

З нас кожен, любко, маху дав –

Мене вважали ви багатим,

Я вас розумною вважав.

 

ЕПІТАФІЯ

 

Тут лежить у тьмі безмовній

Вчений, що читать не знгав,

Дворянин без родословні

І добряк без добрих справ.

 

ПРО ДУЖЕ ПОГАНО НАПИСАНІ ЕПІГРАМИ,

ЯКІ ПІДПИСУВАЛИ МОЇМ ІМЕНЕМ

 

А вороги мої у хорі стоголосім

Пускають плітки і плетуть доноси.

Навіть моїм ім’ям один з найгірших

Підписував свої погані вірші

 

ДО П…

 

Дядько тій, відомий лікар,

Допоміг мені при злій годині –

Вислухав, і приписав пить ліки.

Я ж не пив.

Тому живу й донині.