ПЕТР КОВАРЖИК

(1946 р.н.)

 

ВІРШІ

 

Словам слугуй,

лелій слова –

в ніч віч для них

не закривай.

 

Ласкава свічка вірша осяє

в турботи денрні вкутаний лоб;

при її світлі на світ поглянеш –

зменшає в серці жалю й жалоб.

 

ВДОМА

 

Ласкавий край солодкого кохання,

де вулиці наймення сонця мають,

де голос ваш

барвистим сяє сміхом,

де рідної височини верхів’я

оспівують надію…

Все ближче, ближче

із голосами золотими

птахи.

 

Все нижче, нижче

із димарів огонь

п’янливі пахи стелить,

зве з мандрівок,

мов мама до обіду

зве

додому…

 

 

ПИТАННЯ

 

Вечір. У вечорі

Що ти узрів?

Чуєш? – в нім дишуть

Легенди старі.

 

Ранок. До ранку

приглянься лишень.

Що в ньому бачиш? –

Завтрашній день.

 

 

ПОРТРЕТ

 

Журлива й радісна.

Вся в пахощах кориці.

Живе в очах її

велична туга.

 

Вони стривожені –

а що, як слово слова не збагне,

а що, коли і вчинки в когось запозичені…

і тільки її в вії запишались

нескірністю

сердечної надії.

Якщо й спалакне,

то час її вспокоїть.

Скорботу денну всю ніч випиває.

 

Поважне щось несе вона в обличчі,

як і всі ті, кому недовго жити.

 

 

КОЖНА ТИША КОМУСЬ НАЛЕЖИТЬ

 

Тиша у світлиці –

для журби та для чекання.

 

Тиша на дорозі –

для ранкового тривкого спогадання.

 

Тиша цвинтарна –

для білочки, відомо.

 

Тиша в грубці –

це коли тебе немає вдома.

 

Тиша надворі –

бо дітвора до школи подалася.

 

Тиша у годиннику –

лиш для нещастя.

 

Тиша у мені –

після тебе зосталася.

 

 

ЗАКОХАНА

 

Невиспана, яка чай гіркий ранковий.

Тендітна, мов поміж дерев – модрина.

Неначе інший хтось у її тілі

вертається додому по стежині.

 

Є в неї мрія – з літом відлетіти.

Цю мрію рівно вислала з пір’їнок…

Зажде, щоб розійшлися всі трамваї,

перші ніж наважиться довірити котромусь

слова свої чи мрії безневинні.

 

 

ТИ

 

Ти – моє ненастанне завтра,

ти – мотє все ще «ні» й призабуте вже «так»,

ти – моє  невблаганне наступного разу,

ти – моє незавжди і ніколи,

ти – моє післяблаго, моє післялихо,

ти – моє безголосся, мій крик,

ти – мій плач, ти – мій сміх,

ти – моє звіддаля, моє зблизька,

ти – моє прощавай, моє здрастуй,

ти – моє скільки духу

навік

хоч-не-хоч, будь-що-будь,

ти – моє ненастанне тому що

на мої ж повсякденнім чому…

 

 

РІЗНОЛАД

 

Новонародженого крик

і усмішка

вмираючого –

мовби життя із небуттям

в глибинах наших споконвік

переплелися…

 

Кохання, ах, кохання, будь завжди таким

жаданим ненастанно, з добре знаним

усміхом і – з присмаком терпким.

 

 

ЗАЧАРОВАНА

 

Коли

вітаюся й відхожу схвильовано,

ти повсякчасно у мені –

принцесо зачарована.

 

Якийсь тепер

я не такий,

з новими днями й усміх

частіший став, палкий,

ніжніші мої думи

дзвенять нові пісні,

нові бажання квітнуть у мені.

Нові дощі, і спомини,

і смуток, і так далі;

чи в новизні оцій мене побачити захочеш.

Хоча ти назавжди в мені зосталась:

Байдуже шоколадинку хрумкочеш.

 

Сідаю за рояль

і раптом бачу:

позабував я ноти.

Живеш ти повсякчасно у мені,

та вже давно

не є

то

ти.

 

 

* * *

Коли хто вмре, його обійме холод,

і затремтить скорбота крижана.

І, опинившись за стіною болю,

він побіліє сам, немов стіна.

 

Коли хто вмре, ще в серці жаль тамує,

та, осягнувши всю глибінь біди,

вдасть хвилювання, тільки не відчує,

що хвилювання те – вже назавжди.