ІГОР СЄВЕРЯНІН

(1887–1941 рр.)

 

ПОЛОНЕЗ

 

Живому жити! Під сонця бубни

Сміліше, люди, в свій полонез!

О які плідні, золототрубні

Снопи колосні простих поез.

 

Нас водопадять любов і легіт,

Щем, насолода, краса та млість.

Всі жертви світу во ім’я Его?

Живому жити – гори, світись!

 

На цілім світі лиш нам зоріти,

Ці двоє – завжди живе одно:

Я і Бажання! Живому жити!

Тобі безсмертя мною дано.

 

 

ФЕДІР ПОТУШНЯК

(1910–1960 рр.)

 

* * *

На висях вогнища палахкотять пахкі,

Життя нового сік струмує в кожній гілці,

Флояри звук із гір заструмував лункий –

То гонять вівчарі на полонину вівці.

Весна прийшла, весна! Як дивно чути знов

Священний поклик зір та матері землиці:

Одкрито тайни їх, одчинено покров –

Із дерева життя в ліси одлетли птиці.

 

* * *

Між скель мертвих в печері золотій

Чатує сон чаклунки на короні.

Несе у вись димучий шлях звідтіль

В імлаву прозолоть бліді долоні.

 

І три царі тоді ідуть по нім

В казкове місто дивозвучних чарів,

Лиш загримить в лісах заблудлий грім,

Мовчить земля та глухо стогнуть хмари.

 

«Литературный альманах», Ужгород, 1943, с. 34.

 

 

 

ОМЕЛЯН БАЛЕЦЬКИЙ

(1919–1990 рр.)

 

СОСНИ

 

Холодні сосни, гострі скелі

Наперекір зимовим снам

Дивились довго на оселі,

І їм примарилась весна:

 

Ласкаве сонце, ніжні квіти,

Тремтіння чистої струни –

Ключ журавлів, ростинки жита…

Враз – хруст!.. Мороз!.. То – знову сни…

 

Та вічного життя горіння

Не вбити лютості вітрів –

Я вірую у воскресіння

Землі із льоду та снігів.

 

Чинадієво, 11 листопада 1937 року.

 

 

ЄВА
Там під білими верхами В ніч грудневу Вітер чорними руками Пестить Єву.   Од овечок одклонилась, Од колиби. Сльози гоять біль безсило… (Ой, спасибі!.._	І єдина, в латках, свита – Скарб дівочий: Багачі увкрали літо З рук робочих.   Ніч. На день немає виду! – Їй крізь морок Заспівають панахиду Вовки скоро.
КАЛИНА
Понад гори – дощ осінній, В хмарах – полонина. А в хатині – сум дитинний, То плаче Калина.   Людські діти вчаться в школі, А вона – сумує: Морозенько ніжно голі Голубить, цілує.   Як до школи йти Калині?! – Щоб вітри сміялись!? – Нема в неї петечини. Постоли порвались.   1938 р.	Цілувала в травні тата – Йшов на заробітки. Тим вустам тепер дістати б Хліба хоч крихітку:   Нема тата, хвора мати, А брат за Менчулом – Сокотить жандармів, брате. Бо не минеш кулі.   Понад гори – дощ осінній, В хмарах – полонина. А в хатині – сум дитинний, То плаче Калина.
ВІРШІ ПРО КАРПАТСЬКУ ДАМУ
Йде Калина по рівнині Снігових верет. Ледве йде. А вітер в спину, Мов стальний багнет.   Де подівся усміх милий? Коломийка де? Болі силі підкосили… Йде… Бреде…	Я прийду до неї в полі В хуку зимову. Цілуватиму мозолі, Дамою назву…   … Приголубім горем битих Діток верховин. Знову сіятимем жито… Жатиме наш син!

 

 

* * *

На простір долин, де світанне проміння

Лежить шумовинням туману м’яким,

У вранішніх травах зросивши коліна

Я вибіжу!..

Там золотисті чічки

 

Простягне до мене, мов дівчина юна,

Весна і, зворушений щастям украй,

Відчую я волю, і радості струни

Заграють про сонце, про гори, про май.

 

Чар-зіллям зеленим та буйним цвітінням

Напоєний, буду в казковому сні

Учитися в ранку чаклунського вміння

Виймати з росинок пригаслі вогні.

 

1940 р.

 

 

ДО МУЗИ

 

В жорстокі дні у мене ти – єдина,

В жорстокі дні благання всі – тобі!

Одна ти не вагалась ні хвилини –

Зі мною йшла в щоденній боротьбі.

 

Як небо хмари, наче чорні шати,

На землю спустить крізь ночей глибінь,

Лиш ти єдина можеш приласкати,

Ненависну з лиця прогнавши тінь.

 

Супутнице! О зірко незрадлива!

Зі мною йдеш – і я живу! люблю!

І, віряччи тобі, я вірю в диво –

Упавши на коліна, я молю:

 

Коли ми знемагали, Музо вірна,

І тішилася з нас ворожа рать,

Ти плакала, як я, нелицемірно.

Але настав наш час – перемагать!

 

Я, руки простягаючи дитино,

Благаю – глянь на цей нужденний край!

Спасителько моєї батьківщини,

Мені про волю духа заспівай!

Співай про Емпедокла, про Сократа,

І про Платона, що в добу глуху

Ненавидів золочені палати.

Клади нам вірні віхи на шляху.

 

Співай про те, як плакав Леонардо,

Про те, як Гете Вертера творив,

Як у часи пітьми, сваволі, зради

Нам Пушкін про свободу говорив.

 

«12», Ужгород, 1940 рік

КАРПАТСЬКИМ АПОСТОЛАМ

 

О  друже, брате, мій земляче, З’явись у ці глухі трущоби! Прийди! І в слові прегарячім Яви нам Сонце! В світі злоби,   Пітьми, журби, недолі, муки, В цім панахидно-чорнім царстві Звільни братам з кайданів руки – В руках тих Сонце не погасне.   Прилинь в імлу вогнем живлющим! Осяй наш край світанним злетом! На мові рідній, невмирущій Скажи: – Родився я поетом   Для вас! Я вам одкрию очі! Брати мої могутньокрилі, Доволі жити серед ночі В обіймах сну, в пітьмі могили!

Най сяє серце, мов світило, Для всіх заблудлих серед горя. А слово правду щоб родило, Бо слово – зірка!.. Сяйте, зорі!   Явись, поете! Морок сірий Давно повив серця безсилі. Явись, поете! Прапор віри Даси, і ми – розправим крила.   І най брутальний фатум з нами, Але у нас також є право Серця братів закуті снами Життю вернути величаво.   Як Слово-Сонце День розбудить, Ми світло піснею прославим, Щоб у моїх Карпатах люди, Стаючи в бій, зімкнули лави.

 

* * *

Гей, земляче, чуєш:

– Сину!.. –

Не чуєш, одначе…

Там на рідній Верховині

Мати гірко плаче.

 

Плаче, сина проклинає,

Та далеке місто –

Взяло Йванка, і немає

Ніякої вістки.

 

Одцурався Верховини,

Забув її мову;

Тиснуть серце й душу сину

Облуди окови.

 

Батьківщина знемагає,

В тривозі онуки –

Глянь, земляче, простягає

Грім до сонця руки.

 

«Живая струя», Мукачово, 1940 рік.

 

 

МОЛИТВА ДО СОНЦЕБОГА

 

Великий боже, мій єдиний,

Тебе покірно просить нині

Бездольний син Карпат –

Мені б промінності твоєї,

Хоч зараз ладан та єлеї

Лише пітьмі кадять.

 

О, мій великий Сонрцебоже,

Не вірю, що забути можеш

Апостолів своїх;

Забути пристрасні благання,

Забути щирі величання –

Офіру душ простих.

 

Бог світла, Сонця бон, Творитель,

Благаю сяєво розлити

В могили ці тісні,

Аби у хвилю сподівання

У хвилю суму, в час вагання

І в непогожі дні

На лиця вірних не лягала тінь…

 

Тобі апостол молиться. Амінь.

 

«Живая струя», Мукачово, 1940 рік.

 

 

ЗНАЙОМИЙ ПРИВІТ

 

Вже вечір синім веєром Війнув – зірки горять. Останні двадцять геллерів Я кинув в автомат.   Так марилось розмовою Хоч душу одвести, Та в ресторан «Асторія» Без грошей не зайти.

У тебе був. Тебе нема… Додому йду сумний. Моя кімната, мов тюрма, – Там холод крижаний.   І без вечері змушений Сьогодні я лбягти… Враз тиша скрипом зрушена – Це – твій привіт! Це – ти!

 

Зб. «Огоньки», Ужгород, 1940 рік.

 

 

ЖИТТЯ – НЕ СМІХ

 

Крізь галасливі виблиски реклам,

Крізь вечорові викрики афіш,

Поете, ідучи у цей бедлам,

Чому спішиш?

… Зайшов поет в шинок.

(Кого шукає? Музу? Чи – дівок?)

Там стогне так благально

Саксофон.

Словечка сальні

Липнуть на вікно.

Враз, мов крізь сон:

– … Та пригадайте ж бо, я – Соня!.. –

І – усміх, усміх, мов осоння!

Лиш очі розпачем і болем запалали.

… Так, пригадалось:

Сині очі, і глузливі, й повні зваби.

А під ними чорні човники – човни!

Соромливість файній дівчині не вадить!..

Тут – зухвальство, неприборканість весни.

Та ще креслять диковинні піруети

Босі ніжки на сучасному паркеті.

– Ви нині щось засумували? –

Спитав поет.

І от слова її, за піруетом – пірует:

– Минулий раз ви про життя співали,

Минулий раз ви так мене благали,

Щоб до життя нового я вернулась!.. –

Зрадливо ноги підігнулись,

А в залі – сміх.

«Життя – не сміх,

Карає нас усіх!» –

Поет промовив, і зітхання

З дівочих вирвалось грудей.

Та у очах жило світання:

– Ачей

Ще чутно серця вашого биття.

Ще не замовк ваш голос до життя…

 

В ранкову сутінь

Пішов поет…

Її ж не чути –

Все скінчив пістолет.

 

«12», Ужгород, 1940 рік.

 

* * *

Сипле білий сніг, і санний

Слід проляг

Там, де губиться в тумані

Сірий шлях.

 

Там і ти десь загубилась –

Літа птах!

Із поетом подружила

Самота.

 

Ти полишила Карпати…

Сипле сніг…

Де тепер мені шукати

Ті пісні?..

Де ті верби над рікою?!..

Квітний май?..

Щастя грало лиш зі мною…

Прощавай…

 

Знаю: світлі дні кохання

Гасить час –

Промінь радості останній

В серці згас…

 

«Русское слово», 26 січня 1941 року.

 

* * *

Зелена яре, Завтра вже – свята Неділя. Готуючть чари. Збирають зілля.   Зелена яре, Душу рвеш із мене. Відносиш хмари – Несеш гілля зелене.   Ніч, Ген в провал-долині Відьмиці, чортиці, бісиці Затопили піснею Дно криниці.

Зелена яре, Пожарище заснуло під горою; Чаклунки там готують чари, Кличуть за собою. Зелена яре, Я йду за тоботю.   Як осінь кине в гай іржу, Син яри віти розпростре… Морана вийде на ріку. І поле знову зацвіте.   Син яри осінь переможе, Бо слово яри всі ножі Перетупити може.

 

«Літературна неділя», Рочник ІІІ, с. 169.

 

 

ANTE LUCEM*

 

За північ. Місто спить. Лиш я не можу спати –

О, хто і де в цій божевільній тишині

Хоч слово втіхи вимовить мені?

«Ніхто! ніяк! ніде!» – озвались потерчата…

Враз – бачу Демона, ласкавого, незлого…

Та се – комедія: тут біс у ролі Бога…

 

О, Сонце, де твоє дитятко – Днина?

Сяйни в цю темряву хоч раз!

І – чую, бачу: дніє…

В рожевості світанній попеліє

Лукавий час.

Вже захлинаються злі духи в баговинні,

Проміння Сонця ллється по долині,

Вдихнувши душу в ночі чорну днину.

 

«Русское слово», 21 грудня 1941 року.

 

* Перед сходом сонця (лат.).

 

* * *

О, Горький мій! бродяжа душе!

Верлен, Істраті та Війоне!

Ви сина гір

Взяли в полон.

Сил ваших пивши, став я дужим,

І горе щезло, мов тягучий сон.

 

І я, і я до вас волію –

Там сонце смуток мій розсіє!

 

«Русское слово», 4 січня 1942 року.

 

* * *

Захвилювався океан насилля,

Тремтить в нім сонце, мов листок осоки.

Здається, що заллють жорстокі хвилі

На березі далекім хрест високий…

 

… Зима, Вода застугла. Сонне тіло

У білу гуню співаний гай ховає.

А піфд хрестом на березі спустілім

Хтось у снігу косиці ще збирає.

 

«Літературна неділя», 19042 рік

 

 

КАРПАТСЬКА ЛІТАНІЯ

 

Ой, не раз я плакав серед ночі, Ой, не раз я плакав та зітхав: Боже мій, одкрий народу очі, Щоб лице святе твоє пізнав.   І по милості Твоїй великій Дай нам хліба, букви та життя… Може згине Янус той дволикий, Сфінкс, що пестить панича.

Боже! ми твої невинні діти. Боже! де ж те царствіє святе? Боже, гірко! Боже, важко жити! Змій-Тугарин все мете.   Ой, не раз я плакав серед ночі, Ой, не раз я плакав та зітхвав: – Хто сей камінь зрушити захоче? Хто сей хрест на плечі би узяв?

 

 

ІВАН УГРИН

(1924–1947 рр.)

 

* * *

У сутінках ночей є ніжність незбагненна.

В них вітру стогони, мов співанка сумна,

В них темінь голуба, і синь, і даль вогненна,

В них тріскотня суха глухого цвіркуна.

 

В них до веселих снів бездумне поривання,

В них промені зірок – химерно-світлий ліс,

В них пристрастей пахке, палюче розгорання,

У них – оазиси гіркі солодких слів.

«Живая струя». Мукачово, 1940 рік.

 

 

В ПОЛІ

 

Веде дорога в синій ранок

По синіх травах з далини.

А в травах срібні роси тануть,

А в росах тануть срібні сни.

 

І тиша – сон! Лиш вітер ходить

Та щось із листям гомонить,

Та путівцем стара підвода

Іржаво й хрипко проскрипить.

 

Селянські коні ген добігли

До краю обрію, ачей –

На них, мов привиди, застигли

Фігурки вершників – дітей.

 

«Р.П.», 1940 рік.

 

ДО ДРУГА

 

Нас дружба юності єднає. Сердець пориви молоді Нас повели, і вже немає Нам супокою відтоді.   До зір тягнулися руками І, хоч спиняв нас вітер злий, Палкі серця, мій друже давній, Ми Батьківщині віддали.   Було – весна перестрівала Нас на життєвому путі. Та ми до зір, до зір волали – Жадали світла в темноті.

Вербі плакучій довіряли Ми тугу серця прегірку, І, з нею плачучи, стояли В самотній тиші на піску.   У першім подиху кохання До милої промовив я, Мов найсердечніше признання, Вітчизни лагідне ім’я.   Не ті пісні нам треба нині – Ці скаженіючі вітри Громадять хмари в полонинах… Та серце… ще горить!..

 

«Живая струя», Мукачово, 1940 рік

 

 

* * *

В хату я сховався, як в берлогу,

Од дихання вітру льодяного.

 

Володар могутній завиває,

Люто так зі мною розмовляє.

Лиш захоче хату обійняти,

Вже тріщить в його ручищах хата.

 

Раптом стихне… Та як тут засвище –

Соловей-розбійник!.. Ближче, ближче

 

Прямо в серце вдарить!.. Ну, збагни

Дивні зойки ті… Про що вони?

 

Альманах «Шаги», Мукачово, 1940 рік.

* * *

Рік одбуяв…

І – одлетів…

Життєвий вал

Прогуркотів.

 

Грозі на зло

Вітри втекли –

Все, що було,

З землі змели.

 

Та все ж зоря

Всміхалась нам –

Зійшла в горах

На зло вітрам.

 

Червоний – Марс

І захід враз

Сполум’янів –

В крові погас.

 

Мільйони тіл

Серед полів

Цей рік омив

Сльозами вдів.

 

Рік одбуяв…

І – одлетів…

 

Альманах «Шаги», 1940 рік.

 

 

ПЕРЕД БУРЕЮ

 

Міниться роса на стеблах трав.

В перших крапель кришталевий дзвін.

Вітер скелі в темінь заховав.

Охолола, одвологла рінь.

 

В лісі буки вдарили в набат,

Зворами та горами – луна…

Хоч квітки затулюють вуста,

Та шаліє вітер, мов юнак.

 

На горі фіукає орел,

Нині бурю накликає він.

Кличуть ластівки своїх сестер

На розвагу в діл із полонин.

 

Альманах «Шаги», 1941 рік.

 

 

РІДНЕ

 

Пасмо гір, мов привид, се – Карпати!

Стой, Говерла в шлюбному вінку,

Межигір’я в білосніжних шатах –

Я люблю Гуцульщину таку!

 

Дика глушина, одвічний праліс,

Тут царює лиш ведмежий рід.

Крізь кущі струмки попродирались,

А на березі – косулі слід.

 

Верховина!.. Край мій – Мараморош…

Хати бідняків на схилах гір, –

Тут уже запліснявіло горе,

Марять щастям тут із давніх пір.

 

Уночі вовків голодних зграї

Нишпорять у сонному селі –

У зими й до них жалю немає,

Ще ж і голод має зуби злі.

 

Та хіба село їх нагодує?

Що в нас уночі знайти вовкам,

Бо ж і вдень, як мати не бідує,

Не знайде й ощіпка для синка.

 

І сидить гуцул в курній хатині,

І попихкує із люльки дим.

Завтра, як покажеться на днину,

Піде в ліс за хворостом сухим.

 

«Русское слово», 7 травня 1941 року.

 

* * *

Засипало снігом поляни,

І гори, і села, й путі.

Та ось зачало сонце раннє

Здіймати списи золоті.

 

Змахнуло списами над лісом,

І ліс непорушно застиг,

Та в небі хтось хмари розвісив –

Списи б не зламати об них.

Тверді та важкі хмари-тучі

Повисли, мов брили сніжні,

І дивляться так холоднечне

На гори карпатські сумні.

 

А гори снігами укрились,

Дрімають, чи просто мовчать…

Так люди старі у неділю,

Прикрившися гунями, сплять.

 

На просторі зла хуртовина

Пробувдить холодним виттям

І гори, і села, й долини,

Й позве до нового життя.

 

Страшні голоси сніговійниць!

І біль Верховини в них чуть.

Ті зойки як серце обіймуть –

І кришать, і душать, й печуть!

 

* * *

Летять, мов пух, летять сніжинки,

І килим білий мнуть і мнуть.

Студені льодяні сльозинки

Висять зі страх, і світ заснув.

 

О, сльози, перестаньте литись,

Замерзніть! – холод напливе

На ці бліді, вологі лиця…

Та хто без плачу в нас живе?!..

 

«Р.С.», 18 січня 1942 року.

 

НАШІ НАРІКАННЯ

 

Наші нарікання вітер з листом носить.

Наші напрікання – то журба сама!

Та вони на старість силу лиш підкосять,

Співчуття ж із ними не шукай – дарма!

Хто ще їх почує? – Тільки вітер носить.

 

Наші нарікання мруть в імлі осінній…

Так тужливо квилить у тривожний час

Передсмертне листя, мов пожовклі тіні.

Та покінь ще пломінь віри в нас не згас,

Най пливе квиління наше в сум осінній.

 

«Русское слово», 15 березня 1942 року.

 

* * *

В темінь гуркоту багату Ми йдемо зорю стрічать. Щастя – на хресті розп’ято. Під хрестом – стоять, мовчать.   Ми несем ікону щастя – Всім нужденним, злидарям Ми б хотіли показати На лице яка зоря.

… Пісню! Бо як змовкнем – з болю Камінь буде говорить. Най не нас шанує доля, Все ж ми будем, будем жить!   В темінь гуркотом багату Ми йдемо зорю стрічать. Щастя – на хресті розп’ято. Під хрестом – стоять, мовчать.

«Литературный Альманах», 1943 рік.

МИХАЙЛО СИМУЛИК

(1923–1999 рр.)

 

ДВАДЦЯТИЛІТНІЙ

 

Двадцятилітній у двадцятому столітті,

Не раб, не цар – звичайний син землі,

Давно не мав я хліба на столі.

Пісне моє життя морозами зігрітіте.

 

Двадцятилітній у двадцятому столітті

Я зову братів із чорних нір нужди –

На вулицях шикуються ряди,

Хоч пештські вулиці для Сонця ще закриті.

 

Двадцятилітній у двадцятому столітті,

Хоча під тягарем у болтва гнусь,

Моя любове – Підкарпатська Русь! –

Тебе в мені повік неправді не скорити.

 

Двадцятилітній у двадцятому столітті

Я не клену недоленьку свою,

Бо зорі волі сходять у бою

З живих сердець бійців, що кулями пробиті.

 

Будапешт, 1940 рік.

 

 

БАТЬКІВЩИНІ

(Присвята Д. Лазарю)

 

Ішов я сам тернистою дорогою,

Спіткнувшись, падав, але знов вставав.

Хоча й була до мене Доля строгою,

Та милості від неї я не ждав.

 

Я знав, що йти, це значить – жить по-справжньому.

І без мети – ішов, ішов, ішов.

Жадав я щастя, лютого, тривожного,

Та об громи лиш груди поколов…

 

… Я ледве йшов, скривавлений, замучений.

Та раптом підійшов до мене ти,

І руку простягнув мені, й ми рушили

Вже разом до єдиної мети.

 

«К.Г.», № 80, 30.Х.1940 рік

 

СПОМИН

 

Розлогі липи. Вранішня роса по листю

Тече на стовбур і вмирає на корі.

О скільки раз у цих росинках ніжно-чистих

Весь світ вмирав, згорав, та – не згорів.

 

Моя любов палка – в очах твоїх росина,

Ти – біле дерево хмільного почуття.

Вогню твого боюсь і – прагну щохвилини,

Хоч знаю, що у нім згорить моє життя.

 

Минулося. Пройшло. Від вечора не видко

Ранковий сад – між ними полудень-гора.

Тепер уже мовчу. Тепер дозволю швидко

Хазяйнувати у нічним саду вітрам.

 

«К.Г.», 4 жовтня 1941 рік.

 

 

ТАМ НАМ БУТИ

 

Рік за роком Стрій могутній Повним кроком – У майбутнє.   Ідемо ми! Це – не казка! Нас не зломить Панська лака –   З нами правда, З нами воля, Нас чекає Краща доля.   Міцно стисни Руку друга – Що нам темінь, Що нам хуга!

Там, за ніччю, Гожий ранок, Світлий прийдень! – Не спизняймось!   Там нам бути Скоро, скоро, Лиш забути Треба голод.   Нпе коритись Хуртовині – Там нам бути, Може й нині!   Скажем: – Ночі З нас доволі! Слава правді! Слава волі!

 

                       Іза, листопад, 1941 рік

 

КОХАТИ…

 

Кохати!.. Коханням жити.            В світанному мрій розкриллі

Впливати в його прозорість.                  Летімо в краї незнані,

У щасті йому молитись,              Покіль життєвої цвілі

Вклонятись йому у горі.              В серцях не зросли тумани.

 

З лютневого полудення               Ввійдем в береги пісенні

Крізь чисту душі променність       Розбурханою рікою,

Минаймо ночей натхнення,          Вітрила напнім зелені

В ранкове пливім цвітіння.           Над літом і над зимою.

 

1942 рік.

 

ЗИМА З’ЇЛА ЛІТО

 

Лиш села ці бачу,

О рідний мій краю,

І гірко заплачу,

І з гніву згораю:

Земля не врожаїть

І груні спустіли…

Раз долі немає,

Ніщо тут не миле.

 

Віддамся вітрам ,

Опущуся безсило –

Зима з’їла літо,

О часе безкрилий!

 

Тут вуст не відкрили,

Бо враз – батогами!..

Лице не одмити

Од крові сльозами.

 

А так би хотілось

Побачити в селах

Хатиновки білі,

Обличчя веселі!..

 

Будапешт, 1942 рік

 

* * *

Лиш повіє вітер з лугу,               Кінь то буде, а чи вітер –

Осідлаю скакуна –                     Гей, блакитна далина,

В край, де веснонька-весна                  Та ще веснонька-весна,

Я помчу, забувши тугу.               Та ще – воля!..

                                               Волю б стріти!

Руська колонія, 1942 рік

 

ПІСНЯ

 

За пісчнею пісня –            Тісні в нас колони,

Ріка життєдайна –            Вождем у нас згода.

На пісню надійя,               Шал серця стодзвонний

Нема в ній обману.            Несемо народу.

 

Мету заповітну                 І вчітер зустрічний

Ми пісні довірмо –             Вертає з бійцями.

Лунай, пісне, вільно,                  О пісне заклична,

Дорога в нас вірна.           Ти з нами навічно,

                                      Ти з нами!

1942 рік.

 

* * *

Я чути хочу струн дзвінку, п’янку розмову,

І бачити птахів у леті понад гори.

І серцем зронене в руках тримати слово,

А серце я б хотів навік з’єднати з морем.

 

Я чую ніжних струн дзвінку, п’янку розмову,

І бачу я птахів у леті понад гори,

І серцем зронене в руках тримаю слово,

Та злитися ніяк не може серце з морем.

 

… Давно лелію я в душі священну мрію:

Вона – струна, і птах, і тіло в неї – слово,

А серце їй – гніздо!..

Не знаю, чи зумію

З’єднати гнів морів із хвилею любові.

 

Будапешт, квітень 1943 рік.

 

 

МЕНІ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ

 

Це – дивне щастя!                     Може й буде крихта хліба

Це – справжня юність!                Зиму протривати,

Це – я на полі                                     Лиш би голод не розвідав

Кошу пшен6ицю!                        Де є наша хата.

 

І батько, й мати                         Та й не так багато треба

Ідуть за мною.                           В світі селянину:

На мене дивлять:                       Вільну землю, вільне небо,

Кошу я вдало.                                     І на стіл – хлібину!

 

Співає колос!

Знайома пісня…

Снопи лягають,

Прямо під сонце.

 

Есень, 28-го липня 1943 року

 

 

ДРУГОВІ

 

Друже милий, друже давній,                          Пробудився дух світанку –

Ти заснув.                                          Піднімись! –

Пісню славну, пісню травня                           Сонця – рани в тілі ранку

Ти забув.                                           Доторкнись.

 

Духи руки простягали                          Геть дрімоту! Досить спати!

Із імли.                                              Гей, вставай! –

Сонне серце заснували,                       Треба з ранком вістувати

Отпели…                                            Рідний край.

 

* * *

Я м ав чисте серце. Я серце вам ніс.

Ви з нього зробить кменюку

Хотіли. Розбилось. Тепер з-під коліс

Ковтаю край шляху пилюку.

 

Побої юрми (я ж бо правду вам рік!)

І кривду терпіти тут мушу,

Бо я в безсердечний, в бездушний наш вік

Ще маю і серце, і душу.

 

Будапешт, 1944 рік.

 

 

ГЕОРГІЙ ТОКАРЬ

(1919 р.)

 

ДРУГОВІ

 

Той день у пам’яті не стерся.                Йдемо, йдемо, судьбою гнані,

Що із твоїм ім’ям прийшов.                    Крізь тучі, спеку, заметіль,

«Шукав ти друга – і знайшов!» –           Голодні, босі – й нездоланні,

Почув я дивний голос серця.                Бо нас єднає спільний біль.

 

Ми стали друзями відтоді –                            Ще є на світі цвіт бузковий,

Таких не всюди віднайти.                     Його – вітчизні у вінок,

А дні – у вічному поході.                       І розбивати всі окови,

І завжди поруч – я і ти.                        Що їй, с вятій, скували крок.

 

Мукачево, 9.Х.1939 року

 

 

МОЯ С ПІВАНКА

 

Крізь грім гарматний і бомб виття

Вперед веду я своє життя,

щоб

Кільце кайданне скинути,

Невільниче кільце

і

Аж до зорі долинути,

Їй глянути в лице.

 

Крізь грім гарматний і бомб виття

Вперед веду я своє життя,

там

І заметілі, і плач вітрів –

Я їх немало уже зустрів,

та

Вони не вкрадуть від мене путь,

Вони до битви нової звуть.

 

Зубівка, 24.Х.1940 року

 

 

* * *

Онуки Довбуша! Крилаті верховинці!

Наш край гірський, вічнозелений сад

Не будемо рости для чужинців!

Ану ж вставайте, шугаї Карпат!

 

Не нишкнути нам, гордим, на колінах,

Не горбитись, мов ті хатки курні.

Подивляться майбутні покоління,

Як ми за них стояли у борні.

Ударимо рішуче, дружно, грізно –

Назад уже немає вороття!

Не страшно вмерти на землі вітчизни

Тим, хто вмирає за її життя!

 

1940 р.

 

 

* * *

Я дивлюся в рідні гори,

Там – лиш туч похмурий плин.

Десь у хмарному просторі

Розліталися орли.

 

Що вони вполюють нині

У краю сліпої мли?

От якби з сердець орлиних

Народилися громи!