З ОСЕТИНСЬКОЇ

 

ЯКІВ ХОЗІЄВ

(1916– 1938 рр.)

 

НОВА ОСЕТІЯ

 

Стару добу на смертнім ложі                 І вагонетки з гір – рікою –

Таврує мій священний гнів,                            Оті коштовності везуть.

Хоча й забуть її не можу –                    В цехах робочою рукою

В ній боротьба моїх батьків.                            Вже щастя завтрашнє кують.

 

За сонячність життя нового,                          Слова, Осетіє, перлинні

Що нині квітне, як весна!..                            Ти дай мені, щоб я зумів

І хвиля співу голосного                        Подарувати всій країні

У мене з серця вирина.                        Пісні про щастя трударів.

 

Осетіє! Дай чисте слово,                                                  1933 р.

Достойне світлої доби!..

Щасливий я, бо чую – знову

В горах твоїх знайшли скарби.

 

 

ЧОГО НЕ СУМУЮ? – ТОГО, ЩО… ВЕСЕЛОСТІ ПРАГНУ!

 

Ні перед ким не горбив спину.               А нині? Сонце ясно сяє!

Рабом у ярмленим не був.                    Його нікому не згасить,

І мій весняний вік не линув                            Бо хто на день новий чигає,

Крізь темінь, злидні і журбу.                  Того те сонце спопелить!

 

І біль всесвітньої скорботи                   Весною йду! Життю радію!

З пітьми століть мене не гнув.               Крізь усміх щастя пізнаю.

В полоні вільної роботи                         Хай од мого хтось щастя зліє –

Добу щасливу я збагнув.                     Я ще дзвінкіше засміюсь.

 

Часи минувшини прокляті                                                 1934 р.

Ударом чорної руки

Уміли радість розбивати

На покривавлені скалки.

 

НІЧ

 

Сплять дерева в ніч безмовну                         Мов сліпі форелі, саклі

В лісі, повнім чар.                                         У аулі сплять.

Місяць, мов з-за гір бавовни,                         Лиш дві-трип вогнем розм’яклим

Виглянув з-за хмар.                                      У пітьму глядять

 

В синь барвив художник вміло                        Десь овечка сонно бляє.

Небо верховин.                                             Десь валує пес…

Гори, мов папахи білі,                                    Ніч прадавні форми має,

Настромив на тин.                                        Зміст – новий увесь!

 

Під горами – ліс дрімучий,                                                                    1932 р.

Мов глухонімий.

Вибіг тур гірський з-за кручі,

Як стріла, меткий.

 

 

ПРИЗОВНИК

(Уривок з поеми)

 

Добридень, щастя! У двадцяте!

Ровесник твій, призовник твій,

Сучасність прагну оспівати,

Вклоняючись добі новій.

Щаслива радості невпинність

Весну овіює мою:

Я з юністю прощаюсь нині –

В ряди призовників стаю.

Сміливий, мужній, повен сили,

Епохи голос маю я.

Майбутносте яскравокрила,

Твоїм повіривши вогням,

Як в маяки,

У них вдивляюсь

І бачу – стелиться мені

Нелегкий шлях!..

Та прислухаюсь

І чую завтрашні пісні.

Прощаймось, батьку!

Про минуле

Щоб свідчив пам’ятник міцний,

В могилу чорних днів заснулих

Кинджал свій гострий увіткни.

 

                                      1937 р.

 

 

КАМАЛ ХОДОВ

(1941 р.н.)

 

РОЗМОВА З МАТІР’Ю

 

Подорожанину ясніш зорі

Надія сяє з тьмавого міжгір’я…

В цю ніч

Ми довго, мамо, говорім –

Мене проводиш зранку за подвір’я.

 

Шлях нелегкий до гордої мети –

Дай на життя мені

Твоєї віри.

Я народивсь, аби щодня іти

На бій. Лиш ти мені порадник щирий.

 

Ген хмари чорний клапоть ліг

І блискавками з долом не говорить.

Мене покриє курява доріг

Й на мить забракне сил вернутись в гори.

 

Прости, якщо й тебе забути б міг!

Хіба вже як не буду сам собою,

Любов, що лиш для тебе я беріг,

Віддам зустрічним щедрою рукою.

 

Прости мене…

Паду тобі до ніг…

Прощення я ще не просив ні в кого!..

Дорогу починав із рук твоїх

Й скінчу

Її

Біля твого порога.

 

Як навіть опустошений прийду,

Твій хлопчик,

Твій мізинчик,

Головою

На руки твої теплі упаду

І ридма заридаю

Над собою.

 

1968 р.

 

 

КРАСА

 

Украй твоєю втомлений красою,

Не в силах я

Тебе від поглядів сторонніх берегти.

І розмовляти мені важко із тобою.

Цю непосильність я терпів аж досі.

Природа дуже часто

Скупа на мудрість.

Та за це

На неї ображаються не всі,

Бо тільки наймудріші розуміють,

Що нас природа знаннями обділила.

Найчастіш природа

З небаченою щедрістю

Роздарює красу,

І так ще скривджує вона з нас багатьох.

А ти нічого не прохаєш од природи.

Ти – досконалість.

Та мені важко,

Бо й говорити неможливо із тобою,

Як неможливо пальцем писати

По блакиті неба.

 

1965 р.

 

* * *

Невже оглух я?

Онімів?

Живий

Мій розум тьма візьме в цупкі окови?!

І я, неначе лук без тятиви,

Ні в кого не поцілю влучним словом?

 

Рій дум важких чоло поборознив.

На гострім лезі сумніви зійшлися:

«Що міг зробити я?

І що зробив?

Роки ж летять, як в осінь жовте листя…»

 

Я думаю всерйоз.

А серце аж щемить:

Велике щось в житті моїм здійсниться!..

І погляд мій до обрію летить,

І обрій мені сниться.

 

1965 р.

 

 

* * *

Водній руці двох кавунів не підійняти…

А я ні в що не вірю неможливе!

Коли ж дарма вмирає час, в диму утрати

Згорає серце й плаче сиротливо.

 

Мисливець справжній в лісі попусту не стрілить –

Не так, як я, – він вміє пильнувтаи.

Дочасні на Землі, ми мусим кожну хвилю

Ціною крові часу віддавати.

 

В одній руці двох кавунів не підійняти?

Підняти можна!..

Дорога людино,

Хоч постріл лиш один, та двом очам згасати,

І це глибини тривожити повинно.

 

1965 р.

 

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ

 

Світає вже, а я чаклую –

Ніяк не випишу слова:

«Ні, не судилась – серцем чую –

Мені любов твоя жива.

 

Забудь мене. Я – храм без бога.

Майстерня слів, не віддаю

Для кожного рядка нового

Життя по краплях – кров мою.

 

Чуттям сказати мушу: «Годі!»

Не знаю меж лише в труді,

Я вдячний матінці-природі

За муки вічно молоді».

 

1970 р.

 

 

ОСЕТІЇ

 

Якщо не розділю з тобою горя,

Як перед ворогом схилюсь і замовчу,

В урочу мить над морем непокори,

Як з лука пущена стріла, не пролечу;

 

Якщо зневажу материнську мову

І буде лиш чужинська на вустах,

Як вже до гір не матиму любові,

Хай ви кине земля й мій остогидлий прах!

 

Не вір тоді, що я – старого Хода син,

І цей відвернеться від мене осетин.

 

1974 р.

 

 

НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ

 

Несправедливості

Чимало на землі.

Очі – два джерела

Чистого кохання –

Ніде спокою не дають мені.

Дві істини величні –

Вони зі мною стрічі прагнуть.

А я?..

Навіть не озираюсь.

Приваблений я іншими очима.

Та вони

Відплачують мені

Жорстокістю моєю ж

Так, несправедливості чимало землі:

Якщо небо

Віддзеркалюється в крапельці роси,

То чого б цій краплині

Не віддзеркалитись у небі?

 

1972 р.

 

 

ГРОЗА

 

Пізнє літо.

З лісу пішки повертаюсь.

А з неба – дощ,

І блискавка, і грім.

І я пригадую,

Як повідав мій дід колись:

«Якщо веселка з’явиться над головою в тебе,

Тоді вже, синку, знай –

Минулася гроза…»

Косо краплини великі летять

І б’ють в одну щоку мене.

При дорозі пробивають наскрізь листя лопухів.

Я не поспішаю –

Вірю:

Скоро райдуга появиться.

 

1967 р.

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія