З ОСЕТИНСЬКОЇ
ЯКІВ ХОЗІЄВ
(1916– 1938 рр.)
НОВА ОСЕТІЯ
Стару добу на смертнім ложі І вагонетки з гір – рікою –
Таврує мій священний гнів, Оті коштовності везуть.
Хоча й забуть її не можу – В цехах робочою рукою
В ній боротьба моїх батьків. Вже щастя завтрашнє кують.
За сонячність життя нового, Слова, Осетіє, перлинні
Що нині квітне, як весна!.. Ти дай мені, щоб я зумів
І хвиля співу голосного Подарувати всій країні
У мене з серця вирина. Пісні про щастя трударів.
Осетіє! Дай чисте слово, 1933 р.
Достойне світлої доби!..
Щасливий я, бо чую – знову
В горах твоїх знайшли скарби.
ЧОГО НЕ СУМУЮ? – ТОГО, ЩО… ВЕСЕЛОСТІ ПРАГНУ!
Ні перед ким не горбив спину. А нині? Сонце ясно сяє!
Рабом у ярмленим не був. Його нікому не згасить,
І мій весняний вік не линув Бо хто на день новий чигає,
Крізь темінь, злидні і журбу. Того те сонце спопелить!
І біль всесвітньої скорботи Весною йду! Життю радію!
З пітьми століть мене не гнув. Крізь усміх щастя пізнаю.
В полоні вільної роботи Хай од мого хтось щастя зліє –
Добу щасливу я збагнув. Я ще дзвінкіше засміюсь.
Часи минувшини прокляті 1934 р.
Ударом чорної руки
Уміли радість розбивати
На покривавлені скалки.
НІЧ
Сплять дерева в ніч безмовну Мов сліпі форелі, саклі
В лісі, повнім чар. У аулі сплять.
Місяць, мов з-за гір бавовни, Лиш дві-трип вогнем розм’яклим
Виглянув з-за хмар. У пітьму глядять
В синь барвив художник вміло Десь овечка сонно бляє.
Небо верховин. Десь валує пес…
Гори, мов папахи білі, Ніч прадавні форми має,
Настромив на тин. Зміст – новий увесь!
Під горами – ліс дрімучий, 1932 р.
Мов глухонімий.
Вибіг тур гірський з-за кручі,
Як стріла, меткий.
ПРИЗОВНИК
(Уривок з поеми)
Добридень, щастя! У двадцяте!
Ровесник твій, призовник твій,
Сучасність прагну оспівати,
Вклоняючись добі новій.
Щаслива радості невпинність
Весну овіює мою:
Я з юністю прощаюсь нині –
В ряди призовників стаю.
Сміливий, мужній, повен сили,
Епохи голос маю я.
Майбутносте яскравокрила,
Твоїм повіривши вогням,
Як в маяки,
У них вдивляюсь
І бачу – стелиться мені
Нелегкий шлях!..
Та прислухаюсь
І чую завтрашні пісні.
Прощаймось, батьку!
Про минуле
Щоб свідчив пам’ятник міцний,
В могилу чорних днів заснулих
Кинджал свій гострий увіткни.
1937 р.
КАМАЛ ХОДОВ
(1941 р.н.)
РОЗМОВА З МАТІР’Ю
Подорожанину ясніш зорі
Надія сяє з тьмавого міжгір’я…
В цю ніч
Ми довго, мамо, говорім –
Мене проводиш зранку за подвір’я.
Шлях нелегкий до гордої мети –
Дай на життя мені
Твоєї віри.
Я народивсь, аби щодня іти
На бій. Лиш ти мені порадник щирий.
Ген хмари чорний клапоть ліг
І блискавками з долом не говорить.
Мене покриє курява доріг
Й на мить забракне сил вернутись в гори.
Прости, якщо й тебе забути б міг!
Хіба вже як не буду сам собою,
Любов, що лиш для тебе я беріг,
Віддам зустрічним щедрою рукою.
Прости мене…
Паду тобі до ніг…
Прощення я ще не просив ні в кого!..
Дорогу починав із рук твоїх
Й скінчу
Її
Біля твого порога.
Як навіть опустошений прийду,
Твій хлопчик,
Твій мізинчик,
Головою
На руки твої теплі упаду
І ридма заридаю
Над собою.
1968 р.
КРАСА
Украй твоєю втомлений красою,
Не в силах я
Тебе від поглядів сторонніх берегти.
І розмовляти мені важко із тобою.
Цю непосильність я терпів аж досі.
Природа дуже часто
Скупа на мудрість.
Та за це
На неї ображаються не всі,
Бо тільки наймудріші розуміють,
Що нас природа знаннями обділила.
Найчастіш природа
З небаченою щедрістю
Роздарює красу,
І так ще скривджує вона з нас багатьох.
А ти нічого не прохаєш од природи.
Ти – досконалість.
Та мені важко,
Бо й говорити неможливо із тобою,
Як неможливо пальцем писати
По блакиті неба.
1965 р.
* * *
Невже оглух я?
Онімів?
Живий
Мій розум тьма візьме в цупкі окови?!
І я, неначе лук без тятиви,
Ні в кого не поцілю влучним словом?
Рій дум важких чоло поборознив.
На гострім лезі сумніви зійшлися:
«Що міг зробити я?
І що зробив?
Роки ж летять, як в осінь жовте листя…»
Я думаю всерйоз.
А серце аж щемить:
Велике щось в житті моїм здійсниться!..
І погляд мій до обрію летить,
І обрій мені сниться.
1965 р.
* * *
Водній руці двох кавунів не підійняти…
А я ні в що не вірю неможливе!
Коли ж дарма вмирає час, в диму утрати
Згорає серце й плаче сиротливо.
Мисливець справжній в лісі попусту не стрілить –
Не так, як я, – він вміє пильнувтаи.
Дочасні на Землі, ми мусим кожну хвилю
Ціною крові часу віддавати.
В одній руці двох кавунів не підійняти?
Підняти можна!..
Дорога людино,
Хоч постріл лиш один, та двом очам згасати,
І це глибини тривожити повинно.
1965 р.
НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ
Світає вже, а я чаклую –
Ніяк не випишу слова:
«Ні, не судилась – серцем чую –
Мені любов твоя жива.
Забудь мене. Я – храм без бога.
Майстерня слів, не віддаю
Для кожного рядка нового
Життя по краплях – кров мою.
Чуттям сказати мушу: «Годі!»
Не знаю меж лише в труді,
Я вдячний матінці-природі
За муки вічно молоді».
1970 р.
ОСЕТІЇ
Якщо не розділю з тобою горя,
Як перед ворогом схилюсь і замовчу,
В урочу мить над морем непокори,
Як з лука пущена стріла, не пролечу;
Якщо зневажу материнську мову
І буде лиш чужинська на вустах,
Як вже до гір не матиму любові,
Хай ви кине земля й мій остогидлий прах!
Не вір тоді, що я – старого Хода син,
І цей відвернеться від мене осетин.
1974 р.
НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ
Несправедливості
Чимало на землі.
Очі – два джерела
Чистого кохання –
Ніде спокою не дають мені.
Дві істини величні –
Вони зі мною стрічі прагнуть.
А я?..
Навіть не озираюсь.
Приваблений я іншими очима.
Та вони
Відплачують мені
Жорстокістю моєю ж
Так, несправедливості чимало землі:
Якщо небо
Віддзеркалюється в крапельці роси,
То чого б цій краплині
Не віддзеркалитись у небі?
1972 р.
ГРОЗА
Пізнє літо.
З лісу пішки повертаюсь.
А з неба – дощ,
І блискавка, і грім.
І я пригадую,
Як повідав мій дід колись:
«Якщо веселка з’явиться над головою в тебе,
Тоді вже, синку, знай –
Минулася гроза…»
Косо краплини великі летять
І б’ють в одну щоку мене.
При дорозі пробивають наскрізь листя лопухів.
Я не поспішаю –
Вірю:
Скоро райдуга появиться.
1967 р.