БОЛЕРО

 

Ніч за північ: тишею налитий,

Світ увесь напружився, мов лук

Чий то кінь опівночі копитить

В тьмі нічній закамянілий брук?!

Зойкнула дитина розповита,

Матері притислася до рук

Чий то кінь опівночі копитить

В тьмі нічній закамянілий брук?!

Спить реактор, відчаєм умитий,

Ловить світ отруйний ультразвук

Чий то кінь опівночі копитить

В тьмі нічній закамянілий брук?!

З річки окунь, хімією вбитий,

Оком блима склисто, мов павук

Чий то кінь опівночі копитить

В тьмі нічній закамянілий брук?!

Ніч як море: вже не в силі пити

Горе хворе здоровенний крук

Чий то кінь опівночі копитить

В тьмі нічній закамянілий брук?!

Думи ці у здогад не відлити.

Од чола не одірвати рук

Чий то кінь опівночі копитить

В тьмі нічній закамянілий брук?!

 

 

РАНОК НА ПОЛОНИНІ

 

Лиш сонце росою бризнуло

Й квіт папороті потух,

Запахнув терпкою бринзою

Густий полонинський луг.

Ще сонно овечки бляяли,

Випурхуючи з кошар,

Як світ весь навпіл розкраяли

Вранішнє сонце й вівчар.

Все небо сонцю дісталося,

Й уся вівчарю земля,

Та ще де-не-де дотикалися

До білих хмарин поля.

Й хоч поділ був неприхований

І промінь, і запах, і гул

Мав світ оцей розмежований

Єдиний і точний пульс.

 

 

ОДА МАЛИНОВОМУ КУЩУ

 

Коли йду лісом, то самі слова

Зриваються із губ у тиші ранній:

Хвала тобі, малино лісова,

По запаху і смаку незрівнянна!

Хай тіло твоє в гострих колючках,

Хай в темних чагарях тіла зміїні:

До тебе йду! аби лиш мені пах

Цей цвіт, цей плід цей молодий малинник.

В краплинах рос легкі твої листки,

В краплинах ягід віти темнуваті.

Це все на тлі гори. Туман мякий

Внизу лежить, мов новорічна вата.

В туман встромляю ноги, мов у сніг,

Все ближче й ближче теплий кущ малини.

З-під ніг струмок злітає, й повз барліг

Несе свій страх і подив у долину.

З листка листком зганяю павучка,

І ягоду в росиночці купаю,

Й ось на губах лежить вона пухка!

І ніжним соком губи орошає.

Цей сік пропік усе моє єство

Аж тіло все розкрилилось малинно!

В тобі, червоноягідна перлино,

Життя непереможне торжество.

Всю силу, що таїть в собі земля,

Все світло сонця, що струміє з неба,

Цей кущ малиновий ввібрав у себе,

Зєднав і соком ягоди налляв...

В колючку твою пальця я вколов

Набігла крапля плід червонуватий;

Тоді й збагнув: цей квіт червона кров

Дають права тебе сестрою звати!

 

 

ЛІТО

 

Явори

І вітер на припоні.

Веселкова тиша на бори

Розлилася

І горить.

Осоння

Острів невідкритий!

А вітри

На припоні, мов гуцульські коні,

Тишею стриножені вітри.

 

 

АРХІТЕКТУРА ЛІТА

 

Промінням

щедро вмита й перевита

струмує ввись

архітектура літа:

леткі споруди,

фейерверки стилів

о, як вони для серця й ока милі!

Їх,

наче душу

нерозгадану жіночу,

як не торкнути

хоч збагнути хочу.

Ось ця блакить

без жодної хмарини

твоя душа

спекотної години?

Обєми хмар

матеріальні речі,

а поміж них

блакитна порожнеча?

Чи теж обєм,

що хмар торка краями?

чи теж:

похвильно

спокій і нестямність?

Проблема ця

вже не така й маленька

рельєфна,

мов скульптура Архипенка.

Бо ж справді:

ми це ми!

А що розлито

між нас,

то лиш

архітектура літа?

А може ми

й цей відстанєвий простір,

який збагнути,

як і нас, не просто!

Ось я стою.

Ось ти стоїш.

А проміж

тремтить

така гаряча невідомість!

Хай то минуле наше,

чи майбутнє

для нас двоїх воно

єдино сутнє!

Воно душа

моя,

твоя

чи слова!

Архітектура нашої любові.

Цей світ,

у погляди живі закутий,

ще неможливіше

збагнути,

ніж торкнути:

відкрита всім

й нікому не відкрита

струмує ввись

архітектура літа!

 

 

ВІДРОБИВ Я ДЕННУ ЗМІНУ...

 

Відробив я денну зміну,

Заходжу в мій рідний дім

Бачу донечку й дружину

В товаристві неземнім:

Руки їм поклав на плечі

І сипнув у погляд зір

Голубий і ніжний вечір

Допотопний кавалір.

... Відробив я денну зміну,

А душа в яснім вогні,

Бо дочка моя й дружина

Посміхаються мені.

 

 

ДО ЛІТЕЧКА ЛІТЕЧКО

Донечці моїй СОФІЙЦІ

 

Як світить він!

О як він чисто світить

Той літній день,

Той золотий вогонь!

І, наче лялечки,

Ми пятирічні діти

Одзвонюєм гаївкою його.

Яка трава!

Яка трава зелена

Я босоніж ступаю на траву.

А літо спурхує метеликом до мене

І на бриля мого сідає...

Я живу

Сповитий дійсністю,

Яку пізніш,

Мов казку,

Собі сам повідатиму не раз.

А поки що

Лугів липнева ласка,

Мов по серцях,

Ще по голівках гладить нас.

Отам

За кукурудзними полями

Я між волошками

Волошкою сиджу

І думаю:

Пора мені до мами.

І ось уже до мами я біжу.

Далеко ті волошки,

Тепле літо...

Й до мами нині можна не всякчас.

Але ж яким ще щастям може гріти

Ця рознуртована сучасність нас!

Бо спомин той у мрію виростає,

І в літа,

Що з днем завтрашнім іде,

Я для своєї донечки прохаю

Тепла солодкого

І вітерця,

Що повіває

Понад щасливою планетою дітей.

 

 

ВІДЧУТТЯ

 

Неспромога мислить узагальнено,

Дивлячись живому у лице:

Відчуваю цілий ліс поранено,

Як одне зрубають деревце.

 

 

* * *

 

В житті, що вічно молоде,

Не відчувають протиріч

Краплина часу біла: день,

Краплина часу чорна: ніч.

До крихти виміряно все:

Не зменшиш рух, не збільшиш рух

Несеш те, що й тебе несе,

Хоч боязкий, хоч відчайдух.

Торкнеш рукою час: біжить!

І ніч нова, і день новий.

Тисячолітня спрага: жить!

І щохвилинний щем: живий!

 

 

КРИНИЦЯ

 

Спека зранку.

Далі не можу...

Та ось і криниця,

Вода як лід.

Це не криниця

Творіння боже,

Кажу дідусеві перехожому.

Так. Моє,

Підтверджує дід.

 

 

ЩАСТЯ

Донечці моїй БОГДАНЦІ

 

Як сонце життя вийшло з юності,

Навстіж

Розчемхлись роки,

Розрослась гарячінь.

Сказали сини:

Ми шукатимем щастя!

А мати промовила:

Щастя, це тінь.

І старший побіг

За недовгою тінню.

Хоч щастя й тікало,

Він біг як вогонь...

Лиш мало те щастя

Природжене вміння

Втекти на міліметр

Од пальців його!

Ніж бігнути марно,

Вже краще діждаться!

Середній сказав,

І по смертну пітьму

Стояв

Усього за міліметр од щастя.

Але не належало щастя йому.

Найменший це бачив.

І крок свій направив

Подалі од щастя

Під обшир небес...

Тікав син од щастя.

А тінь ця лукава

Його здоганяла,

Мов кинутий пес.

 

 

НА БЕРЕЗІ МОРЯ

 

Згорнувши крила соколині,

Спить вітер.

Солоно піскам.

І Архімед на моїй тіні

Рисує паралелограм.

 

 

КУПАННЯ

 

Натомлені роботою дядьки

Веселими гірськими путівцями

В недільний день ходили за грибами,

І ось зайшли скупатись до ріки.

Потявши вправно плин ріки пругкий

Могутньозбронзовілими тілами,

Кричали, реготали до нестями,

І бісилися, як водяники.

А тепла, розхвильована вода

Габами аж до берега летіла.

Хрустів пісок то плив, то осідав.

Ріка із кола в коло колотилась.

А з кошиків дивилися гриби

Як в гальку розбивалися габи.

 

 

РІКИ

 

Я в тіло річки легко увійшов:

Сколихнена поверхня хвилю-другу

Ще місце входу берегла, мов шов,

А далі все зрівнялось без натуги.

В ріці я став прозорий, як вода.

І зір мій ріс, і я уже міг стежить

Як легко в інші ріки я впадав,

Як відчувань розсовувались межі.

В мережу рік, що землю оплели,

Я нервами чутливими розрісся,

І потічка найменшого прилив

Я тонко чув так темінь чує іскри...

Я тисячі річних довгастих тіл

Собою злютував в єдине тіло,

І жодна гать, і жоден вододіл

Не став межею між Дніпром і Нілом.

Єдиний ритм життя всіх рік землі

Розпочинався у моєму серці:

Він приливав, чи відливав, лиш не малів!

І щовесни льоди тер, мов у тертці...

Я знав: цих вод глибінь і височінь

Раз назавжди й до дна! мені відкриють

Рік степових неворушка гладінь

У рік гірських пекельні чорториї.

Я памятаю мить коли в мені

Ріка здригнулась струмом життєдайним:

Відкрилося! І я заструменів

Ясною усвідомленістю тайни:

Я зрозумів священна суть всіх рік

В жіночості життєвого начала.

Ріка це мати, що у первовік

Людину народила і скупала.

Я зрозумів твердий закон ріки

Зборовши болота і круговерті,

По джунглях, через гори, крізь піски

Плисти! й на хвилю не здатися смерті!

А все ж краси ріки не осягнув

Хто осягне до дна красу жіночу?!

Дивись! неворушка, крізь глибину

Тремтливу, беззахисну ніжність точить...

А ось умиротворено легка

Вона тебе чарує нездоланно...

І вже метка, швидка, витка,

Мов не вода, а полумя із рани...

В яких піснях її не возвелич,

Де звуки ті, що звукам річки рівні?!..

Ще й в кожної ріки мільйон облич,

І в кожному своя палка чарівність!

Яке це щастя, що і я ріка!

Що так далеко і глибоко чую!

Бо щойно із джерельця витікав,

І ось у океані вже вирую...

Як плакав я над щирістю молитв,

Що їх старий індус топив у Гангу...

Шалів од крові непотрібних битв,

В собі копив змарновану відвагу...

Я став усім, і мною стало все:

Дивіться перуанська Амазонка

Говерлу горя у собі несе,

І гнів, що в течії тамує тонко,

Раптово вибуха як водопад

На спіненій далекій Ніагарі!

О спільність рік! єдиний ритм і лад

Несе отруту й життєдайні чари...

По силі що протистоїть ріці?

Чи хто протистоїть? Хто має силу

В пустелі каракумських манівців

Зростили сад, оазу серцю милу?!

Ріка все може, бо ріка жива.

До неї завжди будь як до живої:

Недобрий погляд, чи лихі слова

Ріку поранять,

усмішка загоїть.

Чи часто ти всміхався потічкам?

Згадай, як у струмка дитяче тіло

Вганяв іржавий брухт, і плоть тремка

Вмирала на очах твоїх міліла.

Могутність не опуститься до ремств

Знесилено терплю цей жах безглуздий:

Цикута промислових підприємств

Впливає в ріки крізь відкриті шлюзи.

Чи отака потрібна людям я?!

Людьми ж бо і спаскуджена до цятки,

Моя радіоактивна течія

Не має права викупать малятко.

Це, Чоловіче, все твої діла.

Й хоча не раз водою ти опікся,

Ти ж перетворював живі річні тіла

В мертвотніші, ніж чорне тіло Стіксу.

Була ж тобі я шлях і бастіон!

Була тобі я матірю... недовго...

Згадай мої імення: Рубікон,

Янцзи, Дунай, Березіна чи Волга...

Мій справжній гнів іще не закипав...

Та памятай, дитя моє, Людино

Багато на планеті є держав,

Держава рік на всій землі єдина!

Бо ріки це держава чистоти,

Основа вседержавного здоровя.

І знищити його, чи зберегти

Вирішуй ти.

Ми ж... і вмремо з любовю...

Напувані рікою птах і злак

До вас волають разом й поодинці:

Бодай за себе майте в серці ляк!

Спиніться! Схаменіться, ріковбивці!...

 

 

НА ВІТРИЛЬНИКУ В ШТОРМ!

 

Із гребеня у вир злетів мій човен,

Та парус не ослаб, я не зомлів

Я мушу чути, як глухий Бетховен

Чув музику небачених світів.

Я мушу передбачити як знову

Мене підніме ще грізніший вал

І я злечу! А з гребеня казково

Ревтиме піді мною чорний шквал.

І там вдихну грози, та сива хвиля

Віддасть мій човен пінній глибині.

Я ж прірву так, як висоту, осилю,

Лиш низ човна черкне по шерхлім дні,

По вічному піску. І вже на злеті

Збагну крізь штормове серцебиття,

Що падання і злети є прикмети

Одвічного і справжнього життя!

 

 

УРОК

 

Бачив раз картину я таку:

З чорного небесного огрому

Мегатонно дужі брили грому

Висипались на вузьку ріку.

Всі права й вітрам було дано:

Як вони трощили мирну воду!

Піднімали всю її зі споду,

Лиш блистіло спорожніле дно.

Нізвідкіль рятунку не було!..

Так її запінену хитали!

Навіть береги порозбігались,

Навіть глибше в землю дно ввійшло.

Та землі трималася вода:

Мяті, перетовчені краплини

Сумніву не мали ні хвилини,

Що мине раптова ця біда.

І у вітру чорна лють спливла.

І громів не стало більше в неба.

І лягла вода на гальку й щебінь.

І спокійно річка потекла.

Небо чорне впало у ріку

І ріка поплинула по небу.

І тоді я зрозумів таку

Витримку й мені би мати треба.

Той двобій довіку не забуть

У малої річки буду вчитись

Як ніде й нікому не коритись,

А завжди самим собою буть.

 

 

ЖИВИТИ ІСКРУ

 

Життя це спалах, де іскрина кожна

Крізь небуття пливе, висвітлюючи нас,

Й завжди: хвилина, що пройшла, не схожа

На ту, яка іде нас омиває час!

143

Пливеш в іскринах днів, й коби вловити можна

Допоки ще ти сам, як зірка, не погас!

В якому з днів твоїх сіяє іскра божа,

І, скинувши з душі нагар пустих прикрас,

Живими мускулами, серцем і душею

Зєднатися в одно з іскриною тією.

Ввійшовши у вогонь, із болю, з вічних мук

Творити світло й людям дарувати.

Ще й кровю власною проміння напувати:

Живити іскру, наче пісню звук!

 

 

ЖАГА ВІДРОДЖЕННЯ

 

Впокорено сприймаю блискавиці,

що нищать учорашнього мене.

Це нищення даремно не мине:

у попелу краплиночка живиці

безсмертна! незнищенна! прийме в плоть

нищівних блискавиць живу іскрину

і, мов під снігом окриліла брость,

з-під попелу розкрилиться рослина.

Вітрам, дощам вона сестрою стане,

обличчям буде схожа на зорю...

Коли ж на ній лише листок зівяне,

знов блискавицю з попелу створю!

 

 

ТАМ, ЗА МЕЖЕЮ

ВАЛЕНТИНІ

 

Аж там на дальнім краєчку життя

Побачив я тебе в убранні долі.

По-нинішньому люто вітер тяв

Озяблі ноги учорашнім болем.

Коли ж на відстані руки постав

Вир небуття, прозорий і безмірний,

Я не сказав нічого, лиш обняв,

Аби тебе утримати од прірви.

А ти мене за руку узяла,

І я в душі відчув палку стокрилість,

І в тиші тій, що зроду не цвіла,

Нам небуття травою простелилось.

 

 

МІЙ ЗВИЧАЙНИЙ ЕГОЇЗМ

 

Хай це й егоїстично,

де б і що я робив,

кожен погляд незвичний

лиш єдиній тобі!

Чи просторі дороги,

а чи шлях нелегкий,

всі до твого порогу,

до твоєї руки!

Притяжіння позбавлю

всіх натомлених зір,

щоб й комета не впала

поміж нас ранніх пір!

Од лихого смеркання

та од заздрих втірів

я тебе і кохання

власним серцем закрив!

 

 

ТВОЇ СЛОВА

 

Якби веселкою була я,

оперлася б лише на тебе.

Стежину погляду твого

перевела б

собі у душу

з неба!

 

 

* * *

 

Міст через річку

поглядом спиняю,

шукаючи тебе в твоїх слідах.

О, як зажурено тече вода,

коли тебе на тому березі

немає!..

 

 

* * *

 

Був ніжний вечір першого цілунку.

Темнава тиша стежкою в лугах

Несла два серця, гупаючи лунко...

Здавалось, ми серця тримаємо в руках.

Метелики й джмелі поснули на квітках.

Між вербами ріка проносилася вюнко...

Ми босоніж ступали по зірках

Був ніжний вечір першого цілунку!

 

 

ТРИ ПОРАДИ

 

Не хизуйся, що в тебе щастя,

Бо ж, повір, це непевний гість.

Щастя пес, що попє і поїсть,

І до іншого тут же подасться.

І не йойкай, що маєш лихо.

Власну міць у біді перевір:

У розпуці не бийся, як звір,

Вивільняйся з лабет лиха тихо.

Лиш коханню і слава, й хвала!

Лиш любовю хвалитися вільно,

Навіть хай вона й не обопільна

В найгучніших піснях її слав!

Склич всі квіти, збери соловїв

Хай вславляють і стан її, й губи!

Це для тебе прекрасно, бо любиш!

І для неї, бо люблять її!

 

 

КНИГА ТІЛА ТВОГО

 

Книга Тіла Твого

в оксамитовій оправі

повна пригод

Книгу Тіла Твого

розкуповують нарозхват

читачі Твої й тому

Книга Тіла Твого

перегортувана сотнями очей

вже й запах втоми має але я

Книгу Тіла Твого

знову й знову перечитую люблю

коли мене знайомими лукавствами чарує

хоча я часто наперед вже знаю

які і як закінчаться пригоди та читаю тільки

Книгу Тіла Твого

і лише тоді

випаде з рук моїх

Книга Тіла Твого

коли останній

найостаннішій пригоді

настане

к і н е ц ь

 

 

ЛИЦЕ ЛЮБОВІ

 

Ти роздягнулася до крові

тече пульсуюча ріка...

Уперше бачу я лице любові!

Ось ти любов! яка...

 

 

З ГЛИБИНИ

 

Свій ніжний погляд засвіти

У Босха й Дюрера світи,

Далекі, зримі.

Зумій, сучасності носій,

Пірнати в давнішній красі

В минуле линьмо.

Були й тоді на цій землі

На горе, на любов, на хліб

Рясні ужинки.

Та я тебе у всі часи

У серці, в помислах носив,

Кохана жінко!

 

 

МЕЛОДІЯ

 

простити проступки мої можеш ти лиш одна

так будь же і ланом для мого дрібного зерна

якщо ти відїдеш тебе я чекатиму вік

як річкою станеш я в тебе ввіллюсь мов потік

я рама порожня а ти мій єдиний пейзаж

хоч крапельку свята мені в мої будні подаш

різкий мов приправа тобою зготовлених страв

мелодіє рідна з-за тебе я піснею став

 

 

* * *

 

Зникла усміху галузинка,

Щез очей твоїх вогонь...

Залишилась тільки музика

Голосу твого.

 

 

* * *

 

Твого волосся ніжну золотавість

Вже не пригадую, та літньої пори,

Як пшениці хвилюються ласкаво,

В них золота того живиночка горить.

Твоїх очей блакить, мяку, пянливу,

Вже й не пригадую, але як небеса

Із осінню стрічаються журливо,

Горить в їх глибині очей твоїх краса.

Тремтіння голосу твого шовкове

Вже не пригадую, лиш як в лугах весна

Вчить квіти говорити, чую знову

Із юних днів твій голос долина.

 

 

* * *

 

Простягала ружа руки

До веселих промінців

Місяць тукав, тукав, тукав

Промінцями по руці.

Переливно, дзвінно, пяно

Ружа слухала вогонь.

Руки падали в тумани

Переливно, дзвінно, пяно

Біль до скронь...

 

 

* * *

 

Самотня, наче дощ,

І тиха, як вода,

Стояла без калош

У полі лобода.

Прозора, як роса,

І біла, як туман,

Текла її коса

Через зелений лан.

 

 

ОСТАННЯ НІЧ

 

Пробило північ. Край села

Вони зійшлись, обоє юні:

Він у простій вівчарський гуні,

Вона вся в білому була.

Фатою ріжучи пітьму,

Вона простягувала руки,

І про вінець, і про розлуку

Щось палко шепчучи йому.

Він у руках тримав топір.

Він у очах гасив жарини

Сльозами завбільшки з росини,

І був блідий, немов папір.

Казав покірно: «Я бідняк,

І це всіх наших бід причина...

Ти ж матір слухати повинна,

Зімявши серце у кулак...».

Вона шептала: «Я живу,

Бо я люблю тебе!.. Послухай,

Я вдень купила від шептухи

Солодке зілля: смерть-траву!..».

І тут почув я ненароком

Скриплять дуби на видноті:

«Ця їх остання ніч в житті

Уже триває триста років!».

 

 

ЗЯВА ФЕЇ

 

Ступаючи по місячному промені,

Спинилась фея в нашому саду,

І мовила: Як на душі тепло мені!

Софіє! Хутко виходи я жду.

Допоки вітер чари мої вбє в мені,

Сама я оголю йому плече!

Бо ні на Лабрадорі, ні у Йемені

Нема таких пронизливих ночей...

І я відчув, як хата зачаровано

Назустріч феї крок за кроком йде.

І раптом зупинилась потинькована

Софію, а не хату фея жде!

Крізь шибку фея дивиться з надією.

А з хати ані звуку у одвіт.

Прабабка моя звалася Софією.

Але ж... вона померла... Вже сто літ...

Минуще все у часі цьому вічному,

Лиш фея не минулася стоїть,

У місячнім промінні опівнічному

Прилинувши із пройдених століть.

Усміхнена, осяяна, розгублена,

Стоїть собі між вишнями в саду,

І хлюпають слова її огублені:

Софіє! Хутко виходи я жду!..

 

 

ВОРОЖБА ЛАБОРАТОРНА,

або ж

ІЗ РЕПЕРТУАРУ ОСІЙСЬКИХ БОСОРКАНЬ

Памяті Марії СИМКОВОЇ (1867-1967 рр.)

 

Зізнаюся одразу

жодної коми

жодної крапки

двокрапки трикрапки

жодних лапок

тобто ніякої пунктуації

не користуватиму

пишучи про Федора Потушняка

Чому

А з жадібності

Федір Михайлович був жадібним

то ж буду жадібним і я

Та й взагалі

який він Федір Михайлович

Федором Михайловичем

міг бути Достоєвський

а Потушняк

Ферко

Це по-осійськи

Ферко Ферко Ферко

По-осійськи

від назви русинського села Осій

де він народився

де я народився

де Іван Попович народився

де ще чимало народиться

таких же жадібних

як Потушняк Петровцій Попович

Так отой Ферко

жадібність свою демонстрував

у такий спосіб

володів девятьма іноземними мовами

а розмовляв і писав лем русинською

Зокрема з осійчанами

своїми односельчанами

всесвітніми заробітчанами

які споконвіку не вміючи ні писати ні читати

легко й вільно розмовляли

по-угорськи

по-словацьки

по-чеськи

по-німецьки

по-французьки

по-англійськи

бо навчилися мов отих

на шахтах заводах фабриках

Сілезії Аргентіни Канади Бельгії

навіть Австралії

Ферко їх випереджав

на якусь там латинь та на грецьку

А розмовляли між собою

лем по-русинськи

осійчанин Ферко з іншими осійчанами

Чи ще ось доказ жадібності Феркової

знав і навіть написав

історію філософії Підкарпатя

Ой же смішно філософія

ой кумедно Підкарпатя

ну і смішно ну й кумедно

філософія та ще й Підкарпатя

ой-йой-йой

Так оцей русинський філософ

чи історик філософії Ферко

цімборувався мало не братався

з усіма осійськими босорканями

І не лише цімборувався

навіть записував

мудрування осійських босоркань

і босоркунів

А які ж це були високорозрядні

босоркуни і босоркані

З жахом

вчитуйтеся у їх босоркунські імена

МАРІЯ СИМКОВА

ІВАН МИТРИКІСЬКИЙ

АНЦЯ ГОГОВА

ІВАН ОЛЕНИ ЧЕРНИЧКОВОЇ

ІВАН ЮРИ ПАЛАЩУКОВОГО

Гей які ж це були високорозрядні

босоркуни і босоркані

Куди там

нинішнім зіркам естради

до тодішніх зірок ворожіння

Ось вам кілька номерів з їх репертуару

ВОРОЖКА ЗАСТЕРІГАЄ ДІТЕЙ

Там, де хохлик і немитик,

Де недобрик і лихий

Полюбляють часто битись,

Хоч водою їх розлий

Не посмій вночі ходити,

Сам ходити не посмій!

Добре видко

Як антипко

Дідька бє й водяника,

А безпятко

Й пекелятко

Доганяють малюка.

Наздогнали!.. А проте

Знає куций карате!..

Хоч анцибол і отяпа

Заховалися в кущах,

Волохаті довгі лапи

Мають горник і страхах,

А щоби до них не втрапить,

Не блукай сам по лісах!

З неспромоги

Вправи йоги

Опановувать в горах,

Чортенята

Про кімнати

Марять днями й по ночах.

А про самбо і дзюдо

З них не мріє вже ніхто!..

Я ворожка маю ложку,

Щоб сьорбати суп і борщ.

Ти ж волошку, наче брошку,

Дарувати бабі хоч!..

Отому тобі я трошки

Розповім про торт і дощ.

Дощ це дощик.

Борщ це борщик.

Головне в житті це спорт!

То ж тренуйся

І готуйся:

Все життя один рекорд!..

А про торт?!.. Хто любить спорт,

Часто має в приз і торт!

 

ТАНОК УЧЕНОЇ ВОРОЖКИ

Курка біла, курка чорна,

Ворожба лабораторна:

Вечір сідало, яйце,

Ранок хімія, пінцет.

Тринди-ринди, гоп-чук-га!

Сива, крива, мов дуга,

Отака, щоб всіх лякать,

Дам ще, дам ще тропака!

Тільки ти басуй, басуй,

Гопса, гопса, гоп танцюй!

Зліва хмара, справа туча,

Я ворожечка ядуча:

Раз на лайбику узор,

Двічі Річі, три Діор.

Тринди-ринди, гоп-чук-га!

Сива, крива, мов дуга,

Отака, щоб всіх лякать,

Дам ще, дам ще тропака!

Тільки ти басуй, басуй,

Гопса, гопса, гоп танцюй!

Голі сосни горе спірне

Все відносне, все ймовірне:

Усміх успіх, гонор гріх,

Як для мене, так для всіх.

Тринди-ринди, гоп-чук-га!

Сива, крива, мов дуга,

Отака, щоб всіх лякать,

Дам ще, дам ще тропака!

Тільки ти басуй, басуй,

Гопса, гопса, гоп танцюй!

 

ЗАКЛИНАННЯ ЗАКОХАНОЇ

І сльозою орошу,

І безслізно попрошу

Тканку-серпанку

Від самого сонечка

Я візьму в долонечки

Й пянко до ранку

Файна буду, файна

В ніжнім платті з сяйва.

Опівнічної пори

Блідне личко і горить

Сяйво, чисте сяйво,

Милого чекаймо!

Стелить розум рівну путь,

Тільки серця не збагнуть:

Серце

Що не скаже

Всі слова як сажа!..

Чисте пекло

Чорна ніч.

З-над смерек

Пломінна січ!

Тіло моє, тіло

Гнівно заясніло.

Місячно набрякли груди...

Тільки ти цей жар остудиш...

Доторк... крила... хміль... любов...

Злото... сила... біль... і кров...

Ти на всенький світ один!

Чом стоїш такий блідий?!..

Ось моя з промінь! хустина

Огорне тебе, мов сина.

Ти зостатися не зміг

Ти ступаєш на поріг...

Я жаждива, я щаслива,

Терпелива і ляклива

В золоті твої сліди

Ставлю свічечки в ряди,

Чи, можливо, сиплю сльози?!..

З пекла хвилями морози

Бють в обличчя,

Ніжать перса...

Таємничий,

Ти вже втерся

У такий далекий край,

Де лиш серце прозира!

 

ЗАКЛИНАННЯ НАД ПОРОДІЛЛЕЮ

Дивися, як народжується день!

Дивися, як народжується квітка!

Відчуй душею, що живе здавен

У заклинанні цім святий огень,

Якого першим до своїх легень,

Зявившися на світ, вдихають дітки!

Хай заллє всі груди піт,

Хай в очах урветься кров!..

Да святиться твій живіт,

Що зберіг, зростив цей плід

Скоро зявиться на світ

І продовжить людський рід

Ще одна палка любов!

Ти красива,

Ти щаслива

У дитяткові малім!

Будь спокійна:

Все надійно

Мир, достаток на землі!

 

ЗАКЛИНАННЯ НАД МАСНИЧНИМ КОГУТОМ

Оком блимає когут

Де трясе страшенний дріж

Схудлу шию, саме тут

Увійде холодний ніж.

Наче дерево святе,

Кровю шия зацвіте:

Кровю масницю вгощаю

Все здобуду, що бажаю!..

Що бажаю? Щоб наш кут

Оминув новий падіж!..

Від усяких лих і скрут

Цей когут святий платіж.

Крильми сніг когут мете,

З-під снігів трава росте:

Всю худобу виганяю

Між снігами випасаю!

Хай когутик безголовий,

Та живі в нас і здорові

Кози, вівці, ще й корови!

 

ЗАКЛИНАННЯ НАД ХЛІБОМ

Задля чого мерз я в полі,

На вітрах шалених сліп?..

Щоб не пусто у стодолі,

На столі щоб княжив хліб!

Хлібе наш великий боже!

Ми усе з тобою можем,

Будь завжди в нас на столі!

Добре спечений, пахущий,

І румяний, і насущний,

Наш земний священний хліб!

Щоб збагнути душу хліба,

Зачинай орати сам.

Хоч в насіннячку хліб дрібен,

Гей, велика в нім краса!

Хлібе наш великий боже!

Ми усе з тобою можем,

Будь завжди в нас на столі!

Добре спечений, пахущий,

І румяний, і насущний,

Наш земний священний хліб!

Дивен хліб у жнивну пору.

І покірний в молотьбі!..

Хліб наш спокій і опора,

Сонце створене в труді!

Хлібе наш великий боже!

Ми усе з тобою можем,

Будь завжди в нас на столі!

Добре спечений, пахущий,

І румяний, і насущний,

Наш земний священний хліб!

 

ЗАКЛИНАННЯ ПРОТИ ЗЛОДІЇВ

Хто темнющій ночі рад?!

Конокрад і курокрад!..

Хто збавля достаток твій?!

Злодіяка і крадій!..

Гей, скрипіть-скрипіть, ворота,

І завалюйтесь тини,

Як ідуть в обійстя потай

Намірів лихих сини!

Хто вночі нахабно крав,

Утікав недовтікав,

І навік собі здобув

У подружечки Ганьбу?!..

165

Хто дітей своїх знеславив,

Хто заскімлив, наче пес?!..

Я закляв! на путь наставив!

Збудься, чудо без чудес!

 

ЗАКЛИНАННЯ АСТРОЛОГІЧНЕ

Час всесвітній,

Простір теж.

Ворожба

Не знає меж.

В час повернення

Комет

Твій портрет

Мій амулет.

Днино, світлом не скаліч ня,

Ноче, тьмою не засип ня:

Перигелій друге січня,

А афелій третє липня.

Змінні зорі,

Люди теж.

За моєю мислю

Стеж:

Сила блиску

Змінних зір

Рівна тиску

Хмар на бір.

В час ракетний, раритетний

Всі русини гарні хлопи

Визнають лиш рух планетний,

Відкидають гороскопи.

Білий карлик

Надгігант.

У Венери

Чорний бант.

Тут Центавр,

Там Оріон.

Згинь, бідо,

Як жахний сон!

Всі прикмети, мов комети,

В небі досвіду гніздяться.

Наші спади, наші злети

Різні фази циклу щастя.

 

ЗАКЛИНАННЯ ВІД СКАЗУ

Зла й безноса

Зооноза

Сап, сибірка, сказ, чума

В цьому тілі,

Вчора білім,

Не було вас і нема!

Цей наказ не напоказ

Всі зарази воднораз,

167

Вся смертельна круговерть,

З тіла геть! І з хати геть!

Болю доза,

Мов заноза,

Відчуває мій екстаз

Тупо й тепло

Струп і лепра

Заганяють сказ у паз!

Цей наказ не напоказ

Всі зарази воднораз,

Вся смертельна круговерть,

З тіла геть! І з хати геть!

Мякнуть мязи

Метастази

Дохнуть, гинуть, мов парша!

Вміло,

Сміло,

Ошаліло

Біле тіло

Розструпіло

Очищається душа!

Цей наказ не напоказ

Всі зарази воднораз,

Вся смертельна круговерть,

З тіла геть! І з хати геть!

 

ЗАКЛИНАННЯ НАД КОРОСТЯВИМ

Шумовиння-шумада,

Вся в корості борода:

Струпні щоки, струпний рот

З чого вчиню відворот?!..

Вводить в раж такий пейзаж

З давнини оцей кураж:

Від вандалів ми цей брали

Макіяж на абордаж.

Струп коростний не виню,

Що боїться він вогню

Гранню, жаром полумяним

Знищу злого парвеню:

Крізь чагар бреде пожар,

Чорний вир несе ушир

У погар беру нагар

І варю отруйний чир!

АЄР-ЛЕЄР-ТАМПЛІЄР,

НАЧИСТО КОРОСТУ СТЕР!

 

ЗАКЛИНАННЯ НАД НАВІЖЕНИМ

Хай пес в полі скаженіє

Упіймаю в полі пса.

Кров скажену в мисці грію

Кровю вимажуся вся,

Кровю вимажу і пса.

Знову зночі

В ставі сухо

Кров на очі,

Кров на вуха,

Кров на ноги, руки, рот...

Знов з дороги крутить чорт,

Сам ущербний,

Горбоносий,

Крутить нерви,

Крутить мозок!..

Й ти від крові станеш лютим

Нездоровий, на ніч скрутиш

Й чорту в пику,

Тикнеш дулю!..

Чорт утікне,

Геть, мов куля!

В полі пес за ним майне,

Тільки не наздожене.

 

ПЛАЧ БОСОРКАНІ

За вікном гогоче темінь,

В грубці полумя гогоче:

Темний демон,

Ясний демон

Котрий з них сильніший, ноче?!..

В темінь те кинь,

В темінь це кинь

Залуна луна-луна

В грубку ступку,

Вхопить цупко

Й ступку злиже сатана!

Я звичайна босорканя:

Муж і діти, хата й поле...

Батько в час тяжкий продав ня

Двом чортам в страшну неволю:

Темний демон,

Ясний демон,

Я ж і темна, і ясна...

Тату, де ви?!..

Тату, де ми?!..

Я вночі не знаю сна!..

Босорканя, відьма люта,

Я дітей цілую ніжно!..

Гей, дияволе, даруйте

Вам чомусь усе це смішно?!..

Я невинна,

Що людина

Уночі в мені вмира

Чи кортіло,

Не кортіло

Зїла тіло чорна гра.

Ясний демон страшно світить,

Темний демон тьмою крає...

Та не знають любі діти,

Чоловік мій теж не знає,

Як ночами

З сатанами

Я на шабаші літаю...

Вмерти й стерти

Переверти?!..

Ой! Не можу!.. Хоч бажаю.

 

ШАБАШ

На Лисій горі. Початок о 00 год. 00 хв.

ЯВКА ВСІХ ОБОВЯЗКОВА!

Північ. Скинем ошаліло

Хто б і що вдень не носив

Я ж для діла

Маю тіло,

А не тільки для краси.

Маззю мажуся щедротно,

Лиш під пахви дезодор.

Нам завжди погода льотна,

Не ламається мотор.

З димаря у вись ширяння:

Кочерга за помелом!..

Що там ями повітряні

Лиш би дзвону не було!..

...Князь на троні!

Коло трону:

Всякий,

всяка,

всяке,

всяк

Писку!..

Шуму!..

Забобону!..

Раптом князь:

Це ж кавардак!

Гей, ти!.. хіппі!.. металіст!..

Стій внизу!.. на трон не лізь!..

Поцілуй ня в ліву руку,

В ліву ногу, і під хвіст!

Ну! Скінчили цілування!

Криймо Бога в душу й мать

В богохульному сіянні

Починаєм танцювать.

Скрипки!

Пилки!

Бубон лупить!

Дикий регіт!.. гогіт!.. сміх:

ДНК розібєм в ступі

І поділимо на всіх!..

Де лиш взяти в богонька

Те драчівське ДНК?!..

Ми в аналізі спектральнім

Всі відтінки й кольори

Явим інтелектуально

І для мислі, і для гри:

Потребує шабаша

Не лиш тіло, а й душа!

Натомились,

Поділились

Паличками й порошком...

Довкіл князя всі зюрмились

Князь вдавився павуком...

Я на князя порошок!

І минув одразу шок!

Всі прощаємось.

Втираєм

Соплі, сльози, піт чи кров...

Не минає!

Не минає

В нас до шабашів любов!

 

 

Н А М І Р

 

Немов прадавній маг, владика легендарний,

Я страчу чарівниць, що кров із моря пють,

Пекельників пустель, дияволів безкарних,

Які з моїх глибин жаротних повстають.

Я бачу у краях, що, мов дитинство, ніжні,

В далеких небесах сонця співають гімн,

І полумя квіток пустоти повнить сніжні,

Дні розтеклись густі, як повінь з берегів.

Коли відкрию я й окреслю точне коло

Країв, які не встиг поплюндрувати холод,

Мій голод вимислить чаклунство молоде.

Прощання матиме в цю мить жіночі руки,

Пропахлі ніччю, і народжене із муки

Кохання в душу мою море приведе.

ДУША

Душа крихітка крові,

Що світити в серці починає...

Тіло моє

В темряві ночей

Полумяніє і тремтить...

Я крихітка ночі.

 

 

ЄВАНГЕЛІЄ АТОМНОГО СТОЛІТТЯ

 

Авраам породив Ісаака;

Ісаак породив Якова;

а Яків породив Юду

та братів його...

(Євангеліє від святого Маттея).

Іван убив Петра

та братів його

Жан убив Пєра

та братів його

Ганс убив Петера

та братів його

а ще ж братів

братів братів

у двадцятому

і в двадцять першому

століттях

убивали убивали

Клавдій і Серафим

братів братів братів

Зенон і Едуард

братів братів братів

не приховували

скоєних убивств

Сінь Ціцзі

Торахіко

Вільям

Юсуп

Джон

Янош

Ян

Я

О

А

коли

на всій

планеті

залишилося

їх лиш двоє

перший убив другого

і став єдиним єдиним

є д и н и м

настільки одним-єдиним

що збожеволів

од своєї єдиності

чи від самоти

але ніхто не міг

його назвати

божевільним

бо на всій планеті

він був єдиним

що нікому було й помітити

як він зникає

з н и к а є

н и ц ь

 

 

ЗА ПОРОГОМ ЩИРОСТІ

 

Я дуже пізно книгу дочитав

Над ранок, десь годині о четвертій,

Як біль нестерпний мозок обійняв:

О, Господи! Як я боюся смерті!..

Я стер всю фальш із власного життя,

І мислі, ще небачено відверті,

Впустив у серце, мов його розтяв:

О, Господи! Як я боюся смерті!..

А чом би й не боятись?!.. Як я жив?!..

Минулі дні, сьогоднішніми стерті,

Порозливав, порозсипав, порозгубив:

О, Господи! Як я боюся смерті!..

Перед собою фальшував я міг,

Та й перед іншими... В цій круговерті

Був нездоланним щирості поріг:

О, Господи! Як я боюся смерті!...

Якби я сам, то й зараз би помер!..

А труд мій?!.. Діти?!.. Знов ці мислі вперті

Мене, слабого, розпяли тепер:

О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

 

ГЛИБОКЕ ДИХАННЯ

 

Коли обличчя твоє

обліпить місто зморшками утоми

і в легенях твоїх спрацьовані гази заклокочуть

ти Місту клопіт весь облиш

хай між бетонних кубиків посамотіє

йди до Природи

і коржик спечений у попелу

таке буває лиш у казці

на жаль не можеш понести з собою

бо нині хто пече

у попелу коржі свої щоденні

та все-таки ти до Природи йди

і волю дай

своїм притлумленим язичницьким чуттям

і зауважень цивілізованих не адресуй нікому

у лугові й траві високій ляж горілиць

і зачаровано спостерігай вистави

лялькового театру хмар

а після річку перейди убрід

і коли ноги втомлені твої

тебе до Міста знову понесуть

в своїй уяві сотвори

вид осінніх просторів безмежних

бо ж саме тепер

пробуджуючи все живе

дощі веселі накрапають

а землі

уже нові приснились картоплі

 

 

У ПОЛІ ПІД БЕРЕГОВОМ

Євгенію ВИНОКУРОВУ

 

Океан ранкового туману

Ще котив мяку свою габу,

Як удвох із сивим ветераном

Ми у поле вийшли на кісьбу.

Тут роззулися й обидва босі,

Поки сонце вигляне з-за скал,

Завдали роботи добрим косам

Лиш лягав за валом рівний вал.

Не спинивсь товариш мій ні разу,

Ріжучи під корінь гущу трав

Під сорочкою горбаті мязи

Дужо грали,

Дужо й він ступав.

Ось і сонце вдарило у груди!

Ось ранковий вітерець подув...

Й раптом! зграйка дружніх незабудок

Зупинила косарям ходу.

За сантиметр од стрімких бутонів

Мов привмерла гострена коса:

У промінні вранішнім червона

З незабудок цяпала роса.

Враз рука й кіся пополотніли...

І в тужливім погляді його

Щось таке гірке мені одкрилось

І всесильне, мов живий вогонь.

Ветеран сказав: Давай покурим...

І помовчимо хвилину... дві...

Тут поет Євгеній Винокуров

Бачив незабудок у крові!..

... Над землею плинув день погідний.

І відчув я крізь туман жалю:

Всю цю землю, до крихтини рідну,

Мов дитина маму, я люблю!

 

 

ОЧИЩЕННЯ

 

Я кожну крихтину землі поцілую, під серцем

зігрію,

Теплом обдарую, щоб вічно їй жити в теплі.

В словах найніжніших я вишепчу їй заповідану

мрію:

Так жить, щоб не знав, коли сам станеш

часткою цеї землі.

Спочатку гадав я зігріти в руках ту частину

планети,

В якій мої предки недремно лежать споконвік.

Та тільки на руки узяв, як відчув: тіл і душ їхніх

сплети

Вросли в кожну крихту планети по той і цей

бік.

І я до землі притулився вогкою, палкою

сльозою,

І чув як од полюса вниз моя дужа сльоза

понесла

Від лука і стріл аж по нинішню атомну зброю

Всі засоби вбивства, насильства, терору і зла.

В беззоряний простір, до міжгалактичної ями

Упала сльоза. А земля, чиста, наче дитя.

Стокрило, стосило пливла і тримала моїми

руками

Блакитне полотнище неба безсмертям

осяяний стяг.

 

 

ПІСЛЯ ВІЙНИ

 

Голуб ударився в попіл крізь біль!

попелисто

Стислося серце й рвонулося в небо крило.

Зграйка черешень із-під обгорілого листу

Випурхнула! І як вітром її понесло

В небо, де зорі уже у ключі гуртувались

В інші галактики плинути їм відтепер.

А на землі лиш вітри в попелищах купались.

А на землі час у просторі вмер.

Мов намальовані: голуб, черешні і зорі

Плинуть безслідно на білому обрії дня.

А на землі у зотлілих Содомі й Гоморрі!

Ані убити вже нікого, ані обнять...

 

 

ДАЛЕКЕ ВОГНИЩЕ

 

Це як нині памятаю:

десь на третій рік після війни

сільський гробар

край цвинтаря палив

протези зчовгані, нові ще коштури...

Вогонь не хотів розгоратись

заледве тлів,

але й понині

те полумя

пекуче пяти мені лиже!

 

 

ПАМЯТНИК ВІЙНИ

 

Я помню чудное мгновенье.

(О.С.ПУШКІН)

Я памятаю мить чудову:

Ще до нейтронної війни

Я на толоку гнав корову,

А дощик сіявся дрібний.

Назустріч теплим крапелинам

Тяглось прозоре листя трав...

В долоні брав я ті перлини

І з них корівку напував.

А після вибух памятаю...

І в небо пара дух дощу...

І сонце в космос відлітає...

А що зі мною вже не чув...

Без плоті в космосі незвично.

Та нині що вже не чини

Летить у світі галактичнім

Земля, як памятник війни.

Глянь! там сидить хтось край віконця!

Живий чи мертвий у цей час?!

Спостерігає зяву сонця,

Не скидуючи протигаз.

 

 

ЗАХОВАНЕ СОНЦЕ

 

6 серпня 1945 року

я зірвав з неба моє сонце

надійно в мушлю заховав його

а мушлю ту закинув на дно моря

Я боявся

аби й моє сонце не загинуло

разом із 150 000 сонць Хіросіми

І ось вже сорок і пять літ

я по краплі море перебираю

мушлю свою шукаю

зазираю в пащеки акул

могли ж і вони мою мушлю проковтнути

А дно всіяне

мільйонами однакових мушель

та щоб відшукати свою

я мушу зазирнути в кожну

Скільки вже разів я певен був

що це вона

та лише відкриваю її

а мушля знову порожня

 

 

26 КВІТНЯ 1986 РОКУ

 

Над Бужорою

над найріднішою горою

у Карпатах

опівночі

раптово

без громів

небо блискавиця розітнула

криваву рану

в небі залишивши

криваву і страшну

Таку ж глибоку

як і в моїй душі

безкровна рана

 

 

ВІРА В ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ

 

Я оглядав землю

наприкінці одного дивовижно гожого дня

Земля була сумлінно оброблена

розумно засіяна

надійно захищена від хижаків

Тоді ж я повірив у завтрашній день

 

 

ЛІНІЇ ЖИТТЯ Й КОХАННЯ

ВАЛЕНТИНІ

 

В ранній час мені циганка

на долоні ворожила.

Напророчила нещастя,

бо ні разу не зустрілись

на малій моїй долоні

лінії життя й кохання.

Повернув мій день до ночі,

озираю пережите.

Є дружина незрадлива

маю трепетне кохання.

Дві дочки, а це вже щастя.

Я люблю мою роботу!

Маю друзів. З них одного

рятував я від удару,

що йому зненацька в спину

наносив кинджалом ворог

голою рукою лезо

я вхопив і шрам глибокий

у одну злив на долоні

лінії життя й кохання.

То нічого, що з роками

той мій друг і той мій ворог

обєднались і сьогодні

вже для них я ворог спільний...

Я сьогодні розумію,

що понівечена шрамом

трудова моя долоня

рідним доням найніжніша,

а дружині найвірніша,

найнадійніша для друзів,

а для ворогів най...

Що ще

я про лінії казати,

як саме життя ввібрало

в себе лінію кохання!

Хоч мені циганка зранку

на долоні ворожила

і пророчила нещастя...

 

 

ВЕЧІРНІЙ ЗВУК ДЖМЕЛЯ

 

Вечірній звук джмеля!

Тепер затих...

І знову!

Пильніш дослухайся!

Ще ж вечора немає,

а він вечірнім сумом

засновує серця,

немов і сам банує,

що день мине,

188

що вечір відмежує

реальне від уявного

все змиє

щось третє,

що у нашій мові

не має назви ще,

зате воно живе

у вечорових погудах джмелевих.

Ось він затих...

І знову!

Послухаймо, відчуймо

вечірній звук джмеля.

 

 

НАСТАННЯ ЛІТНЬОЇ НОЧІ

 

Вал імли нагнув траву. Дерева уповільняють

розлив блакитного

туману. Й ось від пітьми застугоніли стіни,

шиби... Все вище

весла піднімає сонце вже тільки крони

найнепіддатливих дерев

колишуть полумя

на палахкочучому листі.

І врешті хмари, ці гондоли легкоплавні,

напившись денної

прозорості, підносять свої тіла у незбагненну

вишину.

Лілова мла, туман блакитний, весла сонця,

гондоли хмар ці

декори до маски дня, до казки вечора поволі

зайшли за горизонт, який ми ніччю в темряві

назвали, хоч ночі бачити не можемо

пітьма все випила, сховала, мов нічого не було

ніде й не може бути...

Таємнича літня

непроглядність...

 

 

ЗЕМЛЯ ДАРУНОК

 

Сама себе дарує Ночі

Земля букет вогнів мільйоннокольорових

бо в суворому оточенні

академічних зір

Ніч померла б

Ніч стала б темрявою непроглядною

без живих вогнів Землі

і в цій смертельній темені Ночі

Місяць був би

тільки жовтим символом Смерті.

 

 

ЙВАСИКОВІ ЗІЗНАННЯ

 

Сьогодні до снідання

бельгійські шахти

оснащував водонасосами

й тепер

при заводненні

вода вже не задушить у штреку

жодного італійця

жодного русина

що виїхав на заробітки до Бельгії

і Йвасиків дідусь

живий

повернеться в Карпати

Сьогодні до обіду

проходив Івасик лінією фронту

вузесенькою смужкою землі

що відділяла

його тата

добровольця армії

від лютого ворога

який прострелив татові ноги

ті кулі в землю Йвась відвів

чарівною паличкою

Сьогодні до вечері ще

допомагав старшому братові

орати поле

вибирав зі свіжих борозен

ошмаття постолів гунь

осколки бомб снарядів мін

і на смітник відносив

Увечері Івась

матусі розповів

про денні клопоти свої

й матуся

його не шпетила

за пообдирані руки ноги

за пошарпаний одяг

лише сльозу зронила

на зболене дитяче серце

 

 

ДОВКОЛАСВІТНЯ ПОДОРОЖ

 

Перш ніж вирушити

у подорож довколасвітню

визначимо межі

наших світів

Я подорожуватиму сьогодні

не лише довкіл свого

бо світ дочки

є складовою мого світу

а ще ж

в площині мого світу

лежать світи

моєї дружини

моїх батьків

моїх односельчан

моїх краян

моїх співвітчизників

моїх землян

Отак завжди

отак щоденно

виходиш у відкритий космос

не лише в той що довкіл нас

а й той що в нас

Бо той що в нас

космос особливо відкритий

для добра для щастя

і особливо беззахисний

Саме тому щодня

мушу подорожувати довкола світу

вивчаючи і захищаючи його

 

 

МОЇ ТЕЛЕГРАМИ

 

Даруйте мамо за нерівний почерк

думки мої про вас до вас

вилітають якнайкаліграфічніше

та в мить

коли належить їм

словами лягти на папір

раптово здригаються

моє серце

і мій робочий стіл

вони так тонко відчувають

кожен вибух

який лунає при випробуванні

нової зброї

у щонайвіддаленішій точці планети

Тут же

вилітають із серця

всі легковажні почуття

зникають

всі дозвільні думки

злітають з аркуша паперу

всі несуттєві слова

а листи мої до вас

мамо

стають

написаними нерівним почерком

телеграмами

 

 

НОСТАЛЬГІЯ

 

Вдома й померти щастя...

(З листа односельчанина)

Готовий буть бобром на річці тихоплавній.

О! Там житло побудував би бобренятам

з урахуванням повеней весняних...

Хоча на рідній річці

не страшна ніяка повінь.

Але рідній!

Тепер він згоден бути й другорядною особою

в новітній казці рідної землі. Згоден,

аби про нього було згадано бодай лише в

примітках,

в коментарях до думи рідної...

Але рідної!

Готовий бути ніжною родимкою на лівій груді

дівчини з рідного села. Але щоб

у рідному селі вона жила! Щасливий би прийти

на рідну землю бодай лише на похорони власні.

Але рідну!

Готовий бути чим завгодно вдома,

аби лише не бути на чужині барометром,

барометром власного невигойного болю,

який, мов ртутний стовпчик, піднімається

все вище, вище, вище...

І нема тому кінця... Нема.

Хоча його кінець вже близько.

 

 

ТУТАНХАМОН

 

Як бути це могло?!

Іще незнайдений

лежав ти у землі,

ми ж по землі

ходили

і не підозрювали,

що ти є,

що взагалі колись ти був!..

Але ж,

коли ти жив,

тебе ж запевнювали,

що ти вічний,

всемогутній,

усечасний...

А якби тебе

не віднайшли,

не відкопали?!..

На чому б трималася

твоя вічність?!..

 

 

ХЛЮПОЧЕ НІЧ...

 

Хлюпоче ніч, як та вода,

Яку мій батько так любив,

Коли вмивався і кректав,

Вернувшись вечером із жнив.

Хлюпоче ніч, тече ріка

Дві таємничі течії

Злились для мене, юнака,

У ніжнім погляді її.

Хлюпоче ніч!.. Подібний звук

Лише із скрипки витіка,

Коли бере її до рук

Моя дочка.

 

 

* * *

 

Таке в душі не збережеш,

Бо не відтвориш вигин вітру!..

Стоїш і дивишся в повітря,

Прошите місячним ножем.

Хіба б ти розповісти міг

Яке все ясне й чорним чорне?!..

А тут, де море гори горне,

Нема й не може буть доріг.

Це диво витворила ніч,

І непорушність, й миломовність

В лискучім лісі звуків повно:

Ти з невідомим віч-на-віч.

Свячені місячні ножі...

Благословенні тьма і тиша...

Можливо серце щось запише,

Та що зостанеться в душі?!..

 

 

СУЗІРЯ ЛІТНЬОГО НЕБА

 

В небо нічне подивлюся

далеко

заїхали наші сільські Косарі.

Стоять поблизу

їх вози два,

Малий і Великий.

Що найкумедніше:

справа і вище од Косарів

Квочка!..

Лементу ж буде

на землю усю й небеса,

яка баба сусідська побачить

куди це чубарка курчат завела!..

Та й Косарям не до бабиних клопотів

дивляться довкіл

і ждуть,

хай трава од роси обважніє...

 

 

ЖАДАННЯ ДНЯ

 

Немов головешка, село

Згасає, у темряві гине...

Та в цьому ніхто не повинен

Час вийшов і сонце зайшло.

По небо серця залило

Тривогою!.. Та безупинно

Людина несе до людини

Припасене за день тепло.

Не кривте душею всю ніч

Не спалось, боліло, палило,

Сльозою котилося з віч...

І раптом глибинне відкрилось:

Не з неба, так з наших грудей,

Мов серце, засвітиться день!

 

 

СВІТЛО НЕ ВМИРАЄ

 

Темніє. Прикидається заснулим

Те, що не спить ніколи у ріці.

Тримаю сонну воду на руці

Вона в собі гуде, неначе вулик.

Несу в долонях воду на долину.

На дотик чую у руках гуде

І світиться, немов минулий день

В цій рідині сховався на часину.

Невже таку властивість мають води?

Чи день такий?!.. Спитать у кого?!.. В трав?!..

Вода плюскоче: Світло не вмира

Воно у вищі форми переходить!

 

 

ДЕРЕВО

 

Мій день народження торкається землі.

Мій день сьогоднішній між зір гілками.

А понад зорями, у холоді й теплі,

Земля небес, не сходжена ще нами.

В пахучо-теплій глині переплів

Я корені, і ні руда, ні камінь

Не обпекли ростиночки малі,

Бо те коріння плекане віками.

Між небом і землею в широту

Я, бранець неба й син землі, росту!

Є в тому рості сила вікова,

Бо на гілках, що вчора брунькували,

Мов квіти, нині зацвіли слова,

І є слова, що вже плодами стали.

 

 

ХВАЛА ФУТБОЛУ!

(Вінок сонетів)

 

І

Хвала футболу вулканічній грі!

Бо лиш вона злютовує собою

Пекельний ритм спортивного двобою

З ретельністю мистецтва різьбярів.

Дар найщедротніший з усіх дарів

Самозабутня насолода грою,

Коли не мяч, а серце над тобою

Злітає в розхвильованій жарі!

Ми мусимо завдячувати долі,

Що є в житті хвилини в нас такі,

Коли нам груди рвуть не дикі болі,

А пристрасті прекрасні і палкі

Нема загат, понищено тенета!

Цю магму виверга з грудей планета.

 

ІІ

Цю магму виверга з грудей планета,

Й лавина щастя нас несе увись!

І душі наші кожна, мов трепета!

Над гуркотливим грищем вознеслись.

Нас нині обєднав не дзеньк багнета,

Ми дружно не до бою підвелись

Це мить краси! Тепер, мов у бескеття,

Ти кожному з нас в очі подивись,

І лиш тоді збагнеш, яка вона

Всеможно дужа магія футболу.

Ведеться гра не ради ореолу

Єдиним серцем осягнеш сповна:

Гравець, болільник вірно служать грі

Нехай на стадіоні чи в дворі.

 

ІІІ

Нехай на стадіоні чи в дворі

Азартно за мячем гасають діти.

Ми мусимо тому лише радіти,

Що не у війни грають школярі.

Хай шпетять їх душевні матері

За синяки... Хвала вам, неофіти!

У ваших перемогах майоріти

Полотнищам спортивних прапорів.

Бо і в дворах гра малюків натхненна

Підтверджує пророцтво Кубертена,

Що спорт це мир! Нарешті на землі

Ні бомби, ні стріли, ні арбалета!

І не жахає нас ракет політ

Злітає в небо мяч, немов ракета.

 

IV

Злітає в небо мяч, немов ракета.

Сферичне тіло з формою душі

Вже загойдалось на промінних сплетах!

Уздріти, доторкнутися спішім

До дивного, чарівного предмета,

З якого люди творять фетиші.

Здається, він засяяв, мов комета,

І вниз пішов! Тепер його лишім

Не вибиймо зі звичної орбіти!

Лиш мяч упав на травяний газон,

Грозою щастя вмитий стадіон

Зітхнув і втих! Куди серця подіти

Од радості йде поміж двох воріт

Натхненна гра, суперництво майстрів.

 

V

Натхненна гра суперництво майстрів,

Де диво творить лиш активна дія,

В якій гравець дванадцятий! надія

Упевнено веде богатирів.

Тут кожен хоче бути і горіть!

Цей бій, а не змагальна ейфорія,

Хай і спонтанна, все ж драматургія,

Де непридатні засоби старі,

Коли сюжет повторює актор.

Все в грі і біль! і радість! непритворне.

Й коли до гола йде голеадор,

Усе, що він сотворить, неповторне!

Ця справжність, що ворожа трафаретам,

Захоплює робочого й поета.

 

VI

Захоплює робочого й поета

Красива, мужня, атлетична гра.

У дня такого є своя прикмета,

Якась лірична, незбагненна грань.

Робота спориться. Як з вогнемета,

Енергія клекоче й не згора!

І мислиться високо наче Етна,

Народжує думки оця пора.

Глянь два ж Єсенїни живуть в Росії:

Сергій дитя Поезії, і син

Великого Футболу Костянтин.

І служать ревно дійсності і мрії.

Два лики романтичної зорі

Для нас усіх футбол о цій порі.

 

VІI

Для нас усіх футбол о цій порі

Є істина в інстанції останній.

Бо, скінчивши роботу, дивній грі

Освідчуємось щиро у коханні.

О, скільки матчів довелось нам зріть!

Не раз ми завмирали, бездиханні,

За мить до гола! Тільки ж знов замрім

При згадці про побоїща захланні:

В Брюсселі як в час жахної війни.

Вони один одного убивали,

Немов голи в фіналі забивали.

Неначе з неоліту дикуни.

Повпреда Миру не здолать кастетам

Живе фізичне втілення сонета.

 

VIII

Живе, фізичне втілення сонета

Футбольна гра! Сюжету точний біг

В ямбічному вогні, з лицем аскета

Надвібіч од цезури рівно ліг.

Я чую «фі!» кімнатного естета,

Мовляв, цей блазень по-блюзнірськи зміг

Зрівняти стукіт серця, щем поета

З ударами узутих в бутси ніг.

Ви всі, хто спорт кидає хтиво долу,

Позаздрите колись не лиш гравцям,

А й нам, уболівальникам, знавцям

Всіх таємниць Великого футболу.

Хоч нині з жахом чуєте від нас:

Неточна рима, мов неточний пас!

 

ІХ

Неточна рима, мов неточний пас,

І вірш ослаблено, і зірвано атаку.

Це сталося з нехлюйства, з переляку?

Ти думай не про це! Ще маєш час

Не просто показать високий клас,

Не випросити в глядачів подяку

Переконати, що тебе, чортяку,

Не виключив із гри суперник-ас.

Та й включення у гру не головне.

Важливо чисті ігрові хвилини

Наповнити таким палким вогнем,

Щоб це був апогей в житті людини!

Так і в поезії: фальшивий викрутас

І вірша жар, мов жар атаки, згас.

 

Х

І вірша жар, мов жар атаки, згас.

Невже це справді прикра примха долі?

Як і в Поезії, застій в Футболі!

Але ж болільник прагне водночас:

Не втратити набуте! Повсякчас

Нарощувать нове! Хай і поволі,

Ставать майстернішими в кожнім колі!

Бере розгін Футбольний Ренесанс!

Знов люба гра в країні на підйомі:

Йде племя молоде не всі знайомі,

Але такі всі любі для трибун!

Дивіть! Нападникові перекрили

Шлях до воріт! Здається, все зробили!

Та юний форвард вирвався, як вюн!

 

ХІ

Та юний форвард вирвався, як вюн,

Одержав мяч, і тут же, з розвороту,

Пробив, не давши шансу ні на йоту

Голкіперу, що звився, як плазун,

Влетів мяч у ворота, мов гарпун!

Овацію трибун мільйоннороту

Не слухав знов готовий до польоту,

Він біг як бог крізь нурт жарких секунд!

І лиш тепер, в мить трішки охололу,

Вам теоретик спорту відповість:

Естетика художнього футболу

Не виключає і спортивну злість.

Було ж: ні біль, ні втома не зборота

Приборкав мяч, і розстріляв ворота!

 

ХІІ

Приборкав мяч, і розстріляв ворота!

Ревли трибуни!.. Тільки тренер втих,

Бо автор гола з лави запасних

На поле вийшов, лиш коли гризота

Догризла тренера це ж соромота!

Аж три голи забить суперник встиг!

Та цей гравець... Ну, не терпів таких!

Якась важка, неприязна істота.

На тренуваннях робить все як слід.

Але, буває, висуне ідею

І хоче сам перевернути світ!..

Ми ж колектив з єдиною душею!

Ще ж і мені футбол не лиш робота!

Зомлілий тренер усміхнувася потай.

 

ХІІІ

Зомлілий тренер усміхнувся потай:

Програв у першім є ще другий тайм!

У роздягальні кинув: «Правий край!

І захист!.. Хлопці, що це за соннота?!

Нема атак!.. Якась вязка нудота!..»

І мовив неулюбленцю: «Давай!

По флангах оборону проривай!

Я в тебе вірю!..» О, яка жарота

На полі в другій половині гри:

Атака контратака! Хвиля в хвилю!

І захист не витримував прорив!

Немов вулкан на поле магму вилляв,

Запрацював небачений двигун!

І не вгаває ревище трибун!

 

XIV

І не вгаває ревище трибун

Вдаряє в небо дужий вал емоцій!

У цьому неприборканім потоці

Працює тайно очисний тайфун:

Він вириває з-під сердечних струн

Іржу байдужості! В безмежній моці

Не лишить й цятки заздрості у оці:

Ми всі брати! клекоче цей чаклун.

Отут згора енергія дотла,

Яка в житті нічого, окрім зла,

Не хоче чи не може сотворити.

А ми, болільники, всякчас і скрізь

Вмільйонне можем радо повторити:

Хвала футболу вулканічній грі!

 

XV

Хвала футболу вулканічній грі!

Цю магму виверга з грудей планета,

Нехай на стадіоні чи в дворі

Злітає в небо мяч, немов ракета.

Натхненна гра, суперництво майстрів

Захоплює робочого й поета!

Для нас усіх футбол о цій порі

Живе, фізичне втілення сонета:

Неточна рима, мов неточний пас,

І вірша жар, мов жар атаки, згас...

Та юний форвард вирвався, як вюн,

Приборкав мяч, і розстріляв ворота!

Зомлілий тренер усміхнувся потай...

І не вгаває ревище трибун!

 

 

ІДИЛІЯ

 

А на толоці

спить солодка паша

і череди нема давно

сидить

русалка в потоці

на камені

і чує

як під лісом

біжить стукоче

поїзд

місяць

мов тарілка

в болоті

поміж ліліями

жаби

поважно рохчуть

зносять до тарілки

поснулу на стеблинах комашню

а небо світле чисте

мов нічого

немає в небі

звідкіля ж той дощ

і янтаріють краплі невагомі

в руках русалки

дощик

дощ

 

 

ВЕЧІРНІ МЕДИТАЦІЇ

 

Пригадую

в селі

од книжки

десь за північ

одірвешся

і вухо нашорошиш в сад,

і звуки літа,

теплі та наспівні,

приносять серцю дивомовний лад.

Не піднімаючись,

одним зусиллям волі

відчиниш у бездонну ніч вікно.

І, наче в дзеркалі,

портрет своєї долі

узриш,

хоча його

нам зріти не дано.

Й на долю байдуже махнеш тоді рукою

куди цікавіш пісня цвіркунів.

А місяць тихо сяє над тобою,

а у тобі

сузіря ніжніх слів...

Та я задумався

чи варто вірить змісту

старого спомину,

що раптом напливае.

Тепер я ночі зустрічаю в місті

і сон міський

мене до себе зве.

Рукою втомлено

вікно у ніч відчиниш,

в бездонність місячну,

де мре найменший рух,

й гул холодильника

кімнатної машини

мов давню музику,

заспраглий ловить слух.

Враз!

в серці щось заламується звично!

співають стіни,

квітнуть хідники...

Й стає живим

пейзаж урбаністичний!

Такий живий,

як і пейзаж сільський.

І розумію я

від чого все це

потрібно весь живий, прекрасний світ

сприймати не лиш розумом,

а й серцем,

і

жити в ньому міліарди літ!

 

 

СКРИПАЛЬ

 

Ішов скрипаль по місту

захмелілий

весілля

де грав скрипаль

і досі не вгавало

а він ішов по місту

вітер

куйовдив йому чуба

а в руці

футляр літав

і скрипка

натомлена

лежала нерухомо

ішов скрипаль по місту

і не знав

що на веселі музика тремтить ще

у вазах

у руках

в цілунках

осріблено живе

переливається

із вуст в уста

і вже ніхто й не думає

що з сонця стільки світла

не витекло

води з гори

як музики із скрипки

пролилося

хоча

по місту йшов скрипаль

а скрипка

натомлено

мовчала

 

 

МРІЯ ПРО СТАРІСТЬ

 

Я мрію бути дідусем старим,

Щоб навіть прапраправнуки дотепні

Над «вічністю» моєю кпили стерпно,

А я щоб все прощав їм,

молодим.

Я знаю, що в житті багато лих.

Але лиш той зазнає в світі щастя,

Кому всі біди пережити вдасться

Я, мов дітей, люблю людей старих!

Не вірю я, що прийде такий час,

Коли в літах зрівняюся із богом

Я просто хочу жити довго-довго

Бодай тому, що живемо лиш раз.

 

 

Д Е К Л А Р А Ц І Я

 

Пункт 1.

Постановляється:

віднині в усьому світі торжествує правда,

і всі люди серце до серця! прагнуть

прекрасного і чесного життя.

Пункт 2.

Ухвалюється: всі дні тижня,

навіть найбуденніші будні

набувають права йменуватися

недільними ранками.

Пункт 3.

Постановляється: з цієї хвилини

в кожному вікні сяють соняшники,

і кожен соняшник може розпускати

пелюстки

навіть у тіні, а всі вікна відчиняються

назустріч свіжим газонам,

на яких проростатиме надія.

Пункт 4.

Ухвалюється:

жоден чоловік надалі

не засумнівається в іншому,

кожна людина може довірити свою долю

іншій,

як дерево довіряє себе вітрам,

як вітер довіряє себе атмосфері,

як повітря віддає себе блакитному небу.

Особливе

доповнення:

Обовязок людини ставитися до

кожного

з дитячою довірливістю.

Пункт 5.

Постановляється:

люди скидають із себе пута брехонь,

не прикриватимуться

щитом мовчання

і кольчугою слів, які нічого не значать.

Так під час учти гість

буває впевнений,

що істину йому подадуть

ще до кінця трапези.

Пункт 6.

Остаточно проголошується цим

документом:

віднині наступає вічна влада

добра, справедливості, світла.

Прапор радості осінить весь людський рід.

Пункт 7.

Ухвалюється: найвища мета людини

любити, перемагати безсилля своєї любові,

і памятати, що тільки воді

надається диво творити розквіт.

Пункт 8.

Вважається допустимим, аби хліб наш

щоденний містив у собі присмак солодкий

важких трудів повсякденних, і хай цей

хліб

розливає аромат і тепло

добрих рук і чуйних, ніжних сердець.

Пункт 9.

Постановляється: людина істота, яка

кохає, і тому вона прекрасна,

прекрасніша од променистих

передранкових зір.

Особливе

доповнення:

Лише на одно щонайсуворіша заборона

на несправжню любов.

Пункт 10.

Скасовується влада грошей.

Більше ніхто не зможе скуповувати за

безцінь

сонячне світло прийдешніх днів.

Гроші не зброя, що вганяє в страх,

вони меч всезагального братерства,

цим мечем ми відвоюємо своє право

співати і влаштовувати урочистоті на

честь

новонародженого дня.

Заключний

пункт:

Слово «с в о б о д а» викинуто

за непотрібністю

з усіх словників,

з віроломних запасників мови,

бо свобода незаперечна сутність,

невідємна складова

людських доль і душ,

так само, як вогонь,

або ж потік непогамовний,

чи ж насіння злака.

 

 

ТРУЙЗІЛЛЯ

 

Якби я знав

які збирати трави,

і готувати як!..

А Ганна знала.

Погорблена, поморщена, стара,

коли ішла в ліси збирати трави,

то брала і дітей своїх з собою.

Вирощувала мирно з чоловіком

Петром неговірким,

від котрого і слова

не витягнеш, бувало, і за тиждень,

вирощувала Ганна аж сімох

шістьох хлопят

і дівчинку найменшу,

яка від матері

навчилась чаклувати,

замовлювать,

обпалювать вогнем,

вугіллям обчирати.

чи водою обмивати,

знімати з тіл людських

недугу всяку,

душі покріпляти

так робила з незапамятних часів

її матуся,

вславлена ворожка.

Із дальнього кінця села

Марійка

дівчина незграбна, некрасива,

та зате

і доброчинна, й працьовита,

прийшла до Ганни уночі

й просила слізно

прилюб-зілля...

Плакала Марійка...

Ганна

сказала їй прийти

аж через місяць,

у день Іллі святого

на друге серпня.

Доти

все, що треба,

готове буде для Марійки.

Так все й мало бути.

В день останній липня

якраз неділя це була

з трьома найстаршими синами

Ганна

вранці-рано

пішла до лісу

чогось ще бракувало для тих чарів,

що їх упродовж місяця невтомно

настоювала на відьмацьких травах

у таємничих глечиках...

У ту неділю зрана

все позливала в чисту сулію,

й пішла до лісу із трьома синами...

А Петро

всіх чотирьох найменших

повів до церкви,

де аж до полудня

вони молилися богобоязно...

Удома сам

наготував обід

і разом із дітьми

сам пообідав,

сам наливав води

прозорої із сулії,

що в сінях

стояла під столом,

сам випив,

і діток напував,

і ліг,

як у неділю й має бути,

перепочить.

Найпершою посиніла

дочка,

за нею хлопці почали синіти,

а далі вже й Петро...

Під вечір

з трьома синами Ганна

із лісу повернулась,

увійшла

у двір,

де на траві під сливами лежали

і корчилися у останніх муках

пять рідних тіл.

Коли зайшло за гори сонце,

востаннє випростав своє довженне тіло

Петро,

й лежав біля дочки малої,

яка впокоїлася першою,

й тепер

незрушно вся лежала, як воскова,

і раптом

на змертвілому обличчі доньки

роздулись щоки,

губи розтулились,

щось булькнуло

й по личку потекла

слюна кривава,

а за нею з рота

вилазили чорнющі червяки

крізь кров і слизь...

І тут же

обличчя трьох синів померлих і їх тата

здригнулися,

порозтулялись губи,

і полізли

із їх ротів чорнющі червяки

розмащуючи кров і слизь по лицях.

На другий день

в зеленому саду,

що вповивав і хату, і подвіря,

стояли люди з усього села

і, плачучи, дивилися як піп

розмахував кадилом,

а з кадила

плив ніжний ароматний дим,

і вповивав

пять трун.