ФРАНЦУЗЬКІ ВІРШІ ТЮТЧЕВА

 

Наприкінці 60-х років позаминулого століття російський дворянин, дипломат за фахом і письменник за покликанням, Федір Іванович Тютчев, який бездоганно володів основними європейськими мовами, написав по-французьки такі рядки:

В ганебний час, як за страшні діла

Владика сам вручає орден кату,

Прадавніх слів не хочу повторяти:

«В ділах владик не смій вбачати зла».

Ці слова та образи ними втілювані настільки місткі й повнокровні, що навіть найвитонченіші знавці французької поезії тих часів спокійно могли б віднести ці рядки на рахунок могутніх талантів, ще тоді активно творячих, Шарля Бодлера чи Віктора Гюго. Та ж пластичність, та ж багатовимірність думки й почуття!

А втім, майже всі свої п’ятнадцять французьких віршів Ф.І. Тютчев написав принагідно.

Так, наприклад, у створеній 1849 року строфі «Ламартін» поет висловлює захоплення творами відомого французького письменника Альфонса Ламартіна (1790–1869 рр.), який так же як і сам Ф.І. Тютчев, був визначним політичним діячем своєї країни. Цілком можна припустити, що до французького поета дійшло оце коротке послання російського шанувальника його творчості.

Крилату строфу Мікельанджело, адресовану флорентійцю Джованні Строцці, який у віршах висловив своє захоплення скульптурою «Ніч», Ф.І. Тютчев спочатку переклав французькою мовою, а далі й російською. Російський переклад цього вірша, здійснрений Ф.І. Тютчевим, звучить так:

Молчи, прошу, не смей меня будить.

О, в этот век преступный и постыдный

Не жить, не чувствовать – удел завидный…

Отрадно спать, отрадней камнем быть.

Вірша «Зачинять двері чи відчинять» написано від імені дочки поета Дар’ї Федорівни Тютчевої при постановці п’єси Альфреда Мюссе, в назву якої автор виніс  французьке прислів’я, буквальний переклад якого звучить так: «Двері мають бути або відчинені, або зачинені».

Чотиривірш «Серед холодної зими» є написом на книзі, яку поет надіслав своїй дочці Д.Ф. Тютчевої в Женеву.

Подарувавши одній зі своїх дочок собаку по імені Гекуба, поет зафіксував цей факт в катрені «Стара Гекубо…».

Останнього написаного по-французьки вірша «Ну що за самопокарання» поет створив 1870 року. Ці жартівливі рядки Ф.І. Тютчев адресував своїй дочці Марії.

Попри всю принагідність їхї створення, французьки вірші Ф.І. Тютчева звучать так же повноголосо як і його поезії написані по-російськи. Яскравим тому підтвердженням є той факт, що російською мовою французькі вірші Ф.І. Тютчева відтворювали такі визнані майстри поетичного перекладу як А.А. Фет, С.М. Соловйов, В.Я. Брюсов.

До творчості великого російського поета Ф.І. Тютчева неодноразово зверталися українські поети-перекладачі М.К. Вороний, М.Т. Рильський та інші.

Французькі вірші Ф.І. Тютчева українською мовою перекладено вперше.

 

* * *

Натомлені подорожання, ми присіли

Край шляху на траву й відчули, мов у сні

Як тінь одна і та ж обличчя наші вкрила

І той же горизонт світив у далині.

 

Лиш не спинявся час – він по своїй похилій

Летів і розбивав, що сам з’єднав колись –

І, руху вічному протистоять безсилі,

В безодню простору ми нарізно пливли.

 

А нині згадую – чи щось бодай зостало

Од наших спільних днів, що відійшли давно? –

Уривок думки, звук, ну – погляд ще… як мало! –

Та й все те, що пройшло, чи хоч було воно?

 

1838 р.

 

* * *

Людино, ти – хистка. І в обрисах своїх,

Ледь зримих зблизька, вдалині – зникаєш.

Твоя присутність – ледь помітний штрих.

Твоя відсутність – вся ширінь безкрая.

 

1842 р.

 

МРІЯ

 

«На схилі року в сніговійний вечір

Який тобі дарунок піднесу? –

Бо ж пелена грудневої хуртечі

Сховала квіти, ніжну їх красу…»

 

Тоді рука кохана розгорнула

Гербарію пожовклі сторінки

Й збагнули ми, що бережуть Минуле

Оці тендітні зсушені квітки.

 

Минуле юності, краси, кохання

Гербарій цей надійно береже:

Під попелом колишнього палання

Не вмерло жодне слово, жоден жест.

 

Ти раптом глянула на дві стеблини

Й два свідки незабутньої пори

В моїх руках вернули дивом дивним

Свої пахучі й свіжі кольори.

 

Як два вогні, червоні та великі,

Що припливли до нас із далини,

Горить троянда, світиться гвоздика,

Хвилюють чисті пахощі весни.

 

Яка могутня й таємнича сила

Життя так щедро дарувала їм?

Тим хочеш знати? А для чого мила?

Наполягаєш? Що ж, я відповім.

 

Як ніжна квітка – символ дивовижі

Вбрання своє втрачає золоте,

Я легко до вогню її наближу

Й вона востанне знову зацвіте.

 

Так наші мрії, долею розтерті,

Дійшовши до порога небуття,

І вчувши на собі дихання смерті,

В останній раз спалахують життям.

 

1847 р.

 

* * *

Ніч небо налила пітьмою й скоро ляже

На землю, на ріку, закуту між льодів,

Лиш хай мереживо зі снігової пряжі

Простелить на граніт холодних берегів.

 

І ось вона лежить… Могутня ночі хвиля

Ковтнула все живе, всі муки і жалі.

А полюс льодовий до себе місто хилить –

Він у години ці найдужчий на землі.

 

1848 р.

 

ЛАМАРТІН

 

Дав ліру тобі Аполон, і все, що у серці лелієш,

Ввіллєш, як на арфі Еол, у всеобіймаючий спів.

А думи твої, немов під вітрилами мрії,

Злітають на хвилях тобою схвильованих слів.

 

1848 р.

 

* * *

Скорбота не щадить закоханого серця,

Карай його страх, доконує відчай!

Я ж часові тверджу: хоч трішки зачекай,

Бо кожна мить нова у цім нерівнім герці,

Мов прірва, віддалить кохану

Й щастю край…

 

У жахів річише я втратив, горопашний,

І мисль одну і ту ж до крові натрудив:

Я довго жив, а все ж боюсь, що в дні вчорашнім

Любов моя гірка зостане назавжди.

 

Початок 1850-х років.

 

* * *

Ви – вічна тайна голубої ночі,

За доторк ваш цілющий і живий

Хвала вам, зорі! В сяйві непорочнім

Незгасність правди втілюєте ви.

 

У проміжку поміж двох дат простертім

Несе тебе осяяне крило

Під зорями й до зір – людино смертна,

Ти – їх безсмертя вічне джерело.

 

1850 р.

 

* * *

Вслухаюсь наче в перший раз

В слова повторювані всоте

І чую – в них ще не погас

Дитячих снів солодкий дотик.

 

До таємничих берегів

Знов кличе голос твій коханий,

Де крила білих парусів

Звабливо мріють крізь тумани.

Там котить хвилі голубі

Дитинства річка промениста

І віддзеркалює в собі

Всі наші мрії, світлі, чисті.

 

Дитинства ж дітям не збагнуть.

А ми слова, мов руками,

Черпаєм з пам’яті весну

І стаємо в ній парусами.

 

1851 р.

 

ІЗ МІКЕЛЬАНДЖЕЛО

 

О, не будіть мене! Благаю вас!

Не звіть до участі в життєвій драмі:

Забутись, заніміти, наче камінь, –

Щаслива доля в наш ганебний час.

 

* * *

Зачинять двері чи відчинять,

Та що нам нині до дверей –

Того, хто в спірці нашій винен,

Навіки чорт хай забере!

 

1856 р.

 

Є.М. АННЕНКОВІЙ

 

На золодаву Півночі Дочку

Ви прагнете в усьому бути схожа,

Я ж знаю вас, гарячу і палку, –

З вогню ваш кожен рух і посміх кожен.

 

Для вас же нарисую ваш портрет,

В якім контрастність проступає різко:

«Ось – помаранчі ніжної букет,

Що хоче бути схожим на берізку!».

 

1857 р.

 

* * *

Серед холодної зими

Я в вірші влив душі палання

І ти їх, донечко, прийми,

Як ніжне батькове вітання.

 

1860 р.

 

* * *

Стара Гекубо, скільки ти зазнала

Поневірянь! Й лиш на старі роки

Затишний кут нарешті відшукала

Під прихистком дитячої руки.

 

1861 р.

 

* * *

В ганебний час, як за страшні діла

Владика сам вручає орден кату,

Прадавніх слів не хочу пам’ятати:

«В ділах владик не смій вбачати зла!»

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія