АНРІ МІШО

(1899–1978)

 

МОЯ КРОВ

 

Моя кров – кип’яток, в якім я захлинаюсь:

Голос, колос, мій сполох.

Він клекоче без піни, неначе потоп:

Його струмені повнять мене

Склом, щебінкою, мармуром.

Струмінь сильний мене розриває –

Я в уламках живу.

 

Хриплячи, мов при нападі, в страху

Кров будує палаци мої –

В плямах, в путах

Освітлює їх дивовижно.

 

 

СТАРІСТЬ

 

Вечори! Вечори!

Скільки їх, наче помста

За ранок єдиний!

Порозкидувані острови,

Уламки, вуглинки, що тануть!

Лягаєш у ліжко як є –

Роклад, розщпад непроминальний.

Старість! Старість!

Спогади: арени нудьги!

Зайві причандалля,

Непоспішливі розбірки!

Е-ге-гей, нас уже випроваджують!

Геть виштовхують, геть!

Олово падіння, пелена туманів…

І блідий струмінь Знань,

Що не відбулися.

 

 

* * *

 

Я плюю на своє життя.

Я відрікаюсь від нього.

 

Хто не здатен на більше,

Аніж власне життя?!..

 

 

РОБЕР ДЕСНОС

(1900–1945)

 

ТОДІ

 

Не бачив комети

не бачив зоряного неба

у той вечір я їх не бачив

 

Не бачив моря в пляшці

не бачив гір навиворіт

в житті такого я не бачив

 

Але я бачив двійко очей променистих

яскраві губи бачив

і навіть більше бачив

 

 

1936

 

У двері постукай

тобі не відчинять

постукай знову

не відповідять

виламай двері

й побачиш тоді

що шлях вільний

і можна до нього

заходити вільно

 

Так і в коханні і в житті буває

та не завжди

 

 

РЯДКИ ПРО ШКЛЯНКУ ВИНА

 

Як рушить поїзд не махай мені хустиною

ані рукою ані парасолею

але наповнивши вином свою шклянку ти до самого дна

навздогін поїзду біжучому

вихлюпни довге полум’я вина

щоб кинулось воно за мною навздогін

це терпке це криваве полум’я

яке немов язик торкалось губ

і залишило слід на твоїх губах

 

 

* * *

 

Так багато про тебе я марив

так багато ходив говорив

я так сильно любив твою тінь

що від тебе нічого мені не лишилось

залишилось єдине

бути тінню у світі тіней

бути тінню в сто разів більш ніж сама тінь

щоб в житті твоїм сонячнім

приходити до тебе знов і знов

 

 

ЖАК ПРЕВЕР

(1900–1977)

 

ЩОБ НАМАЛЮВАТИ ПОРТРЕТ ПТАХА

 

Намалювати спочатку клітку

з відкритими дверцями

намалювати після

щось гарне

щось просте

щось приємне

щось корисне

для птаха

після помістити картину навпроти якогось дерева

в якому-небудь саду

в якому-небудь гаю

в якій-небудь хащі

самому сховатися позаду дерева

нічого не мовлячи

не рухаючись

 

Коли птах трапиться

якщо він трапиться

придивитися до нього затамувавши подих

чекати щоб птах зайшов у клітку

і коли він зайде

тихенько замкнути клітку пензлем

після смерти попречка за попречкою грати

намагаючись не торкнутися жодного з пер птаха

намалювати після дерево

вибираючи найкращу з гілок

для птаха

намалювати також зелене листячко і свіжість вітру

сонячний пилок

і пташиний гамір

спокій трави у літню спеку

після чекати поки птах вирішить співати

якщо птах не співає

це поганий знак

знак що картина невдала

але якщо він співає це добрий знак

знак що ви можете значити

тоді вискубніть дуже обережно

якесь перце у птаха

і напишіть ваше прізвище в кутку картини

 

 

СТОРІНКА ДЛЯ ПИСЬМА

 

Два та два чотири

чотири та чотири вісім

вісім та вісім шістнадцять

Повторить! учитель каже

два та два чотири

чотири та чотири вісім

вісім та вісім шістнадцять

 

Та ось птаха-ліра

пролітає по небу

дитина її бачить

дитина її чує

дитина її закликає:

Порятуй мене

пограй зі мною

птахо!

 

Тоді птаха спускається

і грається з дитиною

Два та два чотири…

Повторіть! учитель каже

але дитина грається

ф птаха грається з нею…

 

Чотири та чотири вісім

вісім та вісім шістнадцять

а шістнадцять та шістнадцять що дають?

Не дають нічого шістнадцять та шістнадцять

особливо ж тридцять два та тридцять два

на будь-який манір

й вони зникають

 

А дитина заховала птаху

в парту свою

і всі діти

слухають її спів

чують музику

а вісім та вісім йдуть геть

за ними два та два й чотири та чотири

залишають клас

і вже навіть один та один не дають двох

бо один та один теж зникають

 

А птаха-ліра грає

а дитина співає

а вчитель кричить

Коли вже ви облишите блазнювати!

Але й решта дітей

слухають музику

і стіни класу

мало-помалу розвалюються

а шибки перетворюються в пісок

чорнило стає водою

парти стають деревами

крейда стає глиною

перо стає птахою

 

 

У КВІТНИКАРКИ

 

Чоловік зайшов до квітникарки

квіти вибрав

квітникарка обгорнула квіти

чоловік засунув руку до кишені

гроші відшукати

гроші щоб за квіти заплатити

в той же час

він рукою ухопився

за серце і упав

 

Отоді ж як він упав

металевий гріш скотився на підлогу

на підлогу впали квіти

одночасно з чоловіком

одночасно з грішми

квітникарка вціпеніла

тільки гроші не дзвеніли

квіти переламані лежали

чоловік лежав померлий

ясно всім що все це дуже сумно

і потрібно щось робити

квітникарці та вона уся заціпеніла

і не знає

із якого боку починати

Бо ж до чого клопоту багато

з цим померлим чоловіком

з цими переламаними квітами

з цими грішми

з грішми що ще котяться

і ніяк не хочуть зупинитись

 

 

ЗАКОХАНІ ДІТИ

 

Закохані діти навпроти дверей ночі

обнімаються стоячи

і прохожі вказують на них пальцями

та закохані діти

не для них там стоять

бо й навіть їхні тіні

що тремтять уночі

дратують перехожих

до люті до біснуватості

але закохані діти не для них там стоять

так давно стоять далі від ночі

і вище від дня

в сліпучому світлі їх першого кохання

 

 

ДЛЯ ТЕБЕ КОХАНА

 

Я пішов на базар пташиний

і я птахів купив

для тебе

кохана

 

Я пішов на базар квітковий

і я квітів купив

для тебе

кохана

 

Я пішов на базар де залізом торгують

і купив я кайдани

важкі кайдани

для тебе

кохана

 

І тоді я пішов на базар невільничий

і тебе я шукав

і тебе не знайшов я

кохана

 

 

ЦЕ КОХАННЯ

 

Це кохання

таке шалене

таке хистке

таке ніжне

таке розпачливе

 

Це кохання

прекрасне наче день

і мов сльота негоже

коли вирує непогода

 

Це кохання правдиве

 

Це кохання таке миле

таке щасливе

таке радісне

і таке кумедне

тремтить від остраху як в темряві дитина

і в той же час упевнене в собі

спокійне мов людина у м’яких долонях ночі

а як жахає це кохання всіх

бо ж через нього ті розмови

і обличчя бліднують через нього

 

Це кохання вистежене

тому що ми вистежуєм його

цьковане ображене затоптане доконане відкинуте забуте

тому що ми його цькуємо ображаємо затоптуємо

доконуємо відкидаємо забуваємо

 

І все воно оце кохання

Іще таке живлюще

І осонцене

 

Це твоє

це моє

 

Це воно було

для нас новим завжди

і не змінювалось ніколи

квітуче мов дерево

і трепетне як те пташа

палюче й животворне наче літо

і то дарма що ми з тобою

то розлучаємося то зустрічаємося знову

ми можемо забувати

а після згадувати знову

а ще збуджуватися страждати старіти

і навіть засинати

омріювати смерть

пробуджувати посмішку і сміх

молодшати

а кохання наше таким же буде

живучим як бажання

жорстким наче пам’ять

дурнуватим наче каяття

непевним наче спомин

холодним як мармур

прекрасним наче день

тендітним як дитя

ось посміхається вдивляючися в нас

і з нами говорить не кажучи нічого

і трепетно я слухаю його

і я благаю

волаючи до тебе

волаючи до себе

я молюся тобі

за тебе за себе і за усіх закоханих

й за тих що не кохають вже

так я його благаю

за тебе за себе і за інших

кого й не знав ніколи

будь там

там де ти є

там де було давніше

будь там

не зрушуй

не відходь

хоч ми закохані

тебе забули

ти нас не забувай

на всій землі не маємо нікого окрім тебе

і не дозволь нам збайдужіти

щоднини все віддаленіше

і звідки б не було

вітай нас подихом життя

щораз усе заглибленіше в ліс

у хащі пам’яті

з’явився несподівано

нам руки простягни

і порятуй нас

 

 

ЛЕДАР

 

Ні хитнув він головою

але так сказав він серцем

так сказав тому що любить

ні учителю сказав

він стоїть

його питають

всі проблеми під питанням

раптом сміхом божевільним він зайнявся

й витер все

цифри і слова

дати й імена

фрази й пастки

і всупереч погрозам вчителя

під шушукання старанних учнів

крейдою всіх кольорів

на чорній дошці нещастя

він малює обличчя щастя

 

 

СЦЕНА

 

Вони сидять за столом

Вони не їдять

Вони не в своїх тарілках

Бо їхні тарілки знаходяться зовсім справа

Вертикально позаду їх голів

 

 

СНІДАНОК

 

Кави налив

у чашку

молока долив

до кави

цукру досипав

до кави з молоком

ложечкою

розмішав

каву з молоком випив

чашку відсунув

ні слова мені не мовлячи

запалив

цигарку

з диму кола

пускав

після попіл струсив

до попільнички

ні слова мені не мовлячи

ні поглядом не торкаючи

підвівся

і зодягнув

на голову капелюха

накинув

на плечі плащ

бо дощило

і пішов

у дощ

безслівно

безоглядно

 

А я

голову стисла руками

і плачу

плачу

 

 

СТУКАЮТЬ

 

Хто там

нікого

це стукає серце моє

у квартирі порожній

воно так стукає

поруч з тобою

там за стіною

 

Ручко смаглява на ручці дверній

не ворушись

зупинись

і лиш пальчиком двері відчини

 

 

ГАРНЕНЬКА СІМЕЙКА

 

ЛюдовикI

ЛюдовикII

ЛюдовикIII

ЛюдовикIV

ЛюдовикV

ЛюдовикVI

ЛюдовикVII

ЛюдовикVIII

ЛюдовикIX

ЛюдовикX

ЛюдовикXI

ЛюдовикXII

ЛюдовикXIII

ЛюдовикXIV

ЛюдовикXV

ЛюдовикXVI

ЛюдовикXVII

Людовик XVIII

 

а далі нічого

нічого далі

що ж це за люди такі

що не здатні

дорахувати до двадцяти

 

 

РАЙМОН КЕНО

(1903–1987)

 

ПОВЧАЛЬНИЙ УРОК

 

Наближтеся, курчата!

Всядьтеся ближче.

Я поясню вам,

що таке яйце,

з якого ви

з’явилися на цей світ.

 

Бачите?

Округле!

Ну, не зовсім…

Радше всього – овальне…

Зі шкаралущею тонкою.

Колір – білий,

хоча трапляється і жовтуватий,

кремовий також.

 

Іноді до шкаралущі

Соломинка прилипне.

А взагалі,

Здебільшого,

Соломинки нема.

 

А усередині яйця…

 

Але щоб зазирнути туди,

його розбити треба, і тоді

не появились би, курчатка, ви на світ.

 

 

ПРЕМУДРОСТІ

 

Треба жити, щоб щасливим бути.

Щоб нещасним бути, також мусай жити.

Цю премудрість (навіть – дві!) збагнути

Зміг філософ. Певно, вщерть пропитий.

 

 

ПРО МИСТЕЦТВО ПОЕТИЧНЕ

 

Візьмімо слова або два

покладьмо на вогонь слова

і почуття візьмім шматок

одвертості туди жовток

змішаймо знову на вогонь

чаклуймо вправністю дольнь

приправимо димом таємниць

присипмо ясністю зірниць

приперчім розумом

тепер

тепер сідайте й не сидіть

тепер пишіть тепер пишіть.

 

 

ЖАН ТАРДЬЕ

(1903–1988)

 

МАЛЯТКО НЕБУТТЯ

(Голос марфонетки – писклявий фальцет,

Гугнявий, надтріснутий, ламкий, цокотливий, беззубий).

 

А що мовлено?

– Нічо.

 

А що зроблено?

– Нічо.

 

А що думано?

– Нічо.

Чом не мовлено нічо?

Чом не зроблено нічо?

Чом не думано нічо?

 

– Н’існує нич!

 

 

ІДЕЯ

 

Я собі гадаю, що я думаю;

Я собі уявляю, що я існую;

Я собі міркую: значить, я існую.

Хоча в голові – жодної думки.

 

Ця ідея, що дуже подібна

до основних ідей

філософа Декарта,

стукнула мені в голову,

коли я

сидів за столом

ф різався в карти.

 

 

НОТАТКИ ЗДИВОВАНОГО ЧОЛОВІКА   

 

І та, що прийшла по дорозі,

і той, що приплив по ріці,

і решта –

мов пальці, ворушимомя

на чиїйсь руці.

 

–

 

Грюкіт дверей,

сходів скрипіння.

хтось йде геть, але – хто?!..

 

–

 

Тень розпросторюється, наче смерть.

Між ніччю

й днем

я коливаюсь.

 

–

 

Та не тремтіть же так!

Двері

зачинилися одні за другими,

і ось воно близько тепер.

 

 

ОПТИМІСТ

 

Зранку я дивився і дивився

у вікно дивився зранку

й бачив як йдуть мимо дітлахи

 

Через годину вже дорослі йшли

а ще через годину старі люди

їх невпевненою ходою зморщені та сиві

 

І тоді подумав я мій Боже

як же швидко вони старіють

 

Я ж щогодинно молодію

 

 

ПРОТОКОЛ

 

Спільників не мав.

Блукав, мов божевільний.

Бесідував з бруківкою.

Іноді вікнам посміхався.

Незримими сльозами плакав.

На питання не відповідав.

Наштовхувався на зустрічних,

Оскільки їх не бачив, здається.

 

Ми затримали його.

 

 

ВІДЬМА РАДИТЬ

 

(Перелякано, стишеним голосом, вам на вухо)

 

З настанням світанку

утримайтеся від сміху.

 

Знехтуйте порадами дерев,

та й відлуння не дасть вам втіхи.

 

Уночі темному лісові

ім’я своє називати

Боже боронь.

 

Не будьте з дощем запанібрата,

й снігу не набирайте до долонь.

 

Не відчиняйте широко вікон,

коли ви вдома,

аби раптом через скло

не зазирнули зорі,

з якими ви ще не знайомі!

 

Ви ради просили, й наскільки можливо

її вам дали, й вона вам допоможе:

Одначе – пильність і недовір’я! –

невідомо, що трапитись може.

 

 

САЛЬВАДОР ДАЛІ

(1904–1989)

 

ВЕЛИКИЙ МАСТУРБАТОР

(фрагмент)

 

Незважаючи на темряву що панувала

вечір ще навіть не наближався

до закраїн великих агатових сходів

де

натомлений денним світлом

триваючим аж до сходу сонця

великий Мастурбатор

притуливши свій ніс до оніксового паркету

зі своїми величезними заплющеними очима

лобом поїждженим жахливими зморшками

шиєю роздутою славетними фурункулами

де кишіли мурахи

був непорушним

умиротворений у ці вчірні все ще яскраві години

у той час як пліва що повністю закривала його рот

жорсткішала од нестерпності величезних коників

намертво позачіплюваних і понаклеюваних

якраз навпроти неї

упродовж п’яти днів і п’яти ночей

 

Уся любов

увесь схмелілий захват

великого Мастурбатора

розливались

в жорстоких візерунках фальшивого золота

що покривало його м’які та ніжні скроні

імітуючи

форму імператорської корони

тонкі закраїни якої наче листки акантово смагліли

подовжуючись

до розових безволшосих щік

спрямувати далі їх твердуваті жилки

аж до висот

алебастрово світлої потилиці

Для того аби надати дзеркальної схожесті старожитному орнаментові стилю непевного й покрученого який робить можливою мімікрію страху з ускладненою спорудою алеї та й зрештою для того аби зробити невидимийм або ж мало явним жаданий жах цього тіла – тріумфуючого підсолодженого напруженого здаленілого досконалого роздратованого зніженого вишуканого пригніченого видного виразного вистежуваного прикрашеного покараного – щодо людського обличчя то схожого на обличчя моєї матері

 

 

П’ЄР СЕГЕРС

(1906–1986)

 

ЯК СВІТ ПОЖИВАЄ

 

– Як світ поживає?

– А що ним журиться?!

Історія тягне

Його колісницю.

 

– А як там життя йде?

– Та що б із ним стало?!

Лиш серце старіє,

І зморшок чимало.

 

– Любов! Як – з любов’ю?

– Від частих дощів

Про неї забуто –

Нема д’ній шляхів.

 

 

ПОЕЗІЯ

 

Для зачаття вигадки і для її народження,

Для митця і для кустаря,

Для дійсності уявної, для мрії про конкретне,

Для сп’яніння од справжнього вина,

Для щонайвіддаленіших взаємоспоглядань,

Крізь тумани, що народжуються знову й знову.

Для передумови зустрічей,

Для клопітливого життя,

Для пам’яті, що в русі ненастаннім –

Повітря, яким дихає майбутнє – П О Е З І Я.

 

 

ПРО ФЕНІКСА ТА ПРО ІНШИХ

 

Фенікс – птаха незвичайна, що із попелу воскресла,

Стала звичайною страхувальницею життя.

 

Жила у полум’ї казкова саламандра.

А зараз її ніхто не пригадує.

Зараз це – звичайнісінька грубка.

 

А Венера – таємнича зірка, покровителька закоханих усіх,

Нині – просто ліфчик. Звичайний ліфчик.

 

Ось воно як, поети…

 

 

ЖИЛИ ВОНИ ОТАМ

 

Жили вони отам, як здобич у кайданах.

Та ось їх сходження розпочалось –

Все вище східцями та ступенями, рівнем.

І мовчазно. Пітьму часів не раз було

Вони руками роздирали. Докладали на камінь – камінь,

На камінь – камінь… Не раби уже, а вільні –

Почувалися господарями у своєму домі,

Який, немов будова, кликав, закликав до праці їх!

А потім поодаль ставали і дивились

На творіння рук своїх – на ці портали,

На стіни надійні, які звели самі!

… Те Світло, що вело їх, мало ім’я –

С В О Б О Д А…

 

 

ДОБРА РОБОТА

 

Я оспівував мою любов, що їхала на чорних конях.

 

Та забрали коней вояки і любов за ними подалася.

 

Вони прогулюються іноді ще там,

куди не простягну долоней,

В світах далеких. І не відаю як їй із ними йшлося,

Не знаю. Лиш мені здається, що йде дощ,

а в неї похололи скроні.

Я оспівую моїх товаришів,

відкривши їм щонайщиріше обійми.

 

Та військовий обоз підійшов і друзів моїх забрали

І розкидали по всіх дорогах, як це можуть лише війни –

Мов собак. А вони ж скажено любити знали.

 

Я оспівував мою роботу, віддаючи їй до останку сили.

 

Та в поліції мені сказали: якийсь поет…, якісь справи… –

Нам люди зараз на шахтах потрібні!

І ось мене в лаву спустили.

 

Та завжди зі мною мої коні чорні та браві.

Так же щиро для обіймів розкриті мої руки – ліва і права.

І роботі моїй немає кінця – нескінченна оця лава.

 

 

БАССОРАНСЬКИЙ НАФТОГІН

 

Ні за гріш тут солдати життя віддали. Ні за гріш.

А назад їм нема вороття.

Не відчують знамена над ними які, і пісок,

він – гарячий? Холодний?

Для ріднини золотої й понині буравлять тут землю

їх мертві руки пожовклими нігтями,

 

І чиста кров убитих впливає в брудне річище

Бассоранського нафтогону.

А в кузні пекла полеглі вояки мабуть з чорного дерева

полум’я роздувають шалене…

А золото Колумба, «Стандарт ойл»,

а якщо ще трохи озирнутись назад,

То й Троя, Гектор, Пріам –

все це лише кільця на однім ланцюгу довженнім…

А щоб перемагати,

ми завжди мали добрі банди хоробрих солдатів.

 

Щоб перемагати, ми завжди мали закличні пісні

послужливих поетів,

Адже постанови акціонерних товариств

ніколи зацікавити не могли

Ні капітанів, ні генералів, ні сурмачів, ні навіть смерті,

Що так порозкошувала на Боссоранському нафтогоні.

де невинні, мов діти, солдати полягли.

 

Барабани, бийте! гуркотіть, автомобілі! – час настав карати

Зрадників, героїв, агентів таємних, вожаків.

Нема легенд! Уже й сліди Христа почали нафтою затікати.

Та хто й для кого, і навіщо б ті легенди нині переповів.

Гей! – реклама! реклама! реклама! –

фантастичні ростуть дивіденди!

Сен-Саван Грошей проголошує епоху Агнця золотого,

Агнця тучного.

Звичайно, не для всіх – лише для обраних! А бідняк?

Де він, де йде,

Коли на Бассоранському нафтогоні Справедливість і Право

завершують свою дорогу!

 

 

КАРАТИ? А КОГО КАРАТИ?

 

Карати? А кого карати? І за що? Аби свободу мати

У пристрасті до вин, у пристрасті до жінки;

Щоб відчувати перевагу дня над ніччю, сонця

Над припливами страждання од гіркот?!..

Карати… Вони любили карати, просто вдавлювати

Обличчя одурманених в пилюку

Часів минулих. Вони їх гнули, на коліна ставили,

Створювали ніч у їхній пам’яті,

Цим нещасним біднякам роти поганили гріхами,

Які самі вигадували. Вони були катами душі,

Що наміри свої уміли приховати в улесливих словах:

Говорячи про милосердя, були холодні, мов кинджали.

О, ні – вони не вбивали! Та вміли викрасти все справжнє

Життя із кожної хвилини. Навіть трава хилилася в їх бік.

Та хіба могли вони згасити жар чесних долонь!

… А тих, хто колінами вклякав на мармури церковні,

Життя обходило так непомітно,

А серця їх крижинками ставали.

 

ЯКІ МУРАХИ БЕЗУТОМНІ. ПИЛЬНО ЯК

 

Які мурахи безутомні. Пильно як

вибудовують в’язницю зі світла,

а світло те жолобить час, витворюючи з нього

тунелі в цім надзвичайнім замку, склепіння якого

тримається на ланцюгах.

Які мурахи безутомні. Пильно як

одна за одною піднімаються, носять –

о, як вони стараються

на будівництві замку! Хоча легенди ходять,

що з в’язниці той Принц утік, спустивши

вниз драбину, та бозна ще які розмови може

вітер принести, змушуючи повірити

в порожнечу, з якої виліпили монумент відлунню.

Хто ж все-таки житиме в печерах цих?

Хто все це для себе призвичаїть?

Від чийого помаху руки зійде сонце

І озолотить своїм промінням куполи замку?

І хто це бачитиме? Це будуть ті, у кому темінь

стане світлом, хаос організується,

а гнів і біль пощезнуть. Кажуть,

що навіть з нічого вже зводили такі замки.

І не вмирають будови ті ніколи.

 

 

ЯКЩО ЗАСНУ Я

 

Якщо зів’ю кубельце сну у серці часточки найменшої,

закраїни якої ще до всього хмурою роз’їдені водою;

якщо народжуюся в колисці, врізаній у серце велетня;

якщо я матиму за покривало сонце, а ніч, щоб жити в ній,

і якщо серце Всесвіту задзвенить

з пташками дикими у тон,

а ті пташки співатимуть у мене в серці,

тоді, можливо, в центрі оцього всього

й народиться троянда.

Плач відімре, та квітка житиме в саду.

І гомін весь, прибою гул, гудіння хвиль

замовкнуть, щоб троянду бачити і пахи її чути.

 

Дерева вмерлі знов зазеленіють,

щоб у звичні мандри вирушати

й, мандруючи, казати всім, що на узбережжі

високі хмари в вітри й на гадці вже не мають

богів померлих, бо ясно бачили самі, як оживало все

в тривалості квітки одноденки,

якій життя цей час подарував.

 

Адже все продовжується і все розпочинається знову.

А найсуттєвіше, яке живе лише у серці

і дивиться, і молодіє знову й знову

у тиші, що повернулася звідтіль,

де чути всепереможне дихання троянди.

 

 

ПРИГЛУШЕНІ РИДАННЯ

 

Приглушені ридання, ви помилились – ваш театр

і сцена ваша не отут. Ми появляємось,

немов палаючі світила,

в яких зіниці наші ще не спопеліли

і бачимо ми їх очима. Вриваємося в пустелю

безпросторну, безчасову – собі самим лиш вірні,

однак, ми не боги. Та ж ми подібні

до вас, хто нас мільйонами образливих ударів

принижував, не усвідомивши хто ми. Самі

ви – мертв’яки, а ми – живі по-справжньому.

І ось тому ми уникаєм вас. Ви кажете, що крила

Казкові нас підносять. Ми поміж вас живем.

Та не помітили нас ви – колоди помертвілі…

 

 

ТОЙ, ХТО У ЦІМ ЖИТТІ ПОБЛАГОДЕНСТВУВАВ

 

Той, хто у цім житті поблагоденствував

як у розкішному експресі

катапультований у це життя як правовірний

у серцевину полум’я

спалений на цім житті як на жаровні чарівниця

поперевертаний у цім житті

як шмат заліза у ковальськім горні

якщо мені домівкою багаття

якщо мій витвір головний пожежа

і якщо погляд ката мене скоробить до здригання серця

дивися чи з кущиків розквітнуть

несказанної краси троянди

як мислиш ти це опрозорене повітря скіптявіє

і здичавіє сад оцей

мене створили знову азбестовим феніксом аби покепкувати

подовше над моєю долею ти помилишся

у розрахунках щодо мене чи краще всього приготуєш

переможний засіб супроти нескінченного жаріння

що наближається і величаво своєю владою його погубиш

 

Так смолоскипи варварські відсвічували

в очицях збожеволілих сліпців

коли палали їх останні захистки будинки наші

 

Та про троянду думай троянду

 

 

АНДРЕ ФРЕНО

(1907–1990)

 

ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ

 

Життя іде, куди я його веду.

А веду я його на прогулянку.

І, йдучи, пильно стежу поглядом за ним

На вулиці неспокійній,

На цвинтарі,

Де прогулююсь

Між могил спокійних,

І де кожен похвальний,

Хто б не був він,

Мені близький,

Тому що злості не має

До мого сміху,

Яким раптово осяюю життя

Отут, біля могил.

 

 

ЯКЩО ВЖЕ ВІН

 

Якщо вже він

Нічого не бажає

Хоч раніше бажав надмірно

 

Якщо вже він

Нікого не кохає

Хоч раніше кохав надмірно

 

Якщо навіть колись наважився він

Коханням сирену приручити

І не домігся взаємності

 

Якщо він анітрішечки не вартий

Уваги нашої

Хоч так її прагне

 

Якщо він навіть і безсилий і причинний

 

Маймо співчуття до нього

 

 

НОТР-ДАМ

 

Куди

вздовж берега дня ідеш ти

в мантії,

зітканий з нев’янучого листя та химер?

Перед величчю твоєю ясною

блідне все:

і кущі хмарин,

і пунктири дахів черепичних,

і дощ, що … накрапати став.

О, дозволь мені йти за тобою,

незрівнянна юнко, що на галявині Парижа,

Зашарівшись, посміхаєшся до нас.

 

 

БУДИНОК ДОСКОНАЛИЙ ЗБУДУВАВ Я

 

Я в ніжний камінь втілив мрію – мій будинок,

щоб кошенята виростали в тім будинку,

щоб мишенята одне одному всміхалися у тім будинку.

Щоб на відкриті його вікна голуби сідали

І туркотіли лагідно хоч півгодинки,

Допоки сонце неосяжне у його куточку кожнім заяскріє.

Щоб діти грались там з незримим чаклуном,

Себто з вітром теплим і з каштанами.

 

Отож том у й не має даху мій будинок,

і ні тебе, і ні мене немаає в тім будинку,

ні бранців, ні володарів, ні мудреців,

ні істуканів, ні підозрінь, ні остраху,

ні зброї, ні слів, ні вірувань,

ні дерев, ні товстелезних мурів, нічого крім – радості.

І це тому, що побудований він досконало, мій будинок.

 

 

АВТОПОРТРЕТ

 

Сумовитий та буйний зір

увесь перлинно непрозорий

Мова нелегка дикою первісністю своєю

Густа немов проміння зір в тумані

Слова шалені

й навіть

безрозсудні

як телята в пору неповного місяця

Точні наче голос барабана

похованого недалеко

що калатає б’є змовкає й знову починає

Зеленіючи мов цвіль що роз’їдає власний мур

ще й посміхається при тому

Нечулий до щастя

Без прагнення зайняти місце за яке б мені заздрили

Не звертаю з дороги що наближає кінець мій сумний

кумедно поводячи очима

та літерами «р»

черпаю тепло та світло з вугликів дитинства

що ще не згасли

від усього іншого відрікшись

встає поволі

людина світлоносець

 

 

БЕЗ КОХАННЯ

 

Мене кохання

не боїться

Я йому

наготував

учту буйну

з життя мого –

хай бенкетує!

Єдине, що прошу я в нього,

Це – мене пошкодувати

І серця мого не покидати.

 

 

НЕ МАЮЧИ ЛЮБОВІ НІ ДО КОГО

 

Не маючи любові ні до кого,

іде він

крізь яскраві зарослі світла

і світ увесь для нього

мінливий і хиткий, неначе море.

Сяючи усмішкою відчаю,

чи зможе він цей відсвіт донести

до своєї так близької могили?

 

 

ХТО І ЩО У ВОЛОДІННІ МАЄ

 

Хто і що у володінні має за цією огорожею? Кому

належить гора з упорядкованими схилами,

ці стіни, що так багато витерпіти можуть,

цей колосистий урожай і оливкові гаї – чиї?

Твої вони: дім? Сад?

ставок з безцінною водою?

і дитина, що грається в саду7

Ну хто їх зможе втримати, ну хто? –

ці стіни, що ось-ось впадуть;

спадщину, яку все-таки розділять,

і ці колодязі з водою невичерпною?

Вигас рід. Імена постирались. На могилах,

зарослих мохом, їх не прочитає вже ніхто?

ну, а скелі, а вітер, а смерть – вони чиї?

 

 

МАЙБУТНЄ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ВОСЕНИ

 

Р.А. ТАРУ

 

Вуста майбутнього, вже осінь вас відкрила,

то ж швидше говоріть мені про мою долю,

хай хрускотом дерев сухих, слабких, хай покликами ланей

на тлі важкого дихання Німеччини.

 

Ця безземельна країна ще не все поховала,

незважаючи на пісок, нрезважаючи на сосни,

та на білявих людей, що на конях гарцюють,

зараз вони – казарменна армія єфрейтора-короля.

 

Аромат вологого листя на землю валить моє піщане тіло,

що виросло разом з дюнами та виспівами цементу.

 

Потріскують гілки обгорілі на землі плодючий.

вітер несе багранець у ліси.

Ти мучишся, ти кров’ю харкаєш, Німеччино туману.

Це ти народжуєш, о земле-мати, о дочко осені зіпсутої.

 

О сіячко туманів, ти зачарована

своїм тілом великим, яке розбухає

і розгалужується на повному вітрі.

Куди йдеш ти, хто світ збурює в перівод власного бродіння?

І я проникаю в подих малярійної троянди,

і я шаленію в труді твого проростання.

І вже коли скінчиться все, людина бризне чистого світла,

води чорної, щедрості мого неспокійного обличчя.

 

Яке все тут сумне, яке усе тут сите.

і більше нічого тут не бачу.

Ти помилилася в мені.

Ти торжествуєш з твоїми осібними учасниками.

А я  обранився уже об твою озброєну весну.

На обличчі твоєму я вже не бачу тих знаків таємничих,

які до поступу кликали і які ще живуть на моєму обличчі.

Я захищатиму кольори мого роздробного герба,

та поглядів, що ледве дихають, але які – мої.

 

Прокричала сирена, дикі гуси відлетіли,

Ельба запаростилась буксирами.

Поміж прадавнього рокотання,

що ще переливається у моїх венах,

я чую, як тремтить поклик предків мені невідомих.

Та я ще не можу впізнати обличчя тих,

хто марширує рука об руку темною дорогою,

хоч зблисками своїми ті обличчя

раз-у-раз освітлюють мене тут серед ночі…

 

Сьогодні сонце заходило два рази.

В натовпі позіхаючих дерев та людей

ще не задзвенів для мене проблиск осені.

Я самотній. Я тепер чекаю той неясний гомін,

Що його ув’язнили у рух піску та сосен, монотонний.

 

 

БРАНБЕНБУРГ

 

Бранденбурзький Маркграф мене змусив пісок просівати

в соснах

для серця Бетонувальниці,

і цементом пульсуюча кров моя

аж до моїх сновидінь досягла.

Стіни товсті із пітьми виривалися в перших

променях дня

і над вечір берези блукали, наче фламінго.

Став чорногуз продовженням дзвінниці Кітзобель

він ще пролетить над моєю спустошеною країною,

лицарська оздоба якої – коні мертві і сльози,

що не доспіли ще зовсім для того,

аби стати перлинами, які викуплять нас.

Він ще пролетить над життям, що на мене чигає,

і яке поки що вмерло

в Бургундії і в Парижі.

І Нотр.-Дам обличчям до мене повернеться

і мені посміхнеться,

як старша сестра наших наречених.

Я працюю лопатою, та до сонця, що ось-ось зайде,

Всі мої устремління.

 

І стікає пісок по моєму обличчю.

 

 

ЖАХЛИВИЙ ШЛЮБ

 

Жанові ЛЕСКУРУ

Жахливий шлюб небес із подорожнім.

(ЖЛ.)

 

Що це – бурун, чи іржа, чи уже

поголос ярмарки,

переливання морів рознуртованих,

чи

гул гопцювання на вигоні,

чи битва хмар у похмурому небі?

 

Розкорковані бочки котяться всією землею.

Розпаленіле дихання дикунів

про їх наближення свідчить.

Підминаючи всі перешкоди, через гори,

що бурунькою блакиттю, трощачи зціплення

міст блукаючих та поглядів, та трави,

котяться, котять, накочують

непереборним сп’янінням, вони – новобранці.

 

Котра наречена судилася кожному? Її вони шукать.

Та саме це пережовкле проміння

про їх прихід сповістило

на верфі,

в парку, де кущ здичавілий всміхнувся,

в кіптяві задушливої злоби сталеплавильні.

Переслідувачів переслідують вибухи,

що завмирають раптово,

на всіх підйомах поспішають ці гості,

та вони вже, можливо, на тім повороті, про який мріяли,

і все ближче кроки нареченої,

і радість її обіймів усе ближча…