ЕЖЕН ШАТЛЕН

(1829–1902)

 

ПІСНЯ ЮНОГО КОМУНАРА

 

Каже батько: – Пісні Мають гальський в нас дух. Біль за радісні дні В тих піснях не потух.   В пісні сила жива, В пісні сміх наш не згас. Той, хто щиро співа, Щастя хоче для нас.   Поети Куплети Складають не дарма, Бо звісно, Що пісня Мов кригу, зло лама.   Я співаю і йду, Може б волю я стрів, Може край де знайду Без тюрми, без панів.   Хай до горя я звик – Мужність з горем злились: Буде раб-трудівник Переможцем колись.

Горе, горе брехні! – День майбутній ясний. Пролетять чорні дні, Мов безрадісні сни.   Буде гробом наш вік, Хижі злидні, для вас. Звідси зачне свій лік Сонцерадісний час.   Крізь пісенні ряди, Як весняна вода, Прийде Правда сюди – Повноправний газда.   То ж розкрильмо пісні, Славмо завтрашнеій день – По дорозі одній Нас Комуна веде!   Поети Куплети Складають не дарма, Б звісно, Що пісня Мов кригу, зло лама.

 

 

ЛУЇЗА МІШЕЛЬ

(1840–1905)

 

* * *

Коли народ, німий іще сьогодні,

Як океан всесильний зашумить,

Як за волю вмерти годні,

Комуни прапор знов замайорить.

І ось ми знов – ряди! ряди! колони!

Йдемо! йдемо! йдемо з усіх доріг!

Ми світло дня несемо на долонях

І чорна ніч нам падає до ніг.

 

 

* * *

Республіка Всесвятня сходить

Крізь чорні грози до людей.

Вона окрилює народи

Добром і щастям, як дітей.

 

На сході світиться багряне

Крило весни – світанний май.

На бій, народе мій коханий,

Великий мій, на бій вставай!

 

 

ФРАНСУА КОППЕ

(1824–1908)

 

СМЕРТЬ ПТАХІВ

 

Щовечора мені спокою не дають

Думки про смерть пташат в засніженім гаю.

 

В холодні й хмурі дні одноманітних зим

Знов снігу намело у гнізда вітром злим.

 

Під небом сірим холод з голодом взялись

Й замордували насмерть пташечок малих.

 

А навесні поміж розпущених квіток

Ми не побачимо маленьких кісточок…

 

Скажіть – кого і де мені спитати:

– Куди пташки ховаються вмирати?!..

 

 

ПОЛЬ ВЕРЛЕН

(1844–1986)

 

ОСІННЯ ПІСНЯ

 

Стогоном голим

Кололо, коле

Скрипки крило;

 

З осінню кволо

Серце боролось –

Знемогло.

 

Блідне мій подих –

Північ надходить

Дванадцять б’є.

Та серце чуле

Про дні минулі

Лиш спомин п’є.

 

Бреду, мов п’яний,

Вітер поганий

Несе мене.

Листе зів’ялий,

Що ми тут мали?

Сумне…, земне…

 

АРТУР РЕМБО

(1854–1891)

 

ВРАЖЕННЯ

 

У синю літню ніч довіряюсь я стежкам,

Що тонуть у хлібах, у травах сріблуватих.

Я, мрійник, волю дам очам, губам, рукам,

І буду буйний чуб у вітрові купати.

 

Тоді хай сплять думки, тоді хай сплять слова.

В душі любов палка проти вітрів повстане.

Безцільно буду я, мов циган, мандрувать,

Щасливий, наче поруч йде кохана.

 

 

 

ГОЛОСНІ

 

А – чорне, біле – Е, червоне – І, зелене – U,

О – синє – голосні!

Я тонко чую вас, живих; ваш дух!

А – мов корсет на кожній з чорних мух,

Що обліпили, тухлі, в смороді страшнім,

 

Ці багна мороку; Е – ніжність пари, слід човна,

Білявий принц, чи ніжний шепіт віт;

І – пурпур, хвора кров, хмільних богів привіт,

Гнів неба, чи коханих губ усмішка чарівна;

 

U– сонця німб у моря глибині,

Мир пасовищам та глибокій борозні

Заораній в чоло землі для радості людей;

О – твір Кларони¹, повний дивних звуків,

Чи тиша на вустах землі та неба духів;

О – це Омега, це останній блиск її очей!

 

¹ Кларона (1723–1803) – французька трагічна актриса і драматург.

 

 

 

МОРІС МЕТЕРЛІНК

(1862–1949)

 

 

ДО СЕСТЕР

 

Тридцять років, милі сестри,

Я бродив, блукав.

Я шукав невпинно, сестри,

Я його шукав.

 

Я за тридцять років, сестри,

Посивів – зима!

Та воно є скрізь, о сестри! –

І в той час – нема!

 

Пізній час для мене, сестри,

Поможіть мені.

Серце я втомив, о сестри,

Та душа – в огні!

 

Вам шістнадцять, милі сестри,

Марно не сидіть,

А беріть мій посох. Сестри,

І шукати йдіть.

 

 

ЧОРНІ ДНІ

 

Це – дні бажань, що не збулися,

Це – сни жахливі в синю рань…

Тут мрії крові напилися:

Це – дні погаслих сподівань…

Кого ж боятися сьогодні?

На небі – жодної зорі,

Лиш – лід нудьги, лиш – лід холодний,

Та бродить місяць у дворі…

 

Ридаю зраджений судьбою:

В сльозах душею я вже згас…

Ми – птахи на снігу зимою –

Сам Господь Бог забув про нас!..

Та жду я сонця – хай постукать

У те вікно, де днем я снив,

І обігріє сині руки,

Що сивий місяць морозив.

 

 

ПОЛЬ ВАЛЕРІ

(1871–1945)

 

ФЕЄРІЯ

 

О! місячне проміння, як видіння

Шовків сріблястих і легких спідниць

На скелях мармуру, де плинуть мрійні тіні

В серпанках, в перламутрі колісниць.

 

Шовкові лебеді черкають очерет

Шовковим пір’ям, ніжно світять крила.

І снігові троянди, наче мед,

Роняють сльози на біляві хвилі…

 

Це все живие?.. пустеля насолод,

Де мре цей ніжний хлюпіт сонних вод,

Як відгомін таємних мрій кришталю.

 

Тіла троянд колишуться, тремтять,

Як дикі зойки діамантних далей.

Й біжать за днем, за казкою біжать.

 

 

АЛЬФРЕД ЖАРРІ

(1873–1907)

 

ВЗУВАЧКА

 

Співанка, яка змушує червоніти негрів і прославляє Татуся Юб’ю

 

«Ти не чіпляйся, Ми ж не малі, А роззувайся, Як йдеш люлі!»   Побачиш скоро, Як будем йти, Ніжну прозорість В джунглях густих.   Каже негриха На це сюсю: «Ваш скальп взмуть тихо, Й голову всю!»   На річці – в’юнці Татусь Юб’ю Вказав дикунці Свій хухуюн.   Аж хашарілась Струнка лю-лю: «Чи я здуріла? – На це дивлюсь!..»   З гарячим блиском Сутінки п’ють Тотоша дика Й Татусь Юб’ю.   Поглядів гами – Пристрасть жива: Мов на пергамент Лягли слова.

Пан благородний В її очах Почати годний Цей «Альманах»   Тут хвилі хіті Вихлюпне вам Те, що й не світить Диким жінкам.   Шукай ладунок, Не будь гордяк: Півпоцілунок – Теж добрий знак.   Із Малабара Дикунка ця Любовні чари П’є без кінця.   Зникає цнота У цім раю. Всеп це – робота Татка Юб’ю.   «Ти не чіпляйся, Ми ж не малі, А роззувайся, Як йдеш люлі!»

 

 

ФЕРНАН ГРЕГ

(1873–1960)

 

МЕНУЕТ

 

Менуета сонна злива

Сумом серце розбудила

І я – в плач!

Сум той ранить серце чуле,

Сум той купаний в минулім.

Сум… біль… плач…

 

Журні співи клавесина

Стогнуть, плачуть, кличуть, линуть,

Тануть в сон.

Мов пастелі днів колишніх,

Оживуть, всміхнуться в тишу –

Тануть в сон.

 

Хвора пісня тайних болів

Сум на сльози поколола –

Сльози… біль…

Біль прощального ридання…

Він – останній? Не останній?

Ніжний біль

 

Тоне, тане в теплім вирі

І насмішливий, і щирий –

Так сумний!

Менует – прощання трунок,

Стогін… посміх… поцілунок

Так сумний!

 

 

ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР

(1880–1918)

 

МІСТ МІРАБО

 

Попід міст Мірабо тече Сена

Відносить любов

В цьому плині щоденнім

Радість змінює сум навіжений

 

Ніч надходить годинник б’є

Дні минають, а я ще є

 

Одне одному руки дали ми

Попід міст наших рук

Час підступний незримо лине

В хвилях Сени проноситься мимо

 

Ніч надходить годинник б’є

Дні минають, а я ще є

 

Відпливає любов як ці води

Відпливає любов

І в житті, що проходить

Вже й Надія снаги не знаходить

 

Ніч надходить годинник б’є

Дні минають, а я ще є

 

Дні за тижнями линуть буденно

А любові нема

Відпливла неспасенно

І лише попід міст Мірабо тече Сена

 

Ніч надходить годинник б’є

Дні минають, а я ще є

 

 

 

РЕЙНСЬКА ОСІННЯ ПІСНЯ

 

Діти вмерлих ідуть

погратися на цвинтар

Мартін і Гертруда, Ганс і Анді

ще жоден півень сьогодні не заспівав

кікірікі

 

Бабусі чвалають

сльози гіркі проливають

а добрі осли

ні з того ні з сього кричать і-го-го

і тихенько з’їдають квіти

якими могили укриті

 

Нині день поминальний

і за душі всіх вмерлих

діти й бабусі

на кожній могилі католицькій

палять свічки

і вуалі бабусь

і хмарини небес

мов борідки цапині

 

Повітря дрижить од полум’я й од молитов

 

Цвинтар це прекрасний сад

там хиляться іви й цвіте розмарин

Сюди наших друзів несуть хоронити

йой як вам добре на цвинтарі гарнім оцім

вам підбрехачі зачаровані пивом

вам старці сліпі наче доля

вам дітки померлі в колисках

 

Йой як вам добре на цвинтарі гарнім оцім

вам бургомістрам бундючним старим

вам радникам регентів

і вам цигани без документів

вас життя перемеле

а як в землю прийдеться лягти

з ваших ніг понад вас виростуть ваші хрести

 

Вітер з Рейна пугукає разом із совами

гасить свічки

але діти їх знову запалюють

і листя мертве

вкриває останні прихистки мертвих

 

Діти померлі іноді з матерями говорять

дівчата померлі жадають вернутись назад

 

З тобою прощатися найстрашніша із мук

осінь повна обрубків рук

йой та ще ж бо це листя померле

руки рідних померлих

криваві обрубки рук

 

Нині плакали ми так довго

плакали вмерлі з їх дітьми й старими

під небом без сонця

над могилами повними сяйва

 

А коли ми йшли геть

вітер в спини нас підганяв

 

Під ногами у нас перекочувалися каштани

шкаралущі яких розкривались мов рани

і були схожі на серця мадони

самі тіла яких згідно легенд

подібні до каштанів переспілих

 

 

ПАБЛО ПІКАССО

(1881–1973)

 

8.1.59

 

побіля колодязя на зеленій траві

здоровенний парубок спав майже що голий

зодягнутий лише у ведмежу чи в овечу шкуру

поміж двох чи трьох сторін світу

які перетворилися у дерев’яних жаб і куріпок

зсередині і зовні

окрушини лежать  і мокнуть на печі

разом з мулетами й шовковими простирадлами

та металевими покривалами

яйце надто швидко зварене

миттєво перетворюється в пловеніючий жар

курчатко і шмат кавуна

і завислі над ним ворони

нічого більше лише очікуюче тамбурина крило сосни

і торочки покривала що потрапили у пастку

пд пупком камінних брил

викрики і приспіви розкидані повсюдно

двері розмальовані широким товстим пензлем

під шматком заціпенілого неба

яке стоїть наче вартовий біля колиски

виблискуючи крихітками й свистками

над будинком викинутим в море

де муха що обпалилася об край грубки

охолоджує свої ніжкі на крані рукомийника

 

9.1.59(4)

 

коли листоноша дізнався що чинила дівчина

на тканині кольору стиглого жита

він підняв її і накинув на неї

свій плащ із блакитного оксамиту і помолився богу

на підлозі стояли глиняні глечики

за вікном квітнув жасмин і басували бики

дівчина сіла вишивати на сорочці візерунки

але переплутувала нитки й недоставало тільки

генеральші і її дочок

аби розпочалося свято

а дівчина схлипуючи зовсім переплутала нитки

справа в тім що не врахувавши важкості матрасу

вона притрощила собі хребет

і аптекар вирішив її оглянути

але це порушувало порядок свята

встановлений Господом і тому

все менше надії зоставалося на його милість

 

 

ВАЛЕРІ ЛАРБО

(1881–1957)

 

МАЛЮНОК

 

Одного дня у Харкові

в простонародному кварталі

(О ця південна Росія, де всі жінки

з їх білими хустинами на головах

схожі на Мадонн!),

я бачив молодичку,

що від колодязя ішла,

й несла, точнісінько

як у часи Овідія,

два повні води відра,

що звисала з дерев’яного коромисла,

яке погойдувалося у такт

її плечам і шиї.

Я бачив, як зодягнутий в лахміття

хлопчак

наблизився до неї

і сказав щось.

І вона зробила тілом рух такий,

що із коромисла одне відро

торкнулося землі,

і стало врівень із губами хлопчака,

який став на коліна,

щоб води напитись.

 

 

ЛИСТОПАДОВИЙ РАНОК БІЛЯ АБІГДОНА

 

Гори в тумані,

під блакитняво-попелистим небом.

Які вони високі і прекрасні!

О ясносте ранкова,

перемішана із туманцем і сонцем!

Іду в ранкову прохолоду,

уздовж садів,

уздовж річки Тамізи,

яка нашіптує мені сонети Самена¹,

іду малознайомою землею,

маловпізнаною,

подібною до країни фей

цього післяосіннього ранку…

О зачаєна природо,

таємничі краєвиди,

ви нагадуєте мені

гігантські міські квартали,

вповиті імлою проспекти.

 

Ви зачаїли у собі

грандіозну химерність урбаністичного крайнеба.

 

¹ Альбер САМЕН (1858–1900) – французький поет.

 

 

ПАНІ ТЮССО

 

Мені здається, що вся мудрість світу

зачаєна в очах оцих панів воскових.

Я б хотів, аби мене –

випадково! Ненавмисно! –

зачинили на цілу зимову ніч

із ними разом

у тій залі, де згруповано злочинців,

справжніх воскових злочинців,

з обличчями вилискуючими,

з очами тьмавими,

з тілами – із чого?! Якими?!

Але ж чи мають бути вони тут?

бо ж для чого їх вистежували,

ловили, спалювали на електростільцях,

вішали –

для того, аби їх мовчазні постаті височіли отут?

З очима, які вже не можуть навіяти

отих жахів, того заціпеніння,

але які на вас дивляться

звідусіль і без кінця, нескінченно.

Чи заплющують вони очі

бодай би на ніч?

 

 

МОЯ МУЗА

 

Я оспівую Європу,

з її залізницями і театрами,

із сузір’ями її міст, і одночасно ж

я окреслюю у моїх віршах

здобутки інших часів:

шкуратяні щити, розмальовані в дикунські кольори,

рожевощокі діви,

човни з пахучого дерева, папуги,

стріли з оперенням зеленим, жовтим, голубим,

з незайманого золота кольє,

фрукти дивовижні,

арки різьблені,

і все те, що супроводило Колумба в Барселоні.

Мої вірші, ви дужі, мої вірши – золоті,

Бо в них натхнення тропічних флори й фауни,

Уся врочистість рідних гір,

Роги бізона, крила кондора!

Муза, яка надихає мене, – креолка,

Або – жагуча полонянка,

Яку лихий наїздник,

Перекинувши через круп коня.

Розташував у сідлі,

Де є чимало дорогих тканин,

Чаш золотих, килимів.

Й ти переможна своєю здобиччю,

о, Іланеро!

Мої друзі розпінають мій голос,

його інтонації,

посля полуденка

розніжені поемами моїми

(задосить лише наголошувати

Там, де це потрібно).

Я погойдуюся в такт

зачаєному ритму,

я цей ритм не дуже розумію,

але відчуваю – він в них є.

О, Діано, Аполоне,

величаві неврастенічні боги,

повелителі злющі,

чи не ви, бува,

мені ці наголоси диктували,

чи все оце – омана, щось

народжене в мені самому –

бурчання в череві переливчасте?

 

 

ОБІТНИЦЯ ПОЕТА

 

Коли я вмру,

через багато років,

коли два кеби зіткнуться в тумані,

немов сьогодні (речі – незмінні),

хотів би я покласти мою холодну руку на чиєсь чоло!

На чоло того, хто виспівує, сидячи в авто,

і проминає Бромтон Роад, Марілебон і Олборн.

І, думаючи про літературу, придивляється

до високих чорних монументів

у повітрі жовтому й густому.

Хотів би бути я думкою ніжною і тьмавою,

яка зроднилась таємниче у міському гаморі

й призупинилась на хвилинку відпочити

у вітрові, який її відносить –

у ярмаркові суєти заблукала дитина;

в просторі вічності саме ця думка,

у стилі Пуссена,

ляже простою оздобою

на мої творіння,

немов правічний мох.

 

 

МАСКА

 

Сідаючи за стіл письмовий, зодягаю на обличчя маску;

Так, маску в давньому венеціанськім стилі:

Продовгувату, нап’яту на чоло похмуре,

Від чого лице

Стає пикою, прикритою білим сатином.

Сівши за стіл, і, повернувши голову,

Я споглядаю себе в дзеркалі,

Анфас і повернутим в три четверті себе там бачу,

Цей профіль дитячий і шибенкуватий люблю.

О, мій читачу, брате мій, до тебе я промовляю

Крізь маску цю бліду й сяйливу –

Прийди й важким цілунком пропечатай

Цей лоб похмурий, ці поблідлі щоки,

Чи й навіть можеш обпертись на мою фігуру,

Постать худющу й благомрійну.

 

 

ШАРЛЬ ВІЛЬДРАК

(1882–1934)

 

ПІСНЯ ПІХОТИНЦЯ

 

* * * Якби я каменярем був, то сидів би при дорозі під палаючим літнім сонцем і дробив би каменюччя, широко розклавши ноги.   * * * В улоговині дрімучій, що сховалась в дикій хащі, є стара каменоломня, вже давно людьми забута –   промінь сонця не доходить, навіть дощ туди не капне, тільки птаха заблукала розворушить сонну тишу.   * * * Я сліпцем хотів би бути, що на паперті церковній в стоголосій ночі мріє, час леліючи у собі, мов нічне повітря, чистий спів вихлюпуючи з серця

* * * Я б хотів солдатом бути, котрого убила перша куля в перший день війни.   Окрім праці оцієї я турбот не мав би інших. В полудень, в тінь відійшовши, хліб водою запивав би.     Улоговина ця – зморшка на чолі землі прадавнім, небом проклята яруга.   Під сухим кущем терновим я хотів би там лежати !     Ні про що не має дбати, бо життя жорстока хвиля кинута його на берег, так що в течію життєву вже – сліпого! – не повернуть ні любові, ані ненависть.

 

 

БЛЕЗ САНДАР

(1887–1961)

 

ГОЛОВА

 

Архипенкові

 

Шедевр образотворчого мистецтва гільйотина

На пласі

Народжується вічний рух

Відомий кожному секрет Колумбового яйця

Яйцу з фундаментом надійним яйце першовідкривача

Архипенкова скульптура перше овалоїдне яйце

Яке тримається на власній внутрішній рівновазі

На місці найрухливішім

Мов настільки розкручена дзиґа що здається уже нерухомою

Швидкість

Це ж Архипенко зняв із неї кожу

Різнокольорові хвилі

Різнокольорові зони

І мчить і кружить в глибині

Оголена

Нова

Тотальна

 

 

МАРК ШАГАЛ

(1887–1985)

 

ТЕ МІСТО ДАЛЬНЄ

 

В мені дзвеніть

те місто дальнє,

церковки білі –

наче крейда, білі –

церковки дальні

й синрагоги. Двері

відчинені. В розквітлий сад –

в зеніт летить життя,

мчить на шумливих крилах.

 

В мені живуть

вузенькі вулички,

надгорбки сірі – на схілі, де лежать

в горі євреї благочестиві.

 

В мазках і в фарбах,

в світлі і в тінях

оту свою картину бачу –

о, якби

обвити мою душу

могло те полотно!

Мій шлях весь в полум’ї. Вогнями

відсвічують роки.

скільки раз до мене

той світ вві сні, мов наяву, з’являвся,

а я – де я?!

Бог зна де загубився.

 

Мене ви не шукайте. Не знайду

Себе я сам. Своє життя

Покинув я, й – пішов…

 

Собі сам викоплю могилу

і ляжу, і в сльозах втоплюся.

 

 

ПОЛЬ ЕЛЮАР

(1895–1952)

 

УСЯ І НАЗАВЖДИ

 

Трепетно закохана ти свою оголеність

Приховуєш усмішкою а слова любові

Оголюють тебе твої шию і грудь

Твої стегна й повіки

І я в очі цілую тебе

Щоб з’явилась ти переді мною

Уся назавжди.

 

 

КЕПСЬКЕ СЛОВО

 

Грошам готівковим варто довіряти

Як захованому сонцю

Грошам готівковим як землі безокій

 

Мов холоду в якім тепло лиш черв’якам

Грошам безготівковим бо й саме довір’я

На череві по паркету повзе до них

 

Кров навіть кров із грошей

І нема людини на землі

Яка б жодного разу

Жодного б разу грошей не тримала в руках

 

 

БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ ПОЕЗІЇ

 

Очам й пальцями я вивчаю усмішки

Раннім ранком задрімані трави

Що розпросторюються завбачивши отару

Грудь яка забула голод

Сором

Жінку цю спільницю чутливу

Кохання в’ялогог і небувалого кохання

Жінку заслухану в життя

В грозу ридання

В зелений острів тиші

 

Очами й пальцями я вивчаю усмішки

Я їх віддзеркалюю

Хто вони ласкаві ці істоти

Що перешіптуються мій спокій бережучи

Всміхаючись росі

 

Сонце м’якше аніж кротова шкура

Локон на чолі

Зламалась довга й непорушна ніч

Зірвалась горда маска

Ланцюг розсипався

 

Листочок прокільчується

Усмішка моя продовжує

Пальці мої і очі

Наша юність ніжно

Народжує світанок над землею

 

 

СОЛОМА

 

Солома перемішана з зерном

Дим перемішаний з полум’ям

Із горем жалість

 

 

ОГОЛЕНИЙ ПЕЙЗАЖ

 

Оголений пейзаж Де жити мені й жити Де ніжніють луги Твого тепла   Де в струмках грудей Віддзеркалився день Де стежиною двох вуст Розбігається сміх

Де струміють угору Птахи вій твоїх Де ні хмарини На чолі високім   Цей світлий світ Де з природою в згоді Тихо дихає твоя Оголена плоть

 

 

ВАГА ПЛОТІ

 

Я людина в порожнечі

Я глухий сліпий і німий

Лиш чорне мовчання цоколем піді мною

 

Я забуття неокрає

Абсолют нескінченних нулів

Самота без кордонів

День безхмарний ніч прозора

 

Інколи я беру твої черевики

І йду тобі назустріч

 

Плаття твоє зодягаю

І відчуваю твої грудь живіт

 

У твоїй себе бачу поставі

І пізнаю себе

 

 

ЛЕГКА МЕЛОДІЯ

 

Я дивився поперед себе

І в юрмі побачив тебе

У полях я побачив тебе

Я у хащі побачив тебе

 

Там де кінець моїх шляхів

На дні мук болів і тривог

Де збоку зостається сміх

Пройшовши воду і вогонь

 

Узимку влітку ти і ти

Зі мною вдома ти і ти

В моїх обіймах ти і ти

В моїх жаданнях ти і ти

 

З тобою я не розлучусь

 

 

* * *

 

Нам не дано зістаритися вдвох

Ось день

Непотрібний: час

Став зайвим

 

 

ТАМ  ДЕ ВИГОТОВЛЮЮТЬ ОЛІВЦІ

 

Остання ластівка

Плете корзину

 

Щоб денне світло втримати

Остання ластівка окреслює

Це покинуте око

 

Вечір клює

У села з долоні

Зерна теплого сну

Думки спокійної вам ночі

 

І я тишу викликаю

Тихісінько на ймення

 

 

ЖИТТЯ НАВЗАЄМ

 

Ніч не може бути глухою

Завжди десь є

Повірте

О повірте

В кінці турбот освітлене вікно

Вікно відкрите

Мрія там пильнує повсякчас

Сповнити бажання

Вгамувати голод

Б’ється ніжне серце

Чиясь рука

Уважні очі

І життя

Життя навзаєм

 

 

* * *

 

В ім’я твоїх високих дум

В ім’я очей що сонцем сяють

Гарячих губ що я цілую

Сьогодні завтра і завжди

 

В ім’я похованих надій

В ім’я сльози що вночі світить

В ім’я пролитих тайно сліз

В ім’я останньої усмішки

В ім’я усмішки малюка

І доброти що нас єднає

І квітів що плодами стали

На ощасливленій землі

 

Вім’я братів що ждуть нас в тюрмах

В ім’я згвалтованих чеснот

В ім’я катованих до смерті

Батьків братів жінок сестер

Щоб не втонути в прірві ночі

 

Серця наповнім чесним гнівом

Іржаві пута розірвім

Хай розквітає мрія наша

Невинна цькована завжди

Вона вже сонцем світанкує

 

 

ГАБРІЄЛЬ ПЕРІ

 

Є слова що жити помагають

Ви їх чули це прості слова

Слово теплота що пахне маєм

Слово радість сонце і трава

Слово мужність ніжнє слово діти

Слово мама тепле слово брат

І багато ймен звичайних квітів

Слово ранок слово виноград

Рідних сіл наймення пригадаймо

Слова мила радістю цвіте

Ще сюди ім’я Пері додаймо

Слово чесне світле і просте

 

 

ВИСНОВОК

 

Ота остання передсмертна ніч

Була вже найкоротшою в житті

А думка що не згасла ще зовсім

Палила кров в долонях помертвілих

Та власні серце й мозок остогидли

І сил він мав лише щоби стогнати

В і прірві того надлюдського жаху

Народжувався божевільний сміх

Ні він не мав товариша в житті

Хоч там жили десь міліони й міліони

Та їх лиш ненавидіти він міг

 

Вмирала ніч і день новий приходив

 

 

ЖОРЖ БАТАЙ

(1897–1962)

 

* * *

небуття не що інше аніж сам я

всесвіт не що інше аніж моя могила

сонце не що інше аніж моя смерть

 

мої очі – осліпла блискавиця

моє серце – небо

де грозує гроза

 

а в мені самому

у глибині найглибшої прірви

безмежний всесвіт – смерть

 

 

ЖАН КОКТО

(1889–1963)

 

* * *

Щоб обманути час, на дзигарі я маю

До дцадцяти звучань.

За звичкою хвальбу поспішно оминаю

Й шанобливістю повчань.

За звичкою ляга, немов корона, слава

 

За звичкою ляга, немов корона, слава

На втомлене чоло.

Нехай, лиш би любов, минуща і лукава,

Звела міцне крило.

 

То ж, молодий завжди, байдужий нагороди –

З книг досвід перейняв –

Придумую пісні, розваги, хороводи

Для завтрашнього дня.

 

Так ось чому мене смерть і морозить рівно,

І теплий ллє відчай.

Бо це ж вона мені на вухо шепче гнівно:

– Про зустріч пам’ятай.

 

Дозволь, хай люди йдуть. Дозволь, хай птах літає.

Лиш як попророста

Травою одяг мій у скелі, упізнаєш,

Що я – це ти, свята.

 

 

* * *

Я вічно без грошей, а, кажуть, я – багатий.

З відкритим серцем я, вважають, що – сухий.

Хто на мій дім таке тавро міг приладнати,

Який орел вжене у нього клюв твердий?!

 

Так янгол молодий сам слави блиск ховає,

Щоб зріла в тишині, мов потайний ручай.

Крилом, як батогом, по серцю ударяє:

Я, каже, хочу жить, а ти собі – вмирай.

 

* * *

Мій янголе, дозволь я погуляю в полі:

Не буде зрад – мене нічий не встежить зір.

Я в місті всім чужий з твоєї злої волі.

Хоч тут свій меч розплав, свій крижаний убір.

 

Ти подрімай. Облиш докори невеселі.

Причинне море б’є берег цей твердий,

У піні, наче у шампанськім, топить скелі,

Де бачу я спідниці та тугі зади.

Цей купіль пінистий приваблює героїв,

Хоч море теж – дракон, але чомусь – не зле:

Чуття всі оголю для купелі палкої,

Я серце оголю, в любові – немале!

 

 

* * *

Кожен раз, як я пустую,

Без страждань від протиріч

Янгол, Музин брат, гамує –

Знов мене вглибає в ніч.

 

Кожен раз, як я злостиво,

Меч здійнявши, йду на бій,

Серце, втомлене від гніву,

Янгол вводить в супокій.

 

Янгол цей, подіб’я враже,

Не засне ні на момент,

І ні раз мені не скаже

Чий, на що я – інструмент.

 

 

* * *

Моїх наступників привабить безперечно

Моєї вантажівки рух безпечний,

Пригоди, витівки, найперше ж – мій маршрут.

Це все в майбутньому. А що я маю тут? –

Мою любов сучасники лукаві

Не бачать на шляхах своєї слави.

 

Ось написали – «Міс». «Словник» змогли створить.

Мені не до смаку подібні автори.

За межі звичок не виходять люди.

Чи й після нас щось наше жити буде?!..

Якщо сузір’ям Діви стала дівка,

Яким сузір’ям стане вантажівка?!..

 

 

* * *

 

Мій янголе, в чистім житті Хвалю тебе, вийшовши з пекла. Хай ще на моєму взутті Багнюка, гріховна і тепла.   Хай бруд у душі заскоруз, Та є під ним ваіра в прощення. Мій янголе, брате всіх муз, Вклади мене спати, мов неня.

Ти бачиш на карті своїй Мої потаємні дороги. Прокинусь.., піду… Ти ж зумій Вести мене вірно і строго.   Мій янголе, дужий, крихкий, З ефіру, з металу і з м’яти, Пов’язка з твоєї руки Мордує мене, щоб не спати.

 

 

* * *

 

Я хочу все забуть, бо янгол цей рогатий,

Немов старий Мойсей,

В мені впізнав себе, й готовий рятувати

Себе з моїх очей.

 

У ліжку нашому сплетімо руки й ноги

В єдиний ніжний жгут,

Абі із простирадл не вирвав нас дворогий,

Себе впізнавши тут.

 

Окреслім довкіл нас непереборне коло

З цілунків і троянд.

Не може буть душі, яку б не побороло

Дихання ніжних знад.

Є в янегола душа – в поезії наш спільник –

Лиш нашу тінь об’яв.

Звільнившись від усіх, я тільки твій невільник,

Ти – вільна, й лиш – моя.

 

Натхненні, ми сплелись руками і ногами –

Кохання торжество! –

Наш янгол упізнав – в китайськім древнім крамі

Є схоже божество.

 

 

* * *

 

Я спати не люблю, коли твій подих, ноче,

Несе чуття біди.

Бо думаю про смерть, що ждати не захоче –

Приспить нас назавжди.

 

Я вмру, ти житимеш – ось що мене підносить

Із життьових потал.

Мені на все життя і одного дня досить

До дна твій спити шал.

 

Невже своє гніздо ніч, полохлива птаха,

Сплюндрує аж дотла,

Оте гніздо, де ми під таємничим дахом

Сплели свої тіла?!..

 

Хай буде вічною утіха, яку ранок

Спиває, мов обман,

Хай янгол, що дає нам сили для кохання,

Побільшить мій талан.

 

У ніч я легко влив чуття свої гарячі,

Про все позабував

У прихистку своїм німий, глухий, незрячий,

Хоч півень – проспівав…

 

Химерна голова зирнула з того світу,

Де править свій закон,

І, розчавивши нас, немов плита з граніту,

У наш пірнула сон.

 

І нам не підвестись, та я не б’ю на сполох –

Скоряюся судьбі

До смерті слухати як б’є тендітний молот

У цій груді слабій.

 

 

* * *

Коханко кепська, сестро смерті,

Куди йдеш,

Куди ведеш ти кроки вперті

Коли заснеш?

 

Коли і як виходиш з тіла

В той коридор,

Який веде тебе, змертвілу,

У світ потвор?

 

Цілую щоки, тисну руки –

Я весь в страху:

Твій силует.., ледь чутні звуки… –

Йдеш по даху.

 

 

* * *

 

Любові ліжко. Тут спинися. Мли тремка жарота

Нас заколише. Слів неясних низка золота

До ніг нас обів’є. Твого волосся потайна дрімота

Заплющить очі нам. І вуст торкнуть вуста.

 

* * *

Завжди жахаюся фальшивого вітання,

Що німо приліта

З Єгипту, де ти – мумія прадавня,

Ти – маска золота.

 

Яогляд твій не вмер в розкошнім саркофазі,

Де мертва ти давно?!..

Як ніч, проведена в любовному епкстазі,

Не скришить це вапно?!..

 

Покинь, моя принцесо, птахо таємнича,

Віки, моря – часи.

Вернись, хай зацвітуть, засвітяться з обличчя

Живі дива краси.

* * *

 

У двох абетках наших любощів чимало

Подібних літер, що сплелись, кохана,

Як наші руки під прозорим покривалом,

Як з іменем твоїм імення Жана.

 

Свій зрозуміти твір у моря є спромога,

Потворі в очі глянути без муки?!..

То ж як мені збагнути сутність восьминога –

Коханням злиті наші ноги й руки?!..

 

О, як спутошує віднайдена розгадка! –

Мене збагнувши, ти сідаєш верхи,

І огир сну помчав – десь трісла кладка…

Мене жахає здаленілий шерхіт.

 

 

* * *

 

Дивлюсь на море, що дивує повсякчасно:

Розлючене, зненацька з шумом прибіжить

І враз – цілунками нас осипає рясно,

В муар молочний темні камені барвить.

 

Пірну, мов у шампанське, ядуха ядуча

Металом тіло стисне, спазмами – гортань;

Ти в море входиш, як сестра його жагуча, –

Погойдує тебе на хвилях, мов герань.

 

Мені – отрута, а тобі – дива забавні:

В сон, в море входячи, виходиш за межу,

Бо сон і море – складові дві рівноправні…

Ой, леле!.. Знаю!.. Знаю все, ти – не скажу…

 

 

* * *

 

Поринраючи в сон потайний, на хвилину

Завагалася ти,

Мов боїшся, що й я у ті ж хвилі порину

Й буду поруч плисти.

 

Ти ж не бійся зі снами моїми зливаться –

Жахи марень твоїх

Увійдуть у дитинство моє, й нам насняться

Друзі вмерлі мої.

Підеш ти по лісах, по лугах, по дорогах –

Їх люблю я й тепер.

А, ввійшовши у сни твої, хоч ненадовго, –

Я б од щастя помер?!..

 

Я у снах твоїх пив би нектар пречудовий

З насолод, чи із мук,

І бюоявся б, що храм цей розрушить раптово

Серця вранішній звук.

 

 

* * *

 

Я можу дивитися сонцю в обличчя,

Ти ж мружишся враз.

Але це – єдине. У іншому  звично

Ти перша між нас.

 

Коли ми обоє опустимось в пекло.

Якщо воно є,

Ти й там не згориш – будеш жити запекло,

Кубельце зів’єш.

 

Ти знайдеш там друзів, як це ти уміла

Повсюдно й завжди.

Та звичку – виходити з власного тіла –

Подінеш куди?!..

 

 

* * *

 

Ти сміху натрясла, мов пелюсток троянда.

Твоє, глибинне щось, в мій подих заплелось.

І я відчув, що ти і я – одна гірлянда

З квітками різними, але з одним стеблом.

 

Ввібрала усього мене маленька сила

Пругкого тіла, й ось – ми творимо політ

У невимірний світ, де ти єдина – мила,

Де поцілунок наш – єдиний справжній квіт.

 

 

* * *

Любов дає життя, ненависть убиває.

Та знов на ложе зве розніжений амур.

Вбиваючи мій дух, цей янгол дозволяє

В коханні осягти всіх неземних тортур.

 

Не спи. Розплющ прекрасні очі. Я боюся

Машини снів, яка несе тебе увись,

Б’є дзеркала, а в їхніх друзках я дроблюся…

Коли ти спиш, я думаю про ту неблизь,

 

В яку щезаєш ти без тіла надто звично,

Лиш не щезає у очах щось голубе,

І сміх світить іронічно, сатанічно,

І просиш знаками, щоб я убив тебе.

* * *

 

Не хочу страждати від мрій, що дратують.

Ці мрії – твій трон:

В намріянім світі когось причаруєш,

І зникнеш, мов сон.

 

Ошукуєш люто коханців блаженних –

Хто вмер, хто не вмер…

Я ж власною кров’ю годую жаденних

З твоїх мрій химер.

 

Хтось марить про тебе. Я, мов у кайдани,

В обійми замкнув

Тебе – ненависну, пекельну, кохану! –

Від мрії, від сну.

 

 

* * *

 

Я трохи мандрував. Побачив Лондон, Рим,

Брюссель, Венецію, Алжір.

Музеї у церквах старих

Розпалюють жагу мандрівок із тих пір.

 

Ось – Лондон вугільний, слизький, рожевий брук,

Дрімотний дощ, ріка тьмяна.

Венеція завжди сумна –

Це напівмісто виплива з любовних мук.

 

В Брюсселі кожна площа пишна, мов театр.

Рим – око бога й префектур,

Засилля гіпсових скульптур.

Алжір – це запах кіз, жасмину, теплих ватр.

 

Не знав я щастя в цих містах, хоч їх люблю.

Бо ж тьмою справжніх дивовиж

Не гріє серця і Париж –

Жагу лиш у твоїх обіймах я втолю.

 

 

* * *

 

Зізнаюсь: я гадав, писати про любов –

Це те ж, що і кохати.

В любові все я втратив.

А для поезії тебе послали знов

 

Збитошні, вперті музи: натворили шкод

І – гайда в інші доли.

А часом, наче бджоли,

Сумлінно: чую – слів, як меду, повен рот.

 

Та все збагнув, коли побачив, що створив!..

Сміються із невдахи,

Неначе грають в шахи –

Пожертвували мною, щоб я їх смішив.

 

 

* * *

 

Потрібно квапитись, не варто гаять часу.

Увесь я охолов, поглянувши в зеніт:

Ти молодість іще несеш, немов окрасу,

Я загубив свою – мені вже тридцять літ.

 

Виснажувався, гнав, я забував про гальма.

Не бачив, як із серця стрічечка тече,

Що в тридцять і пече, і шелестить печально,

Але в твої ще дев’ятнадцять не пече.

 

Я власне серце проклинаю, й заклинаю

Спинитись! Хай твоє, пришвидшивши витки,

Наздожене моє!.. А потім вже до краю

Ми одночасно розмотаємо клубки.

 

 

* * *

 

Як чую трави проростання,

Як бачу в захмарнім ряду

Скрижалей правічних палання,

Так муз відчуваю ходу.

 

Ця нитку бере, та всиляє,

Ще інша гаптує канву…

Все бачу, та не прочитаю

Для чого й допоки живу.

 

Є ціль у житті. Та як мимо

Стріла моя перша пройде,

Незрима рука херувима

Не схибить – на ціль наведе.

 

 

* * *

 

Не для моїх очей красуєшся в музеях,

Золочена красо.

Миліш моїй душі не збиті в галереях

Творіння Пікассо.

 

Там бачу сльози, кров знедолених, нещасних –

Те, що болить давно.

Чи, зрештою, любов у проявах сучасних

Тамує полотно.

Схилилися над ним, йому щось музи радять,

Пильнують кожен штрих,

Аби міг Пікассо всесвітньому безладдю

Дать обрисів людських.

 

 

* * *

 

Орік, Міло, Пуленк, Тайфер і Онеггер,

Поклав я ваш букет в одну розкішну вазу,

І ви внизу сплелись, над вазою ж одразу

Ви різно проросли до неповторних сфер.

 

Осяявши один одного, увійшли

Музичні фейєрверки у безмовність неба.

І я тоді відчув – мені встояти треба

На варті музики, яка боїться мли.

 

Там, де троянд нема, де тільки сивий лід,

Натомлені в моєму серці відпочинуть,

Вдихнуть жаждиво кров, крилату, солов’їну,

І далі поведуть у музику політ.

 

 

* * *

 

Не думайте уже, що я цураюсь теми,

Бо тут письмо бліде.

Завжди в передчутті народження поеми,

Лиш те пишу, що йде.

 

Верховна воля муз мені ж бо невідома,

Ні прагнення богів –

Вони на небесах, а я у себе вдома

Молюсь, молюсь до слів.

 

Лиш таємниці слів богам та музам знані.

Аби без перепон

Творить пісні, їм теж свою складаю шану,

Сповняю їх закон.

 

 

* * *

 

Вогненні музи знов крилами тріпочуть.

Спасенна їх ява:

Схиляються над тим, кого прославить хочуть,

Нашіптують слова.

Блищать їх крила кришталеві аж до болю

В очах, у почуттях,

Коли вони твою гірку стражденну долю

Несуть у небеса.

 

Над білі житла їхні, де й гроза гніздиться,

Крізь блискавиці дум

Вони несуть мене! В душі моїй іскриться

Їх електричний струм.

 

 

* * *

 

Мене ти не питай. Всезнаючі лиш дами.

А я – слуга, валет.

Їх ласка і краса осліплює, нестямить,

Заводить до тенет.

 

Ні хвилі спокою – постійно їх побачиш

У нутрі блискавиць.

Те, що ти хочеш знать, для них так мало значить.

Не падай марно ниць:

 

Нічим не розхвилюєш цих осіб величних –

Вони з надхмарних гір

Серцями нашими, мов молотами, звично

Кують за твором твір.

 

 

* * *

 

Ці сестри, наче коні, то куснуть за руку,

То викинуть з сідла,

Якщо попробуєш, забувши їх науку,

Вести свої діла.

 

Хто сліпо вірить їм, того ведуть до цілі:

Будь-що в них попроси,

Зі страхом – щедро вділять сестри постарілі

Жахливої краси.

 

Я теж приречений – в страхові, до загину

Любить свою сестру.

Якщо мені судилось вмерти за хвилину –

Спокійно я помру.

 

 

* * *

 

Вам байдуже, чи вас любили – не любили:

Прийшли собі й пішли, не мовивши «прощай!»

Розгнівані півні лиш ранок сповістили,

А вас уже нема – шукай, хоч не шукай.

 

Та не поскаржуся, о музи норовливі!

Що вам, глухим, мої стривожені думки –

Ви проспівали щось, не дуже терпеливі,

Залишивши мені лиш два чи три рядки.

 

Благаю вас, прийдіть, допоки ненаситна

Смерть не зірве слова, мов стебельця трави.

Моє чорнило це – кров лебедя блакитна,

Що вмер, коли найбільш потрібен був живий.

 

Чимало чарів є в зимових сновидіннях.

Я, музи, теж засну, сповнивши ваш указ.

Хоч недовершеним залишиться творіння,

Бо янгол, мов пастух, позвав рукою вас.

 

Що лишилось мені? Пробач, моя любове,

Зосталась ти одна, з багатих стад – ягня.

Тож обніми мене і доскубай лавровий

Вінок з мого чола – крилатих муз дання.