Французька поезія частина - 1 - Петровцій Іван Юрійович

ВІКТОР ГЮГО

(1802–1885)

GENIO LIBRI*

Доволі в серці клекотати!

Хай здригнеться в боротьбі:

Останні пута розірвати

Допоможу я сам тобі –

Пануй, незборна творча сило,

Від океану до зорі!

З’єднані всі віри, сплутай стилі,

Трактири та монастирі.

Почувши звуки чистозвонні

Твого ріжка в ранковий час,

З сідла хай виб’є Кампістрона

Худий, замучений Пегас.

З акантом поєднай ліану;

Відлюднику дай княжий трон;

Хай любить цар Давид Діану,

Вірсавію же – Актеон.

Від носа гнівної Афіни

По ніжну лисину Павла

Напни ти сітку з павутини,

Що рими вловлювать могла б.

Не зборе хай Марі похилу

В любовній грі фавн молодий.

Ти ж амазонку ніжнотілу

В кафе паризьке поведи.

Щоб ти не жив ніколи в мряці,

Мав товариство гомінке –

Хай стрінеться тобі Горацій,

Хай промине тебе Беркен.

Рівняйся на зразки античні –

Слова та барви наготуй,

Й зумій відтворювать пластично

І Єви, й Реї наготу.

Відчуй народження любові.

Класичні правила забудь.

І в канонічному ставкові

Стоячу воду скаламуть.

Учив писать александрини

Лагарп, а з ним і – Буало.

Щоб з ними спільної краплини

Ніколи в тебе не було.

Учись трудитися як бджоли –

Збирай нектар серед полів.

Для друзів меду май доволі,

Та й жало теж – для ворогів.

З риторикою розпрощайся.

Дідівські звичаї прослав.

І так, як добрий Санчо Панса,

Не бійся осідлать осла.

Олімп шукай в краю коханім.

Щоб славу множити свою,

Будь хоробріш Фанфан-Тюльпана

В житті – постійному бою.

А теми для пісень ліричних

Черпати вмій в життя селян,

Щоб вірша плин дзвенів ритмічно,

Як дивний танець рігодан.

Дрангушці, Мушці, Лапці, Киці,

Ще їх забачи вши здаля,

Умій низенько поклониться –

Це справжні дочки короля.

З Юноною не розгубися.

Прийми Аспазії любов.

Ні заміжній, ані дівці

Ніде й ніколи не відмов.

* Genio libri – генієві (творцеві) книги (лат.).

Поезія – це символ віри.

Дай слову душу, крила дай! –

Сопілки голос й голос ліри

В найвищій ноті поєднай.

Аби у книзі, як у гаї,

Між листям дихала краса,

Хай вітер співом помагає

Пташиним вільним голосам.

Нехай пташки гніздяться в строфах.

А ти єдиним дорожи:

Не відступайся анітрохи

Від правди – вірно їй служи!

В розкішних ігрищах столиці

Свого таланту не згуби.

Нехай богині яснолиці

В небесний колір голубий

Забарвлять кожне твоє слово,

За це Венері простели

До ніжних ніг траву шовкову,

Де б Музи теж пройти могли.

Щоб навіть пахощі салату

З твоїх прославлених пісень

На повні груди міг вдихати

Гурман відомий Гаварень.

Аби у віршах затремтіла

Блакить і неба, і води;

Щоб кожне з них стебло годилось

На гнізда птахам молодим;

Щоб поцілунком для Психеї

Був подих кожного рядка,

В якім тремтить роса кофейна

Збадьорююча і п’янка.

1851. – ВИБІР

У хащі життьовій в нічну непевну пору

Двох вершників я стрів – Смерть із Безсчестям поруч.

Ледь дихала трава у тьмяній глушині.

Смерть чорна їхала на мертвому коні;

Був під Безчестям кінь смердючий і трухлявий.

Пташат химерних спів плив з темряви пискляво.

Безчестя мовило мені: – Я звуся Радість.

мій шлях – до щастя. Глянь, які принади

Тобі він дасть: і золото, й шовки,

Бенкети, пестощі, та пурпур пломінкий,

Сміх, що царює у двірцях розкішних,

Багатство, що дзвенить монетами утішно;

нічні едеми – повні любощів сади,

Жінок цнотливих і, мов зорі, молодих,

Урочу слави мідь – фанфари і гобої –

Все зватимеш своїм – лиш путь держи за мною.

Та відповів безчестю я: Твій кінь смердить.

Тут владно Смерть покликала: – За мною йди;

Я звусь Обов’язок. Зі мною й честь, і зраду

Пізнаєш.

Я сказав: – Чекай – з тобою сяду.

І з пір тих у пітьмі, яку лиш знає Бог,

Крізь хащу життьову мит їдемо удвох.

* * *

Чи всміхнється тиша дневі,

Чи в тривозі гуде земля –

Збайдужів я до королеви,

Збайдужів я до короля.

Геть сенйорів пихатих нині.

Не турбує мене вкінець,

Як: по-грецьки, чи по латині

Править службу наш панотець.

Хай пташата малі співають

Й сміх чи сльози у співах ллють –

Я єдине на гадці маю:

Я люблю тебе! Я люблю!

Лиш тобою я марю, Жанно,

Бо й сама ти, немов пташа,

Ніжні співи ведеш, кохана,

Й завмирає моя душа.

І не можу ніяк збагнути

То твоя, чи моя вина –

Золотим я ланцем прикутий

До нічного твого вікна.

І нічого не примудрую –

Захотіла ти так сама,

Й неподільно володарюєш

В серці, що лиш тебе прийма.

Мушу, Жанно, тобі признатись –

Непримітні квітки малі,

Що цвітуть на твоєму платті,

Зір небесних мені миліш.

* * *

Коли електрика струсне усі земні простори,

З Європи перекинувши в Америку сувору

Іскристого вогню ясну дугу;

Як людства моторошний крик в страсі захолоне;

Як вчуєм – у пітьмі, немов у материнськім лоні,

Земля удариться об ніч тугу,

Запам’ятайте й вірте ви, кого гроза розбила –

Орел Поезії, розкинувши могутні крила,

Лиш він один повстане проти лих.

І нет лиш гордо вистоїть всі жахи катастрофи,

А ще й лавиною котитиме могутні строфи

Із Революції висот крутих.

Він випестував Гусів так, як випестував Дантів.

І ні моря розлючені, ані смерчі-гіганти

Не зупиняли лет цього птаха.

Як буде землетрус вершини з долами рівняти,

Він розпочне гніздо на Етни кратері звивати,

Якби вулкан цей навіть не стихав.

Ось ураган, у пазурах затиснувши, всмиряє!

Орел цей – дух людський, що рветься, лине і ширяє

Над пеклом. Й два крила його несуть:

Одне крило – це славний рік вісімдесят дев’ятий,

А друге – дев’яносто третій. Ними лиш долати

Він може у безмежності свій путь.

НА БАРИКАДІ

На барикаді, серед вулиці, в бою,

Забрудненого в кров чужу й свою,

Піймали хлопця літ дванадцяти, і зло

Спитали вороги: «Ти з ними був?» – «Було!

Я теж стріляв.» – «Та переможці – ми!»

І друзі хлопчика від пострілів грудьми

На землю впали. Хижо офіцер

На хлопця глянув: «Ти помреш тепер!» –

«Дозвольте мамі я годинник віднесу!»

Всміхнувся офіцер: «Вся суть

Твого прохання є обманом.» – «Я прийду!» –

«Ти живеш?» – «Он, де фонтан…» – «Я жду».

Хлоп’я побігло. Засміялась солдатня:

«Тепер чекай…» Спивала спека дня

Сміх ворогів, лоскотний крові пах…

Сміх раптом стих! – Хлопчина той на шлях

Вертався гордий, мовчазний. І знов

Він біля стінки став і мовив: «Я прийшов!»..

ШАРЛЬ БОДЛЕР

(1821–1867)

ВІДПОВІДНОСТІ

Природа – голосна і осяйна храмина.

З її стовпів живих ростуть слова смутні.

То – хащі символів. Людина день при дні

Там пестить поглядом росинку і рослину.

Як луни протяжні, сплелися воєдино,

І в єдності отій глибокій, чарівній

Безмежні, наче ніч, і, наче день, ясні

І звуки, й запахи, і кольори первинні.

Там свіжі пахощі, немов дитяти подих,

Зелені, як степи, і як гобой, м’які.

А ще правічне Щось там переможно бродить,

Воно безсмертне, і, немов з ріки,

З туману мускусу і ладану, й бензою

Вславляє духа лет і світлом сутність поїть.

АЛЬБАТРОС

Буває, зловлять для розваги моряки

Великих альбатросів – птахів моря,

Що разом із людьми п’ють вітру спів гіркий

І з кораблем шалені бурі борють.

Безжально кинуть на зачовгані дошки

Цих гордих королів ясного піднебесся,

Безсило упадуть, повиснуть на боки

Великі крила їх, немов замшілі весла.

Прудкі супутники, без неба ви смішні,

Недавно ще меткі, тепер – недужі, мляві.

Той тютюном для сміху курить в ніс,

Той, як вони, кульгає для забави!..

Поет – також король висот. У висях голубих

Між хмарами живе, де блискавки шугають.

Йти ж по землі під хижий свист юрби

Йому гігантські крила заважають.

ЛЕТ

Понад плеса пругкі полонинських рівнин,

Понад гори, ліси, понад хмари і води,

Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,

Де кінчається сонячних променів плин,

О мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,

Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,

Борозниш неосяжність, і серце безсиле

Осягти насолоду – жага ця без меж.

Ти летиш у світи, де від ніжних гидот

І очистишся в радісно-світлім повітрі,

І нап’єшся вогню, що в божественнім вітрі,

Наче дума, струмує з незримих висот.

Ти поли шив нудьгу і безмежну журбу,

Що у келих життя наливає лиш втому.

Ти довірився радо крилові міцному,

І впливаєш в тіла теплих зоряних бурь.

В кого думи, як зграї веселих птахів,

Поривається в небо у вільному леті,

Хто живе над життям, той по звичних прикметах

Мову квітів збагне, вчує дерева спів.

* * *

Люблю я спогади про ті часи первинні,

Як на землі сам Феб ще бавився дитинно;

Чоловіки, жінки невинно, без турбот,

Без брехонь, без нудьги спивали насолод.

І божі небеса з одвічною любов’ю

Вливали в їх тіла і силу, і здоров’я.

Сібелла, що дає родючість всім полям,

Раділа людям, як своїм синам;

Вовчиця радісна з тугих грудей, як мати,

Була щаслива їх довіку напувати.

І чоловік міцний гордитись право мав

Красою жінки, над якою царював, –

Вона ж, мов ніжний плід, якого чисте тіло

І кров бурунило, і звабно так манило.

Якщо ж по щирості поет захоче нині

Збагнуть природну наготу людини,

Він мов у край примарний вируша,

І в темнім холоді кривавиться душа.

Чорніє перед ним картина диких жахів.

Спотворені тіла із-під мерзенних лахів!

Струпаві спини! Лиця масок гідні!

Жахливі тулуби! О, ниці, дряблі, бідні,

Користі хижий бог, безжалісний і злючий,

Вас, немовлят, прибрав до лап цупких павучих,

І ви, жінки, о, жах! Тіла бліді, як з воску,

Святі колись, роз’їв розпусти ніжний лоскіт,

Й, крім материнських вад, вас вічно непокоять

Гидотні покидьки плодючості людської!

Та ми, народ розбещений, все ж ми збагнули

Красу, якої навіть древні не відчули:

Сердечні виразки, що світяться з обличчя,

Красою млості ми назвали таємниче;

Хоча ці вигадки химерні муз примхливих

Не заважатимуть народам хворобливим

Безсмертній юності возносити хвалу,

Священній юності, пречистому чолу,

Очам ясним і, як вода, прозорим,

Що безтурботні і бездонні, мов те море,

Що можуть, наче небо, птахи або квіти

Безмежності, пісням та запахам радіти!

МАЯКИ

О Рубенс, ріки снів, сад млості неземної,

Перина з тіл живих, де не дріма кохання,

Гучний потік життя, що в грізному розвої

Безмежний, як в морях морів переливання.

Да Вінчі, дзеркало похмуре і бездонне,

Там божі янголи з усмішками ясними

Й містичними летять з країни мли, де сонні

Чатують сосни вир з вітрами льодовими.

Рембрандт, сумна лікарня стогоном залита,

Де на стіні сльозами зрошене розп’яття;

Скорботні молитви, гидотами омиті,

В раптовім промені димують, мов прокляття.

О Мікеланджело! В нім дужі Геркулеси

Навік з’єдналися з господніми Христами.

Могутні привиди із сутінків воскреслі,

Порвавши савани, чаклують щось руками.

Стосилого бійця шаленство, безум Фавна!

Ти відчував красу і у душі зрадливій!

Вразливе й горде серце, немічний і славний,

Пюже, задумливий володар нещасливих.

Ватто, цей карнавал сердець і душ прозорих,

Що, мов метелики блукаючі, літають;

Оздоби свіжі і тремтливі, наче зорі,

В легкий і ніжний вир нестяму розливають.

О Гойя, сповнений кошмарів диковинних,

Де варить біс на шабаш викидні жіночі,

Й Диявол, звабивши дівчаток неповинних,

Панчохи голим зодяга, мов потороччю.

Делакруа, криваве озеро, зеленим

Гайком ідуть сюди чорти до водопою,

А з неба чорного фанфари грім натхненний,

Немов розбудженої Вебера рукою.

Прокляття щирі ці, і стогони, й огуда,

Цей крик екстазу, що самих богів тривожить,

Сплелись в страшну луну, що мертвих всіх розбудить,

Для серця ж смертного вони, мов опій божий.

Цей крик, повторений на вежах вартовими,

Звучить, мов з рупора наказ мільйоннодужий,

Немов маяк, що з цитаделі зве вогнями,

Мисливця поклик, що над пралісами кружить!

Ти, Хто невірним дав життя нам, глянь, Владико,

Це наші душі так шалено над Землею

Риданнями течуть од віку і до віку,

І мруть на берегах безсмертності Твоєї!

МУЗА ХВОРА

Що трапилось зранку, Музо бідна?

В очах твоїх прозорих – рій примар,

Лице твоє струмує принагідно

То страх, то безум, то мовчання жар.

Рослинний демон, чи відьмак негідний

Тебе впоїли жахом чорних чар?

Чи у казковому Мінтурні, злий, огидний,

Рукою деспота тебе втопив кошмар?

Хотів би я, щоб дихали здоров’ям

Думок твоїх легені, і любов’ю.

Кров християнська щоб текла ритмічно

І грала силою в тобі, як вірш античний,

В якому почергово силу мають

Бог пісні – Феб, то Пан – бог урожаю.

ПРОДАЖНА МУЗА

Двірців коханко, ніжна Музо, догорить

Твій жар – і Січень випустить Борея злого,

В нудотно-чорні, сніговійні вечори

Ти чим зігрієш посинілі босі ноги?

Тепла тобі дадуть, пропливши крізь вітри,

Вечірні промені з віконечка малого?

Порожній гаманець, як і ці всі двори,

Наб’єш металом неба золотого?

Щоб заробити хліб насущний, Музо мила,

Ти роздуватимеш вогонь в чужім кадилі,

Співать Te Deum і не вірити у нього,

Чи блазнюватимеш, і щиро, й до нестями.

Твій сміх, зволожений таємними сльозами,

Когось розвеселить. А чи схвилює? Ні! Нікого!

ЗЛИЙ МОНАХ

В старих монастирях на стінах посивілих

Живе у фресках Правди Дух святий.

І взимку, й восени в храмини ветхе тіло

Він може подихом весняним прорости.

В часи, як сіяне Христом ще не сходило,

Монахи, їх імен сьогодні не знайти,

Неначе в ательє, на цвинтар приходили –

Живі вславляли Смерть в екстазі простоти.

Моя душа – могила. Сам, як плід погнилий,

Я, злий монах, живу одвіку в тій могилі,

А там ні фресок, ні прикрас на чорних стінах.

Нероба і гультяй! Коли переді мною

Живе видовище мізерії сумної

З любові виллється у праці плід нетлінний!

ВОРОГ

В мене юність була, наче буря шалена.

Тепле сонечко зрідка світило мені.

Дощ шумів, грім гримів, в’яли віти зелені,

І зате я тепер, наче сад нерясний.

Сива осінь прийшла, й мої мрії доспіли.

Треба братися знов за лопату й кирку.

Хоча землю дощі розмулили, розмили,

Обкопаю свій сад – свою долю гірку.

Та не знаю, чи зійдуть ще квіти кохані

В цій розмитій землі. У землі цій піщаній

Чим живиться їм? Звідки силу3 черпати?

О, цей біль! Чорний біль! Життя в часі міліє,

Й тайний ворог, що звик нам серця розгризати,

Із моєї крові і росте, і міцніє.

НЕВДАЧА

Такий тягар ніяк не для людини,

Хіба Сізіфу в пеклі з ним змагаться.

Та кляте серце праці прагне, праці! –

Мистецтво ж вічне. Час – то річ хвилинна.

Працюй, нестримне, нас за це чекають

Могили пишні, славні кладовища.

Тамбур під парусом, ну, вище прапор. Вище!

Свій похоронний марш ми відіграєм.

Хоч є скарби – вони в землі поснули,

Та в темряві об них ще не спіткнулись

Ні лот, ні зонд, ні заступ, ні мотика.

І квіти є. Ті квіти неохоче

Парфумами солодкими клубочуть

У небуття, у пустоту велику.

ПЕРЕДІСНУВАННЯ

Під пишним портиком я жив. Сяйної днини

Там грало сонце вод мільйонами вогнів;

Величний мій палац колонами яскрів,

Мов грот базальтовий вечірньої години.

Там хвилі, пестячи небес ясні картини,

Єднали в дивний гімн всепереможний спів

Могутніх вод морських і клекіт кольорів,

Що відбивалися в моїх очах без зміни.

Серед блакиті, хвиль і мирних берегів –

Це там, це там я жив, пив холод насолоди!

Невільник голий мій, що в пахощах п’янів,

Віть пальмову хитав ледь-ледь для прохолоди,

І думав про одне – разгадував невміло

Ту тайну болісну, що так мене гнітила.

ЦИГАНИ В ПОДОРОЖІ

Пророче плем’я. Мов сонця, зіниці

Світились радістю – ізнову в путь!

Малят – за спини! Діти ще збагнуть

Грудей священних виснучі скарбниці.

І зброя блискає. Цигани мужньолиці

Вздовж хур сімейних мрійливо бредуть,

А очі, втоплені в небесну каламуть,

Вичитують звідтіль журливі таємниці.

Циган забачивши з піщаної хатини,

Цвіркун-співак до них піснями лине.

Проросла в зелені Сібелла їм шляхи,

Пустелі оросила, оживила скелі

Сим подорожнім. Перед ними стелять

Путі прийдешнього пітьма і вихр лихий.

ЛЮДИНА І МОРЕ

Людино вільна, ти любитимеш повік

Душі своєї дзеркало – бездонне море!

Незламний хвилі сплеск, неначе серця крик, –

І з прірви подиху пливе гірка прозорість.

Краса яка пірнать у лоно голубе

Душі своєї! Пестити його руками і очами,

І серцем слухати то дуже, то слабе

Гудіння радості, напоєне жалями.

Ви – тайні віщуни. Обидва мовчазні:

Людино! Ще ніхто глибини не проходив

Твоєї прірви. І багатства неземні,

О море! Бережуть твої нестримні води!

А бій! О, смертний бій між вами йде віки.

І в жодного в душі ні страху, ні вагання:

До смерті звикли ви, різня вам теж з руки,

Бійці одвічні, браття невблаганні!

ПОКАРАННЯ ЗА ГОРДІСТЬ

В старі часи, коли і силу, й славу

Ще мала Теологія, в одній державі

Один із багатьох учених докторів,

Що словом окрилять людські серця умів,

Що міг пройти крізь темряву безодень

Шляхами і йому незнаними, де годен

Хіба лиш чистий Дух святий пройти,

Що міг небесні тайни осягти,

Мов страхом пойнятий, на скореній вершині

Враз прокричав: «Ісусе! О мізерний! Нині

Це – я, лиш я тебе так високо підніс.

Але – мій жест один, і – ти летиш униз!

І німб ганьби затьмарить сонце слави,

Тебе, мов зародок, я знищу для забави!».

І враз він мовби розумом зблудив,

Мов сяйво сонця крепом хтось укрив –

І чорний хаос огорнув свідомість.

В колись живому, пишнім божім домі

Текли безмовно з невидимих стін

І тиша, й ніч – всього живого згин:

Здавалось, він стоїть в прогнилому підвалі,

Мов хворий пес, що люто зубоскалить,

Не розрізняючи ні літа, ні зими,

Він біг через поля, скажений і німий,

Брудний, обшарпаний, мов річ якась стара,

Він біг, і з нього глузувала дітвора.

ДОН ЖУАН У ПЕКЛІ

Лиш Дон Жуан дійшов до чорних вод Харона

І лепту за провіз дав злому жебраку,

Той, наче Антісфен похмурий, водне лоно

Розрізав веслами, гладінь од сліз гірку.

З обвислими грудьми, в прозорих покривалах

Сміялися жінки, аж трясся небозвід,

Ревли, мов жертви ті, що вже згоріти мали,

І був той дикий рев холодний, наче лід.

І Сганарель радів: мав на борги надію.

І мовчки дон Луїс лиш палець простягнув –

Він тикав мертвяками усім на лиходія,

Зухвальця, що зганьбив старечу сивину.

Скорботилась худа, цнотлива ще Ельвіра,

І марила, щоб цей підступний чоловік

Подарував хоча би усмішку нещиру,

Яка світила їй у той весняний вік.

А збройний Командор серед страшного виру

Стояв біля керма як вправний капітан…

Герой не бачив їх, опершись на рапіру,

Щось думав про своє наш гордий Дон Жуан.

КРАСА

Прекрасна я, о смертні! Наче мрія рання.

І груди, що несуть смертельний мій привіт,

Поетів не щадять – дарують їм жадання

Безмовно вічне, як цей вічний світ.

Мій трон в блакиті. Наче Сфінкс, я незбагненна.

Мов лебідь, біла і холодна, наче сніг.

Я – вічна лінія. У святості – вогненна.

Ну, хто з вас чув мій плач? Ну, хто з вас чув мій сміх?

Поети всі перед моїм обличчям гордим

Жертовно сапалюють слова й серця.

Їх спраглий дух жаги не втолить до кінця –

Мої покірливі коханці в віщих одах

Світ славлять, бачений в очах моїх бездонних,

Як у свічадах двох, бо я – свята Мадонна.

ІДЕАЛ

Вінтьєточна краса надуманих сюжетів,

Століть безплідних витвори пісні,

Химерні убрання та пальці в кастаньєтах

Ніяк не до душі художнику – мені.

Не можу я – поет, мов Гаварні, тремтіти,

Вславляючи німу, хворобливу красу.

Не можу я знайти між цих поблідлих квітів

Мій чистий ідеал – скривавлену росу.

Зрідні моїй душі, неначе вир, тривожний,

Ви, леді Макбет, ви, злочиннице всеможна –

В старі часи ваш дух Есхіл вже відчував.

Як витвір Мікеланджело, як Ніч безкрая,

Одна царюєш ти над пеклом і над раєм –

Не раз твій дух святий Титанів покоряв.

ГІГАНТКА

Коли Природа у натхненому пориві

Народжує нам з кров’ю безліч бід,

Я біля юної гігантки б жив щасливо,

Мов біля ніг царівни ласий кіт.

Глядів би, як цвітуть душа і пишне тіло,

Й ростуть без упину в своїй потворній грі:

Їй в серце глянувши, вгадав проміння біле,

Жевріюче з імли святих очей без мрій.

Пройшов би поглядом аж до грудей вершин,

Чи виповз би на схил гігантських цих колін;

А в літню спеку, як жарота задурманить

Й повалить на траву – всю візьме у полон –

Тінь пишних цих грудей мене здрімнуть поманить.

Так під горою влітку спить глухе село.

МАСКА

Алегорична статуя в дусі Ренесансу

Ернесту Крістофу, скульптору

Красу Флоренції розлито в цьому диві.

У хвилях ніжних мускулів живуть

І Сила, й Гожість – дві сестри щасливі.

Цю жінку, цей метод одразу не збагнуть! –

Міцна і зніжена, мов купана у зіллі,

На ложі князя чи верховного жреця

Їй неподільно царювати в час дозвілля.

– А хтива усмішка із ніжного лиця,

Глянь! Самовтіхою в повітрі струменіє,

І погляд – потайний, глузливий і принадний.

Манірне личенько в серпанку сон леліє,

Та кожна рисочка його нам каже владно:

«Спокуса зве мене, Любов мене вінчає!»

Єство, сподоблене і величі, й снаги,

У Всесвіт чари, наче світло, розливає.

Та зблизька обійдім цей витвір дорогий.

Мистецтво прокляте! О пагубний обмане!

Хто знати міг, що жінка ця свята –

Жахне страховисько, дволике і погане!

– Та ні! Це – маска, декорація проста.

І на лиці тонкий шар лицемірства,

Глянь! Задраповані жорстокістю краси

І справжня голова, й обличчя. Щире звірство

В надійній схованці. Добра тут не проси!

Красо невинна! Річка сліз твоїх бурхливо

Мені впадає в серце, і від зрад отих

Сп’янів я. В спразі п’є душа моя з тремтливих

Із хвиль, що ллються із очей твоїх ясних.

– Та плачеш ти чому, Красо непереможна?

Глянь! Всесвіт скорений у тебе біля ніг!

Чи, може, тайне зло гризе тебе тривожно?

О, ні! То плаче той, хто переміг!

Ти плачеш, бо живеш! І відчуття жахливе

Тебе катує аж до болю під грудьми,

Що й завтра треба жить! О Музо незрадлива!

І післязавтра, й завжди, завжди – так як ми!

ЕКЗОТИЧНІ ПАХОЩІ

Заплющу очі вечором гарячим,

І чую пахощі твоїх грудей.

Їх шал в нові краї мене веде:

Лиш хвиля, й – береги казкові бачу.

Спокійний острів, де земля дарує

Рясні дерева та плоди смачні.

Мужі там смаглотілі та міцні,

Жінки – очами ніжними чарують.

Та я лечу все далі, мов на крилах,

В південний порт, де щогли та вітрила

Ще втомлені від хвиль морських шалених.

І ніжний запах спілих тамаринів

Вдихну там жадібно, і десь здаля до мене

Спів капітана сивого долине.

ВОЛОССЯ

О руно золоте! Гривасте коливання

Тремтливих локонів! О пахи стоголосі!

Аби альков мій заселили в мить смеркання

П’янливі спомини, що сплять у цім волоссі,

Я підніму їх, мов хустину, в час прощання.

І млосна Азія, і Африка гаряча,

І весь далекий світ, відсутній і незримий,

Живе в глибинах цих, у ароматних хащах.

Немов надбожий дух, що музикою рине,

Пливе в цих запахах душа моя незряча.

І я пливу в той край, де дерево й людина

Ще повні соку й сил у дикій спеці мліють;

Я, коси дужі, ваш. Я ваш і з вами лину!

Перлинне море це на хвилях мрій леліє

Вітрила і вогні – зкришталені хвилини.

То порт, в якім душа моя жагу вгамує

У хвилях кольорів, і звуків, і парфумів;

Муаром, золотом там кораблі струмують

Із неба чистого спекотою вирує.

І голова моя, сп’яніла од кохання,

У океан оцей бездумно поринає.

Душа – тремтливий дух у млосному вмиранні

І лінощі давно минулі відшукає,

І болю теплоту, і тиші коливання.

Блакитні локони, мов балдахін темнавий,

Ви неба голубінь мені навік вернули.

Ці пасма, що боги створили в час забави,

П’янять мене: вітри з них зачерпнули

Єлей оливи й запах мускусу лукавий.

Надовго! Назавжди! Рука моя в цю гриву

Рубіни сіятиме, перли і сапфіри.

Тож будь моїм бажанням незрадлива!

Бо ти – оазис мій, моя одвічна віра!

Святе моє вино, вино жаги п’янливе!

* * *

О посудино смутку, о мовчанко безмірна,

Я люблю тебе так, наче небо вечірнє.

Ти – байдужості лід. В мене серце розквітло

На тій кризі: Поглянь, о ночей моїх світло,

Чим бездонніша прірва між нами клекоче,

Тим сильніше я прагну цей вир перескочить.

Я на приступ іду, я в знемозі штурмую,

Наче ті хробаки, що до трупа плазують.

Я так ніжно люблю, о звірюко жорстока!

О безжалісна криго! О красо одинока!

* * *

Мерзенна жінко! Цілий світ би ти згребла

До себе в ліжко! Од нудьги душею зла,

Аби вправляти гострі зубки в дикій грі,

Щодня по серцю ти вбиваєш. І гориш

Очами, наче вночі вікнами корчма, –

На свята факелами так блищить пітьма,

Рве з чорноти і небеса, й ліси,

Не знаючи, проте, закону їх краси.

Сліпа машино, сій жорстокості зерно!

Пий кров! До крові звикла ти давно.

Ти видно в душах наших, наче в дзеркалах,

Від крові жар твоїх принад загас, зачах!

І владі зла, якій послушна ти,

В буденній підлості тебе не осягти;

Природні навіть, незбаганній в тьмі віків,

Слугуєш, жінко, ти, владичице гріхів,

Гидка тварюко! Аби геніїв бруднить!

Ганьбна велич! О велична гидь!

* * *

В промінному вбранні, шумкім, як листя хмелю,

Іде вона, пливе, мовби веде танок.

Факір заснув, а тут, у порухах веселих, –

Танцююча змія живе ритмічним сном!

Немов пісок сухий, немов блакить пустелі,

Глуха до наших бід, та шепче все одно:

– Нехай рибалка сіть по дну морськім простелить,

– Та моря із землі підняти не дано!

А очі міняться, мов камені коштовні,

І вся вона, уся, як витвір символічний,

В якому Херувим і Сфінкс живуть античні.

І криця, й золото. І діамант безмовний

Одвіку там тремтять, мов зірок голоси,

В холодній величі безплідної краси.

ЗМІЯ ТАНЦЮЄ

А тілом ти така зваблива,

Коханко щира! –

Немов тканина мерехтлива,

Заблисне шкіра!

Твоє волосся – хвильне море,

П’янке, невпинне.

І заплелися в хвилі зорі,

І білі, й сині.

Мов корабель, що спав під небом,

Крізь вітру клекіт

Моя душа летить до тебе,

У край далекий.

Ні біль, ні радість ще не спали

В очах шовкових.

Ті очі – скарб! У них змішались

І тиша, й слово.

Ритмічна хвиля грала, билась,

Текла ефірно!

Ти, мов змія, гойднула тілом,

Жезлу покірна.

Ось ти спинилась, ти заснула –

Дитя! Дитятко!..

Ось ти голівкою хитнула,

Немов зміятко.

Ти раптом тілом стрепенулась,

Ти – дивний човен!

В той човен ласки зачерпнулось,

Він тиші повен.

Зростала тиша… Ніжний дотик –

Хтось кригу вилляв!

І до зубів пливла із рота

Медова хвиля.

Тече!.. Я п’ю вино Богеми –

Гірке, прозоре.

І, щоб померла в серці темінь,

Посію зорі!

* * *

Благаю співчуття в єдиної, у Тебе,

Кохана! Серце впало у безодню,

В похмурий всесвіт з обрієм холодним,

Де плавають в пітьмі прокляття пеклу й небу.

Тут сонце без тепла шість місяців блукає,

А ще шість місяців – пітьма і ніч примарна.

Цей край пустельніший, аніж земля полярна –

Ні звіра, ні струмка, ні зла у цім краї!

Що є жахливіше, ніж світ, де срібно

Розлився холод сонця льодового,

І ця безмежна ніч, до Хаосу подібна.

Я заздрю долі звіра лісового,

Що може сном забутися, допоки

Розмотує моток свій Час безокий.

ВАМПІР

О ти, хто, наче сталь ножа,

Ввійшла у плоть мою криваву,

І я всім тілом задрижав,

Як степ з чортячої розправи,

Навіщо, мій скоривши дух,

Зробила з нього блудне ложе?

І для раба весь світ потух –

Мене звільнить ніхто не може:

Як гра затятого гравця

І як п’яницю склянка винна,

Як черви чорний труп мерця.

Мене ти, суко, не покинеш.

Меча я гострого просив

Подарувать мені свободу,

Отруту чесну я молив

На змову дать таємну згоду.

Але отрута й гордий меч

Мені зневажливо сказали:

Таким, як ти, немає втеч –

Смерть не вампіру зуби скалить.

Тварюко! З чорних володінь

Якби тебе звільнить для миру,

Ти б цілував померлу тінь,

Щоб воскресить свого вампіра!

* * *

В ту ніч, коли біля жахливої Жидівки,

Мов біля трупа труп, я в темряві лежав,

Забувши про любов покореної дівки,

Сумну твою красу я, втомлений, згадав.

Я уявляв: ходу величну, рівні брівки

І погляд, що красу і силу тамував,

Волосся, мов ріку, – мій дух, як із мандрівки.

Знов здатний на любов у темряву вертав.

Я відчував: я б міг твоє любити тіло,

І від предивних ніг до чорних-чорних кіс

Я пестощів тепло тремтливо би проніс,

Якби лише хоч раз по щирості зронила

Сльозину чисту ти, красо холодна, зла! –

І погляд щоб сіяв перлинами тепла!

БАЛКОН

Мимо споминів, прекрасна із прекрасних,

Всі мої утіхи, поклики бажань!

Ти згадаєш чари ласк і слів неясних,

Вечори принадні, теплоту світань,

Мамо споминів, прекрасна із прекрасних!

Вечори при світлі грані золотої,

Вечір на балконі, сизуватий дим,

Ніжність твого серця; з радості святої

Вічне слово світить в серці у моїм.

Вечори при світлі грані золотої.

Як прекрасне сонце у вечірнім небі:

В небі стільки сині, в серці – красоти!

Королевство ніжних, закохавшись в тебе,

Кров твою вдихав я, юним був, як ти,

Під прекрасним сонцем у вечірнім небі.

Поруч ніч згущалась димною стіною.

Тільки в тебе очі, наче дві зірки.

І я пив твій подих, ти була зі мною,

Ніг твоїх торкавсь я братськістю руки.

Коли ніч згущалась диною стіною.

Знаю я мистецтво дні вертать щасливі.

І минуле бачу біля ніг твоїх.

Де ж мені шукати ласку ту млостиву,

Як не в цьому тілі, у очах оцих?!

Знаю я мистецтво дні вертать щасливі.

О, ці клятви, дух цей, без кінця цілунки!

Як же їх вернути з прірви вмерлих днів?

Так шукає сонце у пітьмі рятунку,

Викупавшись в чистій глибині морів.

О, ці клятви, дух цей, без кінця цілунки!

БІСНУВАТИЙ

У крепі траурному сонце. Як воно,

Життя мого зоре, закутайся у сутінь,

Засни і вволю спи – ні звук не зачерпнути,

Ні іскру з прірви Туги – тішся сном!

Таку тебе люблю! Якщо ж ти все одно

Захочеш сутність Безуму збагнути,

Мов сонце знищене, що хоче все ж вернутись,

Най! Мій кинджал збагне Святої Суті дно!

Вогонь твоїх зіниць ти можеш розпалити,

В серцях юрми збуди жагу несамовиту!

Завжди тебе люблю, зрадливу і покірну.

Люблю світанний щем. Люблю пітьму без краю.

Та знай! – не я – твердить мій біль безмірний:

– О милий Вельзевуле, як тебе кохаю!

ПРИМАРА

І. ТЕМРЯВА

У склепі невимовної печалі,

Куди зла доля вкинула мене,

Де радісне проміння не сяйне,

Де вічна гостя Ніч трима скрижалі.

Художник, Богом проклятий своїм,

Творю в пітьмі, й творінь моїх не видко;

Тут куховарю цвинтарні наїдки,

Тут, скип’ятивши, власне серце їм.

Та враз просвітить, заіскриться, зблисне

Розкішний промінь – марево краси.

Коли ж у нім щось східне й беззахисне

Сягне своїх непереборних сил,

Я пізнаю: ввіходить величава

Вона! Вся – з ночі, та яка яскрава!

ІІ. АРОМАТ

Чи ти вдихав колись, читачу мій,

П’яніючи, од насолод зомлілий,

Туманність ладану чи легкокрилий

Пах мускусу у церкві осяйній?

Минуле нині, мов хмільний напій:

Краса не блідне й на краю могили,

Коханець, що схились над тілом милим,

Ще бачить світ несповнених надій.

Струмує, наче пахощі з кадила,

Її волосся, ніжне й золоте,

І, здичавівши, запах цей росте;

Й не відійшла ще юність, не лишила

Ці оксамити, шиті перламутром,

І дивним ароматом дише хутро.

ІІІ. РАМА

Як пишна рама дивно увінчала

Майстерним пензлем створену картину,

В якій природа в осяйну хвилину

Незвичне і прекрасне поєднала,

Так меблі, одяг, мідь, разки корала

Несли її чарівності данину;

Здавалося, красу її єдину

Уся ця дивовижна обрамляла.

Коханою всіма себе в’являла,

Вчарована ж собою, дозволяла

Принадлоивість розпещеного тіла

Лиш атласній білизні цілувати,

Та в жоднім русі приховать не вміла

Зрадливу пустотливість мавпеняти.

IV. ПОРТРЕТ

Хвороба й Смерть за попелом гірким

Розвіють полум’я, що в нас палало,

Ці ніжні очі з поглядом палким,

Вуста, де серце в щасті потопало.

Цілунки всемогутні, як бальзам,

В нестямності жагучій хміль крилатий,

Що лишать по собі? – Чужим вікам

В три олівці малюнок бліднуватий,

Та й він, як я, на самоті вмирає,

Де сивий Час, байдужий дідуган,

Крилом жорстоким дні мої стирає…

Життя й Мистецтва винищивши лан,

В душі моїй не вб’є рука лукава

Тієї, хто для мене втіха й слава!

* * *

Що мовиш ти, самотня душе, в сонній тиші,

Що мовчиш ти, зів’яле серце і сумне,

Тій найдобрішій, найдорожчій, найніжнішій,

Чий дивний погляд нас запалював вогнем?

– Чесноти наші їй співатимуть осанну,

До трону злагоди піднімуться пісні,

І Янгол радісний, з духовним тілом Янгол

Зодягне думи наші в барви вогняні.

Чи буде то в ночі страшній на самотині,

Чи буде зрання то, в юрбі багатоплинній,

Її священна тінь засяє, як свіча,

І тінь промовить: «Я велю вам, я, Прекрасна,

Мене любіть, мене – зачаття всіх зачать,

Бо я – хранитель-Янгол, Муза непогасна»!

ПРИГЛУШЕНІ РИДАННЯ

Ось і надходить час тремкої дивовижі –

Мов у кадилах, у квітках палає жар;

І звуки, й пахощі з вечірніх плинуть хмар –

Меланхолійний вальс закоханістю ніжить!

Мов у кадилах, у квітках палає жар.

Тут скрипка, мов плакливе серце, смуток ниже –

Меланхолійний вальс закоханістю ніжить,

А небо чисте і прекрасне, як вівтар!

Тут скрипка, мов плакливе серце, смуток ниже,

Любовний шал перемога пітьми почвар!

А небо чисте і прекрасне, як вівтар.

В густій крові своїй зникає сонце риже.

Любовний шал перемага пітьми почвар,

Сяйна минувшина найближчі хвилі брижить!

В густій крові своїй зникає сонце риже…

Знов ти в мені гориш, мов у кадилі жар!

КІТ

І.

У мозку в мене ходить чинно,

Як в апартаментах своїх,

Добрячий кіт. Ось він притих…

Ось знову нявкає невинно…

І те звучання ніжно-владне –

Хоч кіт муркоче, хоч мовчить –

Мені так глибоко щемить.

І в цьому суть його й принадність.

Воно пливе перлово-злотне

З найпотаємніших глибин,

Грайливе, наче вірша плин,

П’янке, мов зілля приворотне.

Або, приспавши зло жосртоке,

Струмує ріками вогнів.

І може мовити без слів

Думки, що сутністю високі.

Та не смичок то, що торкає

Аж серця. Серце в той момент,

Немов доладний інструмент,

Всі струни звукам відкриває.

І це тремтливе голосіння –

О дивний кіт, містичний кіт! –

Святе, мов Янгола політ,

Таке ж весняне, як осіннє.

ІІ.

Шерсть біло-бура ненастанно

Шумливі пахощі дзюрчить.

Якось вдихнув я їх вночі –

І досі з ласки тої п’яний…

Сам – поводир, суддя, натхненник…

Можливо, кіт цей чарівник?

Можливо, кіт цей домовик?

А, може, цар у царстві темнім?

Як він мій погляд повертає

До себе, наче той магніт –

О любий кіт, коханий кіт! –

Я сам у себе задивляюсь.

І бачу, наче серед ночі,

Ген там, опалово, вгорі

На мене зрять, мов ліхтарі,

Його живі невсхибні очі.

ПРЕКРАСНИЙ КОРАБЕЛЬ

Я розповім тобі, зрадлива чарівнице,

Про вроду юності твоєї світлолицю –

Хай оживе краса свята

Там, де з дитинства юність пророста.

Коли ідеш, і платтям вітер грає,

Ти – наче корабель, що в море випливає:

Весь світ у тебе в парусах,

У ритмі ніжному, весь спокоєм пропах.

І біла шия ця, і плечі ці звабливі,

Голівонька твоя і локони грайливі…

Ідеш ти килимом з сердець,

Дитя зманіжене, ти – мрій моїх вінець.

Я розповім тобі, зрадлива чарівнице,

Про вроду юності твоєї світлолицю –

Хай оживе краса свята

Там, де з дитинства юність пророста.

В муарі груди, під муаром – таємниці,

Бо груді ті – всіх насолод скарбниці,

Два перса, наче два щити,

Що можуть навіть блискавицями цвісти.

Щити манливі і трояндова глибінь ця,

Дві чаші ніжності, де ллються через вінця

П’янливі пахощі й вино,

Туманять розум і сповняють серце сном.

Коли ти йдеш, і в платті вітер грає,

Ти – наче корабель, що в море випливає:

Весь світ у тебе в парусах,

У ритмі ніжному, весь спокоєм пропах.

Звабливі ноги, мов під крилами, під платтям.

Ти йдеш по серці моєму, й німе багаття

Б’є з двох джерел – і сльози, й біль.

Я п’ю, мов зілля двох ворожок, – смерть і хміль.

Ці руки силою Геракловою грають,

Мов два удави божевільні, обвивають

Коханця, щоб в шалену мить

Його всього-всього в собі втопить…

І біла шия ця, і плечі ці звабливі,

Голівонька твоя і локони грайливі…

Ідеш ти килимом з сердець,

Дитя зманіжене, ти – мрій моїх вінець.

ЗАПРОШЕННЯ ДО ПОДОРОЖІ

Дитя, любов

Ходімо знов

У край, що серця єднає!

Розлий, розкриль

Кохання біль –

Ти ж вічно жила в цім краї!

І світло дня

Хай дощ обняв,

Я диво-красу побачив:

Хміль таємниць

Твоїх зіниць

В сльозинах, бо очі плачуть.

Там пахне чарами роса,

Любов, надія і краса.

Ще слід років

Не догорів

На меблях в кімнаті націй;

З глибин косиць –

З м’яких криниць

Туман забуття, мов з чаші.

Втопився зал

В серцях зеркал,

Проміння Сходу медове.

На дні душі

Хтось розкришив

Нам ніжної мови слово.

Там пахне чарами роса,

Любов, надія і краса

В густій імлі

Сплять кораблі

І марять про мандри дальні.

Хоч? – Попливуть

В найдальню путь,

Щоб ти не була печальна!

І без кінця

Під ніч сонця,

Прощаючись, нам дарують

Вінки зі сну,

А в сон – весну,

І золотом вечір гаптують.

Там пахне чарами роса,

Любов, надія і краса.

МУЗИКА

Поринаю часто в музику, як в море –

Мчу до зір, до їх краси.

І у небо – то туманне, то прозоре!

Напинаю паруси.

Груди – вітру, подих – вільний і жагучий,

Як вітрило маячу.

Оповитий в теплі хвилів і кипучі,

То в грозу, то в тишу мчу.

І лиш серце прагне неба і простору,

Так як човен прагне в шир.

Теплий вітер і гроза із сонцем в хорі

Принесли мене в цей вир

І колишуть. Все ж я чую в прірві цій

Біль вчорашніх безнадій.

БЕЗОДНЯ

Паскаль мав душу, наче вир без дна:

– Все – прірва жадібна: слова, порив, бажання.

Про тайни жахів мені шепче тишина –

Я сивію від темного пізнання.

Повсюдно: зверху, знизу – чорнота,

І тиша, й простір звабливо-жахливі.

На тлові снів ночей цих самота

Картини креслить і химерні, і мінливі.

Боюсь я сну так, як бояться ям,

Огидливо кривавих, мов душа моя.

І в кожному вікні спить вічність й забуття.

Мій дух би вмер, коби лиш запорука,

Що тьмою небуття погасяться ці муки…

Мені ж не вийти вже ні з Часу, ні з Буття!

ЗРЕЧЕННЯ СВЯТОГО ПЕТРА

А з хором цих проклять що Бог робити буде? –

Анафеми течуть рікою в Божий стан!

Він, м’яса та вина обжершись, мов тиран,

Сном праведника спить під музику огуди.

Страшні ридання жертв, засуджених до страти,

Для ніжних Божих вух – симфонія п’янка.

Купається в крові Їх Величі рука:

Жаги Господніх рук і кров’ю не здолати!

– Ісусе, пригадай, – благав Ти на колінах

По щирості своїй в Маслиновім Гаю

Того, хто розважавсь у тихому раю,

Як цв’яхи забивав злий кат у тіло сина.

Коли ти відчував гидкі плювки паскудства,

І варти, й натопву, і не підняв руки;

Коли безжалісно ввіткнулися голки

І той череп, у якім жило велике Людство;

Коли страшний тягар напівмертвого тіла

Рвав м’язи рук твоїх, прибитих до хреста;

Коли твій піт і кров у спразі ти ковтав;

Коли мішенню був для звірів розлютілих,

Чи Ти згадав ті дні – і радісні, і світлі,

Коли, щоб сповнити пророцтво Божих слів,

Ти на покірливій ослиці із полів

Приїхав повідать про небеса розквітлі,

І в серці сповнений відваги та надії.

Із храму баготом прогнав ти гендлярів?

Чи сумнів злий Твого сумління не роз’їв,

Перш ніж ввійшов у плоть спис гострий1 лиходія?

– Я чесно відійду у світі цім жахливім,

Де дія – мрії тінь, хто й як би не повчав,

Мерзенний, сам помру од власного меча!..

Петро відрікся від Христа… і – справедливо!

АВЕЛЬ ТА КАЇН

І.

Авеля плем’я Бог не забуде –

Мирно їдять вони, п’ють і сплять.

Каїна плем’я – з вічного бруду

Виповзти важко – там вам здихать.

Авеля плем’я. Жертву щоденну

Янгол возносить Богу до рук!

Каїна плем’я – діти нужденні,

Скоро кінець ваших лих і мук.

Авеля плем’я, ваші посіви,

Ваша скотина – буйні, гладкі.

Каїна плем’я – псюги паршиві

Шлункам голодним вічно близькі.

Авеля племені гріє утроби

Юшка домашня, ніжна, мов кал.

Каїна плем’я, в ваших трущобах

З голоду здох би навіть шакал.

Авеля плем’я, в тихій любові

Множтеся – ваші багатства ростуть!

Каїна плем’я, серце без крові,

Присуд Господній ти не забудь.

Авеля плем’я, їжте, мов трутні,

Множтеся, наче блошиці лісні!

Каїна плем’я, ваше майбутнє –

Кров’ю запльовані чорні дні.

ІІ.

Авеля плем’я – падло із жиру,

Здохнеш – землю угноїш хоч раз!

Каїна плем’я, вам не до миру –

Ваша робота жде ще на вас.

Авеля плем’я, кайся, молися –

Скоро загине неправди тінь!

Каїна плем’я, в рай заберися,

Дикого Бога на землю скинь!

ЛІТАНІЇ САТАНІ

О наймудріший із святих господніх Янголів,

Бог злого талану, достойних щирих слів,