У БІЙ ІДУТЬ ОДНІ “ДІДИ”

(детектив про детектив)

 

  Роман-детектив “Manumissio, або Хроніка урмезійовських убивств” у своїй ході від письменницького стола до видавця,

 а згодом і до читача, має свою неповторну, усіяну глогастим терням дорогу.

  Головним поштовхом до написання цього твору було традиційне для Закарпаття (особливо – радянського періоду!) знущання уже “очленених” письменників (тобто членів Спілки письменників) 

над ще ”неочлененими” (бажаючими стати членами Спілки письменників) – щось подібне в армії називають “дідівщиною”.

  Головними “дідами” в літературі Закарпаття радянського періоду були: в прозі – Іван Чендей (до речі, зневажливий неологізм “очленитися” належить саме йому), в поезії – Петро Скунць,

у перекладі – Юрій Шкробинець.

  Молодий закарпатський автор однієї чи двох книг мусив, як то русини кажуть, “поцілувати пантофлю папі” – тобто послужити, принести конкретну користь літературним (а не римським) “папам” Закарпаття: Чендею, Скунцю, Шкробинцю, та, найголовніше – попринижуватися перед ними. Саме тоді бездарні літературні “діди” й почувалися справжніми письменниками.

  До прикладу, безмірно бажаючи “очленитися”, тодішній молодий завідувач відділу сільського господарства обласного радіо,

автор двох збірочок прози Дмитро Кешеля прямо таки грабував радгоспи і колгоспи області, й награбовану сільськогосподарску продукцію машинами завозив додому до літературного ховраха Чендея – той любив мати добрі припаси на зиму, та й не лише на зиму.

  Руками молодих претендентів на “очленення” літературні “діди” розправлялися, як то вони любили публічно казати, з “побратимами по перу”. До прикладу, навіть надзвичайно талановитий молодий поет Микола Матола мусив поплазувати перед літературним “дідом” Чендеєм і виконати його “дружнє побажання ювіляру”:

в ніч напередодні шестидесятиліття порядної людини, письменника Петра Угляренка вся бруківка перед його будинком була пописана висловами на кшталт: “Угляренко – графоман!”,”Угляренко – нездара !”, “Угляренку, їдь додому –

на Україну !” тощо,

  Уранці, в день свого шестидесятиліття, Петро Володимирович Угляренко виходить на вулицю, і – читає “дружноє посланіє”…-

він добре знав, що це “подарунок” від … Івана Чендея …

  Перед тим літературний “дід” Чендей допоміг якнайскоріше зійти в могилу великому, істинному письменникові нашого краю Михайлові Томчанію, домігшися за допомоги свого київського цімбори Миколи Жулинського того, що вже запланований

до шестидесятиліття Михайла Томчанія двотомник дирекція київського видавництва “Дніпро” викинули з плану – першим серед прозаїків Закарпаття двотомник мусив мати Іван Чендей.

  І Чендей таки власний двотомник мав … Але – після передчасної смерті Михайла Івновича Томчанія…

  Про всю оцю літературну “дідівщину” з моїх оповідей знала моя дружина – “москалька”, як називав її Іван Чендей, а фактично: донська козачка (народилася в місті Салську Ростовської області), яка з дідів-прадідів ще й прізвище мала козацьке – Шелест.

  Чесно скажу, що і я не був святим: влітку 1981-го року більше двох тижнів добряче повпирався на будівництві ужгородського палацу Івана Чендея – заробляв рекомендацію до Спілки письменників… Упродовж цього часу, тягаючи величезні геренди

з “живим класиком“, перекопуючи його виноградники та грядки,

із розмов з ним переконався наскільки Чендей малоосвічений, слабо ерудований… - його цікавили тільки плітки з життя письменників області й республіки…

  Як саме тоді я дізнався, оце домашнє кубло Чендея нормальні письменники називали “штабом підлості” – саме звідси, після “нарад” з найближчим товаришем по паскудствах Петром Скунцем, поступали команди: оттого письменника оббрехати, аттого щонайпідліше підставити, а цього взагалі знищити…

  Не цурався Чендей і доносительства. У листі Чендея до Олеся Гончара від 30 грудня 1991 року читаємо:”Певно, доходили до Вас вісті про так зване реакційне русинство на Закарпатті. В цьому активно замішані літератори Іван Петровцій, Іван Долгош, Володимир Фединишинець.”.

  До речі, для Петра Скунця, як і для Івана Чендея, у спілкуванні з людьми, у відношенні до людей найелементарніші поняття моральності, порядності не існували взагалі.

  Не відставали від них і створені ними ручні та зручні для них, бо з їх же допомогою “очленені”, себто приручені, молодші письменники.

  Пригадую, наскільки дружину мою Валентину вразив цинізм Василя Кохана, з яким той, приїхавши до Берегова, де я на той час із сім’єю жив, зухвало посміхаючись розказував нам, як оце щойно він одержав чотирикімнатну квартиру в Ужгороді, а свою двокімнатну здав на баланс міськвиконкому, оскільки вже всі члени Спілки письменників квартирно забезпечені.

  “А – я, Василю Івановичу !??..” – вирвалося у мене, оскільки дуже хотів жити в Ужгороді, і вже був на той час “очлененим”.

 “А що тобі туй хибить, Іване, в Берегові !?..” –поплескуючись по округлому черевкові, мовив низькорослий, опецькуватий Кохан – тодішній голова письменницького профкому, який і вирішував питання квартирні…

  Саме ця розмова і була отією останньою краплею у чаші нашого

 з дружиною Валентиною терпіння, яка й дала поштовх до написання роману, який зараз, дорогий читачу, лежить перед тобою.

  Писати зачала Валентина, ясно, що по-російськи. Сперва я це сприйняв за жарт, одначе ентузіазм моєї дружини на пропадав – вона писала !...

  Мушу сказати, що до вступу в Саратовський юридичний інститут (при комуністах - закритого типу) Валентина рік провчилася на факультеті журналістики Ростовського держуніверситету, який з невідомих мені причин полишила…

  Була вона книгоманкою – читала багато, і, маючи вишуканий читацький смак, читала, як оце й радив нам усім Лев Толстой, тільки краще.

  Спрацьовував тут ще один фактор: сім’я наша створилася внаслідок істинно шаленої любові… Хоча, згідно гороскопу Близнюк (я) є абсолютно ворожим Діві (Валентині)… Чесно кажучи, це давалося взнаки: шалена любов перемежувалася щонайдикішими скандалами – здається, ніхто в житті моєму

 не ображав мене так як Валентина, але й … ніхто не любив так.

  Валентина після наших дость частих скандалів говорила мені: “Только я имею право тебя любить. Обижать – тоже. Но, если я увижу, что обидел тебя кто-то другой, поверь, даже я ему

 не завидую”.

  Читаючи перші ж написані Валентиною сторінки, я таки дійсно не заздрив ні Чендею, ні Кешелі, ні Скунцю…

  А те, що в нашому романі ми змалювали саме цих членистих “очленених”, видно й неозброєним оком: Чендей родом із села Дубового, значить він – Дубовий, Кешеля родом із Клячанова, значить він - Клячан, Скунць родом із Міжгір”я, отож він – Міжгірський…

  Цей принцип ми запозичили в самого Чендея, який у своїй повістині “Житіє Антона Кукурічки” досить “успішно” обплював

як “очлененого” Степана Жупанина, так ніколи й “не очлененого” старійшину закарпатського письменства Миколу Івановича Рішка.

  Що ж до фактажу, викладеного в нашому романі “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств”, то це є результатом мого багаторічного сидіння в секретному відділі нашого обласного архіву, який знаходиться в місті Берегові – листи офіцера фашистської армії Івана Чендея зі Східного фронту, з України, де він з німецького автомата розстрілював як українських партизанів, так і мирних українців, у нашому творі використані частково, але – точно. Щонайточніше – слово в слово ! - подано в романі великий

плач Івана Чендея за померлим у 1953 році батьком усіх народів Сталіном та й інше…

  Написано було роман на одному подиху, але його мозаїчна, майже що новелістична композиція у багатьох місцях потребувала, так би мовити, його цементуючого склеєння, що й творилося досить таки тривалий час у гарячих суперечках.

  Зрештою, вирішили не подавати російського варіанту твору,

 бо це несло з собою певні видавничі проблеми, а перекласти його українською мовою, що, само собою, довелося робити мені, як письменникові, який уже мав досвід перекладу “Малих поезій в прозі” Шарля Бодлера, більш ніж п’ятисотсторінкового роману Гейзи Гардонія “Зірки Егера”, книги літературних казок Клари Біхарі тощо.

  Але сам процес перекладу став для мене істинним пеклом – Валентина по кілька разів перечитувала кожну перекладену мною сторінку, люто чіплялася – у багатьох випадках несправедливо ! – майже що до кожного речення…

  Завершивши переклад, у присутності Валентини, я вголос

поклявся більше ніколи не перекладати твори живих авторів –

ще дві-три такі роботи, і матиму інфаркт…

  22 травня 1989 року я додрукував чистовий варіант роману українською мовою, того ж таки дня надіслав його до видавництва ”Карпати” в Ужгород, звідки рівно через місяць одержав категоричну відмову: у рецензії, підписаній завідуючим редакцією художніх видань та директором видавництва, зокрема, зазначалося: “…само собою, що в наш, перебудовний, час дозволено писати

щонайвідвертіше, щонайрізкіше і щонайвикривальніше, але ж

 не до такої міри !.. ”

  Київське видавництво “Радянський письменник” та львівське “Каменяр” обійшлися звичайними відписками…

  Ми розуміли що написали, і за всяку ціну хотіли видрукувати наш твір.

  Надсилати до серйозного видавництва другий чи третій примірник було неетично, та й серйозні видавництва розглядали тільки перші примірники, а передруковувати більше ніж триста сторінок машинопису бодай би ще раз я вже не мав сил фізичних.

  І спало мені на думку поїхати в Угорщину до мого друга, письменника з міста Вашарошнамень, Міклоша Антала: міркував

я собі, що може отаку гостру річ видрукують угорці – Україну, Радянський Союз вони не люблять, а в нашому романі знайдуть багато чого співзвучного їхнім нинішнім настроям…

  В той час для мене поїхати до Угорщини було набагато простіше, аніж до Ужгорода. Адже від Берегова до кордону рівно шість кілометрів, ну й від кордону до Вашарошнаменя не більше десяти – всього шістнадцять кілометрів.

  Мав я на той час “Москвича-21-41”, на якому вже побував і в Румунії, і в Польші, само собою, в Словаччині й Чехії, а Східну Угорщину об’їздив усю: возив різний товар, торгував – тобто годував у голодний перебудовний час сім’ю.

  Вклав рукопис у папку, папку засунув під сидіння, і вже через півгодини був на митному переході “Лужанка”.

  Наші прикордонники вліпили мені в паспорт свій штамп, а далі треба було пройти наших митників. Не розумію чому, але до мене підійшов сам начальник митного поста Григорій Лойф, завжди веселий, завжди в доброму гуморі - хитруватий єврейчик. Дружина моя, як адвокат, колись допомагала йому виплутуватися з якихось напівкримінальних дебрів, а зі мною він лише здоровався.

  Поздоровався й тоді, і спитав: “Що везеш ?”. – “Нічого,” – чесно відповів я йому, і саме це його найбільше насторожило: як може бути так, що нормальний берегівчанин їде до Угорщини, тратить свій час і бензин на дорогу, а не провозить нічого !..

  “Можна, я огляну машину ?” – хитро спитав Григорій. “Не сміши, Григорію – ти тут начальник, а не я – дивися,” – відповів я, а серце моє стислося: нам у спину ще дихали радянські закони з їх всезаборонністю…

  Григорій мав нюх пошукової собаки – він одразу посягнув рукою під моє сидіння, витягнув папку, відкрив, почитав, і каже:

“Іди і подякуй дружині твоїй за те, що вона з мене тоді

не взяла ні копійки, а я тобі у віддарунок не роблю проблем сьогодні з оцією ось писаниною…”.

  Вернувся до Берегова, зайшов до дружини на роботу й кажу: “Отой жидяра Лойф мене завернув…”.

  А Валентина дуже спокійно каже: “Так є ж іще два переходи до Угорщини. Спочатку спробуй через Косино”.

  Я таки вкинув до машини якийсь товар: гадаю - хай його конфісковують, аби лише папку перевіз !...

  На переході “Косино” вийшло все як у казці: наш митник узяв

 з мене слово, що як їхатиму наступного разу, то завезу йому текст моєї русинської “Співанки за солонину”, а начальник угорського митного поста Йовжі Пинтек, крім усього щей власник ресторану в недалекому від нас місті Кішварда, де ми з ним не раз пиячили, не відпустив мене доти, доки не розказав з десяток свіжих анекдотів.

  До Міклоша Антала я в робочий час уже не встиг, і пішов до нього додому.

  Те, що він розповів, просто вразило мене. Міклош більше трьох років працював над перекладом угорською мовою роману

російського письменника Бориса Можаєва “Мужики и бабы” (більше семисот сторінок тексту !). Була домовленість

з будапештським видавництвом “Сийп іродолом”, що вони видрукують переклад оцього так жваво сприйнятого читачами Радянського Союзу роману. А, значить, Міклош матиме добру копійчину.

  Але домовлялися більше трьох років тому, а на час нашої

з Міклошем стрічі угорці так близько сприйняли радянську перебудову, що вже почувалися настільки вільними від нас, що навіть чути не хотіли ні про яку радянську літературу з культурою разом – Угорщина інтелектуальна повністю переорієнтовувалася на високоінтелектуальний Захід.

  Отож, три роки каторжної перекладацької роботи Міклоша пішли коту під хвіст - як то в нас тоді казали, такі реалії дня.

  Щоб видрукувати наш роман – і мови бути не може ! – все, що йде від нас, зі Сходу, для угорців воняє радянщиною !

  “Єдине, Іване, що можу для тебе зробити, так це відксерю твій роман. Скільки примірників тобі треба ?” – спитав мій справжній друг Міклош Антал. І хоча я ще тоді не дуже й розумів що таке ксерокс, але дійшло до мене, що Міклош хоче розтиражувати мій рукопис, І я сказав йому своє чарівне число: “Двадцять два !”

  “Прийдеш через тиждень,” – сказав Міклош, і ми розпрощалися.

  Якийсь добрий диявол вселився в мене, і, гадаю собі, подразню я жидяру Лойфа – повернуся додому в Берегово через Лужанку.

  Йшлося під вечір, і Григорій був легенько “під мухою”. Побачив мене, похитав головою: “Таки перевіз !..”. На що я йому: ”Таки-так, Грицьку ! Твій перехід у нас не єдиний… І на відміну від тебе

ще десь і порядні люди є !”. Лойф розлючено: “Тобі це, Йване, так просто не минеться…”.

  Минулося.

  Уже через тиждень ми з Валентиною розкладали наш дорогоцінний роман по примірниках – рівно двадцять два !

  Оскільки основні видавництва в Україні були опробовані з абсолютно негативним результатом, ми вирішили вдаритися на успішно тоді “загниваючі” Захід і Заокеання.

  Десь у себе на роботі Валентина знайшла великі конверти – великі, бо в кожен було потрібно втиснути більше трьохсот сторінок машинопису. І ми зачали їх заадресовувати, благо я мав адреси більшості українських видань зарубіжжя.

  Найперше я заадресував до любої мені Франції у редакцію газети “Українське слово”, у Німеччину в газету “Неділя”, яка видається в місті Ашаффенбург, до Риму в “Українську Газету

 в Італії”, до газети «Європейський українець», яка виходить в Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Греції, Німеччині, Польщі,

а також до США у щомісячний культурницький і політичний журнал української еміґрації "Сучасність" та в газету “Наше життя”, до Австралії у видання “Вільна думка” та “Українець в Австралії”…

  Аби повисилати ці важкенькі бандерольки, я поїхав до угорського міста Дебрецен, де й поштові збори нижчі, аніж у нас, та й надійність, що мої послання дійдуть до адресатів, стовідсоткова.

  Як не дивно, але відповіді одержали з усіх видань – то просторі, то коротенькі, але звідусіль – негативні, ще й причина у всіх майже що одна – брак коштів на видання…

  От тобі й західні та заокеанські багатії !..

  А вирішив усе сліпий випадок.

  На Закарпаття париїхав відпочивати Валентинин однокурсник по Саратовському юридичному інститутові, який на той час працював слідчим у МУРі (у Московському кримінальному – по-російськи уголовному – розшуку).

  Гостюючи в нас удома, Валерій Юдашев у розмові

 з Валентиною дізнався про наші видавничі митарства, і попросив один примірник твору, пообіцявши показати його своєму доброму другові, письменникові Юліану Семйонову.

  Через два тижні десь годині об одинадцятій вечора на наш квартирний телефон у Берегово подзвонив сам Юліан Семенович. Розмовляв він з Валентиною.

  Як я чув з їх бесіди - перемовлялися обидвоє чистою українською мовою.(Те що Валентина розмовляла українською, мене не дивувало, адже на той час вона до всіх тонкощів опнувала

як українську, так і мою рідну русинську мови). А от українська Юліана Семйонова мене дуже подивувала: коли ж він встиг, так багато сил, енергії віддаючи своїм багаточисельним романам !?..

  Виявляється Юліан Семйонов має в Києві Українське відділення Московської штаб-квартири Міжнародної асоціації детективного та політичного роману (скорочено – УВ МШК МАДРП), яке знаходилося на вулиці Перемоги, 10. І якщо ми, автори,

не заперечуємо, то він приступає до публікації нашого роману,

з яким ознайомився, і який йому дуже сподобався сміливим підходом до висвітлення сучасних проблем і добрим літературним стилем.

  Паперові угоди Юліан Семенович не визнає, і якщо є наша усна згода, він дає команду друкувати роман.

  Ясно, що після стількох безплідних пошуків благодатного видавця, наша згода була блискавично позитивною !

  І хоча перше видання нашого роману-детективу датоване 1991-им роком, сигнальні, примірники ми одержали рівно на Різдво,

 6 січня 1992 року.

  Тираж роману був для нас приголомшливим: п’ятдесят тисяч примірників !.. На закарпатський облкниготорг поступило тридцять тисяч примірників, решта – двадцять тисяч – розійшлися по Україні.

  Восени 1992 року нашого роману в книгарнях області вже знайти було неможливо – за півроку тираж розійшовся повністю.

  Але преса мовчала: головні “герої” нашого твору впізнали себе.

  А вплив на обласну пресу Чендей, Скунць, Кешеля мали вирішальний, отож вони й вирішили боротися з твором, де про них

була написана чиста правда, випробуваним радянським методом – замовчуванням.

  Долучилася до них не менш активна у всілякому паскудстві й брегівська адвоката Тетяна Логойда, яка в романі проходила як Тетяна Гарайда.

  Одначе, як би твір не замовчували, він говорив за себе сам – сам себе пропагував !

  Ми ж найперше порозсилали наш видрукуваний окремою книгою роман до всіх видавництв – і українських, і зарубіжних –

які нам свого часу делікатно відмовили.

  І хоча десь щось і промайнуло в тодішній пресі про наш твір,

по правді кажучи, хотілося чесного, розумного аналітичного слова від якогось дійсно компетентного в літературних справах автора.

  І наше чеканя увінчалося успіхом: більш ніж через десять років після його виходу, на наш роман звернула увагу вже на той час мешкаюча в США, воістину талановита письменниця Оксана Кішко-Луцишина. Її розлога стаття-роздум “Жіноче обличчя закарпатської прози. (Роздуми над романом “ Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств ”)” була розміщена в інтернеті й видрукувана у кількох солідних виданнях.

  Оце зараз, перевидаючи наш з дружиною роман (через двадцять один рік після його першого виходу у світ !), я хотів роботу Оксани Кішко-Луцишиної повністю подати в цьому виданні як післямову.

  Одначе, “озброївши” оце – друге ! – видання власною передмовою, вирішив тут навести лише кілька витягів з роботи Оксани Кішко-Луцишиної:

  “Повість Валентини Шелест-Петровцій “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств” у співавторстві з Іваном Петровцієм вийшла у 1991 році – отже, дванадцять років тому. Закарпатською критикою по-справжньому помічена не була, що, зрештою, не так уже і дивно…”.

  “Проте на складному шляху становлення закарпатської прози повість В. та І. Петровціїв без сумніву – одна з важливих міт”.

  “Елементи самобутнього світобачення притаманні повісті у значній мірі. За машкарою детективу проступає правда про жінку-сучасницю, жінку, життя якої так безпросвітно схоже на реальність.., жінку, яка не соромиться дати собі ради у своїх істинних почуттях і окреслити межі свого світу… У своїй монографії “Дискурс українського модернізму в українській літературі” Соломія Павличко звертає увагу читачів на те, що сфера сексуальності взагалі “не існувала для патріархальної культури”, а “перша в українській літературі сцена фізичного кохання” належить перу Ольги Кобилянської, письменниці “нового”, ”модерного” світогляду. Табуйованість теми сексуальності і тілесних переживань прослідковується також у такій культурній галузі як художній переклад. О. Забужко описує казус із перекладом шекспірівського сонета № 130, у якому кохана жінка замальовується не “богинею”, а цілком земною істотою…”.

  “Повість “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств”, попри сюжетну розгалуженість, містить також асоціативні відступи, життєві історії, високохудожнє переповідання особистих переживань і досвіду, коли автор “перевтілюючись” у свою героїню або героя, показує нам “душевний портрет ”персонажа…”.

  “Як на мене, одна з найцікавіших героїнь повісті – адвоката Тетяна – колега одного із слідчих. Змальована різко саркастично як пристосуванка, Тетяна полюбляє гроші і використовує вигадку про “генетичну тінь Шенборна” для облагородження свого родоводу. Однак Тетяна насамперед - жінка, причому жінка, яка

 до безуму … “любить власне тіло”. (Не забуваймо: повість написана ще в радянські часи !). Очевидно, у наміри авторів не входило змалювання відвертої “тілесності” цієї героїні як риси позитивної, однак ця тілесність, описана не у традиційній, зглажео-ескізній манері (“стан гнучкий”, ”білі руки) з наголосом на абстрактній “красі”, а – індивідуалізовано, зосереджуючись на рисах зовнішності, притаманних конкретній жінці…”

  “У “Manümissio…” героїня (до речі, одна із жертв злочинців, задіяних у повісті), яка живе серед цілого моря чоловічої брутальності, влучно підсумовує спекрт задоволень, доступних жінці у світі патріархальної моралі: “вдало сходити заміж за чергового фізичного або морального імпотента”. Про одного із своїх колишніх чоловіків висловлюється так: “статевий акт виконував як горобець”, “ліз до мене зі своєю жирною, спітнілою любов’ю”. Героїня відверто проговорює свій справжній досвід, справжні, а не підказані ідеологією, почуття. Як бачимо, порушення цієї табуйованої раніше теми у нашій літературі – незаперечна ознака істинного новаторства твору В. та І. Петровціїв”.

  І хоча Оксана Кішко-Луцишина й поціновує наш роман як повість, в чому автори из нею абсолютно незгодні, проте вона вловила дух твору, його викривальну настроєвість.

  Друге видання роману-детективу виходить на сьомому році від дня передчасної смерті головного автора (усього півтора місяця не дожила Валентина до свого п’ятидесятип’ятиліття: народилася 16 вересня 1951року – померла 9 липня 2006 року), і це перевидання її головного прозового твору є даниною нині ще живущого співавтора справжньому письменницькому талантові, який Господь Бог дарував Валентині Георгіївні Шелест-Петровцій.

 

Перед Вами гостросюжетний твір, написаний на конкретних документальних фактах. Бажання знищити сліди страшних злочинів штовхає замаскованого садиста – ката на звірячі вчинки. Від рук убивці гине молода жінка, її малолітня дочка. В романі читач стріне елементи чорної магії, які інтуїтивно допомагають віднайти ниті злочинів. У книзі чимало сторінок відведено описові славетної угорської кухні, еротичних сцен.

 

В провінційному містечку на Закарпатті, де практично кожен кожного знає, трапляються події, які жорстокою продуманістю приголомшують всіх мешканців.

Юрій Юрійович Ганькович, інженер заводу точної механіки, тридцяти восьми літ, високий, спортивної статури, блакитні очі окреслені сивими скронями, закоханий у адвоката Тетяну Гарайду, жінку не перших та й не других молодощів, з добряче підмоченою репутацією. Мешкають вони в одному будинку, хоча на різних поверхах.

Тетяна Гарайда має двадцятидволітню дочку, колись мала трьох чоловіків, з якими шумно, з поділом майна, розлучилася. Років двадцять вона перебивалася випадковими стосунками. Дочка вискочила заміж до Угорщини. Залишившись одна і відчуваючи ненастанне прив’ядання, Тетяна поклала собі обзавестися останнім чоловіком. Вибір упав на Ганьковича. Зустрічалися з ним потаємно, що говорило про серйозність намірів, поклала умову – він розлучається, і тільки після цього вони обнародують свої відносини, а далі, в перспективі, реєстрація шлюбу. Ганькович був їй потрібен за засіб від самоти.

Під напором Тетяни, яка пустила в хід і жіночу підступність, і лестощі, та й гроші, яких мала більше сотні тисяч (їх джерело – питання окреме), Ганькович подає позовну заяву про розірвання шлюбу до Урмезійовського нарсуду. Дружина, звабна маленька жіночка, кандидат історичних наук, завідувачка обласного держархіву, розміщеного тут же, в Урмезійові, заперечує проти розлучення. Вона вже не любить Ганьковича, хоча багато чим для нього пожертвувала. Вона боїться залишитися одинокою. Суддя Тягур, дивлячись на мідноволосу, білошкіру, напрочуд граційну Наталію Ганькович, не в силах збагнути, як цей чоловік міг проміняти її на вульгарну в своїй манірній екстравагантності Гарайду. Він дає подружжю Ганьковичів шестимісячний строк на примирення.

Із судового засідання Ганьковичі повертаються додому разом. Надвечір’я, зима, сніг, майже снігопад. Забирають із дитсадка свою шестилітню дочку, йдуть увостаннє… Наталя з дочкою піднімаються до себе на п’ятий поверх за санчатами. Юрій чекає їх біля під’їзду, де прогулює пса баба Ганна, мешканка першої квартири в їхньому під’їзді. На першому поверсі будинку – кав’ярня. Натомившись чекати дружину, Ганькович йде сам пити каву. Повертається з кав’ярні, але не бачить ні дружини, ні дочки. Біля під’їзду баба Ганна обросла сніговою шапкою. Ганькович раздратований. Нервово піднімається до себе в квартиру, чекає дружину з дочкою годину, другу… Починає хвилюватися, телефонує знайомим – ні в кого з них Наталі з дочкою нема. Зазирнув до ванної кімнати – санчата висять на гачку. Ганькович спанталичений. Дружина ж завжди була прихильницею суворого режиму – о двадцять другій годині дочка мусила лежати в ліжку.

Ганькович засинає. Десь опівночі до нього на квартиру вривається сусід Мирон Мосяк, психічно хворий чоловік. Шукає свою дружину і дружину Ганьковича. З лайкою виходить з квартири.

Юрій вкладається спати.

Вранці прокидається від телефонного дзвінка – з райвідділу міліції повідомляють, що його дружину знайшли мертвою на проїжджій частині дороги в трьохстах метрах від їхнього будинку. Де знаходиться дочка – невідомо. При розтині трупа виявилося, що смерть настала від удару тупим предметом у скроневу частину голови. Тільки цей удар має прижиттєві ознаки, а всі інші пошкодження, характерні для наїзду автотранспорту, були нанесене вже мертвому тілу. В крові вбитої виявлено вміст алкоголю. (Наталя Ганькович ненавиділа спиртне і ніколи не вживала його). Ступінь оп’яніння мала бути важкою.

А вже опівдні в Мужіївському кар’єрі знаходять труп шестилітньої дочки Ганьковичів. Дівчинку задушено, на тілі численні сліди побоїв. Час настання смерті співпадає з материним.

Перші розшукові дії показують, що смерті Наталі Ганькович і її дочки більш ніж загадкові. В ході справи виникають версії, які поступово відкидаються розшуком і слідством. Слідчий приходить до висновку, що вбивство було скоєне в одній з восьмі квартир першого під’їзду, в якому мешкали жертви. Встановлено, що після того, як Наталя Ганькович з дочкою Лесею піднялись десь побіля двадцятої години до своєї квартири (або ж не до своєї квартири), до двадцять четвертої години включно, з під’їзду ніхто не виходив. Майже всі мешканці зайшли в під’їзд раніше від жертв.

Хто вбив жінку і дитину? Хто і як виніс труп Наталі Ганькович на проїжджу частину дороги Урмезійово–Виноградово, бажаючим імітувати шляхово-транспортну пригоду? Хто здійснив наїзд на труп Наталі Ганькович? Хто й коли задушив шестилітню Лесю, чому її по-звірячому побито, хто викинув її тільце в Мужіївський кар’єр? Чому відома абстинентка Наталя Ганькович виявилася, судячи з даних експертизи, в стані сильного алкогольного сп’яніння? Хто з мешканців восьми квартир Ганьковичівського під’їзду не має алібі? Хто з них мав причину ненавидіти і вбити Наталю Ганькович та її дочку? Чоловік? Коханка чоловіка? Сусід-шизофренік Мирон Мосяк?.. На всі ці питання мусили відповісти слідчий прокуратури Олег Русин і оперативна група, очолювана начальником карного розшуку Урмезійовського РВВС Юлієм Палом.

 

* *

*

 

Для подружжя Ганьковичів день другого лютого 1988 року став подією. Десять років тому в такий же день вони одружилися. Погода тоді була як і нині – лапатий сніг валив густо. З ранку й до ночі – біло, щедро, ненастанно, зливаючи небо й землю, застилаючи дерева, будинки, сліди – все. Поглум долі, чи випадковий збіг обставин – через десять років після реєстрації законного шлюбу Урмезійовський народний суд виніс ухвалу про надання подружжю Ганьковичів строку на примирення. З позовом про розірвання шлюбу звернувся до суду чоловік. Своє бажання розлучитися він мотивував стертими фразами. Звичними для людей його віку, становища, розуму, врешті.

«… не розуміємо одне одного…». А десять літ тому – гей, як розуміли!.. Вона – мідноволоса, тонкостана темноока – лишила свого першого чоловіка, з іменем, з перспективою, професора. З великого міста пішла до нього, Ганьковича, в гуртожиток без зручностей у тихому закарпатському містчку. А він, Юрій Ганькович, тоді молодший, але з уже посивілими скронями, високий, спортивний, невідпорний своєю впевненістю, ради неї розстався з аспірантурою і надіями, які подавав.

«…втратили любов і повагу одне до одного…». Так, утратили. Якщо їхні десять літ розчленувати на періоди, то: кілька років п’янливого, всепоглинаючого кохання, далі – роки любові більш спокійної, але ж – любові, і – останні два роки дріб’язкових спірок, обопільних образ, пустих причіпок.

Вона хотіла дитини одразу, але перші чотири роки занапащувала себе абортами. Аби не заважати йому, Юрію. Аби він повернувся в аспірантуру. Не повернувся.

Потім народилася дочка. Тонкосльоза, хвороблива. І вдень, і вночі плакала, плакала, плакала… Перший рік дочки з рук не спускала. Чоловік – роздратований, мовляв, мене розлюбила, для тебе головне – дочка.

Далі – більше. Перекинувся на особистості, докори – безглузді, але ранять: «Ти – кандидат наук, а я всього-навсього – інженерик». Кому ще з того гірко, що вона, розумниця, дійсно кандидат історичних наук, усього-навсього завідує архівом у цій глушині? Їй не було куди докладати своїх здібностей, йому ж – не було чого докладати… Певно, й надії, які він подавав свого часу, були уявними, чи й – науявлюваними. Хтозна. Упродовж двох останніх років він і зовсім утратив розум – дикі сцени ревнощів, докори: «Ти – нікудишня господиня, тобі потрібна хатня робітниця…, ти – холодна жінка…, ти – глупа мати…, ти – стала відразлива…».

Підросла дочка. Батька вона забавляла, але – не більше. Батьківські обов’язки швидко втомлювали Юрія. Увечері дочка просила казки – батько, віддавав перевагу футболові по телевізору. Або ж виходив з дому. До іншої, як виявилося, жінки.

В суді Наталя Ганькович сказала: «Дайте нам строк». Виснажена, уже, здавалося, й не любила, та смертельно боялася залишитися самотньою. Уявляла єхидні обличчя знайомих. Допригалася, мовляв, кандидатка. І таких кидають.

Юрій в суді обурювався: «Я все обдумав, зважив. Ми не можемо бути разом. Цей піврічний строк мене лише більше озлобить. У мене є інша жінка, і тому я мушу поспішати». Він ще щось говорив, винизував думки і аргументи в довгі рулади слів, але вона була невблаганною – дайте нам строк, і тільки строк. Її затятість вивела Юрія з себе. Він з ненавистю проказав: «Якщо вона така, я готовий убити її»! На слова ці спочатку не звернули уваги. Але потім, коли настане час, і суддя, і секретар судового засідання, і народні засідателі слова ці чітко згадають.

Народний суддя Василь Васильович Тягур був людиною не ординарною. Тонкий, кмітливий розум, спостережливість і небайдужість. Людські обличчя, незважаючи на десять років юридичної роботи – спочатку слідчим прокуратури, потім суддею – не стали для нього низкою масок. Кожну пару при розлученні він ще бачив зацікавленими очима. Улюбленим його висловом було: «Прості люди кажуть…», і далі він розважливо викладав свої далеко не прості висновки і спостереження, видаючи їх за висловлювання простих людей.

Дивлячись на подружжя Ганьковичів, слухаючи їх почергово, Тягур знав прихований бік їх історії. Надто малим було містечко, аби щось від когось втаїти.

Юрій Ганькович захопився адвокаткою, кілька разів розлученою жінкою, можливо й цікавою, але незрозумілою у своїй плутанині з чоловіками та коханцями. А відповідачка навдивовижу гарна – темні очі, на неймовірно білому обличчі тіні тьмавих вій. І – мідне волосся. Біс його вхопив – від такої жінки піти!.. І – до кого?!..

Сам Васко да Гама, як прозвали суддю колеги-адвокати, був однолюбом, свою дружину і дітей обожнював. Змушений доїжджати на роботу з сусіднього міста, чимало спокус мав у короткій щоденній дорозі – бо ж лише кав’ярні та ресторани зустрічні чого вартували, але щасно їх уникав. Можливо тут мала значення не лише відданість сім’ї, а й захопленість роботою – в путі добре думалося, відшуковувалися ниточки заплутаних справ, перевірялися версії, вишиковувалися логічно красиві мотивації щонайскладніших рішень.

Тягур вирішив дати подружжю Ганьковичів строк на примирення. Причому – максимальний. Єдине, що він мав при цьому на увазі – Ганькович упродовж шести місяців кине легковажну адвокатку з підмоченою репутацією, і йому нічого не залишиться, як повернутися до дружини й дочки. А дівчинку шкода. Якось випадково в місті Тягур побачив її з Ганьковичкою – набагато зменшена її копія, жалібне на тонюніх ніжках, шести з половиною літ.

… Із суду Ганьковичі вийшли разом. Сутеніло, з неба сипав і сипав сніг. Зозла і очужіло крокували поруч. По дорозі додому – дитсадок. Забрали дочку. Вона:

– Мамочко, диви, який сніжок! Тату, візьмімо удома санчата – покатай мене!

Одна тепла рученька в татовій долоні, друга – в маминій. Крихітне кільце в цім нетривкому ланцюгові – нікого не зв’язує, нічого не зв’яже.

Довго йшли вздовж вулиці, дитина притихла, сніжна курява послабила в батьках злість. Десь там, у круговерті пам’яті щемливим спомином ворохнувся десятилітньої давності день.

Підійшли до свого п’ятиповерхового будинку, і Юрій несподівано сказав:

– Сходи, Наталю, за санчатами. Покатаємо маля.

Піддався хвилинній слабості? Завжди був трохи сентимен-тальний.

Вона зраділа його тону й пропозиції – набридло оте між чотирьох стін нескінченне вияснення стосунків. Перемир’я – хай лише на вечір, хай лише на пару годин!..

Згідливо кивнула. А тут ще й Леся запросилася в туалет. Ганькович залишився на вулиці, а вони удвох увійшли в під’їзд, де знову щось перегоріло в електропроводці – темно, хоч в око стрель.

Квартира їхня на п’ятому поверсі.

Біля під’їзду стояла баба Ганна, як він вважав – стара видра і пліткарка. Роками стерегла розкішну квартиру дочки на другому поверсі. Прогулювала свого пуделя за будь-якої погоди.

Ганькович підняв комір пальто. Холодно. Сніг.

Баба Ганна натхненно пожовувала губами – приготовлювалася говорити. Бо ж цілими днями одна, а тут – стоїть співрозмовник потенційний.

Ганькович випередив стару на долі секунди – поспішно мовив:

– Мої чогось затримуються в квартирі. Я он зайду до кав’ярні, вип’ю каву, а ви скажіть їм, будь ласка, аби зачекали мене.

Баба Ганна захапала ротом біле від снігу повітря – вислизнув співбесідник за ріг будинку. Кав’ярня тут же, в їхньому будинку, на першому поверсі, вхід з вулиці.

В кав’ярні – завсідна черга, цигарковий дим. Кави Ганьковичу не хотілося, але стояв уперто, на зло дружині – бо ж майже двадцять хвилин стовбичив біля під’їзду під пильним бабиним поглядом. Скільки можна вовтузитися?!.. Наталя завжди була егоїсткою, напевно, переодягається перед прогулянкою, їй наплювати на мої очікування, чи жадання – накручував себе Ганькович. Та й Леся, певно, марудиться в туалеті.

Підійшла черга. Юрій взяв собі каву, вмостився біля високого круглого столика. Повільно зціджував ковток за ковтком – тепер уже він зволікав час. Хай вона постоїть біля баби Ганни, хай вона позлиться. Він біля під’їзду чекав на неї цілих двадцять хвилин – зумисно засікав час. В кав’ярні сидів рівно півгодини – теж дивився на годинника.

Отже, характер він проявив. Вийшов надвір, завернув за ріг будинку.

Стара за цей час з місця, певно, не рушилася. Обросла сніговою шаллю на голові й по плечах. Витривала стара. Стоїть, як снігова баба. Мовчить ображено. Біля ніг вертиться пудель, підпригує – на погоду йому наплювати.

Дружини й дочки на вулиці не було. Підійшов до гірки – і там нема! Груди розпанахувала злість. Точно, що повезла кудись дочку на санчатах сама. Не дочекалася, поки він пив каву. Біс з нею! – вирішив повернутися до квартири.

Єхидна баба Ганна «гуляла», не сходячи з натоптаного місця, стовпом стояла як і майже годину тому. Говорити з нею не хотілося, бо ж, певно, що бачила, куди пішла Наталя. А мовчить – чекає, щоб спитав. Стій, бабо, на посту – нічого не питатиму.

Піднявся до себе в квартиру. Сиплючи чортами, зашпортуючись у темному під’їзді. Відчинив двері – у квартирі темно, тихо, пусто. По-дурному, все безглуздо, все ні до чого. І строк, і прогулянка. Агонія невдалого сімейного життя.

Ліг на диван. Телевізор вмикати не хотілося. Нічого не хотілося.

Годинник пробив десяту. Дві години пролетіло – де можна стільки гуляти? Та ще з дочкою. А потім бідкається – знову простуда.

Зайшов до ванної, довго мив руки – щіточкою, милом, у холодній воді, в гарячій. Злості вже не було, була втома. Машинально звів погляд на антресолі, і… санчата висіли там. Як і завжди, зачеплені за гачок. Передумала катати дочку? Пішла з нею гуляти просто, без санчат?

Він, як останній дурень, стовбичив побіля дверей, тинявся довкіл гірки, а вона в цей час з дочкою десь гуляла. Певно, що зайшла до своєї подруги в сусідньому будинку і досі там сидить, глумлячись, чи й глузуючи над ним, Ганьковичем!..

Завжди була такою. Та хай, біс з нею!

До двадцять третьої години читав газети, потім зателефонував подрузі дружини в сусідній будинок – ні, Наталя до неї вже з тиждень не заходила.

Ще одній дружинній приятельці подзвонив – і там її нема.

Захвилювався. Де ж це вона може бути? Близьких друзів не має.

Ввімкнув другу угорську програму телебачення – давали західнонімецький детектив.

Нема дружини вдома, і – хай: й так уже все перегоріло. Але ж чи варто дитину так довго волочити по такому псячому холоді?.. Завжди ж бо набридала зі своїм режимом – о двадцять другій дочка має бути в ліжечку…

Глупо – її чекати. Піти кудись – ще глупіше. Чи й просто нікуди, бо ж та, друга, сказала напередодні: «Якими хоч засобами… Але тільки – як будеш цілком вільний. Надто мале наше місто для відкритого роману з одруженим мужчиною.

Ганькович задрімав.

Десь опівночі різкий дзвінок у двері підкинув його з дивана. На порозі стояв сусід по майданчику – Мирон Мосяк.

– Де твоя дружина?

– Моя дружина? – глупувато уточнив Ганькович.

– Так. Де твоя? Де моя? Де наші дружини? – в несамовитій люті аж трясся сусід.

– Я б це теж хотів знати, – сказав Ганькович і подумав, що з дружиною Мирона Мосяк його Наталя ніколи й не дружила особливо. То ж, чого б це їм іти кудись разом, та ще й у ніч.

Не встиг викласти свої міркування сусідові, бо той раптом вхопив його за комір сорочки, притягнув до себе і загорланив диким голосом:

– Ну сволоцюги!.. Ну інтелігенти!.. Пси!.. Я вам покажу, ви в мене потанцюєте… Курви всі, плазуни, ви кров’ю відхаркуватися будете!..

Ганькович не встиг отямитися, як Мосяк грюкнув його дверима, тут же своїми – зачинив, та все одно звідти долинали його несамовиті, якісь шарпані, клекочучі викрики і лайки.

Набридло, все набридло. Це ж вона умисно десь вичікує, гадає, що хвилюватимусь, як раніше, ревнуватиму. А дзуськи, мила. Назад уже нічого не вернути. Витерплю й не таке, як оцей гаспидський строк!.. А тепер у ліжко, і – спати!

Так і зробив.

А раннім ранком прокинувся від телефонного дзвінка. Підняв трубку – чіткий голос чергового райвідділу міліції запропонував йому терміново з’явитися в чергову частину РВВС.

 

Начальнику Урмезійовського РВВС,

майору міліції тов. МАТЕЙ В.Ф.

від старшого інспектора ДАІ,

лейтенанта міліції

ЛЕГЕЩИЧЕВА М.Ф.

 

 

Р А П О Р Т

Доводжу до вашого відома, що третього лютого ц.р. о п’ятій годині ранку на проїжджій частині дороги Урмезійово-Мужієво, у ста метрах від будинку № 117 по вулиці Червоної Армії мною виявлено труп жінки зі слідами наїзду транспортного засобу. На місці пригоди є сліди протектора легкового автомобіля, придатні для ідентифікації. Вживаються заходи для встановлення особистості потерпілої і розшуку осіб, які здійснили шляхово-транспорту пригоду.

… Уже о сьомій годині ранку особистість потерпілої було встановлено – Ганькович Наталя Василівна, 1945 року народження, росіянка, безпартійна, громадянка СРСР, освіта вища, кандидат історичних наук, завідуюча обласним державним архівом, заміжня, має дитину шести з половиною літ.

Упізнала її санітарка з лікарні, куди направили труп. Кілька років тому ця санітарка підробляла в держархіві прибиранням.

Із заяви Юрія Юрійовича Ганьковича: «… Востаннє я бачив мою дружину Ганькович Наталю Василівну і дочку Лесю напередодні, десь у двадцятій годині, коли вони входили в під’їзд нашого будинку, йшли у квартиру за санчатами. Більше я їх не бачив. Труп дружини розпізнав. Прошу розшукати мою дочку…».

Справу до ведення прийняв і приступив до розслідування слідчий прокуратури району Олег Русин.

О пів на дев’яту він уже вів допит чоловіка потерпілої.

Кремезний, ясноволосий, врівноважений Олег Русин – слідчий з молодих, але оперативник давній. В карному розшуку працював після закінчення середньої школи міліції, потім – студент Харківського юридичного інституту, і – нове призначення. Зірок з неба не хапав, бажаного найчастіше досягав сумлінністю. Людей прихиляв до себе одразу.

Чоловік потерпілої йому не сподобався. Метушливий, похапливий якийсь. Надто швидко й докладно, не чекаючи уточнюючих питань, переповідав Ганькович подробиці свого сімейного життя. «.. Так, на межі розлучення. Покійна мала важкий характер. (Якось підозріло одразу людина визначилася – у покійної. Ще ж напередодні була жива, а він уже про неї в давно минулому часі говорить). Надто вимоглива до себе й інших. Максималістка. Не терпіла спиртного, абстинент у спідниці. Ну, не п’єш взагалі, то й не пий, але ж не заважай іншим чарочку доброго кон’ячку перехилити. Хіба ж не так? Та ж ні – в будні такого взагалі не терпіла. Ну, на свята мені щось і дозволялося, а от сама – ні: упродовж останніх десяти років ані краплі в рот. Навіть – пива. Та й ворогів не мала. Де дочка – не уявляю. Чи могла дружина сама кинутися під машину? Треба подумати. Так. Могла. Ще на самому початку, років десять тому, любила казати: якщо ти розлюбиш мене, я не переживу. Взгалі була натурою суперечливою. Мішанина сентиментальності з практичністю. І це у всьому. Ворогів не мала. На роботі її поважали, порядок там навела. З сусідами стосунки нормальні. Сусіди найближчі – Мосяки, він – колишній військовий, псих ревнивий, дружина його – працівниця швейної фабрики, мають двох дітей. З Ніною Мосячкою дружина моя не те, що була приятелькою, просто часто переховувала її від п’ястуків колишнього вояки. Мосяк же мою дружину не те, щоб поважав, а вірніше, побоювався – вона була членом товариського суду при жеку, не раз обіцяла притягнути його до відповідальності за сімейні бешкети. До речі, вчора Мосяк до мене пізно ввечері увірвався, шукав свою дружину, мало не побив мене…

… Так, я маю іншу жінку. І від дружини цього не приховував. Наміри мої серйозні, імені її зараз назвати не можу. Місто наше невеличке, плітки й так гуляють. Я прибічних дотримання пристойності в таких справах… А як моя дружина могла опинитися одна на проїжджій частині дороги, просто не збагну. Дочку прошу розшукати.

Далі події розгорталися так. Відстукуючи на машинці постанову про порушення кримінальної справи, слідчий Русин вже знав, що в чергову частину райвідділу міліції доставлено водія автомашини «Жигулі», який і здійснив наїзд на потерпілу. «Надто легко розкрито цей злочин», – з сумнівом подумав Русин, увіходячи в приміщення чергової частини РВВС. Крім оперативників там, несподівано для себе, побачив давню знайому, теж слідчу, з сусіднього Марамороша, колишню свою однокурсницю по Харківському юридичному інституту – відмінницю, красуню, насмішницю, нині капітана міліції Тіну Кронь.

Як давно то було – весь факультет палав коханням до білявої Тіни! Русин теж палав, довго й безнадійно, поки не одружився зі своєю нинішньою дружиною.

Тіна чомусь заміж так і не вийшла, хоча претендентів не бракувало. Все ті ж неймовірні зелені очі, нервові, чітко окреслені губи. І волосся – мов коштовне хутро, хвилями – по плечах.

Русин зустрічався з нею на обласних нарадах, згадували студентські роки. Іноді Тіна забігала на хвилинку – бувала в Урмезійові у справах – тут обласна лікарня, тут проводяться експертизи для всієї області.

Русину й на гадку не спадало, що Тіна, красуня Тіна – підозрюваний водій.

– Здрастуй, Тіночко! Яким побитом, кого знову привезла? Чим можу допомогти?

Краєчком вуха Русин десь чув, що була в Кронь історія нещаслива – чи то вона жила з поетом, а потім його кинула, чи то він її лишив. Що ж, він, Русин, завжди вважав, що красива жінка і поезія – сумісні, поєднувані, а от слідство і поезія – поняття не з однієї площини, хоча й знаходив поезію в хитросплетіннях тактично вивірених допитів. А ось детективу, написаного віршами, не стрічав.

Кронь підвелася назустріч:

– Олеже, я не по допомогу, і не в справах. Я – на допит до тебе. Я була за кермом. Здійснила наїзд.

– Не поспішай. Ходімо до мене в кабінет, там поговоримо. (І так вже вся вартівня, як він полюбляв називати чергову частину, затихла в очікуванні сенсації).

В кабінеті тихо й тепло.

– Розповідай.

– Не квап мене, дай цигарку. Мені потрібно зосередитися. Ти знаєш, я кохала одного чоловіка… Я надто здалеку заходжу.., так ось.., учора вночі, чи, вірніше, вже сьогодні я їхала до нього.

 

…Кричи, плач, умирай поступово чи зразу – не докличешся, вже не вернути. Третій день без тебе. Ніхто не знає, що я вмерла разом з тобою.

Не бажаю тобі зла, тебе нема, ні – ти вмер. Не пам’ятаю, що я хотіла бути з тобою сьогодні, завтра і завжди. Не я хотіла, аби від тебе жива грудочка, малесенький Богдан, жив у мені. Витру очі насухо і почну все спочатку. Нема любові до тебе, і ненависті до тебе нема. Кажу тобі: «Будь щасливий!» – як кажуть: «Будь проклятий!». – Якщо не матимеш грошей на хліб, на книги, на коханок – ти одержиш їх від мене. Як на свічку за упокій душі твоєї.

… Гарячі, жадібні губи з силою притислися до моїх. Наші тіла сплелися, ми звиваємося воєдино – ти весь у мені. І раптом – пронизує жах. Ти зовсім забув, поміж нас лежить наш маленький синок, чуєш, пахне молоком. Не обнімай же мене так міцно, маляті буде боляче.

Прокидася. Холодно і пусто. А раптом зараз розплющу очі, а ти поруч. «Доброго ранку, мала, – скажеш, – будемо пити чай з шипшини». Не розплющуй очей, тебе нема, ти вмер.

Навпомацки йду до дзеркала.

Я вже не та, яку ти кохав, хоча шкіра сяє все так же матово, а грудь уміщувалася у твоїй долоні, ти казав: «Яке маленьке тверде яблучко».

Любове моя! Давай попросимо від осені, попросимо від осені весни… Попросимо кохання…

Це я наспівую. Співаю, бо… заплачу. Плакати не можна – побачить Марійка. Отак же, голосніше. А, до біса!..

Чорний олівчику, очам зеленим додай сяяння, зроби їх веселішими.

Пару мазків яскраво-червоною помадою, і – капризний, вередливий рот звабливо вигнутий для поцілунків, сміху, дотепів.

Марійка грюкнула дверима, пішла.

Від осені… – кохання…

Рисую інші очі, ці вже не плачуть.

Червоне плаття, трохи квітів, йду на роботу, там будуть четвертувати – розпитувати про тебе, а я муситиму захищатися.

Голими руками проти ножа.

Чи хтось помітить, що я – мертва?

Не надіваю перстені, пальці схудли, золото виглядає жалюгідно. Бурштин – вірність, а кому й для чого потрібна моя вірність, моя любов?!..

Ти покинув мене.

Прийшла.

Єлейні обличчя, в очах цікавість – ох, вже знають.

Сміюсь.

Сміюсь, а всередині мене пружина стискується все тугіше.

А могла б дитина бути від тебе.

Що ви, все гаразд. Ми, як і раніше, з ним друзі.

Підкреслюєте – поїхав до іншої, одружується.

Ну, що ж, ми вільні у вчинках своїх. Я щаслива за нього.

Куплено обручки… Обручки, це коли обручини. Коли обручаються. Беруть шлюб.

Не треба. Я вже чула.

Ой, не лізьте мені в серце – воно кривавить, точить кров, а я стискаю його руками… Бачите! – з пальців моїх капає кров…

Коханий! Ти мене зрадив.

Я беззахисна.

Не витримаю.

Приводять жінку. Гарненька, але якесь зіжмакане, потолочене обличчя. Злодійка.

– Скільки вам років?

– Двадцять п’ять.

(Мені теж двадцять п’ять).

– Освіта? Діти є?

– Освіта середня. Дітей двоїчко, маленькі. Чоловіка нема. Розлучилися. Колись любила , ось і діти.

– (Я теж любила!.. Хоча б синочок залишився… Нема нікого, і мене нема).

Та:

– Прошу вас, як жінка, зрозумійте мене, і пошкодуйте!

– Я постараюсь розібратися. А поки – йдіть.

(Мені холодно від моїх слів. Не пожалію – хто мене пожалів?.. Не зрозумію – хто мене зрозумів?.. Ударю лежачу?.. Не плачте, жінко, бо і я заплачу, заридаю, закричу… Обидві знедолені).

День скінчився, щось читаю.

Треба б поїсти – щось їм.

Ти вдома? Не чую твоїх кроків.

Двері скрипнули. Напевно ти.

Не приходи, не чекаю.

Пружина стислася, кров капає.

Як боляче!..

А твоє серце болить?

А воно в тебе є, коханий?!..

Ще один день, і ще, і ще…

Біль щораз різний, а дні схожі.

Чому – «страждания очищає»? До чого, і перед ким? Я й так чиста.

Їду у відрядження.

Машина ковзає – дорога мокра.

Може мені пощастить, і ми розіб’ємося? Смішна гадка.

Зі справами покінчено. В ресторані людно. Чую – компліменти. Я все ще гарна на вроду? Зелені очі? Про це мені говорили? Красива, розумна, питаєте, чому одна? Надто люблю самоту. Ні, що ви, я абсолютно інертна. Читаю багато, в гості вас не кличу. Ні, не звикла. Камю, Ремарк, Гессе, Екзюпері – рекомендую, дивовижа духу. Чи зустрінемося завтра? Не варто, може?.. Не знаю.

Що було? Що буде? Як сказати «коханий» в минулому часі?!.. І, взагалі, для чого ми зустрілися?!..

Які нескінченні ночі.

Снодійного не треба – не хочу звикати.

А з тобою нам ніколи не вистачало ночей, губи тріскались од поцілунків, та зараз мій нарисований рот гіркий для них.

Марійка все чогось додивляється, питає, чому нікуди не ходжу вечорами. Дійсно, чому не ходжу? Вже йду. Саме сьогодні звали в ліс, у мисливські будиночки. Попереду два вільні тужливі дні. Телефоную – мене все ще чекають… Не одягаюся тепліше – для чого? Тільки рисую собі лице.

Компанія така різноманітна. Обіцяють, що буде весело. Ще б пак: мета – лише розважитися. Чи – відважитися. Найточніше ж – відвернути увагу.

Щось мене дратує. Що? Так, парна кількість чоловіків і жінок. Котрому призначена я?

Отож, роль на сьогодні. Я – вільна, красива, розумна. Трохи зарозуміла. Не забути б зодягнути усмішку. Є. Тепер можна спокійно згадувати інший ліс, дощ, вогнище. Не треба споминів. Будь ласка, я – суцільний шарм, моя шкіра палає від веселощів, я сміюся. Надто голосно. До сліз. Та їх ніхто не помічає.

Приїхали. Ліс, сніг, тиша. Шампанське повстромляли до снігової кучуруги. Всі зайшли в будиночок, стою сама. Для чого я тут? З тобою я була в лісі двічі. Йшов дощ, ти розпалював багаття, а мокрий хмиз ніяк не загорався, пострілювало набрякле вологою суччя. Я пила вино з дощем. Ти цілував мене, і ми п’яніли обоє.

Вдруге – вночі. Ти розпалив величезне багаття, з темнющої темряви носив сухе гілля, я сиділа на теплій землі, твоя мама розповідала, який ти був ласкавий і добрий в дитинстві, як умів потішати всіх. Вона ненавмисне погладила мене рукою по плечу, а у мені все завмерло від жалощів і вдячності – я любила її – вона тебе мені віддала.

Кличуть. В будиночку тепло. Запах форелі. Світло свічки робить все хитким, непевним, нереальним. Як і тоді, у нашу першу ніч, коханий… Наїдки і напої на столі не по-лісовому вишукані, добірні. Сідаю в кут – не так задушливо від диму і напів’яних жартів. Яка забаганка зібрала оцих людей? Солодкий, липучий напівморок. Розріджую його сухим шампанським. Ілюзія повної загубленості. Переплетіння рук, розпалені вином і близькістю обличчя. Кожне слово сповнене потаємного смислу. Дрібна чуттєвість піднесена до рівня почуття. Я знаю всіх, і не пізнаю нікого. Послухайте, та ж ви всі чужі! Чому ви разом? Що ви хочете забути? Завтра ж настане ранок, і не довелося б вам соромитися отакої ночі!.. Мені – теж.

Завтра день твого весілля, коханий. Ти так вирішив. Ніхто не знає, що ми з тобою одружені так мало і так багато – півроку. Ти любив мене. Ти – мій біль, і я помру без тебе!

А ти казав, що помреш тільки зі мною.

Я не можу без тебе, а ти не можеш… зі мною.

Де, коли, що я зробила не так?!..

Мов золоті, напівстерті монетки перебираю наші з тобою дні. Повсюдно ти, мов мана, як наслання.

Хтось тягнеться до мене з вином. Де я? Ах, у лісі! Випити з вами на брудершафт? Та ж, боже мій, учиніть ласку! Ні, мені не сумно. Перебільшуєте. Потішно. Ви, певно, лікар. Мої очі, мов наскрізні рани? Суто професійне порівняння. Пиймо, не треба вашого імені, я не запам’ятаю.

Чужі губи обережно притискуються до моїх. Я не розплющую ні губ, ні очей. Що він думає? А, чи не байдуже? Чи він, чи хтось інший – все одно. Тебе нема. Ти зрадив мене. Завтра твоє весілля. А могло бути – наше. Ми хотіли повінчатися в церкві, потай. Пам’ятаєш?..

Завтра ти візьмеш її обличчя у свої долоні і скажеш їй: «Малá, кохаю».

Ти не вмер, поривалася вмерти я одна.

Чую свій сміх, я нікчема, він цілує мої руки.

А ти обцілував мене всю. Нема на тілі моєму жодної родимки, якої б не торкнулися твої губи. Завтра цілуватимеш іншу. А я – сьогодні, я – зараз.

Келих розбився. Я умисне упустила його, на щастя. Втім байдуже, що в мене присмак крові на губах. Серце судомиться від болю, кровоточить.

А чи варто взагалі жити без тебе? Ти в мені помилився, помилку виправляєш сам завтра. Я не помилялася, мені нема чого виправляти.

Кожну твою ніч з другою я буду між вами третьою.

Краще б я померла.

– Послухайте, як там вас, лікарю, ходімо в ліс. Такий місяць, там зовсім видно. І захопіть що-небудь, будемо стріляти. Звичайно, в пляшки. Вам подобається моя вигадка? Мені теж. Ходімо непомітно, вони вже всі п’яні. Спати не хочу, гаразд, ще краплину вина.

Разом з краплею я, здається, злизнула усмішку. Все одно. Чи вистачить у мене рішучості?..

Куди ми йдемо? Послухайте, я ж веліла вам – ми йдемо стріляти. Я не п’яна, я не хочу в будиночок.

Чия передбачливість? – будиночок на двоїх.

Ліжко одне. Тепла рука на моїм плечі. Якби це був ти, коханий…

– Не вмикайте світла.

Підхожу до вікна. Якщо не дивитися на сніг, то ліс і місячне хрустке світло такі ж, як у ту нашу з тобою осінню ніч. І холодне молоко, що його твоя мама залишила нам біля колодязя, було схоже на вино. А сіно пахнуло так причинно, коли ти, тримаючи мене на руках, упав на нього.

Ти занурювався обличчям у моє волосся і говорив, що воно пахне виноградом, і божеволів.

Про лікаря забула. Неприємно біліє ліжко. Обличчя не розрізнити. Це не він, а ти терпеливо чекаєш мене. Я йду. Тихенько притиснусь, коханий, до тебе. Моє тіло не знало інших рук і губ, окрім твоїх, воно звикло до них. Але ж усі наші ночі були різними, нема ні однієї скожої на попередню. Ти повернувся до мене, чи ж не так? Ти вже не підеш? Ти кохаєш тільки мене? Я – навіки?! Я рву крючки, я вириваюся зі свого плаття. Морозяні візерунки на склі, мереживна білизна, мов курявна хмарина – тобі ж завжди подобалося дивитись як я роздягаюся. Кляті застібки.

Поцілуй мене. Міцніше. Які ніжні у тебе губи. Я так довго чекала тебе. Мій коханий. Я стала зовсім тонкою. Ти відчуваєш? Твої очі, губи, тіло, твоє дихання на моїм обличчі… Я засинаю, чи просинаюсь?. Ти любив носити мене на руках, підкидувати угору, я обвивалася довкіл тебе, мов хміль, мов мавпочка, ти заколисував мене, і читав свої вірші, в яких була ніжність, і ревнощі, і золотисте козацьке вино, що з могил текло прямо до чорного неба. Я засинала у тебе на плечі, а вранці ти будив мене поцілунками…

Що?!.. Чуже обличчя, чужі руки… Не ти, не ти!.. Як я тут? Я не зраджу тобі. Ще не пізно. Я сказала в останній раз тобі неправду. Я не розлюбила тебе.

А цей, поруч, чому він мовчить? Здається, має машину. Я виливаю на нього свої сльози, тугу, біль:

– Я люблю… я гадала… я не змогла… ще не пізно… Котра година?!..

– Чверть до першої.

– Мені потрібен ключ до вашої машини!..

Він щось мовив? Ні, мовчки подає ключа.

– Допоможіть мені. Розігрійте мотор. І – даруйте мені! Лиш не дивіться на мене так. Вдень я повернусь. До зустрічі!

Ривком кидаю машину вперед. Дорога погана. Швидше!.. швидше!.. Я ще встигну. Я віднайду слова, які ударять тебе в серце, коханий. Я скажу тобі, що люблю, що не зраджу, що так мало на світі людей вірних, відданих одне одному. Що в цьому клятім світі, який сповив нас, і навіяв тобі думку полишити мене, є ще жалість, співчуття, чуйність до чужого болю, незрадливість. Я нагадаю тобі кожен день, прожитий разом, і ти зрозумієш, що це найкраще в нашому житті. Яке щастя прокидатися на твоєму плечі від поцілунку сьогодні, завтра і завжди. Народити тобі дитину, з оченятами, мов зелена трава, з губенятами-пелюстками, товстуватого, смішливого і доброго, як ти в дитинстві. Ми створені одне для одного. Ти любитимеш мене і сина, я ніколи не залишу тебе, завжди буду поруч. Ти напишеш твори, які зворушуватимуть, вражатимуть людей, змушуватимуть їх плакати і сміятися, ненавидіти і любити! Довкіл нас не буде байдужих і зловтішних, наш дім буде відкритий для друзів. Я хочу годувати тебе, прати твої сорочки, першою слухати твої вірші, разом з тобою читати книги.

… Вулиця безлюдна. Збільшую швидкість…

Я встигну. Я скажу тобі:

– Милий, ти не любиш жінку, з якою вирішив одружитися. Ти будеш нещасливий з нею, а я – без тебе. Вірші народжуються, наче діти, в муках, але – з любов’ю. З ненавистю і байдужістю межують безплідність і потворність.

Лиш би встигнути!

… А якщо ти не захочеш мене слухати?..

Я їхала до нього, й дуже поспішала. Ти знаєш, що звично дорога від Урмезійова до Виноградова о другій половині ночі геть безлюдна. Як я доїхала від Марамороша до Урмезійова – не пам’ятаю. Вірніше, пам’ятаю – без пригод. Сніг падав, дорога була препогана, швидкість велика. Проїжджаючи твоє місто, я ще стримувала себе, але одразу за межею міста різко кинула машину вперед. Ні зустрічних, ні попутних машин – нікого і нічого. Дорога була білою від снігу. Звичайно, я відчула, що машину підкинуло, але, знаєш, незначно. Мені зараз хлопці з ДАІ сказали, що там була жінка. Але… вона мала на собі біле пальто? Чи… сніг на ній не танув? Була вона жива? П’яна? Хвора? Взагалі ж, питання маєш ставити ти. Так ось, метрів за п’ятдесят я все ж зупинилася, щось у мені спрацювало. Хотіла подивитися, що трусонуло моєю машиною. До того ж, на дорозі розмахував руками чоловік, просив зупинитися. Тільки я пригальмувала машину, він зразу ж відчинив дверку, плюхнувся на сидіння і якимось хворим голосом попросив підвезти його до Мужієва, сказав, що з поїзда йде. Я намірилася було вийти з машини, пояснивши попутнику, що позаду на дорозі хтось чи щось лежить. Але він млявим рухом руки перепинив мене й так переконливо сказав:

– Жіночко, серденько, я ж ішов, бачив – там собака лежить, ще з учора, певно, збили бідолаху; велика отака, світла вівчарка, вже й снігом її притрусило.

Отже, ти зрозумій мене, я була в трансі, поспішала, і потім – підскік машини стався аж надто незначний, а зустрічний отой чоловік – він же мимо йшов пішки, бачив начебто отого псиська. Звичайно, я роздумую зараз не як професіонал, скоріше – звичайна жінка. Мій професіоналізм спрацював після, бо ж я нині, зараз, сама вернулася і так дізналася, що мала місце шляхово-транспортна пригода, і що мене шукають.

Істерично заверещав телефон. Русин слухав мовчки, кілька хвилин. Не завдав ні одного питання. Сказав: «Спасибі. Якнайскоріше. Письмово. Це дуже важливо». – І повернувся до Тіни:

– Телефонував судмедексперт. Смерть жінки настала між двадцятою і двадцять другою годинами від удару тупим предметом у скроневу частину голови. Пошкодження від шляхово-транспортної пригоди посмертні. Тіно, зосередься. Швидко і конкретно – прикмети цього типа, попутника, якому потрібно було брехати, що на дорозі собака.

– Обличчя… Я не дивилася в обличчя. Не пам’ятаю. В мене самої лице було заплакане, тому я й відверталася від нього вбік. Здається, борода і вуса. Але ж тут у вас, на Закарпатті, мало не національна ознака – вуса. І кожен п’ятий – з бородою. Шуба з коричневого хутра. Шапка-вушанка, певно з норки, темна. На коліна собі навалив саквояж, знаєш, такий з жовтої шкури, м’ятої. Австрійський сак, вони були в продажу саме перед новим роком. А поверху поклав згорнутий конвертом червоний гуцульский шерстяний килим. Мені не до нього було, він мене дратував безперестанною базіканиною, здебільшого про тещу, пам’ятаю. Точніше – про килим, віз його тещі в подарунок. Зійшов у Мужієві, тицяв гроші. Я, звичайно, не взяла. Було рівно пів на третю, коли він виходив. Я дивилася на годинника, поспішала, а він вовтузився з саком і килимом.

– А далі?

– Далі – я приїхала до Виноградова, звичайно, спізнилася. Їхала ж я в нікуди. Там чекали не мене. Мені потрібно було тільки переконатися в цьому. Я пішла. Блукала вулицями, після підняла з ліжка ні в чому не повинну Оксану Томчик, пам’ятаєш, вона навчалася на один курс раніше в нашому інституті, мешкала в гуртожитку в нашій кімнаті, зараз – нотаріус у Виноградові. Я виплакалась їй у плече, ще цілі три години була я просто жінкою, а після у мені щось спрацювало. Не сподобався мені поштовх на дорозі і попутник. Щось було не так. І ось я тут.

– Тіно, докладніше. Ти ж знаєш – кожна дрібниця важлива. Що ще можеш згадати про попутника? Адже це або свідок, або…

– Не можу. Шуба, шапка, комір шуби піднятий… Ще ось бачила краєчком ока пів-обличчя… Сак, килим…

– Тіно! Шуба, шапка такі ось, як на моїй вішалці? Це – мої, але це не прикмета. Точніше, прикмета, майже уніформа кожного чоловіка на Закарпатті, заробітна платня якого перевищує двісті карбованців. Якби саме ці прикмети мені та років тому п’ятнадцять, сидів би такий голуб вже в нас у вартівні. Шуби наша фабрика з японського хутра штампує, а шапками універмаг був завалений усе літо. Сак дорогий – теж не прикмета – усі заробітчани таких набрали, та й спекулянти урмезійовські прикупили для поїздок в Угорщину. А килим – прикмета загальнозакарпатська. Ще щось згадуй.

– Не можу. Голос, пам’ятаю, якийсь украдливий: «серденько», «золотце»… Ага, ще ось! Руки не заробітчанина. Білі такі, маленькі, пухляві, з куцими пальцями. На килимі тримав. Каблучка. Ще – каблучка! Терпіти не можу чоловіків з перстнями. На лівій руці, середній палець. Масивна каблучка – печатка. Золото, чи ні – не скажу.

– Без пензеля?

– О, господи, та не дивилась я. Тобі одразу й монограму подавай. Без особливих прикмет. Таких зараз у кожному ювелірному магазині повно, будь-хто може купити.

– Мало, мало, мало!

– Та, відчуваю… Але в сукупності…

– Угу! Якщо його знайду, якщо він у Мужієві, якщо він випадковий, якщо він з того поїзда, що до Урмезійова десь побіля другої години ночі прибуває і т.д., і т.п. Дам завдання розшуку.

– Розробка по квартирах, що розпочалася, дала таку картину. Квартири заселені з другого поверху. На кожному поверсі – дві. У першій мешкає сім’я військовослужбовця, він з дружиною зараз у НДР. У квартирі живе теща військового – баба Ганна, як звуть її у мікрорайоні. Прохорова Ганна Іванівна – жінка похилих літ і невтомної енергії.

– Вам яке прізвище називати – за паспортом чи за чоловіками? Паспорт у мене за дівочим – Прохорова я, Ганна Іванівна, так. А зареєстрованих чоловіків двійко було, не пощастило мені чогось із ними. Обидва так і пішли на той світ по своїй, значить, волі. А дочку маю не від законних чоловіків, ні. Заміж я вийшла уперше в п’ятдесятому, а вдруге – у шістдесятому, дочка ж моя в сорок п’ятому народилася, саме після війни, влітечку. Від фрица я її народила, теперь ось, коли гласність надовкіл, і сама вона вже бабусею стала, можна й таке сказати. А тоді – ні, строго було. Ну, від фашиста, чи не від фашиста – не скажу, мені об тій порі всього лишень двадцять годочків було, не до політики, дівка була – кров з молоком, а що дурепа, то дурепа – з села, либонь. Ваших увагів займати не буду, мовляв, як і чому потрапила до Сталінграду, а потрапила, побачила німця свого полоненого, відбудовували вони там щось, що самі ж і зруйнували. Звали його дивакувато – Теодор, ну, я попросту – Федею його кликала в той малий час, що нам Бог дарував. Що вже був красивий, то красивий. І – стрункий, худорлявий, а очі – синета одна, волосся – русяве, усе кільцями поскручуване, зросту мав метри зо два, а ласкавий – такого я більше не зустрічала ані в чоловіках, ані в полюбовниках, а набачитися їхнього брата за довге життя вже ж довелося мені, так. Ви, товаришу слідчий, не так шпарко перебивайте, я хоча й не вчена – «викопна», як моя внучка говорить, а все ж щось-нещось розумію, телевізор кольоровий шостий рік дивлюся, зять подарував. Якщо з пуделькою не гуляю – все до цятки видивлю. І про «Знатоків» нам відомо. Там-бо Знаменський як робить – культурненько отак: «Анкетні дані, громадянко!» – припустимо. Громадянка йому анкетні дані, як я вам. До прикладу, а сама життя своє потихеньку розповіла, виговорила од усієї душеньки. Диви – перша серія пройшла. А друга серія – вільна розповідь, значить. Ну, звісна річ, громадянка і що треба, й що не треба виговорює, а Знаменський око мружить, слухає, от. Терпеливо так. А як вона виговорилася, характер показала, він їй – питання, питання, питання! І випитав усі злочинства, або й ще щось. Отут і серіям кінець, і всі зловлені, і всі задоволені. А в нас же тут така серйозна справа, а, нуте, на – двоє людей, та ще й сусідів моїх, серед білого вечора убито в будинку, а ким – невідомо, в якій квартирі – невідомо. Нічого невідомо. Так що я тут найперший свідок, а ти, товаришу слідчий, підсмикуєш мене, мовляв, до справи. І до діла дійдемо. Ти не сумнівайся. Ліпше ти питання свої підготуй, поки я анкетні дані говорю, а товариш твій хай запише. Так якраз на цей момент анкетні мої дані такі: двічі удова, маю дочку, зараз вона в Німеччині, з чоловіком, військовим, проживає, за паспортом звати її Борбала, а по-простому Варенькою звуть. А Борбала тому, що так мені перед розлукою. Теодор велів – каже, я чоловік хоч і німець, а – чесний. Повернусь на батьківщину, там я робочим буду, а робочі повсюдно брати. Простить народ твій образу за війну – не я її починав! – ось тоді тебе знайду, і з дочкою до себе заберу. Ти не сумнівайся, Ането, тобто я, значить. Ти, каже, тільки прізвища не міняй, та й місця проживання теж. Прізвище я й до цих пір не міняю, а місце проживання – що ж, життя. Воно довгим виявилося, спочатку моя Варя-Борбала при мені й моїх чоловіках, а потім вже я при ній. От мешкаю в їх хоромах – разом з пудельком килими оберігаю, а вони в Німеччині, значить, служать із зятем у війську. Зять у мене непоганий, але тут уже в бік вас відводити не буду, не про нього мова, свою ж анкету заповняю. І внучка є, але вона вже заміжня, теж рання. І правнука мені народила, а чоловік у неї льотчик, літає аж у Архангельську, там і мешкають. А я тут, ага. Якраз у тому під’їзді, де жінка з дитинчам зникли. Сама живу в хоромах, пудельок при мені. Поговорити нема з ким, так. Це біда. А інакше – чого не жити. Дочка влітку приїде, грошей удосталь залишить, одежі понавезе – виряджуся, вичепурюся, ну, чим не панія! Зять сміється, каже – так ви, мамо, з усіх поглядів жінка видатна, ще й заміж вийдете. Ні, кажу, куди вже мені, не можна. В мене, говорю, перехідний вік – з цього світу на той збираюся. Ну, один-два десятки років я поживу ще, ага. Але об чоловіків поганитися не буду, ні. Досить. Німець мій мене за все життя так і не знайшов, а знайшов мене у п’ятдесятому молдаванин. Красивий був, веселий. Очі – чорні, чуб – чорний, обличчя – темнувате, а зуби, ну – цукор – білі. Добре жили. Єдина біда – хотів од мене дитинчати, а не вдавалося. Не в нім, видати, причина була – я після мого фрица так за все життя і не завагітніла, а що вже чоловіків перебирала, так перебирала. Він же, молдаванин мій, спочатку все з піснею, зі сміхом, і до Вареньки спокійно відносився, а потім запив, затужив, прийде, бувало, як ніч, колобродить, горланить, п’ястуками грюкає: виходи шикуватися, фашистський виплодку і німецька підстилко! Це на мене та на дочку мою горлопанить. Та я сама і стерпіла б, може, а ось дочку шкода було. Росла вона в мене тиха, строга, вся в Теодора – очі сині, зросту високого, волосся в кільцях русявих. А там почав мене побивати молдаванин, а п’ястучиська в нього залізні. Я витерплю, бувало, він засне, я ж і почну молитву шептати. Так, сама надумала, не надто і в бога вірила; трапилась мені якась книжечка тієї пори, а там малюнок, на ньому Діва Марія з дитиною, ну, книжечку я викинула, а малюнок собі залишила – в нього вірила, йому молилася. Дивлюся я на сонного молдаванина, а сама собі шепчу: «Пресвята Діво Маріє, спаси і помилуй мене і мою донечку, а його напоум. А не зможеш його на добрий розум наставити – погуби!». І таку силу відчуваю в очах своїх, що під час сну молдаванин темний ставав біліше простирадла. Не змогла, видно, Діва Марія напоумити його, прийшов він п’яний, лютий, наче темним гноєм налитий, почав свої скандали, мене вдарив, а після донечку. А у Вареньки шийка тоненька, голівонька лобастенька, розумна, з боку в бік сіпається, а він, сволоцюга, знай б’є своїми ручищами. Я не витерпіла, нігтями йому писок геть до крови обідрала, випхала вон. А вранці він прокинувся, дивиться на мене тверезий, але з ненавистю – писок дуже болить. Нігтики маю не манікюрні – робочі. Дивиться він. Мовчить, і я мовчу. І обидвоє розуміємо, що не буде вже життя нам. Третьою між нами смерть на нас позирає, то на нього, то на мене. Зібрала я всю душеньку свою в п’ястук, у голові в мене Діва Марія. Шепочу я мою молитву, лишень уже не «напоум», а «погуби, погуби його!». А вголос йому тихо так і мовила:

– Ну, милий, ну мій чоловічку любий, на дитину руку підняв – не матимеш спокою до смерті! Щоб ти повісився, дитиновбивцю!

І стільки люті в слова ці я вклала, не переповісти. Мені все Варьчина голівонька на тоненькій шийці привиджалася. Я свою донечку захищала. Ось ти, товаришу слідчий, ще на початку посміхався – чи не від фашиста народила. Я тобі пробачила, на жарт перевела – у двадцять літ, мовляв, не до політики. А тепер так скажу – любов завжди любов, чи зманіжена панія любить, чи натружена селянка, і народжують не від фашистів, а від чоловіків. А мужчиною мій Федя був таким як треба, тобі до нього, гадаю, плисти й плисти. Ти надто не червоній, це я так, до слова мовлячи. Робочим німцем був мій Федя, а що не знайшов нас, видати, не судилося. А молдаванин мій після розмови нашої замислений якийсь вчинився, пити кинув, писок – загоївся, та голова, точно, ослабла. Я його своєю силою вбила, не прямо, а душу йому перевернула. Бо ж опісля ходив він, мочав, мовчав, а потім узяв та й повісився. Самогубство, значить. Я й не плакала – відпав він мені від душі. Трохи потягали мене такі, як ти, товариші – як, мовляв, довела до самогубства. А доказати не доказали, от. Стали ми жити з дочкою далі. Були в мене іще чоловіки різного калібру, жити ж треба, а заміж дідько попутав удруге вийти вже в шестидесятому. Дочці п’ятнадцять стукнуло, сурйозна, все з книжками, та ще з такими товстенними – дарма, що в мене три класи з коридором, вона, видати, в батька вдалася. Розумиюща! А другий-бо мій під’їхав тихою сапою, сором’язливий, обіходливий, бухгалтером працював, і все: «Ганно Іванівно, та Ганно Іванівно, і ви самотня, і я одинак, та й важко вам, у мене ж – зарплата…». А у шестидесятому зарплата бухгалтера ох і значила щось, не те, що нині. Зійшлися, записалися, живемо. Але тут почала я помічати, що бухгалтер мій і вдома свою бухгалтерію любить занадто – все, до копійчини, було у нас взято на облік. Раніше хоч і біднувато ми жили з дочкою, зате весело, а тепер пішов по хліб – запиши витрати. Свинини не беремо – дорого, яловичиною та воловиною давимося. Плаття нового купити не смій – перевитрата, потрібно і на ощадкнижку копієчку покласти. Помічати я стала – худіє, марніє моя Варечка, сядемо їсти, а вона зайвого шматка в рот не покладе, бо бухгалтер поглядом простежує. Я на роботі до восьмої вечора, а він о шостій приходив – Варенька додому без мене не йшла, на вулиці взимку мерзла, мене чекала. Щось недобре вчуло моє серце – окрім бухгалтерії! – хоч і закатувáв він нас своєю ощадливістю. Аж прибігає раз до мене на роботу сусідка і кричить: «Нюсю, швидше! Варя твоя в річку топитися побігла!..» А там уже люди чужі встигли, перехопили Вареньку мою, не дали статися лихові. Повела я її додому, бухгалтера не було, хоч за часом і мусив бути. Розповіла Варенька, що це при мені він кожен шматок рахує, а як сам з дівчинкою вдома зостанеться – леститься, то по задкові лясне, то груденята вщипне, в закутах гаденько шепоче: «Будь, мовляв, ласкавішою, так і зодягну, й озолочу…». Забурхало в цапові старому баске. А того дня вона додому прийшла раніше, у ванні плюсконілась, він же тихо підкрався, та й мало не згвалтував. Я ж бо з чоловіками не строго жила, але не на очах у Вареньки, вона про мої фіглі-міглі нічого не відала – соромилася я її, приховувала. Суворою вона в мене росла, я вже казала, а що розумниця – не розповіти. А коли той старий цап – він же від мене на п’ятнадцять років старший! – коли він її голісеньку побачив, озвірів, хоча й не встиг нічого зробити, якось вислизнула й від сорому отого топитися, дурненька, побігла. Від мене таїлася, гадала – чоловік мені він, життя з ним доживати мені. Та не знала ще своєї неодукованої матері. Я Вареньку тут же до моєї подруги кращої відправила, на канікули зимові. Веліла стежити за дівчиною, а подруга та була вірною мені, жила самітньо, бувало, що разом з нею ми чоловікам хвости крутили. Дочекалася я свого цапа, бухгалтера, й кажу:

– Сам підеш. Чи мені тебе винести за діла твої гидотні?

А він так солодко відповідає:

– Ганно Йванівно, мила та люба, ви з-за вашої малоосвіченості не знаєте, що, як ваш законний чоловік, маю повне право на вашу житлову площу з трьох кімнат з вигодами, а також на половину всього майна. З ощадних книжок уже все познімано й поховано. А що ваша, даруйте за вислів, неповнолітня дочка говорить, так це все з її дурості й невихованості – вся вона у вас чи в того випадкового німця вдалася. Те, що я до неї наміри мав – ви свідків не знайдете, а за наклеп вас обидвох можна й до кримінальної відповідальності притягти…

Це він мені свою грамотність показував. Гей, думаю, чорт з тобою і з твоїми ощадкнижками, а от квартиру, яку я горбом заробила, на будівництві кривавилася – квартиру мені шкода. І себе жаль, і донечку мою жаль ще більше. В очах мені потемніло від бухгалтерової підлості, а ще як він сказав, що вже й з адвокатом радився стосовно житлоплощі та всього іншого, розуміла я, що законним шляхом обдере він нас з дочкою і голими гуляти відпустить. Погляду свого я не відвела, зібрала душу всю свою в п’ястук, аж відчула чорними нитками-черв’яками прямо в нього ввійшло. Згадала свою заступницю, шепочу:

– Пресвята Діво Маріє, врятуй і помилуй мене і мою дочку, а його, тварюку паскудну, згуби! Погуби!!!

А вголос йому тільки й мовила – холодом повіяло, знову поруч смерть шастнула – мовила йому:

– Щоб ти утопився, псюго вонючий!

І розійшлися ми в різні кімнати.

Лежу я вночі й така образа душить мене, так боляче за дочку і за себе – душа горить, на шмаття розривається. Раптом відчуваю – сила в мені зароджуєтсья, тіло моє нею повниться: від ніг пішла міць нечувана, вище, вище, до серця, до голови, аж боюся поворухнутися, вихлюпнути її з себе. Лежу, місяць у вікно світить, і, щоб мені з цього місця не встати, бачу – з очей моїх чорні нитки-шупальца та й у коридор, та й у кімнату бухгалтера, та й до голови його, і шепіт не знаю чий – мій, чи не мій:

– Втопися! Втопися! Вставай! Іди! Іди! Вода тебе чекає! Утопися!!!

Чую – встав, одягається.

– Іди! Втопися! Іди!! Втопися!!!

Вийшов. Дверей не зачинив.

Це вже десь попівночі було.

Я лежу у ліжку й наче бачу: іде він вулицею, перейшов майдан, завернув у бік до річки, йде стежиною, іде.

Я:

– Утопися… Утопися!

Не відаю, сільки часу минуло, та бачу знов – уві сні, чи не вві сні – підійшов він до старого колодязя на пустощі та й щубовсть прямо вниз головою. У голові моїй криваво-чорне вибухнуло щось, і я провалилася у сон. Вранці мене розбудив міліціонер – сказав, що в трупарні бухгалтер, що сторож із магазину бачив, як мій підійшов до колодязя і з ходу туди гугухнувся. Поки сторож рейвах підняв, бухгалтер свою мерзотну душу чорту вже віддав. Так що Пресвята Діва Марія не тільки допомогла мені його позбутися, а й попечалилася, аби свідок був, та щоб не волочили мене з-за цапа того вонючого по органах. З тих пір ми з дочкою самі жили, вона підросла, школу закінчила, в інститут поступила, за гарного чоловіка заміж вийшла, інститут уже потому докінчувала: в неї до мов ненаших такі здібності проявилися, що вчителі нарадуватися не могли – знає німецьку, як свою рідну. Строга вона в мене, і – красуня. Кажу їй:

– Може в Німеччині вітця свого пошукаєш?!..

А вона мені:

– Мамо! Це несерйозно!.. Якби ж він пам’ятав тебе і мене, давно про себе вісточку подав би.

На Закарпаття занесло мене вже з доччиною сім’єю – не хотіла мене одразу залишати, так з ними й жила я, за внучкою доглядала, зять хороший, непитущий. Скільки літ живуть вони – ні разу не просила я свою Пресвяту Діву Марію ні напоумити його, ні погубити. Оце на п’ять годочків до Німеччини поїхали, а я живу, нудьгую, телевізор до дір задивила. А сусідами, чого ж, цікавлюся. Усіх знаю, про всіх свої думки маю. Розповім, не криючись, про всіх, якщо ви не натомилися слухати анкету мою. У нас тут усілякої тварі по парі: і адвокат є, і письменники живуть два, і архіваріус, та й інженери усілякі. З простих людей – одна я.

… Пресвята Діво Маріє, я, начальник карного розшуку Урмезійовського РВВС Дюсі Пал, благаю: напоум бабу Ганну, хай вона перейде до справи. Інтуїція в мене професійна – є в її довженних промовах зачіпка! Звідси будемо копати і тут знайдемо!

Коли начальнику карного розшуку Дюсію Палу вдалося просіяти на решеті густі бабині покази, ось що зосталося. Перший поверх будинку – кав’ярня, вхід з вулиці. На кожному поверсі – дві квартири. На другому мешкає баба Ганна, на майданчику з нею квартира адвоката Тетяни Гарайди. Третій поверх – прозаїк Дмитро Клячан з дружиною Оленою, яка раніше працювала на винзаводі, а останні роки домогосподарює, і сусіди Клячанів – подружжя Тайстрів, чоловік – інженер-меліоратор, дружина – працівниця швейної фабрики. Четвертий поверх займають Ганьковичі, дружина Наталя і дочка Леся – жертви, та Мосяки, Мирон Іванович – колишній військовий, інвалід-пенсіонер, дружина Катерина і двійко їх дітей. На п’ятому поверсі – сім’я зубного лікаря Міткіса, поруч – квартира поета Богдана Марюка. Про нього всезнаюча баба Ганна сказала, що чоловік він, може, й непоганий, але дивакуватий. Не одружений – чи то вдовий, чи то розлучений. Задивлявся на Ганьковичеву Наталю. З Клячаном – вороги – скільки тут живуть, ні разу не привіталися. Марюк постійно кудись виїжджає: восени – за кордон, узимку – невідомо куди, поки що не пройшов поруч, не привітався, вже звіддалік повернувся, мовив: «Вибачте! Доброго вечора вам». Зайшов до своєї квартири рівно десь за півгодини до з’яви Ганьковичів. Квартира зачинена, де перебуває зараз – належало встановити.

… Гарайда (профура ще та, прости мені, Пресвята Діво!), прийшла раніше Ганьковичів. Чомусь думає, профура руда, що баба Ганна без очей і не бачить, як до неї Ганькович шастає! «Я жінка освічена, я – інтелігентка…». Дура ти і профура, ось що, ще й в чужу сім’ю лізеш!.. Отака готова за своє барахло і вбити, і зарізати, дарма, що адвокат. Полюбовниця Ганьковича, а Наталя, його дружина, і не відала, царство їй небесне!

Наталя Василівна Ганькович з дочкою Лесею зайшли в під’їзд о дев’ятнадцятій годині і більше, за спостереженнями баби Ганни, не виходили.

Ну, Тайстри, оті дурнуваті, прийшли ще завидки, за сонця, і теж не виходили.

Дмитро Клячан уже місяць як дружину до матері витурив, а сам по санаторіях швендає, лекції, бач, читає, рóман пише, а квіти у квартирі сохнут. Просила ж його – дай ключа, поливати буду. Винести квіти не можна – в’ються по стінах, а він, упир, буркнув – обійдуться. Ключа не залишив, місяць уже квартира зачинена, ясно – квіти всохли. Дружина ж бо в Хусті, у матері своєї. Рядно, а не жінка. Що він їй звелит, те вона й творит. А сам – гуляє. Та ще тут, цього ж вечора, десь годині о восьмій, після Наталі Ганьковичевої, підкотила на машині така краля: фу-фу! Фа-фа! – шуба – не шуба на ній, чоботи – не чоботи, волосся – до пупа, а в машині псисько завбільшки з теля. Правда, нічого не скажу, ввічлива. Дивлюся – вона шусть у наш під’їзд. А я їй:

– Ви до кого, панійко?

А вона мені так солоденько:

– Я до письменника Дмитра Клячана.

Я їй і пояснюю:

– Не труди ніжок, його вже місяць, як тут нема.

А вона мені:

– Ні, сьогодні має бути! Я, мовляв, гляну – переконаюся.

Пішла наверх, за хвилину чую – повертається:

– Ваша правда, бабусю. Нема. А готель у цьому місті є?

Я їй і понарозповідала. Ото ж ти, товаришу слідчий, піди та й перепровір.

Ну, міхом ударений Мосяк теж о вісімнадцятій прийшов, а дружина його перед тим з дітьми до матері подалася, так і сказала мені:

– Не повернуся більше до нього, мучителя.

– Мосяк не виходив теж. Коли Наталя, ой – небіжчиця вже, прийшла, то він, треба думати, в квартирі був. І міг він убивцею стати, міг – надто Наталю не любив, за те, що не дозволяла йому дружину побивати. А сам Мосяк – міхом ударений, у нього навіть довідка з психушки є.

… Я тут же дав оперативикам завдання провірити в готелі панійку баби Ганни.

Я, начальник карного розшуку Урмезійовського РВВС Юлій Пал, до ваших послуг. Друзі звуть мене просто Дюсі. Мені сорок років, освіта – вища, юридична. Безпартійний, військово-зобов’язаний, громадянин СРСР, угорець. Зріст – 180, колір волосся – темно-русий. Без особливих прикмет. Одружений з румункою, що в нашому багатонаціональному Закарпатті не диво. У шлюбі майже щасливий. Дітей не маю, і тому моя дружина Ауріка всю свою незатребувану материнську любов обрушила на мене. Іноді їй здається, що вона й народила мене. Що ж, цілком можливо, адже лише завдяки їй я виглядаю так, що мій внутрішній стан, мої духовні запити якості абсолютно не відповідають моєму зовнішньому вигляду. Я не самозакоханий, але дещо в самому собі мені подобається. Що саме?! Наприклад, мені подобається, що я – мадяр. Я відчуваю свою національну належність, горджусь нею. Іноді в душі моїй здіймається буря суперечливих почуттів – кров великого Арпада нуртує в моїх жилах: хочеться кудись мчати на білому коні, когось кудись за собою вести!.. В таких випадках моя дружина радить мені випити свіжого пива з холодильника. Я п’ю холодне пиво, і продовжую гордитися тим, що я – мадяр. Одначе це ні в якому випадку не означає, що до інших національностей я відношусь якось не так. Не треба шукати другого і третього смислу в моїх словах.

Я мадяр. На всьому білім світі

Іншої Мадярщини нема.

Аж душу розпанахують ці слова Шандора Петефі. Як іще там у нього:

Я мадяр. За морем днів минулих,

Гордий, бачу скелі вікові.

Подвиги минулі не забулись:

Погляд – в сонці, і мечі – в крові.

Грали ми на європейській сцені

Не останню роль. Святі мечі

Так жахали ворогів шалених,

Як дитину блискавка вночі.

І разом з тим я – великий пацифіст. Засуджую всі війни, домашні – теж. Коли мені натякнули, що є можливість відзначитися в Афгані, я зробив усе можливе, аби туди не потрапити. Мені шкода хлопців усіх національностей, які з волі нині покійного орденоносця наклали головами там. Так завжди буває – полегли кращі, і нікого уже не вернути…

… Як і в багатьох на Закарпатті, добра половина моїх родичів (угорців) і родичів моєї дружини (румунів), проживає в сусідній Угорщині. А це значить: щороку дружина виряджається в гості до численніх testvér і повертається звідти перевантажена ідеями відносно нашого подальшого життя і усіляким шматтям з обов’язковими фірмовими мазками, на кшалт, «Меркурій», «Адідас», «Крістіан Діор» і т.д., і т.п., в найневідповідніших, як на мою думку, місцях. Не нами придумано – по одежі стрічають, і од цієї невеселої істини поки що діватися нікуди. У нашому місті я ще сяк-так уписуюся в юрму престижно зодягнутих громадян, а от у відрядженнях за межами області зі мною нерідко трапляються усілякі історії, про які не завжди й дружині розповіш. Це нині у столичній пресі сміливо викривають щонайнеймовірніші гнояки – пишуть про люберів і проституток, про наркоманів і рекетирів, про всіляку іншу нечисть. Перебудова торкнулася усіх потайних і замовчуваних кутків. А років тому п’ять про ці та подібні явища не те що говорити, а й думати вважалося гріховним. Перебудова торкнулася усіх потайних і замовчуваних кутків.

… У справі про вбивство вчительки Н. приїхав я до Талліна рано-вранці. Телефон мого таллінського колеги мовчав, він мав мені влаштувати місце в готелі. Я вирішив ризикнути і на свій страх направився до висотної будови, яка своїми сімнадцятьма поверхами злітала над містом – готель «Віру». Почувався я не досить упевнено, але по мені це ніяк не було видно. Як завжди. Ауріка продумала мій зовнішній вигляд до дрібниць: легкий матово-сірий костюм спортивного пошиття з англійської фланелі, настільки скромний, що одразу було ясно – він з дуже дорогих, куплений за інвалюту. Додайте до цього чорний пакистанський бантик фірми «Меркурій», мокасини кольору плавленого масла, шкарпетки і компактний, але місткий «кейс» тих же відтінків, на пів-обличчя італійські окуляри з димчастими скельцями, і – перед вами я, власною персоною. Як полюбляє говорити мій друг і соратник по роботі слідчий прокуратури Олег Русин, схожий я ніяк не на випускника Київської вищої школи міліції, а радше на суб’єкта для притягання до кримінальної відповідальності за статтею вісімнадцятою Кримінального кодексу УРСР – за порушення правил про валютні операції.

Все описане за кілька секунд було зважено втиснутим у службовий жовтуватий сюртук адміністратором готелю «Віру». Я не показав свого посвідчення, не встиг сказати нічого – я зняв свої італійські окуляри, єдиною їх перевагою було те, що носити ці окуляри можна було за будь-якої погоди, приховуючи при цьому вираз своїх очей – і без якихось емоцій втупився в трафаретну табличку «Місць нема». Адміністратор легким порухом руки поклав її написом донизу і довірливо нахилився до мого вуха:

– Ви з Грузії?

Я невизначено гмукнув. На блакитних, горбоносих хевсурів я схожий, але не до такої ж міри. Одначе, заперечувати нічого не став. Хлопець витлумачив моє гмукання, як підтвердження власної догадки.

– Потрібен люкс?

Я знову гмукнув. Видно, моя упаковка давала мені право на довірливий шепіт готельного жука. Мій найновіший «сейко» показував чверть на сьому ранку.

Так, обмінявшись з адміністратором лише гмуканням і кивком, я став володарем одномісного номера з оплатою двадцять п’ять карбованців за добу. Оплачуючи за два дні наперед, я простягнув хлопцю купюру вартістю сто карбованців – знаючи мою неуважність і звичку розсовувати дрібні гроші по кишенях, Ауріка зумисне вимівняла дрібні асигнації чотирьох моїх місячних зарплат капітана міліції на сотки і вклала їх разом з паспортом у розкішний гаман-книжку з крокодилячої шкури – подарунок її закордонного дядечки. Ця деталь теж була зафіксована чіпким поглядом чорного адміністраторського окна. Видно свою думку про мене він склав уже остаточно – знов мене зустріли по одежі, що вартувало мені рівно половини належної суми, бо здачі в п’ятдесят карбованців, як я одразу зрозумів, чекати не доводилося. Можливо, я б і зупинився на цьому питанні, поборовши свою непрофесійну стидливість, аж тут адміністратор знову довірливо мені шепнув:

– Потребуєте нічне обслуговування?

Я не зрозумів, але професійне чуття одразу дало поштовх – «гаряче!» – тому вирішив питання про здачу залишити до часу відкритим, запитально подивився на хлопця і невизначено уточнив:

– По якому класу?

– По вищому. По щонайвищому. Оплата – сто карбованців на годину. Жінка екстракласу.

Оскільки одну сотню я вже втратив ні за що, перспектива попрощатися ще з однією мене спочатку навіть не приголомшила. Тільки після майнула думка – яким же має бути цей клас, коли спілкування на протязі години вартує сотню?!.. Я – звичайний чоловік, мої друзі й колеги це знають, і якщо в моєму крокодилячому гамані й було двадцять новеньких хрумливих соток, були вони зібрані дружиною не одразу, і список сумлінно написаний маленькою твердою рукою Ауріки , лежав на дні мого фірмового, кольору плавленого масла «кейса». Значилось там і шуба для неї за п’ятсот карбованців, і кухонний комбайн за триста, та ще безліч дрібниць, поміж якими не останнє місце займали прикраси для дружини і її сестер – бурштин у золоті, бурштин у сріблі і т.д. Моя Ауріка в кожне відрядження споряджає мене отаким списком, одначе це аж ніяк не означає, що замість оперативно-розшукових заходів я тиняюся по крамницях і зкуповую замовлене. Звично, окрім квітів я нічого не привожу, та оскільки так уже в нас повелося, за двадцять літ подружнього життя я зрозумів, що найліпший спосіб зберегти сімейну рівновагу – це завжди погоджуватися з Аурікою. Саме тому в нас на кухні висить виписане по-угорськи і по-румунськи правило сумісного життя: «Пункт перший: Жінка завжди права. Пункт другий: Якщо жінка не права, в дію вступає пункт перший».

Наші сімейні обов’язки суворо поділені, а все-таки в дечому Ауріка мені попускає. Іноді, коли випадає вільний від моєї клопітної роботи час, я люблю куховарити. Вважаю, що повсякденне їство може приготувати і має готувати жінка. Та ось кулінарну вишуканість, ті наїдки, які можуть стати предметом культу, повинен творити мужчина. Незадаремне у старій Угорщині величезною популярністю користувався ресторан Гунделя, розміщений в Центральному парку Будапешта. А «Мала угорська куховарська книга» Кароя Гунделя – чудо! Це вам не чтиво – це поезія! Та й видрукували її вперше 1934-го року не по-угорськи, а по-німецьки. Тут же з’явилися видання цього поетичного шедевра англійською, французькою і навіть (з метою популяризації червоного перцю!) японською. І лише відтак вона, ця геніальна куховарська книга, була випущена по-угорськи. Зараз її знає увесь світ. Хоча Гундель це Гундель, а от і в мене є кілька рецептів, яким варто б присвоїти ім’я їх автора. Припустимо, «куриця з часниковою приправою а ля дюсіпал». Роблю її так: беру в крамниці щонайзвичайнісіньке випатране курча, якого люди звикли звати «синьою птицею», я ж його називаю «ідеалом Метерлінка». Мию, чищу, не розрізаючи і не порушуючи цілості його синьої шкури. Потім загортаю в рушник і починаю сильно, але ніжно, бити ту птицю п’ястуком. Перевертаю з черева на спину, і – знову б’ю. Чудово знімає стрес – думайте про своїх ворогів і тоді все вийде особливо вдало. Добивши птицю до стану, коли вона стане плескатою, і лежить переді мною з розчепіреними ногами, як незаймана після втрати дівочої цноти, я починаю готувати для неї приправу. Беру пару великих головок часнику, тру їх на дрібній тертці. Додаю червоного і чорного перцю, солі, приправи – «делікат», або «вегета», свіжого смальцю й надрібно насіченого кропу. Всю цю кашку ретельно перемішую до набуття нею стану однорідної суміші, яку й запихую бідному курчаті під шкіру. Так, не забути домішати в кашку сок одного лимона. Після побиття шкура курчати легко відділяється, її навіть можна зняти, мов колготки з жінки, але не треба. Кашкою, що залишилася, потрібно щедро вимазати курицю всередині. Але поверхня шкури має зостатися чистою й сухою. Після цього курча засовуємо в холодильник на пару годин, хоча можна його туди й не вкласти, якщо квапишся одержати задоволення. Тоді береш жаровню, бажано круглу – за розміром курчати. Краще всього – чавунну, з товстим дном, яку змащуєш товстим, десь у сантиметр, шаром смальцю. Кладеш на нього курча і засовуєш у розпалену духовку. Через кожні десять хвилин поливаєш курча жиром з-під нього. А через сорок хвилин, коли верхня його частина зарум’яниться, підігріваєш до стану кипіння червоного домашнього вина «Ізабелла» з корицею і гвоздикою, і нектаром цим обливаєш курча, яке все більше стає схожим на добре засмажену курицю. Коли вино повипаровується, потрібно всю цю смаженину ще трохи потримати в духовці, аби розм’якла було шкурка знов стала хрумтливою, і – готово! Викласти одержані лакоминки, які пахнуть фантастично, які тануть у роті, – на великий фаянсовий таріль, обкласти відвареною картоплею, полити жиром з жаровні, посипати зеленим кропом – дивовижа! Пальчики або проковтнеш, або оближеш!..

Та повернімося до моєї готельної пригоди. Повторюю – це було давно, ще до початку боротьби за трудову дисципліну, проти пияцтва і хабарництва – до перебудови.

Одним словом, я вирішив, що крім сотні нічим не ризикую – звично, незважаючи на свою обманну зовнішність, підкоряю собі обставини, умію володіти ситуацією. До того ж, майнула думка – можливо я вийду на щось корисне для моїх таллінських колег. Так чи інакше, але я знову вийняв крокодиляче диво і зменшив його вміст на ще один хрумтливий папірець. Зеленуватий жук сказав:

– Обов’язкова умова: о двадцять першій тридцять покинути номер, повернутися о двадцять другій. Ваш час – до двадцять третьої. На випадок побажання продовжити – доплата зранку й тільки через мене.

… Я пішов влаштовуватися в номер, який, в принципі, майже нічим не відрізнявся від таких же номерів у готелях «Інтуристу» в різних містах нашої великої країни. Цілий день я вирішував свої питання, чимало здивувавши таллінського колегу тим фактом, що зупинився у «Віру» – він мені забронював місце в готелі значно скромнішому. Про деталі мого влаштування туди я чогось йому не розповів. Десь там, усередині мене, щось заважало. Якась нечітка думка, передчуття, чи що. Я ажніяк не святенник і не ангел божий, при всій моїй любові і прив’язаності до Ауріки, мені траплялось іноді відходити вбік від прямої лінії добропорядочності. Може, виною тому відсутність дітей. Якось забулися давні палкі почуття перших років сімейного життя. Ми обидвоє знаємо, що маленькі пухленькі ніжки не топають по нашій квартирі з вини (може – з біди!) Ауріки. І до Угорщини вона їздить щороку тому, що не втрачає надії, вірить зарубіжній медицині. І саме відсутність дітей штовхає іноді чоловіків на маленькі відхилення. В крайньому випадку, так думаю я. Але шукати пригод у відрядженнях – такого ніколи не мав на меті. Просто я не завжди відмовляв собі у задоволеннях, коли Пригода знаходила мене. Природньо, якщо це не заважало моїм службовим обов’язкам, та й взагалі нікому не шкодило.

Так чи інакше, але до двадцять першої я встиг зробити чимало справ, по службі, звичайно, добряче втомився, постояв під душем, переодягнувся у знов таки розкішний фірмовий спортивний костюм біло-блакитного кольору, з широченними генеральськими лампасами, безліччю кишень із застібками-змійками, з розпластаним на лівій половині грудей написом «Пума», там же – її білосніжним зображенням. Білі шкарпетки і білі кросівки «Адідас» нагадали мені про Ауріку, але докори сумління тут же зникли, поступившись цікавості і нервовій піднесеності в очікуванні Пригоди.

Я відчув доладність свого тренованого тіла, пружність м’язів, свіжість після душу. Рівно о двадцять першій тридцять я вийшов зі свого номера – згідно угоди! – спустившись нижче в бар аби випити каву і повернутися о двадцять другій годині.

Чорна кава в Прибалтиці приблизно нагадує мені наш закарпатський міцнющий напій, тільки приблизно, незважаючи на подібність кавоварних апаратів. «Олімпік» стоїть в кожній кав’ярні в нас та й у богатьох барах інших міст, сировина одна й та, але чому закарпатська кава, випита, до прикладу в тому ж ужгородському «Едельвейсі», обпече горло чорнющою міцністю, потім солодко запульсує в крові, збадьорить, піднесе будь-який настрій і залишить чудовий післясмак. Та й у нас у найпідупаліших кав’ярнях подають її в крихітних чашечках, страшенно гарячою, яка не встигає охолонути поки піднесеш її до губ. І не прозора вона, і не залишає на дні кавової гущі. А тут наче б все так же, правда, чашки не такі крихітні, а все-таки не те. І гірчить не так, і солодить не так. І замість бадьорості – нервовість.

Рівно о двадцять другій годині я відчинив двері свого номера підсміюючись над легким тремтінням рук і очікуванням чогось надзвичайного, небувалого. І, як виявилося, підсміювався я марно. Верхнє світло було погашене. Торшер в кутку кімнати напівкругом розсіював морок, висвічуючи сірувато-димчасте низько широке крісло. Невідомо звідкіль, тихо-тихо, навіть не лилась, а наче б марилась музика Равелевого «Болеро». В кріслі сиділа Вона. Я одразу всю ввібрав її поглядом і запам’ятав до найдрібніших деталей. Попелясто-золотавого кольору пряме волосся розкішною хвилею спадало на плечі і напіввідкриті груди. Молочно світилася шкіра, прикрита не платтям, а чимось незрозуміло невизначеним – прозорі трикутні клаптини блідо-бузкової тканини; то тут, то там зрідка зблискували по крайці осколки діамантів; якісь повітряні рюші, що хилиталися у непевному світлі торшера. Вузька пещена рука, де кожен палець закінчувався напрочуд правильним овалом нігтя блідо-рожевого кольору, неначе коштовний камінь – рожевий рубін. Це диво в правій руці тримало довженну цигарку, що розливала якийсь індійський сандаловий запах. Солодко, але ненав’язливо – так, півнатяком: напівзапах, напівдим. На підмізинному пальці – маленька каблучка у незвичній формі золотого банта з крапелиною діаманта. Ліва рука невагомо перебирала довженну шерсть на спині золотаво-білого королівського дога, який картинно розлігся біля ніг своєї хазяйки, поклавши голову на передні лапи і заплющивши очі. Десь я це вже бачив, або ж читав про це? І цигарка з сандаловим запахом, і величезний пес… Коли це за сценаріем, то у смакові постановнику не відмовиш… Вона підвела голову, рухом довгої виточеної шиї відкинула крило волосся з обличчя і я побачив вузькі продовгуваті очі, які в обрамленні мохнатих вій злегка здіймалися до скронь. Ледь позначені брови, правильної форми ніс, довгі вузькі губи. Маленька ніжка в золоченому черевичку погойдується в такт музиці. З цигарки попіл упав, м’яким горобчиком ліг на килим. Я – ніякої ініціативи. Чекаю, що буде.

– Доброго вечора, – голос низький, якийсь теплий, обволікаючий.

Встала, підійшла до мене. Гм! Оце так зріст – майже як я. Поклала мені руки на плечі, й трохи знизу, подивилася в очі. Слів не було. Та й взагалі нічого не було. Я ледь різкувато підвів руку, пес одразу розплющив очі, грізно загарчав. Вона – йому:

– Тихо, Принце. Сидіти!

Та мана минула вже. Я клацнув вмикачем – верхнє світло не ввімкнулося. Ну, жук, усе передбачив!.. Вона тихо прослизнула до дверей, псюга – за нею. Я не став затримувати.

Розмову з жуком відклав до ранку.

Та ще на світанні – телефонний дзвінок таллінських колег. Натрапили на слід мого розшукуваного: погоня – рецидивіст виявився ще той, втрачати йому було нічого. Затримати його затримали. Але я провалявся в госпіталі шість місяців, потім ледве повернувся до роботи, закрутило-завертіло у щоденних справах, не до таллінських пригод стало. Іноді зринало в пам’яті – слід було б колегам шепнути бодай щось, але так і забулося.

І ось тепер у кабінеті слідчого прокуратури Русина сидить Вона. Точно! Я не міг помилитися. Волосся, очі, поворот голови… І запах – сандаловий, і внизу – машина, на задньому сидінні королівський дог. Той же. І каблучка – недбало зав’язаний золотий бант з краплиною діаманта. Вона не встигла мене роздивитися, сиділа півбоком до дверей. Русин допитує її як свідка у справі про вбивство жінки і дитини. Номери на машині – львівські. Телефоную Русину, прошу дозволу бути присутнім на допиті.

Одержавши дозвіл Русина, я безшумно відчинив двері його кабінету і ввійшов. Умисно дивився в обличчя красуні з попелисто-золотавим волоссям, яке спадало аж до пояса. Вона! Баба Ганна чітко описала її: – фу-фу! фа-фа! Ще б пак! Скромненький кожушок з голубого песця з кутами величезних французистих пліч тисяч десь так на п’ять. З-під чорної замшевої юпки – замшевий же чобіток із щонайтоншим каблучком-шпилькою – і як вона взимку на отакій вишині тримається! Все неприховано італо-франко-не-наше! Ах, як сертифікатно, ах, як доларово, ах, як іноземно! Тим несподіванішою була її щонайчастіша українська мова. Якась західняцька вишуканість у ній прохоплювалася, в інтонаціях, чи що. Ого-го, пані надто гонорова, судячи з відповідей. Виявляється, і на найпростіші питання про анкетні дані можна відповідати з викликом.

– Прізвище, ім’я, по батькові!

– Полонська Христина Тарасівна.

– Дата, місце народження?

– 22 вересня 1958 року, місто Львів, якщо зволите.

– Національність? Громадянство?

– Українка. Громадянка СРСР.

– Освіта?

– Вища – філологічний факультет Львівського держунівер-ситету.

– Місце роботи?

– Домогосподарка.

(Цікаво, якого дому ця господарка? І яким має бути дім, аби мати можливість отак зодягнути-причепурити господарку з вищою філологічною освітою?).

– Родинний стан?

– Незаміжня.

(Не схоже, аби такий багатющий товар до тридцяти років залишався незатребуваним. Розумник, Олег продовжує уточнювати).

– Розлучені?

(Погляд подовжених очей став зверхньо-кепкуватим – одержуй слідчий!).

(Знає свої права? Зустрічалася раніше з процедурою допиту? Чи – просто впевнена в собі красунька?.

– Домашня адреса?

– Львів, вулиця Немировича-Данченка, будинок 122, квартира 13.

(Ого! Аристократичний центр старого Львова!).

– З ким мешкаєте?

Хіба така графа наявна у бланкові протоколу допиту свідка?

– Ні, але для повноти слідства я маю право встановлювати всі обставини, які вважаю потрібними.

– Я можу не відповідати на це питання?

– Допоки ви свідок – можете.

– Допоки? Гм… Добре. Вчиню таку вам ласку особисту. Мешкаю з батьками. Єдина дочка. Батько – художник, Полонський Тарас, чули, сподіваюсь? Член Спілки художників СРСР. Мама – актриса Львівського державного театру імені Марії Заньковецької. Є ще питання стосовно родинного стану?

(Щось тут не те. Красунька відповідає зухвало на щонаймирніші питання. Ну, кого здивуєш у наш час машиною марки «Тойота», догом, татом при становищі? Щось її бентежить? Те, що ми стрічалися у Прибалтиці? Або – втаємничена у вбивстві, чи й… причетна до них?).

– Христино Тарасівно, ви будете допитані як свідок у справі, що порушена у зв’язку зі смертю громадянки Ганькович Наталі Василівни, мешканки міста Урмезійова, вулиця Червоної Армії, будинок 117. Попереджую вас про кримінальну відповідальність згідно статтей 178–179 Кримінального кодексу УРСР за давання свідомо неправдивих свідчень, а також за відмову давати свідчення. Що відомо вам у справі вбивства?

– У справі мені невідомо нічого. Про вбивство дізналася від покоївки в готелі. Покоївка знала жінку, яку вбито. Цілком імовірно, вас цікавитиме, що робила я учора увечері в під’їзді будинку, де мешкала вбита. До Урмезійова приїхала навідати свого доброго знайомого, письменника Дмитра Клячана, з яким ще місяць тому умовилася зустрітися саме вчорашнього дня у квартирі номер три будинку сто сімнадцять по вулиці Червоної Армії. Удома його не було, про що люб’язно повідомила мене старенька біля під’їзду. Я все ж зійшла на третій поверх, подзвонила у двері – ніхто не відповідав. Я поїхала до готелю, звідкіля сьогодні ваші молодчики й припровадили мене у цей кабінет, не давши навіть кави випити. Що ще цікавить вас?

– Чи відомо вам, де знаходиться зараз Клячан?

– Гадаю, що він, як і завжди взимку, в котромусь із закарпатських санаторіїв творить свої безсмертні опуси, калічачи, за звичкою, чудову українську мову. В муках народжує романи століття, забувши про призначену зустріч зі мною.

– Що зв’язує вас з ним?

– Це має відношення до справи?

– Так.

– Ах, поезія і проза. У вільний від ведення домашнього господарства час я прописую вірші, а він, у вільний від творення великої прози час, займається веденням власного домашнього господарства.

(Чорт батька знає, та ж вона збиткується з нас. І мене явно пізнає – он як по мені кресонула поглядом).

– Чи були ви знайомі з потерпілою Ганькович?

– У цьому місті я ні з ким не знайома, крім…

(Тут красунька глумливо затримала на мені свій мерехтливий погляд. Очима виконала відомий пасаж – в кут, на ніс, на предмет. Предметом був я, кутом – Русин).

– … крім, – продовжила вона, – Клячана.

– Ви бували в Урмезійові раніше?

– Так. Єдиний раз. Минулого року. Проїздом. З моїм татусем у квартирі Клячана ми насолоджувалися дивовижним бальзамом – ваш місцевий класик, вчитель Клячана Іван Дубовий катував нас читанням свого роману «Колисковий скрип», чи якийсь інакший скрип, але точно, що скрип.

– Хто такий Іван Дубовий?

– Як?!.. Ви не знаете своїх живих класиків… Працівники прокуратури й міліції так відстали з пізнанням в галузі літератури?.. Пардон, я не хотіла вас образити. Про ваших місцевих літераторів і в мене думка не висока. І якщо ви не знаєте Дубового, то це його біда, а не ваша вина. Читабельні з місцевих хіба що Сейпеш, ну й, само собою, російськомовний Зінгер. Хоча це моя особиста думка рядової читачки, чи то пак, поглиначки літературного чтива усіх часів і народів.

–Ви замовчали свого друга Клячана. Він теж для вас не літератор?

– Дуже тонке, як для слідчого, спостереження. Для мене він не літератор. Літературу і секс я ніколи не змішую.

(І тут почалася балачка, на яку наш Олег був майстер. Незнання місцевих літераторів аж ніях не свідчило про його загальну низьку культуру. О, ні, він встигав читати не лише новинки, якими повнилися нині всі республіканські та й союзні часописи. Діапазон його зацікавлень був для мене заширокий: від Фіцджеральда до Кобо Абе, від Маркеса до Саган, від Еріка Берна до Джорджа Оруелла, а Шукшин, Бердник, Тютюнник у нього йшли нарівні з Домбровським, Шаламовим, Винниченком, Хвильовим, Лєпким, Чупринкою…).

Поки Олег з красунькою грали в пінг-понг іменами знаменитостей і короткими фразами з їх творів, перевіряли дійсну вартісність одне одного, я згадав усе, що знав про Дубового. Я знав його як автора дубуватих повістей – цій розпещений, такій забезпеченій дочці займатися проституцією, хай навіть і щонайвищого класу? Картини її татуся йдуть нарозхват, я читав про нього в центральній пресі – та ж він радянський мультимільйонер. Це була не вона, просто – подібність.

Та яка там подібність?!.. Надто багато – волосся, очі, запах сандалу, каблучка у вигляді недбалого золотого банта з діамантом, і пес, врешті. Ну, що ти скажеш – пес не звертав уваги ні на кого, сидів собі в машині. Хоча цікаві сержантики з відділення збройної охорони снували довкіл машини «Тойота», де він сидів. А з’явився я – загарчав, ощирився. Чим поясниш?

– Чим поясню? Дюсі, тебе люблять жінки і не люблять пси. А це засвідчує те, що, як чоловік, ти непоганий, але до тебе треба звикнути. Пес такої можливості не мав. Це, звичайно, гумор, а тепер дай мені спокій з оцими дрібничками. Перейдемо до справи.

… Майбутнє покаже, що дрібничок у нашій справі не буває. І Олег ще пошкодує, що не надав значення моїй розповіді про красуньку Полонську.

Адвокатка Тетяна Гарайда, заповнюючи бланк протоколу її допиту як свідка, Олег Русин відчував ніяковість – не раз вона брала участь у його справах при закінченні попереднього слідства. Звичайно – у справах простеньких, які не вимагають великого розуму й кваліфікації. І навіть у них завжди умудрялася показати свою некомпетентність, хоча зовні при цьому трималася украй самовпевнено, з апломбом. Але зараз порозгубила гонориста Тетяна свої барви, вменшилось самовпевненості. Якось навіть боязко сама запропонувала Олегові заповнити бланк до кінця і написати свої показання власноручно. Заповнила, підписала, простягла Русину.

– Тетяно Гаврилівно, ви забули підписатися після попередження про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань.

З виглядом ображеної безневинності Тетяна Гавріливна величаво свій підпис виписала.

А все ж таки в цьому протоколі не було ні слова правди. Усе неправда – починаючи від дати й місця народження, й до сутності показань про стосунки з Ганьковичкою.

Вказала: народилася 20 серпня 1946 року. Так же записано і в паспорті, і в свідоцтві про народження. Насправді ж з’ява на світ Тетяни була такою ж скандальною, як і все її подальше життя. Ну, по-перше, народилася вона не в Тячеві, а у Сваляві; по-друге, на три роки раніше, ніж записано. Матуся її була із заможної сім’ї закарпатських газд. На Свалявщині мали у володінні і землю, і худобину. Велика колись була сім’я, багатодітна. Але так уже вийшло, що з дев’яти дітей залишилася одна Тетянина мати, всіх інших понесли хвороби.

Непоказною дівкою була Марія Попільнячка, зате посаг мала чи не найбагатший у жупі – окрузі. І працював у її батьків наймит Гаврило, рудий і нахабнуватий хлопець без роду й племені, без копійчини за душею. Впав у око рудий Марійці, втратила голову. Зачереватіла й народила Тетяну 1943 року. Без вінця, без благословення, під прокляття матері. Залишилася в батьківському домі – йшла ж війна.

Гаврило кудись зник, та восени 1944-го з’явився разом з радянськими – визволитель, а якже: комуніст-голодранець. Визволив, чи то пак, звільнив батьків Марійки від землі й приватної власності. Мати доконувала Марію докорами – чого ж тепер Гаврило рудий з тобою не одружується, коли в тебе дуля з маком та його руда дочка зосталися? Марія теж не дурний розум мала – виходила кілька класів гімназії – швидко зметикувала, як рудого дістати можна. Він уже в начальство вибрався, у Раді за червоним столом засідав.

Одного білого дня з’вилася Марія в його кабінет, посадовила на кумачевий стіл руду Тетянку – або береш мене за дружину, або до самої Москви дійду, і квиток від тебе відберуть, і від посади звільнять.

Невідомо, який з доводів виявився переможним, але Гаврило з нею одружився.

Тут же перекинули його на Тячівщину, де теж у начальстві ходив, а там – своя рука владика.

Марія вже себе панією уявила, навчилася Гаврилом командувати, не хотіла, аби їй у вічі штрикали – дитинча народила раніше, аніж зареєструвалася. Записали Тетянку 1946 роком. А хто ж тоді розглядався у загальній метушні?!..

Потім переїздили по всьому Закарпатті – Гаврилу перекидали з однієї начальственної посади на іншу. Не дурнем виявився – закінчив робфак, після якісь курси заочні, а в п’ятидесятих здобув і диплом випускника Інституту народного господарства.

Тетянка ж росла худою, хирлявою, так що здавалася молодшою. Та й не особливо хто цікавився її віком.

Марія стала Марією Іванівною. Та хоч і начальницька дружина, а звичаїв газдівської дочки не забула. Де і ким би Гаврило не керував, а все щось та й уривав – у дім, у господарство, для Марії, для дочки.

Гарайди жили на всю губу: коли працював головою райвиконкому, відскуб собі особняк державний з шести кімнат, ще із садом-городом. Хоча й довелося для цього трьом сім’ям дати квартири – з особняка без зручностей радо переселилися у кімнати менші, але з ваннами, газом, теплими туалетами. А Гарайда швиденько, хоча й за державний рахунок все-таки, створив собі в особнячку всі вигоди-зручності, а поруч ще й парничок зметикував, і почала його Маня капусту веснами вирощувати та на ринку через підставних осіб збувати. Прибутковою справа виявилася, мільйонною. В останні ж роки, коли Гаврило на заслужений відпочинок вийшов, Маня сама на ринку стала першою дамою – вистоювала, погойкувала, поготовувала, закликала на свіжу капустку. При таких великих прибутках міг би й Гаврило не працювати, та й Тетяна могла б удома сидіти, аж не сиділось їм. Шанолюбство било через край, і як у татуся, так у донечки.

Дочку віддали до музичної школи, потім – до музичного училища. Нормально бренькотіла на старовинному фортеп’яно «Бехштейн», поцупленому Гаврилом ще за війни з графського маєтку, який він звільняв від предметів розкоші й старовини.

У сімнадцять літ (це – за паспортом) дівка вистиглою стала – додаймо сюди ще три вкрадені роки – двадцять їй було. Зануртували в Тетяни гени: розрахунок на вигоду – мамина кров, а от нестримна похітлива жага – татова.

Познайомилася Тетяна з російським студентом-геологом із Москви. На Закарпаття Павлик Аляб’єв приїздив на практику. Познайомилася, вирахувала шанси і швиденько дала себе звабити – у Гораздівському лісі під молодим дубочком попрощалася Тетяна із своєю цнотою. І чуттєвим задоволенням хіть погамувала, і вирішила для себе питання першого шлюбу.

На той час Тетяна вже не була ні святеницею, ані сором’язливою простачкою: в Ужгороді в музичному училищі вкупі з грамотою нотною проштудувала вона й грамоту сексуальну – усе до тонкощів осягла, і худюще її ластувате, рябувате тіло марно не вмлівало від нутруючих у ньому соків – злившись в одну, кров Марії й Гаврила витворювали точно вирахувані діла. Віддавшись Павликові свідомо, вона тут же вміло удала спокушену, зваблену ним нещасну дівчину, хоча не був у неї Павлик першим у загальноприйнятому розумінні. Що дівочу плівку їй порвав – це так, але звідала до нього Тетяна не одного чоловіка – хіба мало способів свою й чужу пристрасть погамувати, плівку не порушивши? О, Тетяна в цьому досвід мала багатющий у свої не то сімнадцять, не то двадцять літ. А Павлика вона давно запримітила, від подружок прочула: росіянин з самої Москви, квартира в центрі столиці, батько в Кремлі працює, мати – у Верховному Суді. Віддаючись під дубочком, Тетяна не лише з дівочою плівою прощалася, не тільки в черговий раз, по-новому незвично, свою кров утихомирювала – діло нехитре – найперше ж бажалося одразу з лісочка та й прямо під вінець скочити, а далі – в Москву. Вже уявила себе студенткою юридичного факультету (Павликова мама допоможе, Павликів тато підштовхне!), в хутряному манто обов’язково з муфтою, в шапочці з вуалеткою. А чого ж – сучасна жінка з шиком! – в ті роки це саме в моду входило. Юристки в червоних косинках та в шкуратяних регланах до Тетянки не дійшли. І десь далеко в мріях – чорна «Чайка» поблискувала. Отакою була в Тетяни розкладочка. Коли вона, спиною відчуваючи тугі округлі жолуді, старанно зойкувала тонким голоском, імітуючи переляк від наваленого на неї тягара молодого гарячого тіла перспективного геолога Павлика. Дурепою була Тетяна, дарма імітувала. Не надто Павлик на цнотливицях розумівся, хоча пляма на білій у рюшах, за тодішньою модою, Тетяниній спідниці його вразила. Червона пляма була на білій такій спідниці, переконлива. І Тетянка ридала так переконливо, ховаючи свої безслізні очі за завісою рудого волосся. І все одно – дурепа. План вона мала непоганий, добротний такий план: віддатися, завагітніти, після – заміж, від плоду першого звільнитися, одразу ж – до Москви, там – юриспруденція і т.д., і т.д… Перша частина плану вдалася повністю. Віддалася, завагітніла. Павлик не надто опирався – дав повести себе до загсу. Батьки Тетянині противилися більше. Та, одержавши від Тетянки інформацію про Павликових предків, здалися. Пишного весілля не було – сумирний жених несподівано вперся, уперше проявив удачу. Вдруге він показав характер, коли Тетяна йому сказала, що піде на аборт. Павлик недвозначно заявив – після аборту буде розлучення. Тетянка змирилася, але, як виявилося згодом, намарне. Практику мав Павлик переддипломну, на Закарпатті пробув півроку – Тетяна обкрутила його першого ж місяця, до Москви вони потрапили, коли черево Тетянино до підборіддя їй доходило. Отам і стало ясно чому Тетяна – дурепа. Шлюб за розрахунком буває вдалим, якщо розрахунок правильний. А її розрахунок виявився насправді великим прорахунком. Одягнений був Павлик непогано, та не батьки одягали його – сам заробив. Тетяна скористалася, будуючи свої плани, неперевіреними чутками. Квартиру Павликові батьки мали справді в центрі Москви. Комунальну таку квартиру, із спальною кухнею на дванадцять сімей. І батьки Павлика Аляб’єва (прізвище яке аристократичне, біс би його вхопив!) займали в цій квартирі кімнату площею вісімнадцять квадратних метрів, а на спільній кухні у найтемнішому куті свій невеликий столик. Тетяна трохи передчасно не народила, коли переконалася у крахові своїх далекосяжних планів. Хоча й худюща була тілом, а попоїсти солодко любила – удома все левеші та відбивні, гурки та ковбаси домашні – угорська кухня – пальчики оближеш! А тут – капусняками якимись годують на перше, на друге – картопля в мудирі з оселедцем, а на третє – дуля. Навіть любові на третє не одержиш – Москва ж не Гараздівський ліс, де під кожним кущем може бути шлюбне, та й не завжди шлюбне ложе. Зло-презло хтось пожартував з Тетяни – від Кремля й Верховного Суду батьки Павлика були такі далекі: батько працював двірником. А мати – кур’єром-прибирильницею в одному з народних судів Москви. Отже, дзвонило, та не звідти… Повернулася Тетяна народжувати до своїх. Павлик залишився здавати держекзамени. Розповіла Тетяна батькові про справжнє становище чоловікових родичів. Батько її любив і шкодував. Тверезими очима бачив, що Тетяна некрасива, як і він – руда. (Це набагато пізніше рудявого отакого відтінку волосся буде на вагу золота!). Рот великуватий, очі, грудь малуваті. Зад – плаский. Чесно кажучи, радий був, що вподобав хтось чадо його, ще й одружився з нею… Не надто турбувало його, що зять – ланець-голодранець. Сам був таким, а яким став?!.. Тетянина мати думала інакше. Геть роззлостилася! Становище чоловіка й гроші затуманили очі – не про такого зята мріяла. Що – некрасива Тетяна?!.. Бог би тя побив з красою твоєю!.. Сама ж теж не косиця. Але як удало вхопила Гаврилу! (Ну, зовсім забула Марія свою історію – таку вже особливість мала: що собі надумає – те і правда. Тетяна пізніше, ну, геть на неї в цьому схожою стала). Забула Маня, як до вінця народила, як бігала за стодолу до Гаврили-голодранця тодішнього. Як женила його на собі! У розмовах з подругами зовсім інша історія була – Гаврило, красень, мало не позашлюбний син графа Шенборна, потай в неї закохався, таємно ж повінчалися і за її порадою до Червоної Армії подався і т.д. Цілком інше забарвлення. Вже потім Тетянка у фантазіях подібних матінку свою перевершила. Узагалі предивним було це дитя гріха. Поєднувалося в ній непоєднуване. Любила себе, своє тіло пестити – педикюр, сманікюр, креми, пудри, духи, фрізура. Ганчірки – бажано закордонні. Речі в дім – віддавала перевагу кришталям, килимам, що найкоштовніші, меблі – найхимерніші, згодом усі кути були позабивані чеським склом, німецькими «мадоннами», навіть у квартирі в себе бар спорудила: світломузика, стільці на гвинтових ніжках, скрізь пляшки з імпортними наліпками. Одначе, увесь оцей мотлох – в майбутньому. І неодноразово ділиться поміж нею і чоловіками. Поки що Маня виділила їй одну кімнату, і, в науку, майже нічого не дала – хай чоловіек настарається, покаже на що здатен. А прибув чоловік на постійну роботу до Закарпатської геологоекспедиції вже після того, як дочку йому Тетяна народила… Назвала її, усупереч усім – Фредерікою. Тоді хвиля йшла: Вероніка, Анжеліка, Фредеріка, Еріка тощо. Батьки наполягали на імені для внучки – Меланія, чоловік у телеграмі просив назвати Альонкою, однак Тетяна і про доччине майбутнє подумала: Фредеріка Аляб’єва – звучить же! Павло Аляб’єв, новоспечений геолог, прибув до Урмезійова, і стали вони жити-поживати та добра наживати. Тетяна сиділа з дочкою, а зарплатню приносив чоловік. І надбали вони за цю зарплатню упродовж двох років спільного життя невелику кількість художніх книг, дешевенький програвач і купу платівок до нього. Не печалився Аляб’єв поїсти та зодягнути що – старався якнайбільше й Тетяну до читання привчити. Привчив. Детективи і романи «про любов» ковтала так, що міг чоловік з роботи прийти додому, а посеред кімнати, зашпортуючись у давно попісяних колготях, повзала Фредеріка, брудний посуд вишкірювався рештками вчорашньої яєчні, а Тетяна, попоївши в матері й забувши про обід для чоловіка, сиділа й читала солодкавий перекладний роман, що рисував картині її марень, які не збулися. Павлик не докоряв, не закидав їй цього – батьки ж теж не пестували його, то й тепер ухопить кусень хліба, якщо є, з цибулею та з сіллю перекусить, і знову до роботи. Ще в обідню перерву встигав Тетяні посуд перемити. Грошей постійно не вистачало. Та й звідкіля їм взятися? Тетяна не працювала, а зі сто двадцятьма щомісячними Павликовими не дуже розбіжишся. Та й він сто двадцять отих одержить, на п’ятдесят книг накупує, на двадцять – квітів для Тетяни, решту – на прожиття. От і проживай, як умієш!.. А він, романтик нещасний, ще й наспівував дуже популярне тоді: «А я їду, а я їду за туманом!..». І якщо по цей бік стіни зі сковорідки туман романтичний клубочів, то по той бік мати Маня цілком реальних домашніх ковбасок з цибулькою насмажить, запахущими голубцями подразнить, а то й шовдар – окіст зачне варити – пахне, хоч вішайся. Теж не такою вже чистухою Маня Гарайда була, та попоїсти, як і Гаврило, любила. І Тетяні постійно штрикала: ти ж іще не стара, не дурепа, то ж чого з тим голодранцем живеш, ніколи він в люди не виб’ється, мацкаль отой! Поки дитина ще одна в тебе, жени його геть, а ми тобі місцевого знайдемо, будеш за ним, як за кам’яною стіною. Ти подиви, лікарів скільки понаїхало, та і в музичній школі гурт пристойний – чого це ти свого мацкаля терпиш? Пиляла вдень і вночі. А ще: купить собі плаття позакордонніше, і Тетяні в докір – чого ж тобі мацкаль твій такого не купить?!.. І так з дня у день. Гаврило не втручався – не мав злості на зятя, навпаки ж: було якесь передчуття, що цей Аляб’єв велике діло, значну роботу повести може. Одначе, доконала Маня Тетяну, а Тетяна – Павла. Від матері, наївшись буженинки з пасхальними яєчками, ситенька – до голодного чоловіка, і ну його клювати: гроші, ганчірки, машина, квартира – нічого нема. Чоловік терпить, терпить, а потім плюне, і – до друзів. Відповідь мав завжди одну – красти не вмію. Так і не навчився красти, а от пити – навчився. Піти від Тетяни не пішов – надто вже до дочки прив’язався, так і не визнавши її зарубіжного імені, звав Альонкою, що Тетяну аж бісило. Хоча, усе в нім її бісило – ненавиділа у ньому крах своїх надій, що її колись до нього ж і штовхнули. Вона хотіла все: багато, і – зразу. Він же міг їй дати чимало, але – поступово.

Почав Павло пити. А до п’яного російського мужика ліпше не підходити з баб’ячими претензіями щодо несправедливого устрою цього світу.

Якось Маня з Танею напосіли на нього, дійшло до особистостей, от і вліпив Павлик по пиці спочатку коханій, а потім і головисі виконавчого комітету. Маня – міліцію викликала, зятя – у витверезник! А з витверезника Павло вже додому не повернувся. Вибрав його звідти давній друг, однокурсник, в один же день взяв розрахунок на роботі і з собою повіз в експедицію в Казахстан. Начув товариш, що Павло спивається поволі, але впевнено, то й приїхав, і забрав друга з собою.

Залишилася Тетяна одна. Це було її перше розлучення з мінімальним розподілом майна – забрав Аляб’єв тільки те, що на ньому було: діряві шкарпетки, брезентову штормівку та ширвжиткові штани з пузирями на колінах. Книги, музика, квіти – се Тетяні зосталося. А більше ж нічого й не нажили.

Через знайомих Маня швиденько оформила розлучення – тоді це все просто робилося. Самій Тетяні не довелося навіть до суду ходити – все мама вчинила.

Стали далі жити. Тетяна в музичну школу працювати влаштувалася. Фредеріку в дитсадок віддали. Загуляла Тетяна, закрутилася так, що й до Гаврила вже чутки стали доходити про її походеньки на сексуальному фронті. На таємній сімейній раді, де Маню було обізвано дурою за поспішне вигнання затя-маскаля, вирішили: влаштувати Тетяну на заочне відділення юридичного факультету Львівського держуніверситету, як і мріялося дитині їхній у зв’язку з виходом заміж за Павлика. Вчитиметься – менше гулятиме. А Мані завдання – підшукати місцевого добротного чоловіка для дочки. Часи ще були ті – апогей застою. Гаврило в силу ввійшов – і місто, і район увесь в його руках, на грудях – ювілейних медалей купа, а ще вибив собі інваліда війни – жив чоловік, не тужив, одне – дочка непокоїла. Хоча – мати в районі три винзаводи, і не влаштувати дитя нерозумне в науку на юриста?!.. Гой-та!.. Влаштував – «Троянда Закарпаття» з «Іршавським» марочним і не такі ворота відчиняли. Стала Тетяна «корчагінкою» – так на Закарпатті називали тих, хто дипломи про вищу освіту здобував, розплачуючись корчагами знаменитого місцевого вина. Гуляла все не менше, просто не про все зараз дізнавалися – половина пригод перейшла з Урмезійова до Львова. Біднувато-слабувато, на трояндні трієчки, та все ж закінчила Тетяна юридичне навчання у Львові. Розуму в голові не додалося, а життєйської мудрості накопичилося. Чоловічка їй Маня підшукати не могла – надто містечко малувате. Татусь провернув пару блискучих махінацій і влаштував Тетяну в адвокатуру. Почала Тетяна в колах більш високих крутитися, піднабрала зовнішнього лоску, тут їй татусь і квартиру вихитрив. Теє у центрі міста, велику – ще її чехи будували – величезні дві кімнати, простора кухня, височенні стелі. Двір, правда, спільний, та й туалет у дворі… Замеблювала Тетяна квартиру зі смаком, багато. Благо, мала з чого. Викинула Тетяна мрії свої про Москву аристократичну – обличчям повернулась до Мадярщини. Все обладнала, як і радив угорський журнал «Локаш култура», тобто «Культура помешкання». Краса! Помешкання розкішне було, а от культури внутрішньої Тетяні так і бракувало. Нападами явилася культура. То вичистить, виблистить, вилиже усе в квартирі – срібла з кришталями висяюють, килими оксамитяться!.. А то – все запустить: на побляклих килимах купи брудної білизни висять, з шикарної, але вкрай заплюженої люстри несвіжий ліфчик звисає, а у посуді повно недоїдків та недопалків… шаром пилюги укрито мебель… Сама Тетяна і нафарбована, і наманікюрена-напедікюрена, а ввійти до кімнати – чорт ногу зламає. Кухня запаскуджена – чистої тарілки не знайти, ходять з малою Рікою-Фредерікою до ресторану. Теж своєрідний шик. Грошенят усе більше з’являтися стало – набила руку Тетяна на практиці адвокатській. На справи серйозні розуму не вистачало, все більше спеціалізувалася на заповненні різних анкет та на справах по розірванню шлюбів. На той час вона була єдиною жінкою-адвокатом в районній юридичній консультації, і жінки йшли до неї – легше ж біди свої бабі викласти, аніж комусь із чоловіків-адвокатів. Але що і як би не було, дочки своєї Тетяна не забувала – слідкувала за нею постійно, і в перервах між любовними захопленнями заповзято її виховувала, навчала одягатися красиво, уміти в розмові поставити слівце. Саме все це опанувала досконало. Орієнтація на Захід була тепер у Тетяни чіткою. Відвідала Угорщину, понавезла звідти ганчірок і поверхових уявлень про те, як треба жити у цивілізованому суспільстві. У результаті: обачливість і жадібна передбачливість сягали в Тетяни верху витонченості. Величаво показні манери стала поєднувати з уміло підправленою косметичними засобами зовнішністю. Навчилася володіти собою, слідкувала за своєю мовою і вимовою, постійно грала на публіку, грою приховуючи невеликий власний розумець і душевну нікчемність. Егоїсткою була викінченою, але приховати це вміла. Святенниця, облудниця, позерка, яка обожнює себе і свої манери – ось те, чим стала Тетяна Аляб’єва не зустрічала, та й потреби в такій зустрічі в ці роки не було – аліменти від нього надходили справно – спочатку невеликі, а далі все більші й більші суми. Тетяна їх регулярно дочці на ощадкнижку відкладувала – уже тризначна сума набігла.

Зрештою, й нового чоловіка їй матуся підшукала. Угорця, спортсмена Гобі, уродженця Урмезійова, але на той час мешканця Будапешта. Намріяла Маня Тетяну до Угорщини переправити – і життєвий рівень там вищий, і прожити легше.

Звели, познайомили, повінчали.

Але… розрахунок знову виявився неправильний. Гобі не запропонував дружині виїзду до Угорщини, а там перебрався до Урмезійова, обжився в її квартирі – швидко зметикував, що легше нічого не робити в Союзі, маючи скромну посаду шкільного вчителя фізкультури, аніж чорно працювати в Угорщині. Пив Тетянині коньяки – дарунки вдячних її клієнтів, їв жирні ковбаски – їх же дари.

Отак минуло кілька років.

Зневірилася Тетяна умовити красеня-фізкультурника на виїзд до Угорщини. Зажирів той, наче кіт сіамський, на харчах сутенерських – Тетяна у п’ять разів зарплати більше одержувала, аніж він. Та ще й ліві ж доходи мала.

А неробство відомо до чого приводить.

Якось несподівано скоро повернувшись з судового процесу, серед білого дня витягла Тетяна з власного ліжка найкращу свою подругу по музичній школі, а з нею й Гобія. А вони від цього ані знітилися. На всі докори Гобі меланхолічно відповідав:

– А ти яка? Покажи мені такого, з ким би ти в Урмезійові не переспала!..

На перший раз усе якось затерли. Дуже вже не хотілося Тетяні знову самій залишатися. До того ж, вивозячи Гобія у «світ» – в ресторани «Фазан», «Троянда», «Білий камінь» – сама поруч нього звабний вигляд мала. Але коли Гобі почав регулярно повторювати опоганення подружнього ложа, до того ж зі збитками для Тетяниного майна… Стала помічати: то флакон подарованих клієнтами духів пропаде, то мильце французьке, то лосьйон. Далі – більше. Зачали зникати срібні ложки, потім фужери. Гобі загрубіянив, і не раз. Угорський чоловік виявився не ліпшим від російського. І – таким же ланцем-голодранцем. Та же у відповідь на докори про недосконалість устрою цього світу затопив їй у пику, і – пішов. Але якщо мацкаль пішов у подраних шкарпетках, то другий законний проявив свою західну цивілізованість з несподіваного боку. Сам подав на розлучення, та ще так, що коли Тетяна одержала копію позовної заяви, аж зойкнула, ухопившись за серце. Бажав чоловічок розділити її майно на дві рівні частини. Посуд, меблі, дорогу музичну апаратуру, гроші на ощадкнижці – все! І килими, і килимочки, і постільну білизну, на якій приведені ним подружки пустували у Тетяниному ліжку. Список склав солідний – на загальну суму десь понад двадцять тисяч не зароблених ним карбованців. Розлютувалась-розярилася Тетяна, а дуже спокійний Гобі у відповідь, з чисто мадярською пунктуальністю – другий список: де, хто, коли, скільки й чого Тетяні приніс, куди поклав, як звати і де проживає. А це вже попахувало статтею з кримінального кодексу і небезпекою зостатися без такої роботи. Довелося Тетяні вгамуватися.

Справу про їх розлучення розглядали в Ужгороді, старий Гаврило підключив усіх, кого міг, та все одно довелося з настирливим Гобієм трохи поділитися. Хай не половину, але третину своїх розкошів Тетяна втратила. Другий законний обійшовся набагато дорожче, аніж перший.

Подальше життя йшло діалектично: то донизу, до догори. З плюсами й мінусами. Були випадкові стосунки, які можна було й приховати, але не таку вдачу Тетяна мала. Фантазії на теми сексуальні любила детально переповідати знайомим, малознайомим і взагалі незнайомим. Скоро й анекдот пішов по місту з легкої руки того ж таки Дюсія Пала: «Переспав би я з нею, так вона про це всьому Закарпаттю розповість».

Третій законний чоловік заскочив до Тетяни без будь-якого розрахунку з її боку, ну, зовсім випадково. Почали протікати крани в квартирі, яку таки від Гобія врятувала, а на той час уже оснастила частково зручностями. Викликала Тетяна сантехніка з жеку, прислали напівмадяра, напівгуцула Шонія, красивого хлоп’ягу. Треба сказати, що Тетяна суворо дотримувалася чистоти стилю: в ліжко лягала з ким попало, а от реєструвала, тобто узаконювала ці стосунки тільки з красенями.

Замінив Шоні прокладки в кранах, а Тетяна в цей час у щонайпрозорішому пеньюарі кольору морської капусти велично лежала на своїх знаменитих простирадлах, куплених в Угорщині – на червоному тлі біліли сердечка завбільшки з куряче яйце. Такі смаки в Тетяни Гаврилівни. Неосяжні подушки в таких же напірниках вигідно відтінювали вибілене перекисом Тетянине волосся. Подала вона отак статечно, удаючи мігрень, карбованця Шонію, навіть з ліжка не встаючи, а йому той карбованець видався малою платнею за заміну прокладок, от і добрав він решту натурою – так ум’яв Тетяну в її подушках, що зрозуміла Тетяна: і не жила вона доти, і чоловіків справжніх не знала. Ненаситними виявилися обоє: Шоні, як то кажуть, завжди був готовий упасти в Тетянині обійми. Приодягнула його Таня, пообтесала, навчила замість самогонної палинки пити коньяки, шампанські, лікери. Реєстрацяя їх стосунків спочатку не входила в Тетянині плани – різниця у віці між ними становила десять літ – рівно на стільки Шоні був молодший. Та й, як попередні два, був голодранцем. Ну, таки щастило поважній родині Попільняків-Гарайд на ланців-голодранців! Але різниця вікова не була головною перешкодою. Уночі Тетяна палала в пристрасному вогні Шонійових обіймів, а вдень згорала від сорому перед «світом» – не добирав Шоні до рівня її друзів. Не вмів торочити пустопорожні світські балачки ні про що і про все одразу. Міг бовкнути такий анекдотець, що всі іржали, та не над анекдотом, а над Шонієм з Тетяною. Але… – ліжко, ліжко, і ще раз ліжко! Опріч отого виявилося, що має Шоні достоїнства, яких саме й бракувало Тетяні. Замінив він їй домогосподарку. Відчергує своє у жеку, прийде додому – всюди пропилососить, підмиє, підітре, розставить, розкладе на свої місця порозкидуване Тетяною і її дочкою. А потім гайне до м’ясників, заскочить на ринок, прикупить петрушки, кропу, часнику, червоного пекучого перцю. Прийде Тетяна з роботи, а там уже дорум’янюється в духовці бараняча нога, нашпигована салом і часником, обсипана травами, обмазана спеціями. Зателефонує Тетяна Чаповціям, Сепешіям, Іванчам – швидко всі злетяться: коньячок холоденький, огірочки-помідорчики тим же Шонієм замариновані – краса! Сидять, їдять, обопільно збагачуються, музика грає. Все гаразд, поки Шоні мовчить. Починають його куховарські таланти прихвалювати, Тетяна тут же павиний хвіст розпустить, мовляв, усе це Шоніко дібрав з куховарських книг уславленого Гунделя, плюс із не менш знаменитого Похльобкіна і т.д., і т.п. А Шоні тут і бовкне:

– Хрін не парим – куховарим! Не знаю я ні Гунделя-мунделя, ні Похльобкіна-недохльобкіна. Це я в армії насобачився отакі харчі оформляти. З гівна конфетку зладити! Ковтайте, гості дорогі, поки не полускаєте, все одно викидувати – свиней не відгодовуємо.

Усі гогочуть, але якось нещиро, двозначно якось. Тетяна же таку аристократку вдає – помісь радянсько-угорських вельмож. Тут і татусь – голова виконкому, тут і матуся зі своїми заможними родичами, позаду яких генетично бовваніє тінь графа Шенборна… А Шоні всю цю так важко народжену картину одразу й розмаже!.. Скільки не навчала його Тетяна – все дарма. Батьків своїх Шоні не пам’ятав, виховувався в якихось далеких родичів у ближньому селі; що ж до освіти, то спромігся лише на восьмилітню.

А коли поселився в Тетяни і – добре, чи погано! – прожив у неї трохи, дізналася про це Маня і явилася до дочки з категоричною умовою: або я – або Шоні. І хвилі не вагаючись, Тетяна вибрала – Шоні (Ліжко!).

Кілька років стара Гарайдиха ні сама до Тетяни на поріг, ані Тетяну з її співмешканцем-полюбовником до себе не пускала. Старий Гаврило іноді забігав – був більш терплячим до вибриків нещасного чада свого, якому вже під сорок підганяло.

Трапилося ж якось, що не витерпіла Маня – вдало продавши в Ужгороді партію свіжої капусти, та злегка відсвяткувавши це, зайшла таки до дочки, аби врешті-решт дати їй правильний напрям у житті. Та нарвалася на самого Шонія і обізвала його нахлібником, утриманцем. Як їй удалося втікнути від нього – історія замовчує. А от наслідки її візиту виявилися несподіваними, і для неї ж неприємними. Заклинило Шонія на утриманцеві! Непоступливу висунув умову: або ми реєструємо шлюб, або я йду назавжди!.. Реєструвати шлюбу Тетяна не забажала. І Шоні пішов. Аж тут Тетяна відчула щось подібне до любові. Опертій, звичайно, на ліжко, та все ж… Не витримала – покликала назад. Знову жили, як то кажуть, на віру. Дурепа Маня, ну, сама все заварювала, не стямковувала ні біса! – знову втрутилася. Зателефонувала, Шоні підняв трубку, а вона йому єдине слово: утриманець! Шоні Тетяні – скандал: або – або! Вибирай! Знову пішов, і знову його через якийсь час повернула. Не було ще в неї таких коханців ні до, ні після – і ніжним у ліжкові міг бути Шоні, і солодко грубим, і несамовитим. Знову повернувся, і знову Маня підстьобувала, сама того не знаючи. Вирішила Тетяна шлюб з Шонієм зареєструвати. Хоча (навчена гірким досвідом з Гобі) тепер за тиждень до реєстрації, не пояснюючи матері в чім справа, склала і завірила в нотаріуса величезну дарчу, начеб від батьків, на все рухоме майно, яке мала у квартирі. Підстрахувалася, як згодом виявилося, не марно. Адже Шоні, набувши статусу законного чолвоіка, запрагнув і реальної влади. Він послав до бісової матері вишукане товариство адвокатки і почав запрошувати додому своїх друзів. Поміж ними були і м’ясник, який постачав Тетянин стіл свинними ніжками та ковбасами, і автослюсарі зі станції техобслуговування, було ще кілька в цьому ж дусі. Їх уже до бісової матері послала сама Тетяна.

Залишившись самі, законні чоловік і жінка швидко догризли одне одного. Тетяна раптом помітила, що за ліжко платить дорогувато: Шоні їсть за чотирьох, надто багато витрачає на себе її імпортного шампуню, дезодорів, мила. Із закордону привезений одяг не береже – техаси і сорочки з фірменними лейбами на ньому прямо таки горять. Ставши законним чоловіком, він добряче порозгублював усі свої піонерські якості, й не завжди був готовий виконати подружний обов’язок. А Шоні, в свою чергу, раптом помітив, що Тетяна таки дійсно старша від нього на десять літ, що перші зморшки на шиї вже не ховають дорогі бальзами, що вона неохайна у всьому, якщо це не стосується її тіла, до того ж скупувата – відлічує кожен шмат мила, кожен кусень м’яса, що він їх вживає в її квартирі.

Кинулося Шонію в очі, що й дочка Тетянина вже доросла, погано вихована і безцеремонна дівуля, яка рівно зневажає і матусю, і Шонія.

З насолодою почали законні чоловік і жінка вистежувати одне одного, підловлювати на промахах. Тетяні не подобались його анекдоти, але Шоні навчився її зауваження мітко відбивати: диви-но, яка панія, досі небачена – в самої батечко із грязі та в князі, а матуся в парниках із гною й не вилазить, копирсається там, а накопирсані капусту й квіти сама ж і продає на ринку в Ужгороді. Нічого було Тетяні йому на це сказати. А далі сварка їхня в ліжко перейшла. І ліжко втратило своє значення. Більше ж їх нічого і не зв’язувало… Дійшло до розлучення. Шоні хоча й не був ані скнарою, ані злюкою по натурі, а все ж забажав одірвати шмат від Тетяниних багатств. Отут і знадобилася ота величезна фальшива дарча. Але все-таки поділитися довелось. Тому що безхатний, навіть безпритульний Шоні забажав поділити комунальну квартиру. Тут знову довелося старому Гаврилові прийти дочці на допомогу – шляхом складнющих махінацій Тетяна здійснила розмін, але розмін з доплатою. Шоні внаслідок одержав однокімнатну квартиру, а Тетяна – трикімнатну в тому ж самому під’їзді, де на той час вже мешкали Ганьковичі. Всі були задоволені.

Та невдовзі Тетяна засумувала. Аби бодай якось утішити її, старий Гаврило подарував їй свого старого легковича «Жигулі», в досить пристойному стані, а для себе тут же, користуючись пільгами як ветеран Великої Вітчизняної війни, купив нову машину. Тетяна відвернулася від гіменейських проблем, зачала вивчати правила дорожнього руху, опанувала мистецтво водіння машини. Тепер вона собі виліпила образ самотньої, ще не старої, освіченої жінки, цілком забезпеченої, печально кермуючої власною машиною. Дочка на той час уже зовсім виросла, без особливих успіхів закінчила середню школу, так же – музичне училище, а тут до розрахунків дався сам старий Гарайда, і розрахунок виявився правильним – видали Фредеріку заміж за справжнього мадяра з Будапешта, був він освічений, матеріально забезпечений, на п’ятнадцять років старший від Фредеріки. Виїхала та до Будапешта, де й стала жити у гаразді. А Тетяна залишилася одна. Тут і варто зазначити, що всі її чоловіки після розлучення з нею чогось одразу одержували від долі щасливі лотерейні квитки.

Аляб’єв, вирвавшись із Закарпаття в Казахстан, не спився, а поступив до аспірантури, одружився з простою російською жінкою, яка народила йому двох діток і створила затишний нормальний дім. Закінчивши аспірантуру, Аляб’єв на досягнутому не зупинився – захистив кандидатську, а згодом і докторську дисертації. Двічі – обидва рази по п’ять літ – побував за кордоном, внаслідок чого ощадкнижка Фредеріки добряче поважчала од аліментів. З дочкою бачився кілька разів, був розчарований – надто вже схожою була внутрішньо до Тетяни і її матусі, але ще раціональніша, лицемірніша, облудніша. Весілля Фредеріки співпало з її повноліттям. Аляб’єв подарував дочці востаннє кілька тисяч, і на цьому їх зв’язок урвався – надто далеко була Тюмень від Закарпаття і Угорщини, та й не тягнуло Аляб’єва в місця його молодості. На весіллі дочки Тетяна знову спробувала спокусити Аляб’єва, але одержала зовсім не те, чого бажала. Переспати з нею він переспав (слабкі чоловіки!), а от поміняти свою простеньку, але вірну й кохану вчительку на понадмодну адвокатку не забажав. Після його від’їзду Тетяна вчинила матері п’яну істерику – вигнала ти тоді голодранця, а зараз він доктор наук, має квартиру в Москві (не комунальну, і – шестикімнатну!), квартиру в Тюмені і дачу в Сочі!.. Доктор наук, світла голова – про нього навіть за кордоном знають! Щороку по кілька разів буває за кордоном на різних симпозіумах. От би з ним Тетяна горделиво попишалася! От би попоїздила! Невтямки їй було. Що з нею поруч Аляб’єв ніколи не став би тим, ким він став. Так уже на мужчин вона впливала – все найгірше в них погіршувала ще більше, доводила до гротеску і неможливості співжиття.

Другий її чоловік, Гобі-фізкультурник, теж не пропав, і також одержав свою порцію щастя, начеб у нагороду за те, що своєчасно розійшовся з Тетяною. Не загуляв, не спився, як то йому пророчила стара Гарайдиха, а одружився з дівчиною без претензій, медсестрою-масажисткою зі спорткомплексу, яка й умовила його перейти працювати зі школи в той же спорткомплекс, спочатку на якусь незначну посаду, а невдовзі він почав рости – заочно одержав освіту, доріс до старшого тренера гандбольної команди, яка з його легкої руки зачала сягати таких успіхів, що про неї по всій країні заговорили. Ні мало, ні багато, але одна з його гандболісток увійшла до складу збірної країни і стала олімпійською чемпіонкою. І в сім’ї в нього все було гаразд. Двоє діток, розумниця дружина, все добре, все спокійно. Начебто й забули сусіди та знайомі, що шанований ними Габрієль Йосифович був колись гулящим чоловіком гулящої Тетяни Гарайди.

Третьому, сантехнікові Шонію, доля ось що подарувала. Залишившись сам, він теж зовсім випадково (чи – закономірно?!.) одружився з вихователькою з дитячого садика, який знаходився поруч з його квартирою, одержаною ним у відкуп від Тетяни. Сама ж вихователька була, як і він, дівчиною простою (чи – в просторі щастя?!..), без хитрощів та мудрувань взяла його в свої маленькі руки, змусила закінчила спочатку вечірню школу, потім Свалявський політехнікум, поміж ділом народила йому трьох чудових хлопчиків, і без проблем, без потрясінь, тихо, мирно спорудили вони собі двоповерховий будиночок, насадили сад. Так і жили – Шоні працював майстром у винрадгоспі, від своїх манер і анекдотів якось само собою відвик, з Тетяною іноді мигцем бачились на річечці Боржаві, куди вивозив Шоні своє сімейство і де перед ними демонстрував кулінарні здібності, на свіжому повітрі творячи грандіозні гуляші-бограчі.

Тісно й душно було Тетяні в рідному місті. Кинулась до дочки – сяйнула думка виїхати до неї в Угорщину на постійне проживання. Та особливої радості Фредеріка не проявила, адже чоловік її за віком був ближче до матусі, ніж до неї. А Тетяна за давнішньою своєю звичкою забувши, що вона як-не-як, а матуся для моложавого зятя, зачала до нього грати – прясти очима. За що й була ввічливо, але твердо випроваджена донечкою геть, додому. Повернувшися до Урмезійова, Тетяна вирішила пильно роздивитися довкіл. Вона підійшла до того віку, коли вже страшно бути печальною дамою за кермом власного легковика, якщо в розкішній квартирі тебе ніхто не чекає. І коли у недільні дні усі порядні сім’ї з дітьми вибираються на Боржаву, то жодна з давнішніх подруг не ризикує власним щастям, запрошуючи холостячку Тетяну, яка не має ажніяких моральних устоїв, на природу до своїх чоловіків. Адже чоловіки слабкі, і якщо їм пропонувати щось дуже довго, вони врешті-решт не вистоюють, хоча після, здебільшого, й повертаються до законних дружин і дітей.

Тетяна роздивилася довкіл і побачила Ганьковича, на обличчі якого в останні роки застиг вираз невдоволеності сімейним життям. Що-що, а такі відтінки Тетяна вміла вловлювати одразу, адже це була її робота – вона спеціалізувалася в справах про розірвання шлюбів.

Придивившись до Ганьковича уважніше, зрозуміла, що саме з нього ще й виліпить щось таке, з чим можна буде жити. На цей раз вона підійшла до проблеми майбутнього шлюбу більш серйозно. Та й думка про заміжжя чергове в неї виникла не одразу. Спочатку, начеб випадково, запросила його до своєї квартири, попрохавши чоловічої допомоги – не могла, буцімто, балконні двері відчинити, сили їй бракувало. Природньо, вдихнувши крізь відчинені балконні двері свіжого повітря, запропонувала йому каву, яку тут же намолола й наварила. Кава вдалася смачнющою. Квартира й кухня (завбачливо підготовлені) справили потрібне враження. Ганьковичі жили набагато скромніше: зарплати ітеепівця і архівного працівника – це вам ажніяк не зарплатня адвоката. Бар в кутку кімнати, кольоровий телевізор з відеоприставкою, стереопрогравач… Килими, кришталь, невелика, але зі смаком (залишився напрям від Аляб’єва) дібрана бібліотека. Кухня ж висявала усілякими можливими агрегатами і банками, баночками, банчищами з яскраво-строкатими імпортними наліпками. Тоді ще не було такого вільного, спрощеного переходу через кордон, але Тетяна мала право їздити до дочки необмежену кількість разів у році, яким і користувалася, поповнюючи свої припаси делікатесами. А гардероб – нарядами. Першого разу вистачило філіжаночки щонайміцнішої арабської кави з крихітною золотою чарочкою коньяку «Наполеон». Коньяк перекочувався в роті, наче хороше масло. Наступного разу Тетяна заманила до себе Ганьковича, випадково дізнавшись, що Наталя на два дні поїхала до Ужгороду на семінар, а дочка їх саме гостювала в бабусі. Привід був цілком пристойний – подивитися по відео новий французький детектив. Запрошуючи Ганьковича, Тетяна сказала, що буде її колега з дружиною. Та в останній момент виявилося, що колега прийти не зможе (або ж він і не був запрошений). І цього разу все було цілком пристойно. Правда, не без інтиму. Тетяна запалила товсті червоні свічки у старовинних бронзових підсвічниках. До білого сухого вина подала легку закуску – шпроти, тоненькі скибки блідувато-рожевої шинки, жовтий голландський (з Будапешта), сирок, який сльозився маслом, відварений свинячий язик, холодну телятину).

Сиділи, дивились, насолоджувалися їдою й детективом. Це зближує. Ніякої незручності не було – все-таки вік не той, та й блудливі думки йшли десь збоку, десь далеко-далеко, там, аж на задньому плані.

Так поступово заманювала й одомашнювала Тетяна того, кому визначила роль свого останнього, четвертого чоловіка.

Чого вона хотіла від Ганьковича? Гроші, інші матеріальні блага вона мала, та й не міг він їй дати більше – не ті в нього можливості. Але був він гарної статури, показний, умів підтримати розмову. Не дурень. Такого не ганьба показати в будь-якій компаніх. І в гостях у дочки у Будапешті він виглядатиме ого-го! Показніше від доччиного чоловіка. Угорською володіє добре, німецькою теж стерпно… І в її легковику виглядатиме як слід. Тетяні в мріях привиділося: купує вона новеньку «Волгу» (батько хоча й пенсіонер зараз із персональною пенсією, та зв’язки ще має – допоможе), і разом з Ганьковичем вирушає в круїз: Угорщина, Югославія, ФРН…

Тетяні набридло епатувати урмезійовський вищий світ своїми екстравагантними витівками, адже крім чоловіків законних мала ще й довженну чергу каліфів на годину – серед цих останніх і румун (о, клятий потяг до колись прищеплюваного нам сталінського інтернаціоналізму!), і ціган. І єврей… Пардон, інтернаціональною Тетяна була не до кінця – негрів між її коханцями нема. Зате араб, турок, болгарин – були. На Золотих пісках у Болгарії за путівкою «Інтурист» скуштувала Тетяна й таких знайомств.

Шокувала, дивувала Тетяна своїх друзів і недругів – це тішило її, й було повним стимулом у житті. Та ось після сорока вирішила різко змінити свій спосіб життя. Зупинитися на одному, але закріпити цього єдиного усіма законними й незаконними засобами. Була Тетяна скупувата, одначе хатню робітницю найняла. Приходила та двічі на тиждень і доводила до ладу її розкішну, так часто нею ж захаращувану квартиру. Отож, зуміла вона й цим вразити Ганьковича, бо ж гляньте-но, така зайнята, дійсно ділова жінка, а у квартирі – блискучий порядок, на кухні – ласощі: завжди напохваті соковитий шмат м’яса, який упродовж години може перетворитися у що завгодно – від головного компонента в грибному супі до ескалопа, од відбивних у сухариках з цвітною капустою до запеченого у фользі м’яса по-мисливськи. Так, третій шлюб для Тетяни не минувся марно – навчив її таки Шоні будь з чого конфетку вчинити. Та й взагалі при її можливостях це було не так уже й важко. Тим більше, давно відомо, що влучними бувають лише ті експромти, які… заздалегідь добре підготовлені. До прикладу, запланує Тетяна заманити Ганьковича увечері до квартири для термінового ремонту торшера, настільки природньо удасть – «щойно перегорів, а чинити без нього не можу, та й годі!» – Ганькович і радий прислужити, тим паче, що дружина його (теж так же випадково) цього вечора зайнята розбиранням, чи упорядкуванням нескінченних архівних паперів. І тоді Тетяна, після Ганьковичевих трудів праведних, «експромтом», на швидку руку, поки він длубається в проводах, затишенько так у вітальні на журнальний столик накине скатертину угорську з вишивкою «мотьо», виставить малесеньку запотілу карафку з пекучою перцівочкою, на дні якої гострий червоний перчик вигинаєтьсчя млосливо. Сюди ж – огірочки консервовані, завбільшки з мізинчик кожен, перець солодкий маринований, цвітна капуста, добре просолена – слюнка потече! І – головний «експромт», який ще з учорашнього дня готувався – шматище молодої свинини, нашпигований червоним перченим салом, часником, розм’яклий за добу в маринаді гвоздичному. Чого ж його й готувати – лише Ганькович до квартири, а шматище м’яса в срібній фользі – в духовку! Та пообкладати м’ясо цілими картоплинами, почищеними й натертими часником, і всього ж лише сорок п’ять хвилин – у духовку. Поки Ганькович вовтузиться з торшером, м’ясо майже готове. Візитер ще не встиг заслужено нахвалити закуски, а м’ясо вже на тарелі! Картоплю – туди ж! Посипати зеленою цибулькою, кропчиком, петрушкою!.. (Оцього зеленого добра і в щонайсніжнішу зиму вдосталь можна припасти в недалекій угорській Ніредьгазі, куди їхати – годину всього лиш). На кришталеве блюдце для приправ понавивчавлювати з угорських тюбиків майонезу з хріном, перцю-пасти троякої: пекучої, не дуже пекучої й зовсім солодкої. Для того, хто не звик, ці дива гастрономічні ой як привабливі! А Ганькович не звик. Хоча й мешкали вони з дружиною на Закарпатті вже роки, а не визнавала Наталя угорських вишуканостей. Готувала непогано, та – без викрутасів. І не визнавала спиртного, в будні ж – тим більше. На снідання – яйця некруто зварені, хліб з маслом, чай з варенням. Обідали, звично, на роботі, в їдальні радіозаводу. Ну, про меню робітницьких їдалень і говорити нічого – нудно. А увечері Наталя теж розігнатися не дозволить – ти, милий, вже ожирінням скоро страждатимеш. На ніч їсти не корисно. Випий молочка, кефірчику, ну – в крайньому разі – творогу зі сметаною поїж. Ні, не творила Наталя культу з їжі, хоча у вихідні та святкові дні бували в неї і пельмені, і котлети, і борщі їй удавалися. Та й пироги уміла випікати, пончики з вишневим варенням – в перші роки Ганькович прямо таки об’їдався ними. Одначе… все пізнається в порівнянні. І двісті літ тому шлях до серця чоловічого пролягав через шлунок, і зараз нічого тут не змінилося.

Якось Ганькович, повернувшись із відрядження на три дні раніше, виявив, що дочка в цілодобовому садику, а дружина – в Києві на республіканській нараді архівістів. І всі три дні провів у Тетяниній квартирі.

І в порівнянні пізнав усе.

Зранку вона його будила філіжаночкою міцної чорної кави. До неї ж – збиті вершки з банановим пудингом. Далі – трохи любові. Після любові – душ і снідання. Шинка з барвистих фінських бляшанок щільно лягала на підсмажений у тостері хліб. Були і яйця – але у якому вигляді! Приготовлений із них щонайпишніший омлет посипався наструганим голландським сиром, поливався плавленим домашнім маслом з ринку, жовтів і пахнув так принадно, що хотілося його їсти і їсти. Але – були ще й шпроти (наші, радянські, та куплені по двадцять чотири форинти за баночку – в Угорщині!), і холодна картопелька до них, полита маслиновою олією і посипана свіжим кропом. На завершення – величезний кухоль розчинного какао з вершками – о, диво, про яке в нас пишуть лише в казках! До какао – «скромненьке» печиво з єдвабної шкатулки – розсипчасте, з ізюмом, з лимонною цедрою, з прошарком праліне. Після такого сніданку чоловік гори зрушити здатен.

Адвокат – вільна професія. Три дні Тетяна могла відвести для свого майбутнього чоловіка, який ще й не підозрював про ту роль, що йому відводилася. Обід минав неквапно: Тетяна в кокетливому фартушку чергувала блюда, одне принадніше від іншого – за три дні Тетяна ні разу не повторилася. Перший обід Ганькович з насолодою не їв, а вкушав, священнодіяв – прозорий левеш із домашньої качки з домашньою ж щонайтонкішою й довженною локшиною. Усього в ньому було до міри – долинав запах незримої петрушки, кольрабі віддав левешу свій присмак, а розірвана на четвертини морквина услужно висовувала свої язички, прикрашаючи поверхню бульйону, затягнуту блискітками янтаревого жиру. Другого ж дня на обід – бограч (о, незабутній Шоні!) пропалював червоним перцем піднебіння. І шматки свинини танули в роті. Третього дня тояш-левеш (суп яєчний) здивував Ганьковича – він не підозрював, що таке можливе: в якійсь непіддатній уяві оксамитовій консистенції, витвореній з води, масла, купленої на ринку сметани, плавало ціле яйце. Із такої сметани, яку можна ножем намазувати на хліб, і ось у цю суміш впущено яйце, що стало схожим на біленьку чотирикутну подушечку із заокругленими краями. Зварене так, що всередині жовток – напіврідкий. Незвично якось, але запаморочливо смачно! Покуштував Ганькович і качки, запеченої у качиному ж жиру, нафаршированої печінкою, вóлами, з манкою і кропом. І кріль у частичному соусі, з рум’яною кірочкою та рожевим м’ясом, що аж тане в роті – підкріпив Тетянину перемогу. Це ж усе – обіди. А вечорами! Який кефір, яке молоко?!.. Усе – до біса! Ніщо не шкідливе на ніч, якщо воно приносить задоволення. Хай потім ми й ожиріємо, але – то буде потім. А допоки – вечорами Тетяна продовжувала демонструвати Ганьковичеві свої можливості. Першого ж вечора вони скромненько повечеряли гарячею чорною гуркою і гуркою білою. Тим, хто не знайомий із закарпатською кухнею, потрібно пояснити. Це – домашні ковбаски, начинені рисом. Якщо до рису добавляють свіжої, добре просмаженої, наперченої крові з дрібно нарубаними печінкою й легенями – це чорна гурка. Якщо до того ж рису додають усе, окрім крові – це гурка біла. Виготовляють її в день, коли ріжуть свиню, а свиней на Закарпатті добрі люди ріжуть чи не щодня. Люблять люди попоїсти. А що ж робити, коли в магазинах державних порожньо, начеб хто повимітав?! Ще недавно хоч рибні консерви були, та й ті чогось зникли. Стоять магазини позавалювані червивими макаронами та цукром, який продають на талони. Ну, ще оцту багато, а для чого нам отой оцет, коли й без нього жити не солодко?!..

Тетяна демонструвала Ганьковичеві дива угорсько-закарпатської кухні, користаючи дорожущі продукти, придбані на ринку та в Угорщині.

На другу вечерю вона приготувала розсипчасту картоплю (без нітратів, теж з ринку, але не з нашого – у Вашаршнамені купила повну корзину!), а до картоплі подала справжніх оселедців, тугих, слабко посолених, блідо-рожевих, не жирних і не пісних, запахущих, з жовтою ікрою. Це вам не трупно-жирна івасі, яку спочатку від шару жиру відчистиш, а далі вже не знаєш, як підступитися до її нетривкого м’яса, ледь учепленого до майже згнілих риб’ячих кісток. І – пиво: «Дрегер», «Туборг», «Штернбург», «Корона»!.. Консервовані краби, риба червона, баличок, ікра лосося, чорна ікра… Це був зовсім інший кулінарний світ.

Третю вечерю Тетяна приготувала не сама, одначе наївний у цьому плані Ганькович ні про що не догадався. Звідкіля міг він знати, що рубець і бичачі яйця потребують тривалої спеціальної обробки, а свинячі ніжки Тетяні ніколи в житті не доводилось чистити – надто брудна й трудомістка праця. Та й наварити перкельту зі свинячих ніжок, це ж не одна година потрібна, та й не дві, а чотири-шість, не менше, якщо хочеш, аби свиняча шкура перетворилася у неймовірно м’які клаптики, що аж тануть в роті. Бичачі яйця – взагалі делікатес, який не кожному й приступний. І биків небагато, та й фахівців по приготуванню оцих яєць ще менше. В Тетяни була клієнтка, яку вона добряче виручила одного разу. Справа стосувалася розподілу майна, і не стільки допомогла Тетянина юридична компетентність, скільки зв’язки її татуся. Внаслідок і клієнтка, і Тетяна одержали свої тисячі, а Тетяна здобула ще і вдячність поварки, яка зі своїм чоловіком-м’ясником в будь-яку пору року постачала Тетяні і гурку, і шовдар, і пікницю, а також відмінно приготовлені рубець, бичачі яйця, перкельт зі свинячих ніжок тощо.

Того разу Тетяна теж зателефонувала своїй клієнтці, і за звичкою набрехавши, що в неї буде гість – ні мало, ні багато, а з самої Москви, і його потрібно зачарувати дивами закарпатської кухні. І рано-вранці, коли Ганькович ще доніжувався в кумачевих Тетяниних простирадлах, усі три страви були припроваджені, і увечері Тетяні тільки й залишилося, що їх підігріти, гарно розкласти на тарелі з сервізу «Мадонна», і піднести Ганьковичеві з келишком рому «Казіно», та ще під м’яку музику Вівальді зі старих записів. Ганькович був захоплений. На його екстатичні вигуки про золоті ручки господарки Тетяна, приховано посміхаючись, скромно відмовчувалася.

Ну, а після ситних вечерь – порнофільм по відео і – секс!.. секс!.. секс!.. Ганькович і не подозрював у собі отакої моторності, завзятості… Але Тетяна вміла розпалити.

Дружина його, Наталя, була молодшою від Тетяни, набагато гарнішої статури, в любові ляклива, навіть сором’язлива. Колись це Ганьковичеві дуже подобалося. Але – Тетяна! Його дружина – пуританка відступала в тінь і зовсім там губилася.

Тетяна до сексу відносилася творчо.

Перший раз вона віддалася Ганьковичеві, злегка підпоївши його коньяком «Наполеон», при слабкому червоному світлі нічника у вигляді маку. Ліжко було застелене її знаменитими червоними простирадлами, симетрично всіяними білими сердечками. Напірники на подушках були такими ж. Тетяна вийшла до приголомшеного Ганькевича в короткій повітряній туніці кривавого кольору, отороченій чорними мереживами з крупним рисунком. З роками її тіло не набрало ні жиру, ані м’якої округлості. Просто таз став ширший, плечі – вужчими, а грудь так і залишилася недорозвинутою.

Без музики Тетяна не могла. Музика в неї так і проходила тлом у всіх випадках життя. Коли вона всмокталася ротом у губі Ганьковича, той спочатку не відчув нічого приємного. Але руки Тетяни з навичками добре тренованої проститутки під кліп ока роздягнули його і зачали безсоромно нишпорити по тілу. Вона миттєво віднайшла його ерогенні зони, цілувала, покусувала, скрикувала. То кидала своє тіло на нього, то обвивала його ззаду. З нею можна було все. Ганькович не встигав услідкувати за Тетяною Він був обцілований, обсосаний, обкусаний ніжно увесь – від голови до ніг. Заборонених поз і рухів не існувало. Так, це тобі не пуританка Наталя! Ганькович уже й не пам’ятав коли, в якій далекій молодості він міг упродовж однієї ночі стільки раз одержати задоволення. Тетяна була невтомною, її фантазії не знали меж.

Вранці Ганьковичеві було трохи соромно згадувати всі ті штучки, які вони з нею разом утинали. Але Тетяна й тут розгадала його сумніви, і, наче між іншим, підсунула йому югославський журнал, ілюстрований кольоровими фотознімками. Ну і ахнув Ганькович – в нас би за таке вже посадили – порнографія в її первісному вигляді. А в них там це називається культурою сексу й інтимних стосунків.

Віддавалась Тетяна Ганьковичеві і в зеленій спальні, певніше, в бірюзовій. Тут уже ліжко полискувало бірюзою, нічник у вигляді лілеї висвічував обличчя коханців зеленувато-місячно. Пеньюар Тетяни – метрів шість прозорої, салатного кольору вуалі, розшитої срібними лілеями – усе це, під п’янливим підігрівом білого кокосового лікеру, створювало настрій. І – музика. Найголовніше ж – сама Тетяна. То терлася лицем об його здиблену плоть, то похітливо простогнувала, виструнчившись, мов стріла. То вигиналася по-кошачому, упиваючися в спину Ганьковичеві чутливими нігтиками, і цілувала, і засосувала, і знеможено покусувала. І не було цьому кінця, і дна не сягалося.

Вранці Тетяна тихенько, на півгодини раніше від Ганьковича, прокидалася, вислизала з ліжка. Ця півгодина була для неї життєво важливою Не в тому вже вона віці була, коли можна дозволити коханцеві розбудити себе поцілунками. Ні, їй уже щоранку потрібно було вести реставраційні роботи на території свого обличчя та його довколишностей, а то складки на шиї загрожували перейти у рюші ранкового чудесного халатика. Тетяна швидко ставала під душ – гарячий, потім – холодний, опісля знову – гарячий. Далі – на голову рушник накрутити чалмою. На лице – шар сметани, на шию – теж. М’яти, бгати, жужмити, розгладжувати старіючу шкіру. Змити сметану. Та це ще не все – яєчний жовток з природнім медом. Знову масаж, знову все змити. І лише після цього – тонюній-претонюній шар щонайдорожчого французського крему, без кольору, без запаху. Крем усотався. Тепер – волосся. Спінений дорогий шампунь – не шкодувати, але й не надуживати: добре все промити. Феном просушити, зачесати недбалими локонами. З локонами вже не густо, та все ж… Китайською щіточкою сумлінно підрисуваати очі, безбарвні вії причорнити… На губи не помаду, ні, лише трішечки рожевого полиску. Допоки все. Можна показуватися будь-кому. Це косметика ранкова – не яскрава, не надто помітна, майже невидима оку недосвідченому. Парфуми – боже, впасти! Тільки під пахви – дезодор «Зелене яблуко». Австрійський «Імпульс» зранку не підходить, це все одно, що в добре просмажений біфштекс вкапнути французьких духів: кожне окремо – чудове, тільки змішаєш – занудить.

Тетяна варила чорну каву і несла її в ліжко Ганьковичеві. Білий простьобаний халатик у дрібну-дрібнющу рожеву трояндочку, білі атласні капці з рожевим лебединим пухом – ах, яке серденятко! І нікуди не поспішає, і нікого не квапить! І все встигла – і кава, і тости, і омлет. Ще й яка свіженька після ночі отакої бурхливої любові! Порівнюй, Ганьковичу, роби висновки. Отака дружина тобі потрібна! А Наталя і себе вичерпала, і ваші стосунки. Вічно замотана, заморочена, вся в роботі, ніякої видумки в їжі, в одежі, в ліжку. А коли вибрав – вирішуй. Що і хто заважає? Дружина? Усунути! Будь-якими засобами.

З протоколу допиту Гарайди Т.Г.: «Відповідаючи на звернуті до мене питання, заявляю таке: Ганькович Наталя Василівна була моєю сусідкою, ми мешкаємо в одному під’їзді, але на різних поверхах. Надто близькими знайомими не були. Відносини – нормальні, сусідські. В гості одне до одного не ходили, обмежувалися при зустрічах обопільними вітаннями. Спільних друзів не мали. В день її гаданої смерті я повернулася з роботи о дев’ятнадцятій годині, дивилася телепередачі до двадцять другої. Хто і за що міг убити її і дитину – не знаю, жодних припущень і здогадів стосовно цієї справи не маю. Нічого підозрілого не чула й не бачила. Свідчення записані власноручно».

Пиши, падло міліцейське. Явка з повинною. Я, Мосяк Мирон Іванович, визнаю себе винним у тому, що на підставі особистих неприязних стосунків заподіяв умисне тяжке тілесне пошкодження, яке й спричинило смерть моєї сусідки Наталі Василівни Ганькович. Е-ге, ти на чому писати збираєшся? На цьому сраному папері, що його порядний чоловік і в клозеті застосувати не наважиться?!.. Нормального нема? По кількості лісових ресурсів наша країна займає перше місце у світі, а по виробництву паперу – шістдесят восьме. Після нас уже лише Танзанія йде. Ось так. Зрозумів? «Аргументы и факты» читати треба. Знаєш анекдот? – Що нам дала перебудова? Розумним – кооперативи, а дурним – «Аргументы и факты». Ось і читай. Або, як люди на перебудову дивляться? Дурні – позитивно, а розумні – з Канади. Я прийшов вам же показники піднімати по розкриваності злочинів, а ти мені на такому хреновому папері допит учинити хочеш. А якою мовою записи вестимеш? Ну, так я й знав, що російською. У вас лише в паспорті записано: українець, а ні розмовляти, ні писати рідною мовою не вмієте. Ще ж і белькочуть – судочинство мовою республіки… Ось у тебе книги лежать на столі. Кримінально-процесуальний кодекс, кримінальний кодекс УРСР, так? З коментарями. Якою мовою?! Російською, і дивитися нема чого. І в прокурора не знайдеш українською, і в судді нема, і в юридичній консультації. Вгамуйся, я все перевірив ще роки два тому. Шукав кодекси УРСР по-українськи, і в усьому районі не знайшов ні одного. На цивільний кодекс УРСР я ще якимось дивом натрапив у юрконсультації – в сусідки моєї Тетяни Гарайди випадково завалявся. А для чого громадянам і бабусям їх громадянські права, якщо їх давно ще Каганович на Україні понищив?! Слава народним героям, які самі від мови своєї відмовилися. Ну, в Києві ти був? Хто там великою українською мовою розмовляє? Або ж у Харкові – теж колись столиці України, красивому місті? А нині? Куди не поткнися, усе місто розговорює каліченою російською, а по-українськи лише письменники і шизики лепечуть. Письменники – гонорару для, а шизики.. Якщо ще десь щось і є подібне до мови української, так це у Львові та на Закарпатті. Мені один знайомий таксист – разом у психлікарні лежали – сказав, що коли в Києві до нього в таксі сідала мадам, наче з картинки, винаряджена за французькими журналами, їхала на карбованець, а з троячки здачі не брала, й казала «прошу!», значить, точно – Львів, або ж Ужгород – Радянський Союз, уперше без намордника. А як же ж! У Києві ще селюки іноді щось по-українськи бовкнуть, але одягнуті вони як опудала, і здачу до копієчки від таксиста видеруть. Значить, з мовою ми дійшли до краю. Одразу попереджаю – будеш мене спочатку як свідка допитувати, попередиш про кримінальну відповідальність по-російськи – умисне ані хріна не підпишу. І статтю про вбивство – тільки рідною мовою мені пред’яви, інакше взагалі показань давати не буду. І ще, дай окреме доручення карному-марному розшуку, аби кримінально-процесуальний та кримінальний кодекси УРСР українською мовою розшукали, а сам допоки анкетні дані пиши! Народився…, одружився…, лікувався…, вища…, колишній член КПУ, таке і він зрозумів, за що мене з партії турнули. За те, що псих зареєстрований? А скільки в ній залишилося невиявлених та незареєстрованих! Освіта в мене дійно вища. Навіть дві. Закінчив вище військово-політичне училище, і три курси юридичного інституту. На цьому, видно, і схибив. Аякже ж, доки виговорил: «дрібне бешкетування», або – «рятуйте, гвалтують!», та поки бодай один закон по-українськи знайдеш… Але, ближче до справи. Зараз я – пенсіонер по інвалідності розумової праці. При щомісячній пенсії в сто двадцять карбованців маю на утриманні дружину-туркеню – ні однією мовою з нею порозмовляти не можу, нема в нас спільної мови. Дітей мені теж народила двоє, турченят – шкварять закарпатським діалектом: йой, няню, не друтьте ня у шанца, бо там жалива!, та я ся на тя сержу!, та я ся ганьблю!... А сусідку я вбив, це точно й безсумнівно. У пірата що питати: убивцею буду я. На підставі особистих неприязних стосунків, та з політичних переконань. Оце моду вибрала – дружину мою в себе ховати, і завжди тоді, коли я з дружиною своєю хочу політико-виховну роботу провадити. І що ми бачимо в наші дні в Росії – великій імперії підкорених народів узагалі, і на теритторії її васала України зокрема? Триває перебудова. Досі була будова комунізму, добудувалися, мать їх перетуди, зараз – перебудова. Горбачову я вірю, не слабак чоловік, але з ким йому працювати? Двадцять мільйонів знищив фашизм, сорок мільйонів знищив Сталін. І скільки поміж цих мільйонів українців? Каганович, морда жидівська, он у Москві живе, ще ж його й поліклініка кремлівська обслуговує, а слід би його смажити на повільному вогні. Про «Пам’ять» чув? І – лозунг: «Бий жидів, рятуй Росію»! – яке гасло! – бальзам на рани, але мета – хибна!.. Економіка розвалена, нема мила, сірників, солі… На шістдесят сьомому місці за рівнем життя. Не плутай: по виробництву паперу – на шістдесят восьмому, а по рівню життя – на шістдесят сьомому. Самі себе обігнали. Гей, хто там після нас?!.. Нема. Недорозвинуті і слаборозвинуті народи – не в рахунок. А з ідеологією в нас як? Теж повний крах. Хто і в що в нас нині вірує? Після тих процесів і тих мільйонів, що їх повіднімали у верхівки – Рашидов, Чурбанов і т.д. Красиво жити не заборониш. Соціалізм! Та зізнайтеся ви нарешті, що в нас не соціалізм, а взагалі нема визначення нашому ладові. Ну, був би капіталізм, ну, зрозуміло, той, що загниває, але чомусь дуже вже гарно вони, гади, загнивають. З комфортом отак. А ми загнили без зручностей. Певніше, з обмеженими зручностями. Зі зручностями для обраних. Ну, ось ти нашого першого секретаря чи дружину його зараз, в ході перебудови, бачив у крамниці м’ясо купувати?! А-а, ти не купуєш м’яса. Що, тобі теж із спецрозподільника приносять?!.. Хто може повернути обличчя нашому народові? Мову хто поверне? Без обличчя і мови – яке почуття гордості за націю? Наше виродження тривало довгі роки. І я – продукт застою. Я – результат. Так бодай зізнання хочу зробити рідною мовою. А ось де ви мені знайдете адвоката, який би розмовляв не каліченою російською, а українською – це проблема. Хоча… Адвокат мені не потрібен, я вирішив говорити правду. Тепер пиши… По суті поставлених мені питань пояснюю: з Наталею Ганькович тривалий час перебуваю в особистих неприязних стосунках. Вона мені життя псувала фактом свого існування. Надто вже вона була правильною. Конформістка. Ти цього слова напевно не знаєш. В міліцію все більше обмежених беруть. Ах, ти – слідчий не міліції, а прокуратури. Тим більше. Пояснюю: конформізм – пасивна, пристосуванська поведінка, прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Ось Наталя цілком під це визначення й підходить, за що я її власними руками і відправив на той світ. Для неї все було правильне і при Брежнєві, для неї все правильне й при перебудові. Куди кличе партія, що зараз править, туди вона і йде. І все в неї по поличках розкладено: на одній – люди погані, а другій – люди хороші. Два кольори – чорний і білий. І до цього вона пристосувалася, вела себе як людина хороша. Це по відношенні до мене проявлялося так: якщо я свою туркеню намагався вчити уму-розуму, то Наталя тут же втручалася – добра чутність між нашими квартирами! – мене видобувала з моєї квартири і проганяла геть, дружину мою ховала і обіцяла мене прилаштувати за призначенням. Це мені добряче набридло. Я додому прийшов о вісімнадцятій годині. Я чоловік військовий. Дружини і дітей удома не було. Я ліг спати. Прокинувся о двадцять четвертій – удома нікого нема. Напевно, дружина прийшла, проникла в мої думки – я вже визрівав до конфлікту – і сховалася в Наталі. Я пішов до їх квартири. Там був лише чоловік Наталі. На мої чесні питання про місце знаходження наших дружин він не дав мені відповіді з-за своєї надмірної інтелігентності. Я вийшов. На сходах зустрів Наталю, вона довела мене до стану сильного душевного хвилювання. Я вирішив внести свій посильний вклад у справу перебудови – такі люди нашій країні не потрібні! Конформістам від механічних ушкожень. Я завдав їх тупим предметом. Мається на увазі важкий дерев’яний молоток для відбивання м’яса. Я заподіяв цим молотком багато ударів по голові й тілу Ганькович, внаслідок чого утворилися садна. Пояснюю: садна – це порушення поверхового шару шкіри (епідерміса), вказують на місце застосування сили. Форма їх дозволяє визначити механізм виникнення. Це – елементарно. Цитую вам підручник. Після скоєння вбивства я відніс труп сусідки і поклав його на проїжджу частину дороги з метою інсценування шляхово-транспортної пригоди. Це теж приклад з підручника для студентів-заочників юридичного вузу. Після цієї вольової і вкрай цілеспрямованої дії, що засвідчує мою цілковиту психічну повноцінність, я здався працівникам міліції, які проїжджали поруч трупа. Був ними прийнятий за п’яного і доставлений у медвитверезник, де й провів усю ніч. Дитина? Куди я подів дитину? Яку ще таку дитину?! Ніяких дітей там не було! Я не вбивав дітей! Я прийшов з повинною – так, я вбив свою сусідку Наталю Ганькович, про смерть якої дізнався сьогодні вранці. Міліціонер натякнув мені, що вбивцею міг бути я. Тому я й прийшов до висновку, що все абсолютно сходиться. Я давно мав намір убити Наталю, і я її убив. Своїх дітей я не бив ніколи, чужих – тим більше. Ні, ні і ще раз ні! На дітей можна надіятися. Ось у них уже не буде дітей. Будуть монстри. Амосов сказав: у наших дітей після Чорнобиля будуть тільки монстри. Я вже монстр. Але не після Чорнобиля. Я дітей не вбивав. Тільки жінок. Не всіх. Тільки конформісток. Я – вбивця. Моя дружина знала, що вбивця – я. Не виказала мене. Пошкодувала. Себе пошкодувала. Я сам собі суддя і слідчий. Я себе виказую, бо в мене нема алібі. Алібі – залізна річ. Надійна річ. Або воно є, або його нема. Тоді – все. Вирок собі я винесу. Я – сам. Рідною мовою із застосуванням технічних засобів. Але… що це?.. Куди мене ведуть?.. Це – насилля!.. Куди мене ведуть?!..

Висновок судово-медичної експертизи. Згідно даних медичної документації і зі слів хворого встановлено, що спадковість психічними хворобами не обтяжена. Був єдиною дитиною в сім’ї службовця. У дитинстві хворів туберкульозним менінгітом. За характером розвивався уразливим. Будучи дорослим, переніс черепномозкову травму зі струсом головного мозку. 1968, 1976, 1978 років лікувався стаціонарно, щоразу тривало. Закінчив десять класів, 1970 року – Н-ське вище військово-політичне училище, за направленням якого служив до 1976 року в Туркменії. Закінчив три курси Всесоюзного юридичного заочного інституту. Одружений, має двох дітей. Не палить, спиртні напої вживає рідко. 1977 року був засуджений строком на вісім літ за заподіяння умисних важких тілесних пошкоджень колезі по службі. Відбувши один рік покарання, в місцях позбавлення волі психічно захворів. Тривалий час перебував на лікуванні в психіатричному відділенні в’язничної лікарні. Покращення не настало. Був оглянутий судово-медичною комісією, згідно рекомендації якої йому призначили примусове лікування в психіатричній лікарні загального типу. Діагностовано затяжний реактивний психоз. У вересні 1980 року народний суд Ленінського району місті Ленінакана звільнив його від подальшого відбування покарання, був виписаний.

5 лютого 1988 року визнав себе винним у здійсненні вбивства Ганькович. Була призначена стаціонарна судово-медична експертиза. Згідно виписки з історії хвороби при поступленні в стаціонар тривалий час був тривожний, напружений, підозріливий. Погано орієнтований, пригнічений, заглиблений у власні переживання. При поглиблених розпитах заявив, що у голові в нього думок нема, що чує голос убитої, який засуджує його, нав’язує йому свої думки. Висловлював суїцідальні припущення. Вважає себе нікому не потрібним. Іноді злостивий, звинувачував дружину в невірності, погрожував їй, погрози на її адресу висловлював уголос, усамітнившись. Потім збайдужів, слідчої ситуації не переживав. Був емоційно неадекватний, некритичний. При поступленні в стаціонар скаргувався на поколюючі болі в ділянці серця, серцебиття, головні болі. Психічний статус: спокійний. При ромзові неадекватно посміхається. Дезорієнтований у часі, ситуації. Схильний до резонерства. Вважає себе винним у Чорнобильській аварії. Убивство Ганькович то заперечує, то визнає. Плани на майбутнє нереальні. Ситуацією не занепокоєний. Критика понижена, пасивний. Завданнями не обтяжується. Орієнтирів у житті не має.

Після лікування (вітамінна група В, делігратаційне, беллатомінал, кавінтон, піранетал, фосфрен, трудотерапія) стан хворого значно покращився. Скарг нема. Психомоторика адекватна ситуації. Свідомість ясна. Відповіді – по суті питань. Мислення без формальних і продуктивних розладів. Емоційно жвавий, адекватний. Про смерть Ганькович говорить із здивуванням. Про власну причетність до цієї смерті не згадує. До лікарів привітний. Активний. Працелюбний. Про дружину відгукується тепло, бажає бачити дітей. Цікавиться випискою. На протязі перебування в стаціонарі поведінка хворого стала упорядкованою.

Можлива самообмова – у розмовах останнього часу хворий неодноразово заявляв: – Слідчий мене часто викликав на допити, умовляв зізнатися, і розповідав як було скоєно убивство, що кажуть сусіди, які чули мої погрози на адресу покійної. Слідчий сказав, що признання вини є пом’якшуючою обставиною. Мене все допитували й допитували про одне й те ж, іноді в кабінеті було десять чоловік, і всі допитували… Казали, що доказано: мене бачили уночі на дорозі. Я втомився, мені набридло, і я прийшов з повинною. Потім хотів відмовитися і другому слідчому сказав, що я не вбивав, але хотів убити – я. Слідчий сказав, хо хотів убити і вбив – одне й те ж. Крім того, є докази. Після цього я зізнався остаточно, бо люблю дружину, дітей, а Ганьковичку ненавиджу, вона мені заважала жити. І добре, що вона мертва.

… Страждає хронічним психічним захворюванням у формі віддалених наслідків перенесеної черепномозкової травми з психопатоподібною симптоматикою. У зв’язку із захворюванням позбавлений можливості правильно розуміти свої дії і керувати ними.

Крім висновку судово-медичної експертизи у Мосяка знайшлося алібі – дійсно побіля години ночі прямо на дорозі між Урмезійовим і Мужієвим його забрала патрульна машина райвідділу міліції і доставила у медвитверезник, оскільки за поведінкою був схожий на п’яного. На дорозі в цей час трупа ще не було. Алібі на мить убивства? Важко сказати, адже досі так і не встановлено, де сталося вбивство Наталі Ганькович і її дочки. При особистому обшуку Мосяка були виявлені папери із записами, прочитавши які, можна було прийти до найсуперечливіших висновків.

Я – володаю істиною у вищій інстанції.

А ти – володаєш?

Упевнений – ні.

Коли мої діти просять жувальної гумки, я їду в Мадярщину.

По спрощеному перепуску, а точніше – по блату.

Я купую жувальну гумку – на всі п’ятсот форинтів – дайте!

Без здачі! Ми в Союзі, який був колись Радянським, звикли – без здачі!

Коли моїй прекрасній товстій дружині здається прісним м’ясо! М’ясо? М’ясо! Я їду в Мадярщину, тому що приправа в тюбиках – гостра, дуже гостра, украй гостра! З червоного перцю, з жовтого, з голубого… є тільки там!

Коли в мене болить душа, мені нема куди їхати.

Їхати по ліки від болю душевного в Мадярщину – ні!

Душа в мене слов’янська, і при всій моїй любові до мадярського простобрата, не молодшого – нема ліків, рівних моєму болю!

І все-таки, все-таки, все-таки!

Я – володаю істиною в останній інстанції.

Я знаю, як зробити, аби не ходити по нужді в Мадярщину!

Я знаю, як ціну на м’ясо зробити державною!

Я знаю якого кольору має бути приправа до першого, другого, третього…

Якщо червоний колір змішати з жовтим, якщо до цих двох додати блакиті…

Утвориться – блювотина?

Чи – істина в останній інстанції?!..

Запитайте мене! Я знаю!

Ніхто не питає.

І – дуже шкода.

Ти знаєш, що убився – я?

Ти знаєш. Знаєш. Знаєш…

Ти володаєш істиною у найвищій інстанції!

Не виказуй мене, хоча я – убивця.

Береш загадано жіноче тіло, таке живе і тепле, м’яке і пахуче.

Воно пахне протестом. Позбавити його життя, аби не пульсували жилки, голубовані жилки на жовтуваній шиї.

Зникне запах протесту.

Викинути це тіло на проїджду частину дороги.

Хай автомобілі перемішають тіло з брудом і снігом дорожнм.

Ніхто не зрозуміє, що вбивця – я.

Подумають: з жиру баба казиться, втікнути хотіла од чад сімейних.

Простяглася на дорозі – може, зовсім п’яна була?

Їй тепер добре – душа відійшла до Всевишнього.

А як мені – убивцеві?

Буде по ночах з’являтися мені – біла, зі слідами губної помади розмащеної, зі слідами сірого снігу, з краплями крові на білому пальто…

Ти знаєш, що я – убивця?

Не виказуй мене, ну, будь ласка!

Досить цьому світові, що Христа продали, розп’яли і зрадили…

Перебудова – революція, а революція – як нас учили?! – коли низи не хочуть жити по-старому, коли верхи – керувати не можуть.

До цього ми прийшли.

Якого ж біса понищили цвіт усіх націй, що населяли Росію – в сімнадцятому, а потім – у двадцатих, і ще – в тридцять сьомому… і – пізніше…

Аби на своє семидесятиліття переконатися – не туди повернули в сімнадцятому…

Аби у страсі обхопити голову руками, заглянути за залізну завісу: виявляється монстри живуть не в капкраїнах…

Виявляється, монстри – ми…

Виявляється, насилля стало нормою взаємин – всеохоплюючою…

Насилля більшості над меншими…

Спочатку – закатують, запхають у далекі табори, уб’ють…

А потім – суцільна реабілітація, виявилося, що саме більшість – стадо, що стадо витоптало інакомислячих.

Насилля стало нормою.

Насильничають з дітьми в школі, натягуючи на них уніформу.

Аби всі були – дітки – однакі.

Аби одинаково тупо жували жуйку нашої великої історії.

Заучували: Бога – нема, є – Партія, та, що – розум, честь і совість епохи.

Хоча всі ці якості давно стали дефіцитом. Таким же, як масло, м’ясо, ковбаси, мило. Цукор…

Дайте же швидше талони, на кожного члена сім’ї – по нормі.

Багато не потрібно, адже об’їсться народ якостями, народ, який звик, що лиш насилля не дефіцит, а – норма.

 

Весь мир насилья мы разрушим

До основанья, а затем

Мы наш, мы новый мир построим,

Кто был ничем, тот станет всем!

Ах, яка підла настанова закладена в нашому гімні.

По-вкраїнськи цей же текст звучить мирніше:

 

Ми всіх катів зітрем на порох…

Повстань же, військо злидарів!

Все нам забрав наш лютий ворог, –

Щоб все вернути час наспів.

 

Бо ж – хто був ніким, той ніким і зостанеться.

Адже ж не народилися ще алхіміки, здатні перетворювати лайно – в золото!

Дайте нам орієнтацію: що – правда, що – зло, куди світ наш котиться?

Чи буде нестабільність ще більша, аніж ця – за межею бідності живе половина нашої деражви, найбільшої у світі соціалістичної.

Хто дасть орієнтацію? Центральні органи в особі нашої преси?

Ці особи – знеособилися.

Тільки обличчя мордами стали.

Був «Огонек» червоним – став «Огонек» жовтим.

Що краще – час розсудить (чи – розсадить по таборах?).

Була «Правда» – стало опудало із королівства увігнутих дзеркал.

Підітріть «Правдою» зад – вона здатна лиш Єльцина обгидити на радість біснуватих і високопоставлених злодіїв.

«Потрібно більше розстрілювати, інакше ми погубимо нашу революцію», – це було сказано – ким? коли? З кого починати – розстрілювати? Відповіште мені, владодержці!

Якщо я – божевільний, то хто – розумний?

Якщо я – грішник, то хто – праведник?

Насилля стало нормою.

А я – носій насилля.

Ти знаєш, що я – вбивця.

Не потенційний.

Дійсний.

Не всі ж юристи – паскудники.

Я маю кілька прикладів життєвих – мої друзі, приятелі.

Поміж них – не пик міліцейських вищир. А – інтелігентна сутність під кіркою службових потреб.

Ось – Володька Мудрянчик із товариства АБВГД. Басом і матом криє він провідників і пів-, а красивим жінкам – лише пасхальні анекдоти!

Тільки усмішка – сім на дев’ять – і нічого лихослівного, нічого такого, що виказувало б держбезпеку, що говорило б про кримінальну відповідальність за порушення митних правил.

А вечорами читає – від Бабеля до Еренбурга…

Ось Олежко Лащилін – слідчий в особливо важливих справах, чи – начальник якогось не менш важливого відділу…

Потрапив навіть на сторінки «Литературки»…

Лайнюків за хабарі ув’язнює миттєво.

Читає Кафку в оригіналі…

Або ж Петро – ну, й лихий хлопець! З вищою юридичною, одержаною стаціонарно в мурах університету, який пам’ятає студентів минулого століття! Але – юрист справжній, високий фахівець – успіхи звідусіль, мінус – власна Христина, Христина – мадонна, яка не любить половини жіночих обов’язків і кухонних боргів…

Хлопці, та скиньте ви з шиї ярмо державності, яка виникає там і тоді, де й коли – класи!

Та пошліть ви начальників до бісової матері – згадайте, зосередившись: Олег же в давнину був віщим, Володимир – не перший юрист, який творить революцію! А що стосується Петра – так святий же, має ключі від Врат!

Якого ж біса пильнуєте Закони, зневажені всіма періодами?

Читайте Поезію – краса врятує цей світ, який тоне в гріхах.

Ще на початку творчого шляху, щоразу, надсилаючи до різних редакцій і видавництв свої твори, додавав обширну автобіобібліографічну довідку, яка, зокрема, засвідчила, що «Д. М. Клячан – прозаїк. Народився в селянський сім’ї. Закінчив філологічний факультет УжДУ. Працює відповідальним секретарем обласної організації Товариства рятування на водах. Автор прозового збірника «Дощ між зеленими деревами»…

Та вже на сьогодні дані ці трохи застаріли – так нікого і не врятувавши в отому сміховинному Товаристві (й тонути ж бо в нас нема де!) – пішов на творчу роботу. Любив виступати з лекціями по закарпатських санаторіях. Любив два-три тижні пожити в тих же санаторіях на пільгових правах місцевої знаменитості. Використовував ці можливості, аби вивудити, вимучити з себе бодай кілька рядків. Всередині себе йому не було чого шукати – не та глибина, і тому намагався виссати сюжети, не вміючи втілити їх довершено на папері, із довколишнього світу. А уявлення про довколишній світ у Клячана були хибними. Виходячи з хибних уявлень, мислячи найпростішими категоріями. Будував своє життя, стосунки з людьми, писав в’ялі, немічні оповідання.

Та й звідки він міг мати уявлення чіткі, ясні, ідеали високі, поривання піднесені, мислі глибокі? З дитинства ріс у наскрізно брехливому середовищі – батьки, колишні багатії, з настанням нової влади у сорок четвертому, ще до народження Дмитра, швидко зорієнтувалися. Що мали цінного – продали, приховали, а землю – здали добровільно, не чекаючи ініціативи з протилежного боку. Більше того: батько Дмитра навіть проявив якусь ініціативу в створенні колгоспу, за що його обрали бригадиром. Клопотав новоспечений бригадир уміло, а ще ж нахапався лозунгів, гучних фраз – тільки ними й розмовляв з односельцями. А от мати, та клопотати не забажала. Обрала собі личину жінки нескінченно втомленої, як у селі казали – фарадної, змученої начеб дітьми і турботами про хліб насущний. Була то жінка дебела, вгодована, любила поговорити про Бога, тоді стягувала свій ротик курячою гузкою, подвійне її підборіддя лягало на груди, які двома неосяжними динями виростали майже з самої шиї, і покоїлася на неосяжному ж череві. Любила свята ця жінка жирного попоїсти, та запити з’їдене чистим домашнім вином. Так було насправді. А на словах – святішої від неї не бувало. І їсть вона маленько, і тільки пісне, а спиртного і в рот не бере. Але не раз і не двічі заставав її Дмитро на місці злочину, коли, розставивши ноги-коліна, в безлюднім закуті комори запихала до рота чималенькі шмати буженини, випускаючи якісь утробні, побулькуючі звуки, прихлистуючи, запивала прямо з бідончика червоним запахущим винцем. А челядь сімейна тієї ж святої п’ятниці їла пісну квасолю з капустою, запиваючи її узваром із сушених слив. Увечері того ж дня усаджувала мати Дмитрика разом з братиком Іванком, і починала читання Святого Письма – елеєм відгонив її пісний голос, а очиці, що втопали у рожевих подушечках щік, лиснілися ситенько, та зрідка відрижка переривала блаженне заняття цієї блаженної жінки.

Читала Йолана, насолоджуючись: «Чували ви, що сказано: око за око й зуб за зуб. Я ж вам глаголю: не противтесь лихому, а хто вдарить тебе у праву щоку, повернись до него й другою. І хто схоче судитись із тобою і зняти з тебе свиту, віддай йому й жупанок. І хто силуватиме тебе йти милю, йди з ним дві. Дай, хто в тебе просить, і хто хоче в тебе позичити, не одвертайсь од него». (Як же, як же – не противтесь лихому, поверніться до недруга й непобитою щокою! Розігналася матуся таке робити, не дурепа либонь! Бачив же якось Дмитро, як батько відважив їй ляпаса, так матуся розвернулася і вліпила йому такий помордас, що він через усю кухню пролетів, і лише лайнув люто, а далі вже з нею зв’язуватися на став. І був випадок, коли сусідка, удовиця Петричканя зайшла до матері, і слізно благала дати їй трохи кукурудзяної муки – діток нічим годувати, так матуся ротик свій курячою гузкою стягла: «Що ти, золотце! Та де я візьму зайвого – своїх ротів вистачає, самі перебиваємося з дранки на перепиранку, так що ти вже не осуди, Господь тобі допоможе, а я хоча й хотіла б, та не можу!». Пішла ні з чим сусідка, горблячи худу спину. А Дмитро сам бачив у закуті в коморі, що в шести, чи в семи мішках куккурудза запрівати почала, і батько велів не шкодувати її для свиней, та й з неї ж мати курям варила затірку, аби яєчка були жовті, кольору кукурудзяного зерна. І щодо судіння та добровільного знімання свитки і жупанка були в сім’ї Клячанів промовисті приклади – батько так запекло з братами судився за будинок і начиння дідового дому, що останній цв’ях поділити хотів, до того ж не порівну, а явно на свою користь).

Мати віщала далі: «Чували ви, що сказано старосвіцьким: не чини перелюбу. Я ж вам глаголю: хто спогляне на жінку жадібним оком, той уже вчинив перелюб із нею в серці своїм. Коли ж око твоє праве блазнить тебе, вирви його, й кинь од себе; бо більша користь тобі, щоб один із членів твоїх загинув, а не все тіло викинуто в пекло. І коли права рука твоя блазнить тебе, відітни її, й кинь од себе, більша бо користь тобі, що один із членів твоїх загинув, а не все тіло твоє вкинуто у пекло».

Мати жваво, ляпасом переривала будь-які спроби сина вияснити при цьому читанні – що таке чинити перелюб? Хоча питав це Дмитро, аби ввести матір у гнів неправедний – давно він розумів що й до чого в цьому питанні. Бо що-що, а саме цю заповідь дружно порушували обидвоє його батьків: тато роками, вже й не ховаючись, погулював зі своєю колишньою наймичкою, бігав з нею в чагарники за потоком. Попервах мати його не раз звідти витягувала напівголого, а після заспокоїлась, і знав Дмитро точно – чому.

Був він одного разу з батьком у лісі, обкошували там рідкуваті галявини. І камінь для точіння коси в батька зламався, не пошкодував татусь синочка, погнав його за новим, додому, кілометрів отак з п’ять. Добряче закехавшись, прибіг Дмитро у непризначений час додому. Брата теж не було – пас корів на далекій толоці. Двері в комору були прочинені, вхопив він там шматину жаданої пікниці – домашньої ковбаси – і тихесенько прокрався у возовню, аби не потрапити на очі матері: та б одразу внюшила пікничку і відібрала б – не гінно, тобто не можна, бо п’ятниця. Закравшись до возовні, де в куті зберігалася усіляка господарська дрібля, а посередині було накидане вже висушене сіно, Дмитро остовпів. На запахущому сінові, розкидавши свої неосяжні груди, безсоромно оголивши товстенні, вище колін – піняво білі, нижче колін – темнаво коричневі од засмаги ноги, у солодкому блаженстві, заплющивши очі, Йолана чинила перелюб з рідним татовим братом Юрком.

З цим братом тато не судився – не був Юрко господарем: нежонатий гультяй, баб’ячий пастух, не нехтував жіночим товаром будь-якої якості, будь-якого віку.

Остовпілий Дмитро дивився, як ходором ходила чорна його спина, то відкриваючи, то затуляючи пишні Йоланині груди, на тугих білих сідницях стрийка ритмічно скорочувалися м’язи. За якусь мить Дмитро вгледів навіть бруднуваті краплини поту на цих захоплених роботою органах. І тут же шмигонув із возовні!.. Та… необережно зачеплені двері скрипнули, Йолана скрикнула, Юрко скотився з неї, як із гори Вавілонської. «Чорти б тебе вхопили, паскудника малого!» – лайнула йому вслід, забувши про свою благочестивість.

Летів Дмитро у ліс до батька, і такий сміх його розпирав, що аж у грудях клекотало. Спочатку він біг, а потім стишився, пішов усе поволіше й поволіше, а неподалік від галявини, де тупою косою виривав густу траву його батько, зупинився, сів на землю і… заплакав.

Матір з тих пір зневажав. Увечері чекав од неї прочуханки, але була матуся тиха, незвично лагідна, й після набридлої п’ятничної квасолі з капустою, потай від брата і батька тицьнула йому в руки смачнющий шмат холодної телятини, яку Дмитро без щонайменших докорів сумління тут і зжував, уже наступного ранку забувши і про свій сміх, і про свої сльози.

А зневага до матері залишилася.

Старий Юрко не заходив до них додому до самого Різдва. На Різдво прийшов, захмелілий, статний, ладний, з чорним чубом набакир, який кучеряво вибивався з-під зеленого фетрового капмелюха з крисами, прикрашеними фазанячим пір’ям. Заколядувава під вікном:

Ангел з неба ступив,

Бочку вина кýпив,

Усіх святих почестував,

Та й сам погар упив.

 

Мати одразу зачервонілася під уважним Дмитровим поглядом – її повне, біле обличчя сорокарічної жінки стало вдивовижу гарним. Колядника посадовили за святочний стіл, який по селах на Різдво угинається від угощення в порядних газд, налили чарупину пахнючої слив’янки. Мати зачала підкладувати Юркові холодець, курячі стегенця, норовлячи торкнутися руками його рук…

І коли рука твоя блазнить тебе!.. Ні, мати про це не пам’ятала, та й не збиралася виривати ока свого, яке так і жадало зазирнути під чорні Юркові брови. Приголубити його.

Всі ці думки проносилися в Дмитровій голові, а мати вела далі: «Остерігайтесь подавати милостиню вашу перед людьми, щоб вони вас бачили; а то не матимете ніякої нагороди від Отця вашого, що на небі. Тим, коли подаєш милостиню, то не труби в трубу перед собою, як роблять лицеміри по школах та по улицях, щоб здобути слави в людей. Істинно глаголю вам: мають вони нагороду собі. Ти ж, як подаєш милостиню, то нехай ліва рука твоя не знає, що робить права: щоб твоя милостиня була потайна; а Отець твій, що бачить потайне, віддасть тобі прилюдно. І коли молишся, не будь таким, як лицеміри; бо вони люблять молитися, стоячи в школах та по росхідних улицях, щоб їх бачили люди…».

Коли на початку шестидесятих років партійні та радянські працівники почали висмикувати придорожні хрести по всім краї, більшість людей чинили опір цій пошесті. Довгими ночами чергували побіля хрестів, не підпускали активістів до святинь. Хрести були не лише символами віри, а й пам’яттю людською. І якщо посеред білого дня і вимикали хреста, то віруючі тайно уночі знову ставили його на місце, укріпляти постамент, квітами причерупювали знову відданого на наругу Христа. Ті ж віруючі ночами зі старого цвинтаря зносили могильні хрести і завалювали ними двори найбільш заповзятих активістів, наганяючи на їх домочадців моторошність і жах перед невідворотністю божої кари.

Справжні віруючі робили своє діло ревно і потай. Не такою була Йолана Клячиниха. У часи хрестовисмикування не раз демонстративно лящіла усьий сурдик, тобто викрикувала на всю вулицю услід сусідові активісту прокляття не конкретного, а надто загального характеру. Так же демонстративно полюбляла вона, проходячи до крамниці повз церкву, вивернути свій широченний зад і, розмашисто хрестячись, вдарити низько кілька поклонів бані храмовій. А коли кликала її шовгориня, тобто братова, уночі удвох почергувати біля хреста, аби його не викорчували. Йолана брехливо зойкала, дрібно хрестилася і відмовлялась, буцімто так їй щось у попереці хряснуло, так шпигонуло і болить, що не те що холодної ночі побіля хреста сидіти не може, а й у теплому домі у ліжку м’якому лежати їй невміч.

«Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа їсть, і де злодії підкопуються і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні ржі не їсть, і де злодії не підкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше».

Батьки Дмитра діяли у прямо протилежному напрямі до тези цієї. На багато літ мала роботу міль, для якої шафи Йоланині були понапихані американськими хустками, де по чорних полях жевріли троянди з люрексом, важкими кашміровими шалями, дорогими відрізами тканин, блузами, пишними спідницями. Накоплюючи усі ці розкоші, Йолана примовляла: ось умру, і все невісткам залишиться. Не пам’ятав, подорослівши Дмитро, аби його дружині щось дарувала стара скупердяйка. А комора була забита консервованим м’ясом, якого чимало щороку закладалося до скляних банок спеціальними майстрами цієї тонкої справи, як звично, їх викликали перед Різдвом різати вгодованих свиней. Відгодовували свинок по декілька одразу, різали – не шкодували, усього не встигали поїсти з Йозаниним пошануванням постів та п’ятниць. Коли вже Дмитро навчався в університеті, випало йому виловити з батьківської комори кілька залежалих банок – повідкривав їх, тяжко зітхнули банки, поверхні консервів чорніли пліснявою. Де було серце батьків, чи взагалі воно було – цього Дмитро не знав. За все життя не приголубив його батько ні разу, а мати щедро рукою сипала потиличники; якось же, зла на сина, бо книгою зачитався і прогавив корову – та зайшла і випасалася в посівах клячанівських же, доки не наспіла Йолана, і, нестямившись у люті страшній, напхала синові повний рот коров’ячої балиги – і домі Дмитро відчуває гіркаво-гидковий присмак свіжого лайна в роті.

Писати почав ще в школі. Цілком випадково відчув на собі проміння літературної слави, яке висвітлило йому найперш путь на філологічний факультет університету, а згодом і важку дорогу прозаїка.

Працював у їхній сільській школі молодий честолюбний учитель, який провів у Дмитровому класі відкритий урок за темою «Спасибі партії комуністичній, яа життя щасливе нам дала!» Жадав педагог відзначитися на терені педагогіки, і не знайшов ліпшого способу прославити себе, як написати допис до газети про власний відкритий урок. Написано було від імені учня, який захоплюється своїм учителем за те, що той навчав його любити рідну партію і вчителів, які навчають школярів дякувати рідній партії за життя щасливе. Цей недорікуватий допис, порада, підправлений в редакції газети, був підписаний іменем Дмитра Клячана. Пан учитель вибрав його як засіб для досягнення своїх корисливих цілей. Вчитель надто не прославився, а от Дмитра з тих пір однокласники дражнили письменником, а дорослі поважливо, не відаючи таємниці справжнього авторства, казали його батькам: «Головатий хлопець росте, он, і до газети написав!..». Мати при цьому лицемірно погладжувала сина по густому, кучерявому каштановім волоссі, а батько лише гмукав – побачимо, що з цього паскудника вийде.

Так Дмитро ріс, так дозрівав, з невисокого прищуватого хлопчини перетворився на повнуватого чоловіка, викохав пишні вуса, волосся, що пасмилося, наче після хімічної завивки, зачісував назад, відпускав подовше, наслідуючи свого друга і наставника Івана Дубового. Мріяв потрапити до Спілки письменників, розраховував на допомогу Дубового. Одну таки книгу у видавництві пробив – «Дощ між зеленими деревами», оповідання. З виходом першо книги Клячана співпала знаменита кампанія омолодження Спілки – очленився, як полюбляв казати його рекомендатор Дубовий, і Дмитро. Аж тут новоявлений письменник потрапив на очі одному московському перекладачеві і той, знов таки за рекомендацією Дубового, переклав оповідання Клячана російською. Оскільки ж для московської книги усіх оповідань «Дощу між зеленими деревами» було явно мало, Дмитро за тиждень устругнув повістину, правда, композиційно ходульну, лексично убогу, але перекладач виявився такий, що йому будь-яка сировина підходила – дав волю фантазії та іронії своїй ядучій, і таки саме поістина ним по-російськи уміло скомпонована, підтягла Клячанову книгу до Москви. Правда, від устругнутого за тиждень Клячанового оригіналу з неї визирали тільки ріжки та ніжки. Розуміючи, що російський переклад є, а українського оригіналу нема, попросив Дмитра одного здібного літстудійця з університету перекласти з російської його повість – цікавий же експеримент! – можна буде порівняти ще недрукований першотвір з російським перекладом і з українським перекладом перекладу. Літстудієць був хлопець тямущий і сумлінний – по-українськи повістина Клячанова аж задзвеніла.

Читаючи переклад перекладу, автор першотвору не міг нахвалити літстудійця – кожна ситуація, кожен образ, кожне речення лучили точно в десятку! Український варіант літстудійця, звичайно, за підписом Клячана, був надрукований в одному київському часопису, й мав непогану пресу – відгукнулися чи не всі районні газети Закарпаття.

Гонорари з Москви, Києва, Ужгороду навели Дмитра на думку про вільну від усіляких Товариств по рятуванню на водах творчу роботу. І полишив Клячан Товариство, й вийшов Клячан на творчі хліба, які тут же перестали врожаїти – застопорило щось у творильному агрегаті, не писалося.

Повістину свою знамениту переробив у п’єсу. Навіть домігся – нелегко! – п’єсу поставив обласний театр. Але вистави чомусь проходили при порожніх залах, щоразу сидячи в яких Дмитро чортував себе – ех! Залучили було до роботи драматургічної літстудійцям з університету!.. Якось Дмитро розповсюдив квитки на виставу у школі глухонімих. І учні прийшли до театру, і впродовж цілої години дивилися на сцену, правда, аплодували не тоді, коли мало аплодуватися. А сміялися невпопад, та й повставали за п’ять хвилин до закінчення вистави. І повиходили – неправильно витлучамили випадковий жест присутнього там директора їхньої школи.

З творчого застою, невідомості і безгрошів’я могло Клячана витягнути лише чудо. Не писалося, а просто працювати – відвик. Вірніше, так і не звик до справжньої роботи. Потерся в Ужгороді на радіо, на телебаченні. Працювати – ні бажання, ні кебети. Єдиний прибуток – вирвав собі в центрі міста однокімнатну квартиру, де й мучився поволі муками творчими, ніяк не народячи нової книги.

Аж тут трапилася Олена, яка одразу ж почала обожнювати його, члена Спілки письменників. Працювала по закінченні технікуму на винзаводі в Урмезійові, там же й одержала однокімнатну квартиру.

Одружилися, об’єднали свої квартирні можливості, і шляхом потрійного обміну та грошових доплат обміняли дві свої квартири в різних містах на трикімнатну в Урмезійові, де й мешкали в однім під’їзді з Ганьковичами. Дітей у них не було.

Дмитро писав оповідання з потугами на народний гумор – по-своєму переказував давнинні анекдоти. Дружина працювала, обожнювала свого чоловіка, ревнувала його, вистежуючи по санаторіях, куди той унадився з виступами, які давали непоганий гріш. Особливе входив у роль талановитого учня маститого Івана Дубового, коли їм випадало виступати разом.

Любив Клячан свою дружину? Мабуть, що – ні. Анікого, окрім себе, не любив. При непоказній узагалом зовнішності, Клячан подобався жінкам. Можливо – мав настільки потужні чоловічі якості, що міг заманити до себе в ліжко навіть красуню такого високого класу як Полонська. Подібні зв’язки дисциплінували його, підносили у власних очах. Сівши за стіл, майстерно орудував ложкою і виделкою, упевнено тримав їх у руках. Та й руки свої, короткопалі, пухлуваті, привів у порядок. Ще в студентські роки чимало хлопців гидували йому руку подати – на кінчиках Дмитрових пальців завжди виразно чорніли широкуваті смужки невичищеного з-під ногтей бруду.

З рідними Клячан зв’язків не підтримував – мати вічно щось від цього канючила, випрошувала, батько вмер, а від брата відрікся сам. Ще підлітком потрапив брат в негарну історію, засудили його на сім років. Історія була брудна, а Дмитро був чистий і сповнений великих сподівань. Вітійствуючи на теми моралі в молодіжній газеті, зрікся брата публічно, хоча ніхто від нього зречення не вимагав. Багато хто відвернувся тоді від Клячана. Вчинок Дмитра особливо обурив близького друга його, студента факультету іноземних мов, теж початківця, Богдана Марюка – обізвавши Дмитра нікчемою, перестав здороватися з ним. Справи в цього початківця йшли непогано – і своє писав, і з мов іноземних щось перекладав, та й друкували ним написане. І якщо очленився Богдан набагато пізніше від Дмитра, то квартиру в Урмезійові в тому ж будинку і в тім же під’їзді, де згодом і Клячан, одержав набагато раніше.

Довго не міг зрозуміти Клячан дивовижного переїзду Марюка до Урмезійова, в периферійний райцентр. Хотів бути подалі від гамарних, багатолюдних, утомлюючих великих міст?!.. Мешкаючи по сусідству, збагнув: обласний архів – кохався в історії рідного краю поліглот чи, як про себе називав його Дмитро, – поліноглот.

Стрілися якось у місці вузькому, а Богдан не спинився, на вітання Дмитрове не відповів, хоча знав Клячан, що з дружиною його, з Оленою Марюк вітався завжди.

З виступами по санаторіях Богдан не їздив – працював, жив, писав, перекладав, днями просиджував у архіві.

Увечері, коли сталося убивство Наталі Ганькович і її дочки Лесі, Клячана удома не було – у санаторію «Тояш» писав роман. Дружина його поїхала до своєї матері у рідний їй Хуст.

До квартири Клячанів того вечора двічі дзвонила Полянська, вона стверджувала, що Дмитро мусив бути вдома. Та мав Клячан повне алібі: працівники санаторію підтвердили – нікуди не відлучався, у нормері всю ніч горіло світло, вранці без запізнення з’явився на снідання, і смачно спожив три порції сирників зі сметаною, чим найбільше запам’ятався дієтичній медсестрі.

Клячан, з яким Дюсі Пал зустрівся в санаторію «Тояш», з готовністю дав показання. Він щиро сумував з-за того, що сталося, висловлював неподобне співчуття з приводу смерті сусідки і її дочки. На питання про своє місцезнаходження в ніч убивства, Клячан сказав, що всю ніч у своєму номері разом з Іваном Дубовим вели палкі, але плідні дискусії про шляхи розвитку сучасної прози, представниками якої, само собою, вони були. Десь за годину до снідання Дубовий поїхав у власних справах, а куди – Клячан не уточняв. Таким чином, алібі у Клячана було.

Для чистоти сумління належало ще Дюсію Палу зустрітися з Дубовим, аби червоним фломастером викреслити Клячана з чорного списку підозрюваних у вбивстві матері й дитини Ганьковичів.

Далі у списку значився Богдан Марюк. Увечері в час убивства він був у своїй квартирі. Наступного дня квартира виявилася зачиненою. Де зараз Богдан Марюк – не знав ніхто, хоча минав уже другий тиждень після вбивства.

Дюсі Пал ще раз перечитав кілька сторінок з даними, які мав. Богдан Марюк народився в селянській сім’ї. Навчався… Працював… Служив у армії… Працював… Навчався… Викладав англійську мову… Працював у пресі… Зараз – на творчій роботі.

Вдома у Дюсія була одна книжка Марюка, вірші. Він пам’ятав ці вірші, сумні якісь осінні. Різні варіації на теми осені, нещасливого кохання… осінь… Ага, має цей Марюк звичку дивну – щоосені з міста зникає кудись. І зараз його немає. Але ж надворі – зима, а зникає той звично восени. Куди зникає? Де його шукати зараз? Клячан побіжно зауважив, що останнім часом Марюк буквально не вилазив з архіву, і, що дивувало Клячана, не вітався при стрічах з Наталею Ганькович, а лиш кидав у її бік розлючені погляди… Це наштовхувало на думку про причетність Марюка до вбивства, певніше, до вбитої. Але ж Марюк – автор таких пронизливих віршів про осінь… Набридло в голові Дюсія звучали слова якогось його вірша, чи пісні… Ага – осінь… Осінь… Ще не старий, та вже посивілий мужчина утомлено і збайдужіло іде безлюдною дорогою…

Осінь. Ще не старий, та вже посивілий мужчина утомлено й збайдужіло йшов безлюбною дорогою до невеличкого села, що заховалося між горами. Осіння білувата курява сідала на його світлі черевики, на елегантний костюм. Зійшов з дороги, зайшов у виноградник. Важкі, достиглі грона звисали до землі, у пряному повітрі плавала срібляста павутина. Мужчина відкинув на траву свій дорогий англійський саквояж і зачав жадібно губами ловити зернини медово прозорі «Ізабелли» прямо з гілки. Спочатку їв жадібно, густий запахущий сік стікав підборіддям на білосніжну сорочку – був тут, а думав про щось далеке… Раптом стрепенувся, якась важка думка майнула в очах, щось потривожило якнайглибше…

Не озинаючись, чоловік зосереджено закрокував у напрямі до села.

Його вірші, переклади давно вже вивадалися окремими книгами. Його ім’я знали, його визнавали. Ось уже два десятки літ, як він полишив видавничу роботу в столиці, мешкав в Урмезійові, де мав добру квартиру, розумну й багату бібліотеку. Щоосені цілий місяць проводив на батьківщині свого улюбленого поета в Угорщині, звідки знов таки на місяць виїздів до рідного села, де йому писалося легко й багато.

Творча повнокровність вливала в душу могутньої рівноваги, яка й була єдиним підгрунтям усього, що робив. Ніщо, здавалося, не могло похитнули цієї рівноваги.

От лише в останній час несподівано уловлював у собі якусь нечекану і непоясниму тривогу, що напливала раптово і всеохоплююче, довго не полишала.

Що написав – усе надруковано. Та ось – нелегко й самому собі зізнатися – почав повторюватись. Чи помічали це видавці, читачі? Хтозна. Може увічливо мовчать.

Близьких друзів не було – радитися не мав з ким. Самотній, якось звикся зі своєю одинокістю, отак старий бездомний пес звикає до своєї бездомності.

Успіху домігся не лише завдяки талантові – умів підлажуватися до потрібних людей. Чимало роздумуючи, мусив зізнатися, що найкращі вірші створив до тридцятилітнього віку. І хоча критики говорили про тодішню його поезію як про надмірно імпульсивну й емоційну, вона була йому дорожча від усього, що римувалося тепер. Бо що зараз?!.. Холоднувато-витриманий темп – вишукано, але морозно. І сонети, й вінки сонетів скірно лягали на папір, захоплюючи знавців точністю і вишуканістю форми, та серця уже не торкали, чи – майже не торкали.

Вийшовши на той життєвий рівень, коли про гроші не думається, бо мається їх достатньо, відчув смак до гарних і дорогих речей. Намагався надолужити те, чого позбавлений був у молодості, й купував іноді зовсім не потрібні йому речі.

Цього року йому виповнилося п’ятдесят. Натомившись од зустрічей і доріг, не прагнув нових знайомств, усе частіше відчувава відсутність будь-яких бажань, і не починало лякати.

Отому і йшов до села, де жив колись, де залишилися жити його брати.

Підійшов до двоповерхового будинку, зупинився збентежено. Серце вистукувало під самим горлом. Йому здалося, що зараз вибіжить назустріч мати, притулиться до нього, щось крізь сльози заговорити…

Про його приїзд знали, та особливого захоплення ніхто не виявив. Він був чужий. Не стало матері, і вся сім’я розпалася. Племінниця Ірина, доросла вже жінка, сплакнула було, згадавши, як привозив їй стрічки та іграшки, одначе сльози її були недовгі й нещирі – мала свій клопіт: діти, чоловік-пияк. З іменитим дядьком говорити не було про що.

Він зрозумів, що приїхав марно. Його невиразне бажання притулитися до кого-небудь душею, знайти іскринку співчуття і розуміння, вгасло безнадійно.

Спати вирішив на сіннику. І хоча його відмовляли, узяв ковдру, подушку, і вже за кілька хвилин заплющив очі, вдихаючи дурманячий запах добре просушеної багатотравної гірської отави.

Колись був одружений. Двічі. Обидва рази недовго.

Правда, в анкетах писав, що тільки раз. Про першу згадувати боявся – заборонив собі це раз і назавжди, давно.

В сімейному житті шукав затишку, спокою, зручностей…

Другою була дівчина із заможної сім’ї, вона дала йому будинок, машину, гроші…

Після виникали в його житті різні жінки, та жодна не доторкнула душі.

Крім – першої…

Друга – услужлива, вийшовши заміж пізно, була йому вдячна за це. Цікавив її власний будинок, батьківські розкоші, позбавлені смаку речі, щонайменше ж – книги, його поезія. Він пробував читати їй свої вірші, вона хвалила всі підряд, навіть коли він відчував, що вірші зовсім нікудишні.

Одержимість, постійна зайнятість чоловіка почали дратувати дружину, а його виводила з себе її самовдоволена обмеженість. В нудних сварках вбили останні краплини взаємоповаги. Любові вбивати не довелося – її й не було.

Розійшлися безболісно. Вона стала одноосібною володаркою всіх багатств, якими доти володіли двоє. Він виїхав подалі від сімейних невдач – до столиці, де кілька років працював у видавництві, та несподівано для всіх повернувся на Закарпаття, поселився в Урмезійові, і – робота, робота, робота!..

Отава м’яка, мов шовкова. Вдихав холоднувате осіннє повітря. Думав.

А все-таки чогось у житті та й добився.

В серці кольнуло. Біль не минав. Звичним рухом закинув під язик пігулку.

Зовсім поруч неголосно хтось розсміявся. Здалося? Ні! Ще раз. Розплющив очі – нічого. Нерви – подумав утомлено.

Скрипнули двері. Тонка, в мереживі з місячного сяйва, ДОВГОНОГА ФІГУРКА МЕТНУЛАСЯ ДО НЬОГО. Зовсім поруч побачив рідне бліде обличчя, каштанове волосся блищало й переливалося на плечах, мов дороге хутро, зелені очі всміхалися ласкаво. В тонких руках вона тримала важкий дзбанок з молоком.

Його відкинуло на двадцять літ назад, і спомини нахлинули, витіснюючи один одного. Подумав, що божеволіє – відчував її дихання, відчував її…

Заборонив собі згадувати про неї, а виявилося – не забув жодного вигина тонкого й такого жаданого тіла.

Пила молоко.

– А ти хочеш?

Кивнув головою, і тут же відчув, що вона припала до його губ теплим ротом, повним молока, і воно заструмило йому в горло.

Зрозумів: усе життя любив лише її, першу і єдину.

Вона здавалася йому надзвичайно гарною, він ревнував її безбожно, стидався своїх ревнощів, та не міг інакше.

Ті перші півроку, коли закохався і любив її – носив у серці, носив на руках, рідко звав на ім’я, частіше – «малá». Навпроти нього вона таки була малою.

Обожнювала елегантний одяг, золоті дрібнички, брязкотельця. Це лякало його. Казав, що його зарплати не вистане їй на конфети… Вона ж раділа, мов дитя, коли дарувала що-небудь йому. А він не звик одержувати безкорисно, і сам нічого їй не дарував.

Читала багато. Іноді йому здавалося, що вона набагато розумніша від нього. Вважав її надто витонченою, не здатною до тривалої прив’язаності і буденного життя. Надмір поривною. Вона не могла дати йому домашнього затишку в сільській тиші.

Завжди говорила йому правду, ніколи не називала погані вірші хорошими, а коли їй подобалося щось із того, що він написав, запам’ятовувала швидко і читала напам’ять по-українськи зі своїм невиправним російським акцентом, ледь гаркавлячи.

І хотів жити з нею, і боявся. Звик до інших стосунків. Вона була з іншого світу. Сам жив завжди важко, в сім’ї неблагополучній, любив тільки матір.

Ті півроку були для нього сном.

Не присвятив їй жодного рядка, узагалі не писав, прочитав лише дві книги, і винив у всьому її.

Мав тоді рівно тридцять літ. А закохався як хлопчик. Мучив її підозріливістю, недовір’ям… Міг увірватися до неї серед ночі – йому завжди здавалося, що там вона з другим.

Казала: хочу від тебе дитини, хочу просинатися на твоєму плечі, хочу годувати тебе, хочу любити все твоє і тебе, хочу читати разом з тобою, те, що ти…

Він любив її, він не вірив їй, він боявся, що не зможе сумістити, поєднати з нею свою поезію, свою творчу роботу…

Ця жінка поглинула його усього.

Він потай виношував мрію про розрив, у нього тремтіли руки, вона цілував їх, і мріяла про той час, коли його – поета – визнають; гадала, що саме це його мучає…

До Англії мріяли поїхати разом.

Він пішов від неї.

Потім… повернувся.

Знову… пішов…

Вона чекала.

Вона прощала.

Чекала. Писала йому божевільні листи. Готова була кинути все, аби лише з ним.

Лякався власної невлаштованості, мріяв жити в селі, а з її фахом це було неможливо.

Чомусь тоді вважав, що творити може тільки в сільській глушині.

Гадав, що за рік-два вона сама його полишить.

До нього приїздили його друзі, хлопці молоді, а вже знамениті. Вона вміла їм подобатися, робила це граючи, а він шаленів.

Остаточно вирішив лишити її, одружитися вигідно, жити в селі, писати, писати, писати!..

Читати. Писати. В роботі забути все.

В той час останній раз вона благала його залишитися, отямитися, а він був грубий з нею, як ніколи…

Відчай, сльози – плакала… Казала, що він зрадив її, що він умер для неї…

Ішов, а хотілося повернутися – його тягнуло до неї, та він зламав себе.

Напередодні одруження прийшов до неї і попросив надписати фотографію, з якої вона йому зеленооко посміхалася. Мовчки взяла знімок, щось написала, віддала йому й заплакала.

Швидко пішов…

Боявся, що не витримає і все змінить так, як цього хотіла вона.

Той фотознімок зберіг. На ньому написано: «Люблю!», і дата його весілля з другою.

Більше ніколи він її не бачив.

У ніч перед весіллям ніяк не міг заснути. Все марилось йому, що тонкі й гарячі її руки оповивають його, напіврозплющені рожеві губи тягнуться до губ, маленькі груди тріпочуть під його долонею…

Уранці він твердо вивів свій підпис у шлюбному свідоцтві!

… Вона горнулася до нього все ближче, все гарячіше, тонкі пальці, унизані перстеняіми, ковзали по його обличчю…

– Коханий…, коханий…, коханий…

Нестримна, вируюча хвиля накотила на нього, кинула в темнаво-оксамитову безодню, і там він обняв її, притисся губами до її губів, тілом усім до її тіла… Вона шептала:

– Мені полюбилася мама твоя… Вона така ласкава… Мені добре у вас… Я пахну виноградом?..

І закінчила, засинаючи, своєю улюбленою думкою, чи це – чуття:

– Мені добре, бо я так вас усіх люблю!..

Дві живі істоти любили його на цій землі – вона і його мама. Дві руки – тонка, невагома, з пальцями, унизаними золотими перстенями, і важка, натруджена, вся в шорстких зморшках – торкнулися його палаючої голови.

Він віддав би всі свої книги, усі двадцять останніх літ життя за одну цю миттєвість, якби вона могла повторитися.

Вона не повторилася, хоча в житті нашому нема нічого нового, усе старе, як світ, і все повторюється.

Повернувшись із осені у самотню свою квартиру в Урмезійові, Богдан якось випадково зіткнувся в під’їзді з Наталею Ганькович, і прямо остовпів – чому раніше ніколи не помічав, що вона так схожа на єдину його любов?.. Ті ж очі, повні болю, та ж тонесенька фігурка… Вона і – не вона… Ту, єдину, від якої його відділяло двадцять літ, ніколи більше не стрічав. Цю почав бачити часто, майже щодня. Жодного разу не намагався з нею заговорити – боявся розчаруватися.

Того дня повернувся додому з архіву, де шукав урмезійовські сліди поета-молодомузівця Василя Пачовського, до речі, й історика Закарпаття. Випадково підслухав розмову двох співробітниць – пліткували про розлучення Ганьковичів. Ні для кого в цьому невеличкому містечкові не було секретом, що в суді розглядався позов Ганьковича до дружини про розірвання шлюбу. Вчуте сповнило Богдана сум’яттям.

В уяві своїй пережив роман з Наталею, хоча насправді при зустрічах дозволяв собі тільки дивитися на неї. І то ці погляди були чітко схоплені пильною бабою Ганною і недремним Клячаном.

А з середини осені до початку лютого не так уже й багато днів.

Начальник карного розшуку Дюсі Пал слухав, не перебиваючи – допитуваний Дмитро Клячан говорив чітко, логічно, послідовно:

– Не хотілося б удаватсия в плітки, самі розумієте, говорити про сусідів поза їх очі – не надто комільфотно… («Угу, – подумав Люсі Пал, – яке слівце ввернув наш сіренький прозаїк!»). Але можу сказати визначено, якщо вас цікавить моя думка. Я ось задумуюся, хто міг убити Ганькович Наталю і її дочку в нашому під’їзді. І, знаєте, просто думки розбігаються. Гадати всяко можна. Ну, візьмімо Прохорову, бабу Ганну. Були в неї підстави не любити Наталю? Звичайно, були. Наталя відлюдна, навіть гордувата. Ніколи не опускалася до пустої балаканини з бабою Ганною. А могла її чимось образити. І ще – хто їх знає, отих приїжджих! Що в них на гадці, чи стрічалися раніше?!.. Баба Ганна – жінка літня, судячи з її сварливої вдачі, клімакс у неї затягнувся, а клімаксична жінка – потенційний злочинець. («Ну й сіренький, ну і вдатненький! Та він же говорить набагато цікавіше, аніж пише. Чого ж він пише так убого? Зафіксував би ці свої роздуми в ході допиту – відмінно б вийшло!» – коментував сам для себе Клячанові покази начальник карного розшуку Дюсі Пал). Тепер візьмімо адвокатку Тетяну Гарайду – її репутація вам відома. Якщо це залишиться поміж нами, скажу більше. Чи знаєте ви, що саме з-за неї Ганькович подав на розлучення? Так, так, він коханець Гарайди. Зі смертю Наталі Ганькович для Гарайди вирішилися її найважливіші проблеми – вона може виходити заміж за Ганьковича. Ідемо далі, по поверхах. Другий поверх – це я з дружиною і подружжя Тайстрів. У мене, вам це відомо, стовідсоткове алібі, я в той час був у санаторію й нікуди звідти не відлучався. Моя ж їздила в Хуст до матері, й повернулася лише вранці, а всі ж кажуть, що вбито Ганьковичку ввечері, напередодні. Окрім того, у мене і в моєї дружини ніколи не було аніяких конфліктів з Ганьковичкою. Та й не могло бути, ви вже вибачайте вельмишановний, отих мотивів для вбивства. Наші інтереси не перетиналися в жодній площині. Ну, далі. Подружжя Тайстрів. Мали сварки з Наталею Ганькович – палкі словесні перестрілки. Це всім відомо, Ферко Тайстра прямо вимагав від Ганьковички довідки з архіву, що він 1944 року, у восьмилітнтьому віці, начебто був партизаном, а така посвідка надала б йому величезні пільги. Деталі цієї історії мені не відомі, але те, що Наталя Ганькович відмовила Тайстрі, і що був скандал, це, повторюю, знають усі. Та й з-за дітей вони вічно сварилися, вірніше, Ірина Тайстриха не раз на весь під’їзд горлопанила, що коли Леся ще наважиться штовхнути її Сергійка, то вона своїми руками всіх Ганьковичів передушить. От ви посміхаєтесь, вельмишановний, та мушу вас запевнити, що іноді материнські інстинкти й не таке можуть наштовхнути. Діти в них ровесники, але якщо у Тайстрів хлопчик глупуватий, то Лесенька Ганькович, золотце біднесеньке, – аж не віриться, що її вже нема! – була дитиною жвавою й розумною. На четвертому поверсі – Мосяк, сусід Ганьковичів. Це психічно хворий чоловік. З глузду з’їхав ще в армії. Не знаю точно, але казали, що за вбивство він своє вже відсидів. Кого вбив – не відаю, та сам чув, як він репетував, що вб’є і свою дружину, і заступницю її – Наталю Ганькович. Повірте, повірте, все може бути. П’ятий поверх – сімейство стоматолога. Міткіси – він сам, його дружина Міла Войтехівна, дочка їхня Нінель. Усе сімейство Міткісів ненавиділо Наталю Ганькович. Поясню – чому. Стоматолог підпільно зубки вставляє, ну, в приватний спосіб, звичайно. А клієнти частенько його квартиру з Наталиною сплутували – ніч-північ, а вони конспіративно у двері до Ганьковичів дзвонять, стукають… І в Ганьковичів, і в Міткісів ухідні двері дубові, дверні ручки під старину – оце і вводило людей в оману. Я знаю, що Наталя прямо в очі стоматологу висловилася, тобто поставила вимогу зачинити цю приватну крамничку. Так Яків Абрамович верещав на увесь під’їзд: «Не ваша справа!.. За кого ви мене маєте!.. Кожен живе як може!.. Хто багато знає, той скоро вмирає!». Та відносини між ними й без того були поганими – Ганьковичка не захотіла прийняти на роботу в архів Нінель Міткіс. Дивно чому, але Міла Войтехівна та Яків Абрамович свою Нінель – з її фармакологічним інститутом! – в архів на роботу бажали прилаштувати! А Ганьковичка – відмовила. До речі, Нінель варто б перевірити. Рік по закінченні інституту працювала в аптеці десь н селі, і була якась темна історія з морфієм, чи з чимось іншим. І не то вона сама кололася, не то приторговувала тією паскуддю… Тепер удома сидить, на половину ставки десь рахується… А місяць тому я сам чув – пошту на сходовій клітці вибирав, а поверхом нижче мадам Міткіс-старша про щось із Ганьковичкою говорила. Я не дослуховувався до деталей, але розмова була нервовою, і вже точно чув, як наприкінці Міла Войтехівна сказала Гаьковичці, що та своєю смертю не помре. Це й баба Ганна може підтвердити, вона теж чула. І останній – Богдан Марюк. Тут би мені взагалі нічого не хотілося говорити, а я переборю себе. Ви, вельмишановний, не подумайте нічого поганого про мене, але зрозумійте, історія ця давня. Ми ж навчалися в університеті одночасно, хоча й на різних курсах і факультетах. В гуртожитку студентському жили в сусідніх кімнатах. Ну, і був такий випадок. Один мій однокурсник, брата якого засудили до тюремного ув’язнення за погвалтування неповнолітньої, публічно, через газету відрікся від свого засудженого брата. Я й нині гадаю, що поступив той принципово, та і тоді багато хто так вважав. А от Богдан і приятелі його – ні, казали, що цей принциповий студент – зрадник, що від брата відмовлятися, це… Так от, якось увечері в гуртожитку одна гаряча студенточка кинула в обличчя моєму однокурсникові – зрадник! А той, довго не думаючи, вліпив їй по фізіономії – вивела ж його з рівноваги. Дівчина – в сльози, а Марюк, який випадково усе це бачив, так побив нещасного студентика, що той більше місяця в лікарні пролежав. І, уявіть, вислизнув з рук міліції Марюк – причетність до бійки категорично заперечив, та гаряча студенточка і ще кілька випадкових свідків того побоїща теж, виявилося, «не бачили»… Ви розумієте, до чого я веду?!.. Марюк побив чоловіка мало не до смерті, у вчиненому не зізнався, так залишився непокараним. А притягли б його до кримінальної відповідальності, то й з університету б вилетів… Вислизнув!.. Нині він – знаменитість, друкують, знають… А п’ястуки ті ж залишилися. (У Дюсія майнув здогад – чи не сам Клячан і був отим принциповим однокурсником, який відрікся від засудженого брата і вдарив студентку?!..). Що стосується взаємовідносин Марюка з Ганьковичами… Упродовж останніх років Марюк взагалі нікого в нашому під’їзді не помічав. А от з середини минулорічної осені щось змінилося – якось не так на Наталю Ганькович зачав поглядати. Щось було в його погляді таке, незрозуміле мені… Ну, і до архіву став ходити часто. Що там шукав – не догадуюся. Хоча архів наш обласний, це ж криниця господня – і чого там тільки не знайдеш, від часів найпрадавніших! Хоча не всіх і не всі відділи допускають… Ага! Вас цікавлять мої стосунки з Полонською? Запевняю – чисто ліричні. Знайомий з її батьком. О, це ім’я світове! Сподіваюся, і ви чули. Ні, про зустріч з нею на той вечір не домовлявся, щось вона тут плутає. Я прошу вас, вельмишановний, дружину мою про це не питати – вона патологічно ревнива. Та й смерть Ганьковичів, матері й дитини, дуже на неї подіяли. В дружини моєї знов недавно була невдала вагітність, викидень… Я прошу вас якомога менше з нею говорити зараз. Якщо вас ще щось цікавить – я відповім сам, гадаю, що знаю вже свою дружину настільки, аби сказати за неї у такій інстанції як ваша. До того ж, задовго до трагедії вона поїхала в Хуст, до матері своєї, бо я працюю над романом, завершую якраз. Повірте, визначна річ у мене виходить, скажу без фальшивої скромності. Ну, й дружина моя поїхала туди, аби не заважати мені в моїм писанні. Зовсім випадково. Наступного після того жахливого вбивства дня. Повернулася додому, вранці поїздом приїхала. Подругою вона Ганьковичці не була, але смерть її та дитини дуже переживає ще й досі. Особливо смерть малої Лесі. Своїх же дітей нема, мабуть тому й чужих так жаль.

Допитуючи Олену Клячан, начальник карного розшуку Дюсі Пал проявив і такт, і терпіння – добре пам’ятав усе, що сказав йому про свою дружину Клячан. Обмежився кількома питаннями про покійну Наталю. Олена не могла спокійно говорити про сусідку, а коли Дюсі згадав малу Лесю, допитана зайшлася такими сльозами, що не могла вже вимовити ні слова, й допит довелося закінчити дочасно. Про Полонську Дюсі Пал не спитав. І даремно не спитав.

– Ти знаєш, що вбивця – я.

– Так. Знаю.

– Давно знаєш. Від самого початку.

– Від самого…

– Чого ж ти не виказала мене?

– Пожаліла.

– Мене пожаліла?

– Ні. Не тебе.

– Себе?

– Ні. Не себе.

– А тепер… викажеш?..

– Ні, не викажу. Я пошкодувала не тебе, не себе.., а нашу маленьку дитинку, яка уже тоді ворухнулася від жаху, який я бачила своїми очима – як ви… вбивали. А, може, просто настав час йому поворухнутсия. Я стільки літ марила цією дитиною, дослухалася до себе. Моє тіло здавалося мені непотрібним і безплідним. Я знаю, ти ніколи не любив мене. Ти нікого не любив і не любиш. Я була тобі зручна, вигідна. Завжди забезпечувала тебе чистим одягом, доброю їжею. Я знаю, що ти вважаєш мене нерозумною. Так, я зовсім нічого не читаю, але мені це й не потрібно. Мене ніколи не цікавило чуже життя. Особливо – після зустрічі з тобою. В тобі для мене зосередилось все. Я завжди жадала мати від тебе дитинку. Дівчинку. Маленьку, крихіточку, лялькову дівчинку з блакитними оченятами. І щоб – кучерики. Я не викажу тебе. Я не можу обездолити свою донечку. Я не хочу, аби в неї ще до народження було тавро – батько-вбивця. Я не викажу тебе ніколи. Моя донечка народиться скоро, вона не буде, як інші діти – зморщеною і червоною. Вона одразу розплющить свої оченята і подивиться на цей світ. Задля неї я мовчатиму. Люди не цікавлять мене, а Бог мене простить. Я буду молитися. Я пам’ятаю, в дитинстві мене вчила мати – я нічого не забула. Я завжди знала: Бог є.

Помилуй мене, Боже, по милості твоїй, по великому милосердю твому прости переступи мої!

Обмий мене зовсім від несправедливості моєї, і очисти мене від гріха мого!

Обмий мене зовсім від несправедливості моєї, і очисти мене від гріха мого!

Знаю, бо переступи мої, і гріх мій все передо мною.

Перед тобою одним я согрішила, і вчинила те, що є зло, перед очима твоїми; признаюсь в гріхах, щоб ти був оправданий в словах твоїх, і справедливий в суді твоїм.

Ізбави мене від кривавої вини, Боже, Боже спасителю мій!

Прости мене, Боже. Я народжу свою дівчинку, адже ж усе на землі суще зникає кудись, а замість нього народжується нове. Я народжу її, і місце під сонцем, яке займала маленька Леся, яку ви… Моя малесенька донечка буде жадібною до життя і доброю до людей. Вона своїми м’якенькими губенятками міцно стискатиме мої соски, я вже відчуваю, як мої груди набрякають молоком. Не диви так на мене, це не вигадки. Я не божевільна. Я уже була у лікаря. Просто в мене ще нічого не помітно, але скоро, дуже скоро мій маленький плодик підросте в мене в животі, і живіт заокруглиться, і почне випирати з усіх моїх одеж. Моя донечка народиться в муках, і своїми муками я спокутаю частину твоєї вини.

В неї будуть пухленькі ніжки й ручки. Манюні пальчики, рожеві пальчики на рученьках. Оченята в неї одразу по народженні будуть осмислені. Вона підростатиме, в неї з’являться перші зубки. Потім вона зіпнеться на свої пухленькі ноженята і невпевнено зробить перший крок. Я з Угорщини привезу їй крихітні черевички, на яких будуть нарисовані котенята, і при кожному їх кроці намальовані котенятя казатимуть: «няв! няв!». А ще я одягну на неї білу кофточку, вишивану в угорськім стилі «мотьов», червону безрукавочку – лайбик з угорськими узорами і пишну спідничку з мереживами. Отакою вона в нас піде в дитсадок. Вона швидко навчиться говорити, ми повсюдно ходитиме втрьох. Ти, я і наш маленький скарб. Я не знаю, як назву її. Мені завжди подобалося ім’я Леся, та ж не можна живим давати імена мертвих.

В дитсадку її всі любитимуть – і вихователі, і нянечки, і діти. Вона завжди казатиме: «спасибі!», «будь ласка», «здрастуйте!». Вона буде чистенька і розумненька. На новорічні свята я шитиму їй костюми снігурочки, сніжиночки, Червоної Шапочки. А на Микулаша – на святого Миколая вона завжди ставитиме побіля дверей свій крихітний чобіток, і завжди після приходу Миколая знаходитиме в чобітку усе найкраще: жувальну гумку, конфети в строкатих обгортках, крихітні носовички з мереживами, найкращих лялечок, які розмовляють. Вона знатиме безліч віршів, і завжди із задоволенням їх розповідатиме:

Встала мама,

Встав і татко:

– Де ластівенятко?!..

А воно в саду на лавці,

Де квіти ласкавці…

А потім вона піде до школи. Я куплю їй китайський ранець, легкий-прелегкий, він блищатиме своїми нейлоновими краями та вимальованими на ньому барвами, що вночі світяться, знаками правил дорожнього руху. І пенал у неї обов’язково буде китайський, на кришці якого нарисована дівчинка з бантами і в шапочці. Я бачила такий у Лесі Ганькович, їй подарували пенал задовго до школи… А ще діти дуже люблять красиві шкільні дрібнички – ароматні гумки, якими можна повитирати всі олівцеві помилки, олівці яскравобарвні. Набір фломастерів з сорока восьми різних кольорів… Я пошию нашій дівчинці два фартушки з крутими оборками – нейлоновий білий і нейлоновий чорний. Я не куплятиму їй грубої коричневої форми. Вона занадто потворна, ця форма. Я сама куплю для нашої донечки шмат щонайм’якшої шерстяної матерії ніжно-шоколадового кольору і пошию їй платтячко – воно теж буде нестандартне, я прикрашу його рюшами пор подолу й рукавичках. У школі наша донечка вчитиметься тільки на п’ятірки. Її зошити й книжки будуть чистесенькі. Я допоможу пообгортати їх лакованим папером, з дрібними блакитними квіточками. Починаючи від першого класу й до десятого, всі хлопчики в класі будуть закохані в мою донечку. Вона ж ростиме гордою й трохи, ну, трішки гонористою. Я навчу її слідкувати за своєю зовнішністю, її довге шовкове волосся я дбайливо промиватиму духмяними шампунями й полоскатиму у відварі ромашки. Я сама купатиму її спочатку у маленькій ванночці, а потім – у великій ванні. На моїх очах у неї виростатимуть маленькі груденята, талію матиме тонку, ноги – стрункі і довгі. Я знатиму кожну родимку на її тільці, я цілуватиму ці родимки перед сном і розповідатиму їй казки. А коли вона підросте, я навчу її готувати. Варити. Я покажу їй, як потрібно тоненькою стружкою чистити картоплю, красиво нарізати холодні яйця в салат, рівними кубиками різати відварену морквину. У довгі зимові вечори ми з нею випікатимемо пісочні пироги з яблуками і горіхами. Вона розтиратиме корицю з гвоздикою, її довженні пальчики будуть спритні й швидкі. Я ще не вирішила – можливо я віддам її до музичної школи. Тоді доведеться купувати піаніно. Краще всього – «Петроф», у Лесі Ганькович було таке. І тоді вечорами, разом із пахощами яблучних пирогів, аж до східців під’їзду долинатиме ніжна музика. Та цього ще я не вирішила… У восьмому класі моя дівчинка уперше закохається. Вона принесе й покаже мені записку, де з орфографічними помилками буде написано освідчення в коханні. Ми разом шепотітемося під теплим, жовто-білим картатим пледом, притиснувшись одна до одної на вузькому ліжкові, ми довго говоритимемо про цього хлопчика і вирішимо. Що не варто відповідати йому заємністю, адже він, крім усього, ще й пише з помилками. У десятому класі моя донечка остаточно вирішить, що піде навчатися в медичний інститут. Нехай ні в тебе, ані в мене в роду нема медика – вона буде першою. Вона обов’язково стане дитячим лікарем, лікуватиме малят. Вона ж буде такою ніжною, такою серйозною, такою розумною… До інституту поступить з першого разу. Ні, краще хай це буде медичний факультет нашого Ужгородського держуніверситету. Тоді вона зможе приїздити на вихідні дні додому. І ми удвох з нею в кухоннім нашім затишку питимемо чай з малиновим варенням і цілими ночами обговорюватимемо її новини. Вона не матиме від мене таємниць. Розповідатиме мені все-все: про подруг, про друзів, ми з нею ділитимемось думками про романи й невдалі закоханості. Донечка розповідатиме мені про тих, хто подобається їй і кому вона подобаєтсья. Я даватиму їй поради. Я обов’язково навчу її власного гіркого жіночого досвіду: жінка лише тоді матиме щасливе подружнє життя, коли любитиме чоловіка менше, ніж він її. Не треба бути такою уразливою, як я. Коли моя донечка на передостанньому курсі вирішить вийти заміж, я не відмовлятиму її. Я не казатиму, що ще поскоро, що найперше потрібне навчання, що для сімейного життя в неї нема умов. Я сама створю всі умови: найму для молодят квартиру, створю їм затишок – зроблю все, аби моя донечка почувала себе господаркою. Я не роздуватиму трагедії, якщо на останньому курсі моя дончка завагітніє, бо всі клопоти з малятком я переберу собі. Тоді я надовго тебе залишу – житиму разом з донечкою, допомагатиму їй купати малятко, годувати його, доглядати за ним. Після закінчення університету я зроблю все можливе, аби моя донечка з чоловіком приїхали жити до нашого міста. Я не захочу заважати молодим, ми купимо для них кооперативну квартиру. І – легковика. Край сусіднього села Квасова ми обов’язково матимемо дачі – наша сім’я і сім’я донечки. Ми разом туди виїздитимемо і влаштовуватимемо веселі обіди на свіжому повітрі. Ми житимемо в любові і згоді, і я радітиму щастю моєї донечки…

– У твоєму житті я майже не помітив себе. Мені що, взагалі там немає місця?

– Ти будеш у нашому житті, бо дівчинці потрібен батько. Шанований, з незаплямованою репутацією. І такий, що добре заробляє, аби моя донечка ні в чому собі не відмовляла. Ради нього я забуду жалюгідний труп Лесі, що ти його заштовхав у саквояж. Ради нього я забуду як вона звивалася всім тільцем, намагаючися вирватися з ваших рук на допомогу вже мертвій своїй матері. Я все забуду, та це не значить, що я все прощу. Я не прозраджу тебе, хоча ти – вбивця. Я не перестану готовити для тебе їжу і мити твої сорочки. Я не полишу тебе. Ми з донечкою будемо твоєю сім’єю. Я ніколи жодним словом ні про що не прохоплюся. Та коли вже ти не будеш потрібен моїй донечці, коли в неї буде своя надійна, міцна сім’я – тоді я дозволю тобі піти. Не до другої. Адже я все знаю. Я не просто ревнива глупа баба – я знаю про тебе більше, набагато більше, ніж ти собі гадаєш. Я дозволю тобі піти – померти. Але – пристойно, аби це не зіпсувало репутації нашої сім’ї. Спосіб ти вибереш сам, добровільно. Якщо буде потрібно – я допоможу тобі. Та – не раніше, аніж я вирішу, що ти вже не потрібен моїй дитині… Тому я тебе не викажу. Спи спокійно, якщо можеш. Я – не викажу.

– Ти знаєш, що вбивця – я.

– Так, знаю.

– Давно знаєш.

– Від самого початку.

– Чого ж ти не виказала мене?

– Пошкодувала.

– Мене – пошкодувала?

– Ні… Себе…

– А тепер… викажеш?..

– Не знаю…

Найімовірніше – ні. До тих пір, доки одержую від тебе те, що становить зараз сенс і зміст мого життя. Доки твої презенти дають можливість мені линути вдаль, увись, углиб.., до бісової матері, спочатку в рай, опісля – в пекло… Подалі від цього життя на талони. Від усезагальної демократизації за допомогою партійної верхівки і до закручування гайок у відповідності з Кримінальним кодексом, за велінням тієї ж верхівки – при сприянні адміністративних органів. Батіг і пряник. Один укол – і не маю я діла до демонтажу соціалізму і капіталізації суспільства… Не маю я діла до невмотивованого амломбу моєї матінки, та й до причин її смерті, до птологічної жадібності батька… Доза – і мене аніскільки не цікавлять проблеми братів слов’ян, русинів-українців, угорців з їх ідеєю-фікс про угорську автономію… Друга доза – і хай світ довкіл розвалюється, і трупи моїх наймиліших сусідів лягають рівненькими рядками на урмезійовському цвинтарі… Коли світ надовкіл розпадається, потрібна ще одна доза і тоді настає внутрішня гармонія – я відчуваю, як душа моя стає супокійною, потім калейдоскоп почуттів паморочить голову. І в запамороченні народжуються образи, чи химери, або ж – музика заповнює все і заміняє все. Чи – вірші. Якби в ті миттєвості вдалося записати все… Варте було б чогось більшого, аніж Нобелівська премія…

Друнем був основоположник соціалістичного реалізму, наш найлюбиміший, найпрограмніший, найнародніший, найсолодший Горький. Єдина річ, варта захоплення тих, хто – Утаємничений, це – його «Буревісник», від якого він відхрестився і визнав чи не найгіршим з написаного. Я впевнена, що написав він цю дійсно-пісню після приймання дози – на тому дні, яке він так любив споглядати, ходячи в народ. Це ж мої відчуття після другого уколу: … то крилом черкнувши хвилю, то стрілою ввись шугнувши…, там ширяє сміло й вільно над сивим від піни морем!.., чорній блискавці подібний, мов стріла пронизує хмари, піну хвиль крилом зриває…, вітер виє, грім гримоче…, він над хмарами сміється, він од радості ридає!.., розвогнілі змії…, буря… Хай сильніше гряне буря!!! Дозу! Дозу!! Дозу!!!..

Кретини, що приписали цій пісні революційний підтекст… Бідолаха Горький…

А потім, після бурі – хвиля солодкого туману. Сіро-жовта, блакитна… і все надовкіл м’яке й прекрасне…, чарівне… І нікуди не треба поспішати… І ніхто не моркоче, що мусай знову, вкотре, удачно сходити заміж за чергового душевного, чи фізичного імпотента…

А коли б не це? Тоді – життя без празника. Все одно – де і з ким. А так – я сідаю перед дзеркалом з минулого століття, яке моя всюдисутня матінка відкопала за приступну ціну від напіврозумної дружини російського білоемігранта… Зі старовинних завитушок поблискує озерце перламутра. Я наближаю до нього своє обличчя…

Я навмарила картину

В павутинні древніх ниток…

Хтось побчив би в дзеркалі відображення не старого, але вже прив’ядаючого лиця… А я…

Тонкого пера писання

На веленевім папері…

Ця зморшка біля рота – моє перше заміжжя. Він – мене – таку витончену, таку вишукану – бив ногами!

Дивить дівчинка лукаво

Все в півтемряві дзеркальній…

Друга зморшка – друге заміжжя. Він був просто ослом. Все на рівні першої сигнальної… Читав газети – і вірив, читав – і вірив… І роздумував уголос. Чавкав, пожираючи товстенний кусень чорного хліба, щедро намащеного сальцем… Запивав пивом, сито ікав і ліз до мене зі своєю жирною, спітнілою любов’ю. Статевий акт виконував як горобець – за одну хвилину, а потім довго цю хвилину мусував…

 

Пальчиком тонким стукоче

По своїх перлинах-зубках.

Нігтиком, ледь доторкнувшись,

Поправляє легкий локон…

 

Повздовжні зморшки на лобі – це слід моїх стосунків з матінкою. Батьки і діти, біс би їх усіх ухопив. Чому моя матуся в сорок червертому не втікла з німцями? Догадуюся, що всі підстави для цього були. Упевнена, що не мій нікчемний татусь її утримав. Та й чи мій – татусь? В розумунні – чи він породив мене? Чорний жучок з чорненькими жидівськими вічками… А матуся – німкеня. Була.

У мене – світле волосся, до пліч. Хтось бачить його злиплим від поту, бруднувато-сірими пейсами… З темними ямами очей. Хе! Типова наркоманка… Хтось бачить – сухі завітрені губи, землистого кольору щоки… А моє дзеркало – після бурі, після двох доз:

Очі знадно зеленаві

Затемняє вій вуаллю.

Губ трояндову вологість…

Блідість щічок відтіняє…

Це моя матінка любила повторювати – ах, яка бліда!... ах. Яка благородна!.. А втім. Матінка моя була впевнена – утікни вона з нашої благословенної країни в сорок четвертому, чи й трохи пізніше – мали б сьогодні радянські громадяни й громадянки не журнал «Бурда», а – «Міла Шварц пропонує», ніяк не менше. Як вона любила в дитинстві наряджати мене в панталони з мереживами, в розцяцьковані перлами комірці!

Враз мережива поблякли,

Перли вмерли довкіл шийки…

Все намарене – в серпанку,

В краплях жовтого туману…

В тріщинах тонюніх древніх

Я намарила картину.

А потім, а потім, а потім… Що за тайна пов’язана зі мною? Чому побачивши на порозі мене, не задушив теж? Чому він так щедро постачає мене дозами? Це ж бо диковинно дорого!.. Простіше було б убити мене теж… Дивно, я не любила маму. І мені не шкода її. І я йому нічого не обіцяла. Але – викажу. Як тільки перестане постачати мене дозами. Татусь був надто скупим, аби витратити на це бодай копійку. А своїх грошей у мене нема і не було ніколи. Їхати з татусем до Ізраїлю я не хочу. Якщо я його дочка, то чому так патологічно, інстинктивно ненавиджу євреїв? Хоча, згідно паспортів усі ми – поляки…

А якщо – не викажу? Скільки усе це триватиме?

Мені не з’являється ночами тінь моєї матері. Але – якщо – Бог є?

Хто мені видасть MANUMISSIO?!.. MANUMISSIO!.. MANUMISSIO… Хто вивільнить душу мою від рабства? Хто випустить на волю…

Працюючи з матеріалами, зібраними щодо подружжя Тайстрів, Дюсі Пал констатував – сама думка про необхідність щось робити в цьому напрямі була йому неприємною. Внутрішній голос нашіптував: «Зваж!» – «А це ось – не треба, а це ось – зайве. Зневажити не можу, щезни, убогий!» Так будував діалоги зі своїм внутрішнім голосом Дюсі, що, утім, не заважало йому робити діло.

Слухаючи показання Ірини Тайстри, Дюсі нудьгував. Він любив жінок елегантних. А ця дама чепурністю не вирізнялася. І розумною вона не була. Не була і доброю. Але і святенницею не була. Своїх неприязних стосунків з Наталею Ганькович не заперечувала. І не довелося проводити ставки віч-на-віч між нею і бабою Ганною, аби доказати факт висловлювання погроз на адресу малої Лесі. Все це Тастра Ірина визнала, зло викривлюючи тонкі синюваті губи, над якими хижо нависав хрящуватий горбатий ніс. Виклала Ірина на допиті свою і чоловіка точку зору на життя взагалі й на шолудивих сусідів зокрема, підвела під цю точку залізну платформу. Кожному хочеться бути багатим, молодим, здоровим. Краса теж не завадить. Звичайно, добре мати багато грошей без зайвих зусиль. Кожен цього хоче, але одні прямо про це кажуть, а інші свої замисли під лозунгами ховають. Ось такою Ганьковичка, царство їй небесне, була. Вдавала біс знає яку – непідкупну та принципову. Отак і чоловіка прогавила. Паршивої довідки видати не могла, супроти сумління, мовляв. (На цьому епізоді Пал попросив свідка зупинитися і дати уточнення стосовно довідки. Тайстра зупинилася, наморщила вузького лоба – була видно, як думки ходять хвилями в її маленькій голівці, яка сиділа посередині широченних пліч. Результат був не на користь бідних працівників міліції – Ірина уточнила, що нічого конкретного стосовно довідки вона не мала на увазі, ну. Принаймні, щось таке сказала).

Хто міг убити Наталю Ганькович – та будь-хто, боже ж ти мій! І Гарайда могла, і Мосяк міг, та й Міткіси. Про Міткіску, мадам Мілу, щось Ганьковичка знала. По місту ходили чутки, що мадам Міткіс не завжди була суворою мадам, а походила свого часу і в пустотливих мамзельках – її бурхлива молодість прийшлася на період війни. Хвацько Міла, кажуть, танцювала дівкою. Та здебільшого на столах, та в оточенні військових. Подробиць Ірина повідомити не могла, послалася на першоджерело – бабу Ганну. Цю деталь Пал взяв на замітку, збираючи уточнити її як у баби Ганни, так і під час допиту самої мадам Міткіс.

– Як ся маєш, Дюсію?

– Спасибі, паскудно, шефе.

– ?.., ?..

– Повний розлад мрії з дійсністю… Мені безмежно жаль моїх незбутніх марень… Дискомфорт – внутрішній і зовнішній.

– Встановив місцезнаходження Марюка?

– Так, установив.

– Допитав?

– Угу. Сторожа в Ужгородському моргу. Запитав у нього, що котрий труп – Марюк.

– Облиш блазнювати, поясни все як слід.

– Даруйте, пане шефе. Доповідаю: допитати свідка Марюка про обставини смерті Ганьковички і її дитини не випало нагоди, сокільки вищезазначений Марюк три дні тому, в неділю, повернувшись з поїздки за кордон по спрощеному пропуску, проїхав до Ужгороду, де зупинився в готелі «Закарпаття», благо, на його ім’я було оплачено одномісний номер на дев’ятому поверху. Зверни увагу на поверх. Коли і з ким він увійшов до свого номеру – допоки невідомо. Місцеві товариші працюють. Картина вирисовується така: побіля двадцять другої години Марюк увійшов до свого номера, не роздягаючися, не знімаючи взуття і рукачивок, кинув свій середніх розмірів чорний портфель-дипломат на диван, після прямісенько пройшов на балкон, а звідтіль – транзитом – донизу головою з дев’ятого поверху. Балкон виходить у внутрішній двір готелю. Ніхто нічого не побачив: саме в цей час – «усі, хто має вуха, най учують! Усі, хто має очі, най увидять!» – масовий психоз, моління біля телевізорів – психотерапевт Кашпіровський давав черговий сеанс одночасної гри по центральному телебаченні. Лікував болящих. Марюка ж виявив заступник директора готелю по режиму Герц, наш товариш, ти його знаєш. Тому картина після падіння зафіксована об’єктивно, місце пригоди і труп ніхто не порушив. Час настання смерті встановлено з точністю до плюс-мінус двадцяти хвилин. Увійшовши до готелю, Марюк унизу взяв ключ, був сам, це адміністраторка одним оком, відірвавшись від телевізора, зафіксувала. Там якраз починалося – двадцять друга година нуль перша хвилина. А об двадцять другій годині тридцять хвилин Герц уже виявив труп Марюка у внутрішньому дворику готелю. У номері нічого не доторкнуто, нічого не розкладено, порядку не порушено. Ніяких відбитків, ні одного сліду. Жодних свідків. Слідів насилля на тілі нема. Уже є висновок судмедексперта – тільки пошкодження, характерні для падіння з великої висоти й удару о бетонове покриття. Самовбивство явне, а причина – невідома. Біс їх розуміє, цих поетів. У всякому випадку, Марюка зі списку підозрюваних у вбивстві Ганьковички можна викреслити. Смерть Ганькович настала між двадцятою і двадцять другою годинами. А Марюк увійшов у під’їзд о вісімнадцятій, зі слів Прохорової, а коли вийшов – вона бачила, очевидки, відвернулася. І все ж, уже о двадцятій годині Марюк був у ста кілометрах від Урмезійова, в Ужгороді, особисто оплатив номер, до речі, в готелі його добре знають. Поспілкувався з адміністраторкою; він з нею, виявляється, разом навчався в університеті. Від неї органам стало відомо, що Марюк оплатив номер на тиждень наперед, а наступного ранку по спрощеному пропуску через Чоп виїхав до Угорщини, в Дебрецен, де мав якусь нагальну справу.

Уже детально прослідкували його недільний шлях від кордону до готелю – жодної зачіпки. Схоже на те, що він ще нічого не знав про урмезійовські убивства. Одна з версій: хтось у номері чи по дорозі в номер, повідомив його про смерть Ганьковички, а він останнім часом був до неї не байдужий, і – не знесла душа поета… В готельнім номері – пусто. У його портфелі-дипломаті: ні – чо – го… Паспорт, пара шкарпеток, пара носових хусточок, бритва, і – все. Адміністраторка, яка давала йому ключ, показала, що Марюк мав нормальний настрій, навіть пожартував, сказав щось іронічне на адресу телепередачі Кашпіровського, зауважив, що жіночий персонал готелю вочевидяяки гарнішає від самонавіювання. Погодьтеся, що перед самовбивством навряд щоб нормальний чоловік жартував. А Марюк, судячи зі слів людей, які його знали, був нормальним. Утім, скажемо так: був нормальним, як і більшість поетів. Не без маленьких дивацтв, але й без значних аномалій.

Про щось він довідався на протязі півгодини, але – від кого?!.. І – про що?!.. Що саме змусило його шугонути донизу?!.. Сьогодні зрання я сам, з лупою в руках, колінкуючи, обнишпорив весь номер: ні – чо – го!.. Не роздягався, ні до чого не доторкався, телевізора н вмикав, до холодильника не зазирав – він порожній, і не був увімкнутий при знятті номера. Якщо й розмовляв по телефону, то рукачивок не знімав, у них же і пірнув донизу. У плетеному береті. Біс знає що – нутром чую, що зв’язок між цією смертю і вбивством Ганьковички є. Але – який?!.. Треба шукати.

До речі, на квартирі Марюка я вже встиг побувати сьогодні. Аніякого натяку на причину його самовбивства, чи убивства, не знайшов. Але з’явилося таке відчуття, що випередив мене хтось, і побував у квартирі до мене.

Таким чином, зі списку мешканців оцього бісового під’їзду мені залишилося допитати мадам Міткіс. Учора подружжя Міткісів повернулося з турне. Стоматолога я вже допитав, ніякої конкретики, типовий мойша: на кожне питання дає, як мінімум, три відповіді – на вибір. Дочка їхня теж допитана – ледве ноги волочить; алібі нема, але воно є – на обличчі в неї написане. Потрібно б перевірити, чим дівка колеться – яскравий випадок наркоманії в останній стадії. В них у квартирі сторонніх не було, це підтвердила дружина Мосяка – перед тим, як піти з дому, вона зазирнула до Міткісів, каже, що Нінель спала, як убита, а двері були напіввідчинені, тому Мосячка двері зачинила і пішла з дітьми до своєї матері ще до приходу Ганьковичів.

Учора не встиг допитати мадам Міткіс – вона, як тільки приїхала, незважаючи на вражаючі новини про вбивства, рвонула до Ужгороду – на цей день у неї припадало щомісячне відвідання косметолога. Ще один дурисвіт: запис до нього – за рік, прийом – за шалені гроші. Старих баб перетворює в пустотливих курочок невизначених літ. Після відвідин косметолога мадам Міткіс на всі питання про її вік звично відповідає: «Маю тридцять і ще пару літ!» – це мені баба Ганна донесла. В будь-якому випадку від допиту мадам Міткіс я чекаю багато. Потрібно вияснити, чого вона перед від’їздом пообіцяла Ганьковичці, що та своєю смертю не помре. Сподіваюсь, що мадам Міткіс дасть які-небудь нитки й до інших мешканців, з алібі й без.

Якщо мене моя інтуїція не обманює, тут може бути новий поворот у розслідуванні.

… Хтозна, хтозна… Можливо, таки дійсно інтуїція не підводила начальника карного розшуку Дюсія Пала стосовно мадам Міткіс, але… Допитати він її не зумів.

Після розмови зі слідчим Дюсі Пал послав за мадам Міткіс дільничного Мирона Ломперта.

Дільничний безперешкодно увійшов до квартири, оскільки двері були напіввідчинені, а на дзвінки ніхто не відповідав. Маючи чітке завдання доставити незагайно свідка Міткіс в карний розшук, Мирон Ломперт дбайливо витер свої чоботи об розкішний чорний килим, розстелений у вітальні, відкашлявся і попрямував з почуттям виконуваного обов’язку до першої ж за вітальнею кімнати, де і виявив у кріслі мадам Міткіс, підвішену на власному шовковому, дуже модному білосніжному двометровому шарфові, перекинутому через масивну стойку бронзового торшера у стилі «ретро». Повірте, що нема нічого менш естетичного, аніж людина, вмерла од механічної асфексії, тобто від задушення. Вивалені з очних ям очі, висолоплений язик, який чомусь завжди вражає навіть фахівців своєю непомірною величиною. Поза всяким сумнівом – борозна, характерна саме для задушення зі сторонньою допомогою. Та й мадам Міткіс вважала себе надто оригінальною за життя, аби піти з нього у такий спосіб. Кажуть, що в молодості вона чудово танцювала, але це ще не привід, аби білим шарфом провести паралель поміж собою, своєю смертю і смертю легендарної Айседори Дункан.

Урмезійово одержало ще одне вбивство, а карний розшук – безліч проблем.

А сліди?.. А слідів – не було. Убивця не залишив слідів.

А свідки?.. Свідків теж не було.

А підозрювані? У дальній спальній квартири була виявлена Нінель Міткіс, вона знову спала непробудним сном – нашпигована наркотиками і снодійним. До звістки про смерть матері вона, після пробудження, віднеслася індиферентно, а втім, ця реакція характерна для наркоманів, їх психіка звично напівзруйнована, і всі уявлення про горе, радість та інше – зсунуті.

Згодом Нінель Міткіс із числа підозрюваних у вбивстві її матері була виключена.

Убивця не залишив слідів у квартирі, але на тілі мадам Міткіс вони були. Вона чинила опір. Ймовірно, відштовхувала убивцю, дряпала його. Під її наманікюреними нігтями були виявлені мікроскопічні часточки зідраної шкіри убивці – за своєю структурою вони навіть наближено не належали Нінель.

На тілі заснулої Нінель не було жодної подряпини.

У всіх живих сусідів по під’їзду були залізні алібі, на перевірку яких пішов місяць.

В гаданий час убивства сторонніх у під’їзді не було.

Урмезійово вирувало.

Четверо вбитих в одному під’їзді – чи не забагато?

Розмови, розмови…

В автобусі можна було почути:

– Що Ганьковичку вбили – зрозуміло. Чого вночі вулицями вештатися? Щось там нечисто з нею. Чоловіка б її перевірити. Може він і вбив.

– А, може, коханка чоловіка, адвокатка – підіслала циган, от вони і вбили. А за що? За гроші все можна.

– Та в них же не під’їзд, а збіговисько павуків. Хто відає, а якщо баба Ганна – голова бандитської мафії? Вона не тутешня, мешкає самотньо, минуле в неї темне. Ганьковичка в архіві працювала, а там чого лише нема. Все про всіх.

– А Міткіску хто придушив? І не пограбували, от що цікаво. А в зубного лікаря було що брати! І золото, і вази, і речі…

– Я з Міткісами давно знайома. Стара, певно, щось таке знала, за що її й пристукнули. Або язиком щось натякнула – надто вже зла була на язик, як то кажуть, най ся не приказує.

– Дурниці. Що вона знала? Коли вбили Ганьковичку з дочкою, Міткіска за кордоном була.

– А Марюк? Хто його в Ужгороді з дев’ятого поверху викинув? Сам виплигнув?!..

– А чого б і ні? Ясна річ, сам вискочив. Могло бути й так – він був коханцем Наталі Ганькович, яку вбили цигани за завданням адвокатки. Міткіска йому сказала яку-небудь гидоту про кохану ним покійну Ганьковичку, от він її й задушив. А сам в Ужгороді з поверху шубовснув, від переживань.

– Ха! А я разом з Ферком Тайстрою працюю. Він скреготав, аж зуби собі викришував, коли дізнався, що Ганьковичка заборонила видавати довідку про його участь у партизанському русі. Міг він спокійно пристукнути Наталю, ще йому й дружина залюбки допомогла, бо ж сама не раз репетувала, і всі це чули, що придушить Лесю. От і задушила.

– А інших?

– А інших… Міткіску її ж таки дочка власна придушила – не давала стара грошей на наркотики.

– А Марюк?

– Сам виплигнув. У них, у поетів, це запросто. Гармонії в душі нема – лізуть у петлю, чи стріляються, або ж – з дев’ятого поверху донизу головою.

– Гармонії…, скажеш таке…

– Ну, не гармонії, а так, з перепою. Пив, кажуть, як швець.

– Та й не пив той ніколи!.. Ти його з Петром Міжгірським сплутав.

– Всі вони одинакові.

– Та й не так то все було. Ганьковичку убив її ж чоловік, аби одружитися з Гарайдою. Гарайда придушила Міткіску – байдуже, що від Міткісів начебто нічого не взято. Ви що, там були і все бачили? Може, саме діаманти стара Міла в панчоху ховає, от панчохи і зникли! А то звідкіля б Гарайда нову «Волгу» на ринку придбала? Сорок тисяч, кажуть, відвалила, і оком не змигнула.

– Так, це можливо. Гарайда всі гроші на джигунів-полюбовників тратила, а тут, на тобі – сорок тисяч одразу викинула. Могла Міткіску оприбуткувати.

– Ну, скажете. А тоді Марюк як? Сам вискочив, чи викинули?

– Хоч сам виплигнув, хоч викинули – а таємницю якусь знав. Чого б це він упродовж останніх місяців у архіві стовбичив? Що він там знайшов? Кажуть, в цьому архіві усі документи, до найнепотрібнішого папірця, як від чехів, так від угорців зосталися. Хто, коли, як з ними співробітничав – усе є, навіть з фотозніками.

– Ага, скажи ще, що баба Ганна людоїдка. Усіх вона передушила, лише поїсти не встигла.

– А чого?! Он, у журналі «Смена» минулого року писали – були людоїди і в наш час, двоє, чоловік і жінка. Заманювали дівчаток, гвалтували. А потім різали, самі їли й іншим продавали м’ясо, йшло як телятина, першим сортом.

– Сам читав?

– Аякже. Я тобі ще й номер часопису назву – одинадцятий, за червень місяць. Попроси у Феця, якщо є, прочитаєш.

– Так то ж десь там, у азіатській Росії. А тут –у нас Європа. Я й не пригадаю, аби на Закарпатті таке за останні десять років сталося, як тепер ось. Ну, було одного разу – вбили в Урмезійові самотню вчительку, хто вбив – до цих пір не знають. В школі дітей навчала англійської мови. Теж, до речі, в квартирі задушили. Самітня була, стара діва. І не вкрали від неї нічого. Може, ті ж і тепер?!..

– Ну, народ. Ну, люблять верзти казна-що. Що тут незрозумілого? Тільки в міліції дурні сидять, чесних саджають, а злочинцям – зелена вулиця. Якого біса їм треба? Всіх повбивав шизик, сусід Мосяк. Він же сам зізнався, що вбив Наталю. Попрацювали б з ним пристрасно, він би й про інші свої злочини розповів. А так, дивіться, все сходиться. Мосяк убив Ганькович Наталю і її дитя. Це бачила Міткіска. Ні, не бачила, не було її тоді в місті, не сходиться. Добре, тоді це бачив Марюк. Мосяка затримали, а потім перепровадили до психлікарні. А які там порядки – всі знають. Можна відлучатися коли хочеш і на скільки хочеш. Мосяк утік, знайшов Марюка і викинув його в Ужгороді з дев’ятого поверху. Психи, вони сильні.

– А Міткіс?

– А Міткіска йому сказала, що він, Мосяк, убивця, от він її й придушив, а потім знову до психушки повернувся. А в міліції – лопухи. Сиплють іскрами, а знайти нікого не можуть.

Минуло півроку, а нічого не відомо. Провадження справи було припинено. Щомісяця акуратно писав слідчий плани по нерозкритих злочинах, але…

Ганькович і Гарайда оформили свої стосунки. Дали оголошення про обмін своїх двох квартир на особняк. Та допоки – надаремно: бажаючих мінятися не вабила похмура слава першого під’їзду цього розкішного будинку. Після одруження побачив Ганькович, що не такий уже свіжий і красивий цей пряник – друга його дружина. Парад страв, якими частувала його Тетяна, заманюючи у свої сіті, став менш пишним. Квартира, яка блищала чистотою завдяки візитам хатньої робітниці, все частіше бувала неприбраною (шкодувала Тетяна платити шалені, за її уявленням, гроші хатній робітниці регулярно – почала ту запрошувати лише до свят). А в будні на кухні можна було побачити рошкішний посуд у мийниці, де смерділи напіврозкладені рештки їжі. Ганькович не був привчений до миття посуду, а Тетяна, як уже мовилося, від народження не вирізнялася особливою акуратністю. Могли Ганьковичеві шкарпетки тижнями валятися у ванній, допоки задушливий їх запах не починав проникати до кімнат. Тоді Ганькович потай загортав шкарпетки в газету і викидав у сміття, а для себе купував нові шкарпетки. З цього приводу вибухнув одного разу скандал – Тетяна була скуповатою. Ганькович згадав Наталю – та своєчасно мила шкарпетки, сорочки, носовички, і все це робила непомітно, не вип’ячуючи своєї праці. За першим скандалом був другий – Ганькович, не спитавши, взяв один із дорогоцінних Тетяниних шампунів, півфлакона вибулькав до ванни – Тетяна вшаліла. Йому, вважала вона, згодиться і мило, нічого марнувати французьку косметику. І це тоді, коли полички у ванній були позабивані десятками різнокольорових флаконів і шкатулок з духмяним імпортним милом – такі дрібнички дарували Тетяні клієнти чи не щодня.

Довгоочікувана, вимріяна Тетяною «Волга» теж чомусь небагато радості принесла – за нею потрібен був догляд. Вона вимагала чи не щоденного клопоту, а на це новоспечене подружжя здатним не було. З поїздками за кордон теж щось не клеїлося – чи то заважала форма номер один допуску до секретних документів, яку мав Ганькович на роботі, чи то мало зв’язок з убивствами, ще не розкритими…

Не лише Ганькович почав розчаровуватися в Тетяні. Вона теж шкодувала, що черговий її набуток знов типове не те. Спочатку Ганькович дрібницями її роздражнював, а в останній час вона просто вже шкодувала, що вибрала його своїм четвертим зареєстрованим чоловіком. І лінивий виявився, і в ліжку законним чоловіком став не такий шпаркий, як коли був коханцем…

Чи варто було так намріяти смерть Наталі Ганькович, аби прийти до настільки посереднього результату.

Баба Ганна в останній час щось осунулася. Стала менш говіркою, схудла, якось позгасали її молоді цупкі очі. Почала вчащати до церкви. притому до католицької – там була її Пресвята Діва Марія. Перестали її цікавити сусідські новини. Часто повторювала двірничисі: «Дав би біг дожити до приїзду дочки!.. Вже деньки рахую, боюся – не дотриваю, втомилася жити…». Раніш усмак любила поговорити, тепер же чомусь неохоче ставала до розмов про смерті в її під’їзді. На будь-яке зіткнення із зовнішнім світом реагує баба Ганна улюбленим висловом:

– Пресвята Діво Маріє, порятуй і помилуй!.. Прости мене, грішницю…

– Ферко й Ірина Тайстри процвітали. Буквально через два місяці після смерті Наталі Ганькович місце завідуючого в обласному архіві посів досить принциповий чоловік. Мав він багато принципів, і всі були різні. З цього багатоманіття міг він вибирати на власний розсуд будь-який принцип, і використосувати його як заманеться – на благо вітчизни, служби і власного благополуччя. Отож, коли Тайстра звернувся до нього за омріяною ним довідкою про те, нібито він, Федір, маючи тоді вісім літ від народження, приймав активну участь у партизанському русі, принциповий завідуючий вирішив діяти згідно двох принципів: «Усе – для блага людини, усе – в ім’я людини!», і: «Рука руку миє». Для Федорового блага він дописав до списку одного з партизанських загонів його прізвище, і Федір для блага завідувача архіву відвіз тому додому дві машини сухих дров і машину камінного вугілля. А, прийшовши разом з Іриною поздоровити дружину завідувача з днем ангела, скромний дарунок, Тайстри принесли – малесенькі сережечки з біленькими отакими камінцями, та й ціна – скромненька! – дві тисячі карбованців усього. Правда, купуючи ці дрібнички, Ірина, було, аж зойкнула, та Федір прицикнув: «Мовчи, дурепо, довідка того варта!» І справді, прихід довідки окупив усі витрати з лишком. Як учасник Великої Вітчизняної війни, одержав Федір без черги у своєму колгоспі легковича «Москвич», переклали його першим у черзі на одержання в передмісті котеджу з усіма зручностями. Дачну ділянку дістав на найсонячніший місцині під Квасовим, будівельні матеріали для дачі – за пільговими цінами і, знову же, позачергово. До місцевкому профспілки подав заяву на сімейну путівку (безоштовну – як учасник війни – з усім сімейством), і не в якийсь немудрящий Крим, а прямо в Карлові Вари. З дня на день чекали Тайстри переїзду з ненависного їм під’їзду.

Мосяка з лікарні виписали, його туркеня, покірна долі, знову до нього з дітьми повернулася. Треба відзначити, що всі ці перипетії з убивствами й зізнаннями якоюсь мірою вплинули на бідолашного психа у бік благоприятливих змін. Став він спокійніший, урівноваженіший. В політику вдарився, і в літературу. Вступив до найбільш екстремістського неформального об’єднання, у боротьбі своїй пристрасній щоразу виходячи за рамки положень своєї організації – боровся проти всіх: бюрократів, нітратів, губителів природи й мови…, і за всіх: чистоту довколишнього середовища, особисту гігієну, збереження природи й мови… Продовжував свої віришувальницькі досліди. Навіть прославився ненароком. Під час якогось районного інтернаціонального свята удало потрапив під руку режисеру телевізійної бригади Центрального телебачення, якій (режисер була моложавою, і не без гумору, жінкою) представився, як лідер неформального об’єднання і дав таке інтерв’ю у віршованій формі, що після його виходу на телеекран тому режисерові – моложавій, і не без гумору, жінці – було зовсім не до гумору. Захотілося їй, бачте, життєвої правди хлюпнути в обличчя громадськості. І – хлюпнула! Гримів Мосяк з екранів ЦТ:

 

– Дайте спокій Господу Богу!

Перше: Його немає на світі –

Це доказано точно.

Друге: заклопотаний людськими турботами,

Не відає що творить.

За що караєш, Господи?

За що, Боже мій?!..

 

Відповідь завжди однозначна:

– За все! За все… За все?

Поета все життя цькували.

Спочатку кричали – не те пише!

Потім казали – пише не так…

Нарешті, посередині життя,

Писати зачав те і так.

Та, на самій вершині – серце

Не витримало радощів життя –

Занадто були щедрі.

Остання думка майнула,

Остання думка –

гірка, як мигдаль недоспілий:

За що ж караєш, Господи?!..

 

Відповідь надійшла однозначна:

– За все. За все. За все.

За те, що заздрив по-чорному

Везучішим побратимам.

За те, що дружина, копійка рахуючи,

Роками у платті старому ходила,

Не діждалася, коли став знаменитим,

І вмерла.

За те, що писав абстрактно,

Заковував химери у рими,

А дочка їла сірий, конкретний,

Гидотливий маргарин.

За те, що прагнув жадібно –

Скоріш! на вершину Олімпу!

Споруджував пам’ятник собі за життя.

А дочка, роняючи сльози, штопала

Копієчною ниткою копієчні панчохи.

До радощів життя дочка

Так і не дожила.

За що караєш, Господи?

 

Відповідь однозначна: – За все:

 

Жінка, плачучи, горбиться.

Сидить на лавці розгублено.

Листя облітає сіре.

Летить, їй на плечі лягає.

Мов сніг, на плечах її тане.

А жінка нестримно плаче –

Вкрали із сумки зарплату.

І повторює жалісно жінка:

За що є караєш, Господи?

 

Відповідь завжди однозначна:

– За все караю. За все.

 

За те, що зарплата у жінки – 80.

Так платять сестрі милосердя.

З цією зарплатою потрібно,

Застосовуючи вищу математику,

Виконати простий розрахунок:

15 карбованців віддати за квартиру,

Убогу кімнатку з майже в’язничим вікном:

10 – матері надіслати

(Старій, у село, матері);

5 – на всіляки внески,

Які – спробуй! – не оплати…

(На захист миру й проти атома,

Товариству, що захищає пам’ятки

Й пам’ятники,

Товариству рятування на воді –

Ліпше б купити свічку

І в церкві її засвітити

За врятування наших душ…).

Купити з тієї ж зарплати

Давно треба плаття нове.

Пристойне коштує – 120.

(На мінус іде підрахунок!..).

Туфлі віднести в десятий ремонт.

(Нові коштують – 40, пристойні – 70).

Цукор, чай і печиво найдешевше…

Сходити в кіно на «Інтердівчину»,

І на карбовнець квіти собі подарувати…

За що ж караєш, Господи?

 

Відповідь завжди однозначна: – За все.

Ще ж треба купити крохмалю,

Аби на роботі, у відділенні реанімації,

Бути в усьому тугому, аж до неможливого білому.

Білизною вселяти надію

Тим, хто помре все одно…

За віщо караєш, Господи?

 

– За все.

За те, що відомо їй тільки із чуток

Про інше життя, і про інших жінок,

Котрим дарують букети, що рівні ціною

Її утраченій зарплаті.

Їм дарують духи не на свята,

Не на дні народження,

А просто так.

Духи, вартість яких перевищує

Зарплату сестри милосердя:

«Суар де Парі», «Міс Діор» і «Чорна магія»,..

«Кліма», «Пуазон», «Анаїс» і «Чорний нарцис»…

… А їй і запах їхній невідомий…

Дім її пахне вогкістю.

Та й чи дім – за п’ятнадцять карбованців?!..

Робота пахне кров’ю й милосердям.

Пахне життя її бідністю і самотою.

За віщо караєш, Господи?

 

Відповідь завжди однозначна: – За все.

 

Святий панотець прожив у побожності

П’ятдесят повних щасливих років.

Його однолітки служили в армії,

А він в семінарії просиджував зад і штани.

Десь щось велике споруджували –

Він мазав елеєм й давав цілувати хреста.

Люди до зірок летіли,

Поривалися в космос, до зір.

Він рвався туди ж – у небо.

Тільки не зорям – тобі, Господи,

Високі співав псалми.

До п’ятдесяти усе сповнилося,

Що у молитвах таємних

Слізно собі просив.

Дім – повна чаша, сутана – парча кута,

Машина – «Волга» – чорна.

А можна було б – так і «Чайку» б купив.

Попадя – не красуня, та – хазяйновита.

 

Не розумниця, але не перечити розуму вистачає.

Розкішні меблі, начиння розкішне.

Солодко їлося, солодко спалося.

Діти красиві – син і молодша дочка.

Все було і все – пропало.

За що ж караєш, Господи?

 

Відповідь знов однозначна: – За все.

 

Утікла дочка-красуня із крамарем-вірменином.

Як живе, де живе, з ким живе – невідомо.

Сина – вбили в Афганістані.

Не було чого й поховати –

В труні оцинкованій тільки шматки привезли.

А дружина вийшла з послуху –

Не може простить йому сина.

На кожне його слово

Хлюпає ненавистю із очей.

А сьогодні – крапля остання.

Панотець випадково дізнався,

Що хворий сам невиліковно –

З’їдає його саркома,

Зжирає саркома – рак.

Богу молився палко,

Безтямно молився Богу,

А чуда так і не сталось.

Доки не вернув ніхто.

Дочки не вернув ніхто.

Ніхто не вернув здоров’я.

Послуху дружини ніхто не вернув.

За віщо ж караєш, Господи?!..

 

Відповідь З А В Ж Д И однозначна:

– За все!

 

Зачарувавши телебригаду пристрасним читанням свого поетичного опусу, Мосяк на цьому не спинився і перейшов на чисту прозу, та виключно в дусі плюралізму, соціалістичної демократії і гласності. Він у кількох словах змалював злигодне становище Урмезійова в плані постачання, запропонував контрасту ради зазняти порожні полиці продуктових крамниць, і повні – райкомівського буфету, куди вхід лише з спецперепустками тільки партійним товаришам, що працюють у правлячій партії більшовиків.

Теж контрасту ради показав Мосяк телевізійникам напіврозвалену споруду дитячого садика і біломармуровий, у стилі ампір, особняк першого секретаря райкому партії.

Все це було сумлінно відзнято на плівку і… так же сумлінно – без купюр! – показано з телеекрана.

Мосяк прямо таки став національним героєм Урмезійова.

Правда, долинали чутки, що перепало телебригаді.

… Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику…

Тобто, Москва, Москвою, а наша перебудова має свої регіональні й національні особливості.

Дюсі Пал одержав «службову невідповідність» за підсумками роботи минулого року.

Як то в нас буває, про хороше говорять мало, а от три невикриті злочини з чотирма трупами – це для заштатного Урмезійова забагато.

Що цікаво: смерть Марюка теж віднесли до Урмезійова – о, всемогутній Боже! – статистика особливо тяжких злочинів!.. Хай світ увесь летить у пекло, хай руйнується, пропадає все надовкіл, але процент невикритих злочинів з трупами в обласному центрі не може і не повинен перевищувати показників минулих літ. Тут перебудови нема й не передбачається.

Досить гласності – й так обивателів жахає невеличка колонка в обласній газеті «Служба 02 повідомляє», яка з’являється там упродовж останніх років попри велике невдоволення працівників дуже внутрішніх справ. З одного боку: новий вид озброєння – довженна дубинка «а ля рюс в гумовому варіанті», з другого боку: колонка в газеті. А Дюсі Пал все одно одержав «службову невідповідність», хоча й об’єднали всі убивства спочатку в одному пухлому томі: Ганькович Наталя з Лесею, мадам Міткіс і Марюк – об’єднали їх виключно за ознакою прижиттєвого проживання в одному під’їзді. Дюсі Пал стверджував, що підстав для об’єднання справ нема, прокуратура повважала більш розумним зворотне. За першим томом пішов другий. Далі й третій – плани оперативно-розшукових заходів розросталися, мов ракова пухлина: ретельно допитувався хтось, запрошувалося щось, а все надаремне. До своєї «службової невідповідності» Дюсі Пал віднісся украй по-філософськи: ну, витурять із розшуку, до пенсії – при молодім віці, але значному стажі – неповних два роки. Все одно кудись притулять – не до чергової кімнати, так у ЛТП. Лікувально-трудовий профілакторій теж відносився до визначних місць Урмезійова: на краю міста сірі алкоголіки в синіх робах надавали рожеву можливість неробам з високими званнями і окладами допрацьовувати до пенсії, чи – зализувати рани від ударів безкровної революції – перебудови.

Дюсі видудлив пару банок фінського пива, зачасничив баранячу ногу, старанно її засмажив до двадцять другої години і, очікуючи Ауріку, повалився на диван перед телевізором – друга програма угорського телебачення давала улюблений серіал, детектив за участі уславленого Дерріка.

Дюсі любив детективи з кінодівами і суперменами виключно за те, що далекі вони були від його реального життя й роботи так же, як уряд нашої палко любимої Вітчизни від народу.

Ауріка повренулася точно до початку детективу, але була настільки збуджена, що одразу ж вимкнула телевізор, відмахнулася від рум’яної баранячої ноги й урочисто наказала Дюсію слухати її дуже уважно. На відміну від Дюсія вона його «службову невідповідність» сприйняла дуже близько до серця, образа за нього не давала їй спокою.

Ауріка сказала, що була вона у своєї знайомої, лікаря-невропатолога Ванди Зимовецької.

– Ну, мила, на нерви ти чогось в останній час не скаржилася, найімовірніше, курс голковколювання одержав від начальства я.

– До чого тут нерви, твої, мої, наші! Була я у Ванди зовсім не з-за цього. Я знаю, що ти скептично відносишся і до Кашпіровського, і до Чумака, і до пророцтв болгарської Ванги. А Зимовецька…

– Угу. Додай ще – до НЛО і прибульців. Мені одразу ж хочеться кожного пришельця дактилоскопувати, сфотографувати фас-профіль, узяти на облік і зробити запит про судимість в Інформаційний центр Міністерства внутрішніх справ СРСР.

– Облиш свої жарти, в тебе цілком відсутне почуття власної гідності. А я сьогодні зустріла в перукарні дружину начальника міліції, вівцю стару – робила собі хімічну завивку з трьох волосин. І під феном голосно перешіптувалася на увесь косметичний салон з дружиною помічника прокурора про міліцейські справи, і про твою «службову невідповідність». В мене одразу всі кучері порозкручувались, так це мене прикро вразило, а ти – хоч би тобі що. Ніякого здорового гонору нема. Ти ніяк не хочеш висунутися, відзначитися. Ти все життя хочеш прожити в Урмезійові?!.. Якщо ти говориш, що в Угорщині тобі нема чого робити, то я кажу: тоді постав мету – Ужгород! Яка там пенсія, про що ти?!.. Хочеш бути міліціонером з пенсією в сто двадцять карбованців у свої неповні сорок п’ять літ!?.. Чи – в кооператори підеш? Або – юрисконсультом в задрипаний колгосп?!.. Я в тебе вклала все – молодість, красу, здоров’я!.. Я не хочу бачити тебе зі «службовою невідповідністю»! Мало того, що всі надовкіл говорять: он той вступив до Товариства угорської культури, а той – до Товариства Карпатських русинів, ще хтось – в Рух… А тебе тільки й цікавить опісля роботи, що смачно поїсти, почитати, детектив подивити… Нудно! Мені з тобою нудно!..

– Ауріко, мила, чого ти закипаєш? Я в колективні ігри не граю. Все це минеться – товариства настворюються, потім порозпадаються, і причому тут я? Я угорець, але достатньо культурний, аби не підвищувати свій інтелектуальний рівень у Товаристві угорської культури Закарпаття. До певної міри я і русин, оскільки глибоко місцевий, і закарпатський діалект мені настільки ж рідний, як і угорська мова. Але все це не значить, що я кинуся пропагувати ідеї Духновича, почну виписувати своє прізвище під сумнівними вимогами про приєднання території Закарпаття до Чехословаччини. Ну, що ще там? Рух? Рух куди?! В жовто-блакитне, чи в чорно-червоне?!.. Я глибоко державна людина, я не звик так швидко змінювати своїх поглядів і переконань. На роботі – я працюю, а дома – п’ю пиво і люблю смачно попоїсти, як це ти й підкреслила. Твоя думка про мої достоїнства узагалі не вирізняється об’єктивністю, та інакше це й не може бути – я твій любимий муж. І взагалі – не роби замість мене кар’єру. Я вважаю, що ліпше бути першим легінем в Урмезійові, аніж останнім – в Ужгороді. Подумаєш – невідповідність. Той же начальник райвідділу міліції мав її, тоту «службову невідповідність» аж тричі. Але це не завадило йому дожити-дослужити до нинішніх часів і чинів. Чим я тобі не годжуся? Здоровий класовий оптимізм – усе буде колись добре.

– Це не класовий оптимізм, а класний ідіотизм! Мало того, що я мушу про тебе усіляку гидоту вислуховувати по перукарнях, так ти ще й допомогти собі не дозволяєш! Можеш ти, врешті-решт, вислухати мене кілька хвилин?!..

– А я що роблю?

– Намагаєшся ввімкнути телевізор і жуєш оту чортову ногу!

– Телевізор я тільки мрію ввімкнути, та й нога це не чортова, а баранова. Баран був досить молодий і цілком відповідає своєму призначенню – у засмаженому вигляді насолоджувати радянського детектива своїм підрум’яненим боком.

– Слухай. Мовчи і слухай. Перестань жувати, мріяти і пити пиво. Я до півночі стовбичила у Ванди не намарне. Ти її знаєш – вона нормальна жінка, без будь-якого містицизму, чи ще чогось. Теж у колективні ігри не іграє. Так ось, у неї є бабка, напівполячка, напіввідьма. Їй уже дев’яносто дев’ять літ, живе вона десь у глухій закутині, на Буковині. Ванда розповідає, що стара зберегла при своєму древньому віці і пам’ять, і розум, і веселу вдачу. От лишень жити втомилася, а вмерти не може доти, доки своє чаклунство не передасть комусь, хто погодився б прийняти від неї її старожитнє ремесло. Є в неї, інші, окрім Ванди, внуки, але все якось над старою підсміюються, мешкають у великих містах, ніхто надто в чортовиння не вірить. А Ванда погодилася в бабки ремесло перейняти з жалості, аби не мучилася старенька, якщо вже бажає вмерти. Перейняла з жалості, а тепер і сама переконалася, що владає страшною силою. Тільки просила про це не розпатякувати, все-таки вона лікарка, і не хоче, аби йшов про неї поговір допоки. От якщо вдасться відкрити який-небудь кооператив з медичним ухилом. На кшалт пункту психологічного розвантаження, тоді вже можна буде говорити про це відкрито. Я тобі все докладно розповідаю, бо ми з Вандою вже переконалися, що таки вона щось може. Ти ж знаєш сусідку Ванди, Галину Данюк. Ось на ній Ванда вже випробувала своє уміння. Прийшла до неї Галина, аби Ванда їй на своїх таблицях подивилася, чи матиме та суботнього дня вдачу на ярмарку в Хусті. Вона там хотіла купити щось із модних джинсових речей для себе. Ванда розгорнула таблиці, а Дух і показав їй: не можна Галині до Хуста їхати – біда буде. Прямо так і показав: біда буде, велика біда. Галина розсміялася: ну, не накупую ганчір’я, подумаєш – біда. І поїхала. Автобусом. А в автобус урізалася «Колхида» – три трупи, а в Галини – перелом обидвох ніг. Лежить у лікарні. Поклялася – без Вандиних порад віднині й кроку не ступить, дав би лише Бог, аби після аварії на ноги стала. І ще – знаєш, Ірина, в магазині «Перли» працює. Вона з Вандою дружить. Та їй теж таблиці розгорнула – порказало, що зі своїм пияком Йошкою жити не буде, вийде заміж до Угорщини, мешкатиме в місті Егері, нового чоловіка зватимуть Бейлою. Ірина теж не дуже повірила – куди вже їй: хоча й гарненька ще, та вся справжня краса в минулому зосталася. Та й куди отого Йошку подіне? А ще й мівсяця не минуло – Йошка сп’яну в Тисі утопився, на похорон приїхали його родичі з Егера, поміж ними й троюрідний Йошкин брат на ім’я Бейла, він як прилип до Ірини на похороні, так до цих пір не відлип. Все йде до весілля, от лише звичаю хочуть дотриматися – бодай би півроку після Йошкиної смерті вичекали. І мешкає Бейла в Егері, має свій кооператив, сам удовий, дітей нема, багатий. Поталанило Ірині, а могла б і пропустити, якби не віщування. Не запросили б на похорон родичів з Егера – доля б поруч промайнула. Тепер ще випадок. Медсестра у Ванди, є Еріка, ти її знаєш. Чоловік у неї був директором заготконтори. Його за розкрадання посадили п’ять рокі втому, з конфівскацією майна вліпили двадцять літ. Він у в’язниці помер від інфаркту. Що було – конфіскували, але розкрадання було вчинено десь на мільйон, а конфіскували машину, та половину будинку, та дрібниць на кілька десятків тисяч. І Еріка сама залишилася з двома дітьми, з платнею медсестри. Зовсім зневірилася. А Ванда їй розгорнула таблиці – показало, що чекає на Еріку багатство, до того ж велике, з-за кордону. І країну вказало – Францію. І таки дійсно – через Інюрколегію розшукала її спадщина – якийсь дядечко, дідо бабі вуйко, заповів їй величезні гроші. Після усіх податків і здирств на різні офірування, фонди – все одно залишилося стільки, що ні їй, ні її дітям ані одного дня в житті працювати не треба. А вона, Еріка, знала, що ніколи ніяких родичів у Франції в неї не було. Тоді Ванда розгорнула таблиці з кóлом – показало, ще це подарунок від чоловіка: одурив він Вася, міліцію і прокуратуру, обкрутив кругом пальця – зумів накрадене за кордон переправити, і так звідти сім’ї допомогти, після смерті. Ну, взагалі, він наполовину євреєм був, а вони ж усе заздалегідь передбачають. Ще тобі факти потрібні?

– Слухай, а ми то тут причому? Що може вам сказати Ванда? Це окрім того, що я в чортовиння не вірю. Нема для мене у житті моїм таємниць. Якщо погане щось мусить статися – не хочу наперед знати, та й тобі не раджу: «Що буде, те і буде, нехай судьба розсудить!». Дозволиш ти мені телевізор увімкнути, пива ковтнути і бараниною насолодитися?

– Не дозволю. Я тобі усе це розповідала тому, бо й тобі є про що спитати у Ванди. Ти ці урмезійовські убивства хочеш розкрити? Я вже просила Ванду зазирнути в майбутнє, вона сказала, що узагалі людині, яка хоче про щось дізнатися, потрібно самій бути присутньою. Але саме тут наші з тобою інтереси співпадають – я хочу, аби з тебе зняли «службову невідповідність», дали підвищення!.. Тому ми з Вандою домовилися викликати Духа другого ступеня.

– Якого ступеня? Що то за ступені? Не задурюй мені голови.

– Я ж тобі про що вже добру півгодину говорю. Ванда перейняла від бабки її чаклунське ремесло. Усього є три ступені, я не надто збагла суті. Та справа у тім, що це щось середнє між Христом і Антихристом. Бабка передала їй золотий хрест на золотому ланцюжку, такий – з однією поперечкою – католицький. Посередині на хресті – діамант, з усього видно, що роботи дуже давньої. І ще передала голку, велику таку, темну, а кінець – позолочений. Голки такі в нас циганськими називають. Ця звисає на чорній шовковій нитці. Ну, і є три ступені: перший ступінь – зелена таблиця, чотирикутна, посередині на ній срібне коло, у колі букви, увесь алфавіт, і цифри, від нуля до дев’яти. А всередині срібного кола – диявол, портрет прадавньої роботи: до пояса – увесь в шерсті чорній, ноги – з копитами, лице – зле, недобре, на голові – невеличкі ріжки. Груди голі й прямо посередині грудей яскраво-червоне серце намальоване, ну, знаєш, як на старовинних картах ігральних. От якщо Ванда хоче дізнатися щось незначне, повсякденне, ну, житєйське, не надто важливе, то вона знімає хреста, втикає голку в серце дияволу, тримає двома пальцями нитку і починає говорити якісь слова, не все можна зрозуміти невтаємниченому. З її чаклунського говоріння я лише вловила: «Увійди в коло!.., увійди в коло!..» І ще якісь примовляння, здається, латиною. Якщо диявол бажає з нею говорити, то сама голка починає ходити по колу. Знаєш, моторошне видовище: рука і пальці Вандині непорушні, а голка ходить!.. Ага, ще я забула: в колі побіля диявола зліва виписано кров’ю слово «ТАК», а справа слово – «НІ». Коли він хоче говорити з Вандою, то кінець голки зупиняється на слові «ТАК», а коли не хоче, то – на протилежнмоу боці. Потім вона питає диявола, чи він буде відповідати на питання, і скільки це коштуватиме тому, на чиї питання даватимуть відповіді. Коли диявол відповість, і голка зупиниться на слові «ТАК», то тут же і вкаже на відповідну цифру – скільки потрібно платити. Мені визначив десять карбованців, я їх віддала Ванді, вона поклала десятку під коло, і диявол зачав відповідати на мої запитання.

– Ну, Ауріко, не чекав я від тебе… Усе, що хочеш – я б менше здивувався, коби ти мені оголосила, що обзавелася коханцем. Або ж, стала агентом КДБ, і даєш їм про мене інформацію приватного характеру. Та щоб моя дружина, яка має вищу освіту, а це значить – засвоїла істмат і діамат, та щоб вірила в отаку нісенітницю!.. Не сприймаю я оцього, хоч ти мене убий.

– Не вб’ю. Пий пиво і слухай далі. Ми житимемо з тобою разом до глибокої старості. Я про це спитала, диявол відповів. І ще я запитала про квартиру. Він відповів – в Урмезійові нічого не одержимо. Одержимо через два роки в іншому місті. Але за якоїсь умови, та про саму умову диявол не сказав. Я запитала, чи матимемо ми з тобою дітей – диявол відмовився відповідати. Так, коли диявол не відповідає, до нього не можна приставати. Наполягати, бо тоді він брехатиме. А це значить, що справа серйозна і потрібно питати в другого ступеня – в Духа гір. Цю таблицю я теж бачила, тільки ще не ставила питань Духові, адже це набагато складніший ступінь. Таблиця там чорна, цифри й букви такі ж, і срібне коло подібне, ті ж слова «ТАК» і «НІ», лише посередині такий страшний портрет, що не можу передати тобі – це треба бачити. Страшний і прекрасний, моторошний якийсь мужчина, чорне волосся до плечей, очі зелені – прямо в душу зазирає… Намальований тільки до пояса, весь у чорному і яскраво-червоне серце картяне на грудях. В нього теж слід голку встромляти. Одначе цей Дух вже не до всіх виходить, і не прямо говорить, а може просто слова видавати. Ванда ж має розтлумачувати їх разом з тим, хто питає. Слова слід записувати по буквах – Ванда запитає, голка зачинає бігати по срібному колу, і зупиняється біля букв, які й треба записати, аби з них же і скласти слова. Та робити це мусай від півночі до другої години, в темній кімнаті, при запалених свічках. Інакше Дух не вийде. А диявол може вийти в будь-який час, у будь-яякому місці, якщо має настрій. Так, а щоб ти не сумнівався, що все це правда, я в диявола запитала, чи матиму багатство? А він відповів: «Так. Під ногами. Сьогодні». Ванда сказала. Що він жартує. І таке буває – він, диявол, тоді голкою виписує: «Я жартую». Ванда перепитала, він відповів: «Не жартую!» І більше не забажав з нами розмовляти, образився. Я з Вандою домовилася, що завтра прийду до неї Духа викликати. І я пішла додому, і весь час дивилася під ноги, але що в такій темряві побачиш, ти ж знаєш наш мікрорайон. А підійшла до під’їзду – під ліхтарем щось зблиснуло. Я підняла – диви, який перстень! Золотий, зі смарагдом і двома діамантами. Не менше трьох тисяч карбованців коштує! А ти кажеш...

– А я кажу – завтра оголошення даш у газету: хто загубив золотий перстень, хай звертається до тебе по телефону, тільки на роботу, я не хочу аби мені в дома голову морочили. Не хвилюйся, володар оцієї коштовності тут же заголоситься.

– І не подумаю! Я його не вкрала, я його знайшла!.. І облиш своєї міліцейської звички, праведник! З твоєю зарплатою і педантичністю мені в житті нічого подібного не бачити! Я його не вкрала, мені його ніхто не подарував – та ж я тобі могла збрехати, що моя мама розщедрилася на подарунок!.. А я тобі правду сказала, і Ванді вірю, і дияволу вірую, і Духові… Я завтра в Духа запитаю, чий то перстень, і що мені з ним робити. А з тобою навіть розмовляти більше не хочу!.. Егоїст!.. Безсеребреник!.. Забирайся зі своїм пивом і бараниною на кухню!.. Ти навіть порядної квартири нам вибити не зміг, не кажу вже про інше!..

І Ауріка зайшлася слізьми. А сліз дружини Дюсі не терпів. Він пошкодував свою Ауріку: були б у них діти – менше б мала часу на всіляку чортівню. Дюсі згадав правило – дружина завжди права, і тут же покаявся у всіх гріхах, гаданих і навіть неможливих, ще й пішов на компроміс – погодився, що все-таки в цьому щось є, бо ж пишуть же в газетах і по телевізору показують усіляких домових, відьом з чаклунами, та чого б і невропатологу Ванді Зимовецькій не заробити трохи грошей у такий спосіб?!.. Останнє зауваження Дюсія стосовно грошей обурило Ауріку й мало не довело до скандалу. Дюсі знову покаявся – надто вже йому хотілося бодай закінчення детективу про Дерріка додивитися. А бараняча нога й зовсім охолола, пиво нагрілося…

Зійшлися на тому, що Ванда не дурепа, Ауріка до неї завтра хай іде, а про перстень – на всяк випадок – потрібно дати оголошення в газету, але без опису – хто загубив, хай його, перстень, спочатку детально опише. Не останньою обставиною, яка змусила Дюсія піти на компроміс і дозволити Ауріці завтрашнє чаклунство, було те, що друга програма угорського телебачення наступного дня саме з півночі давала незрівнянний італійський детектив. Та щоб запобігти знахідкам під ліхтарями, Дюсі домовився, що завтра він Ауріку від Ванди забере сам після закінчення детективу і чаклунського сеансу.

Умиротворена Ауріка розповіла Дюсію, що на третьому ступеню Вандиного чаклунства можна викликати дух будь-котрої вмерлої людини. Для цього теж була окрема таблиця, але якщо чаклуючи на першому чи другому ступеню, Ванда мусила знімати свій хрест з діамантом, то на третьому ступеню навпаки. Таблиця третього ступеню теж чорна, із золоченими буквами й цифрами, та срібним колом посередині, але тут воно порожнє – під час сеансу в нього клалася крихітна срібна тарілочка з чорною стрілою, ця стріла й мала вказувати, що хоче сказати дух умерлого.

Ванда зізналася Ауріці, що третього ступеню вона ще не досягає. Тут чаклунство триває при свічках, у чорній кімнаті, одразу після півночі, та – обов’язково при повному місяці. Утім, бабка попередила Ванду, що третій ступінь стане їй підвладний не одразу.

Головними, як зрозумів Дюсі, в цій чортівні були голка, хрест, срібне коло і якісь примовляння по-латині. Сам Дюсі з вивченого курсу латині пам’ятав кілька прислів’їв та приповісток: In vino veritas, Dura lex, sed lex, Sic transit gloria myndi. Знав ще давнє й дивне слово: manumisso.

На цьому й закінчився вечір. Детективу за участі Дерріка подивитися не вдалося.

Наступного дня Ауріка пішла до Ванди ще засвітла. Ванда Зимовецька мешкала в тім же мікрорайоні, майже по сусідству. Дюсі передчував дивний вільний вечір. До дружини відчував прив’язаність, та іноді хочеться побути й одному.

До своєї одинокості грунтовно підготувався – натушкував квашеної капусти з кмином та скибками копченої свинини, загодя охолодив кілька банок темного пива. Все це добре пішло під італійські страсті про мафію. Хоча – де ми, і де та мафія… От про нашу мафію Дюсі знав не з розмов, і готовий битися об заклад – італійці можуть сховатися перед нашими хвацькими хлоп’ягами-рекетирами.

О другій годині ночі він зателефонував на номер Ванди, трубку одразу підняла Ауріка – вона вже очікувала дзвінка. Дюсі не мав дяки спілкуватися з чарівливою чаклункою з вищою осітою, тому й сказав Ауріці, що за п’ять хвилин чекатиме на неї біля Вандиного під’їзду.

… Ауріка захлиналася від захвату – вона одержала відповіді на свої питання. Диявольський Дух гір удивовижу оперативно вийшов на зв’язок, доладно відповів на всі питання. А питань було чимало. Спочатку Ауріка вдовільнила свої особисті потреби, що обійшлося їй у двадцять п’ять карбованців. Ванда, сором’язливо посміхаючись, пояснила, що бабка взяла з неї страшну клятву – ворожіння не має бути безплатним. І диявол, і духи другого й третього ступенів називатимуть ціну за гадання. Розстрочка оплати, гадання в борг не допускаються, бо щезне чаклунська сила, узамін залишаться Ванді хвороби фізичні й духовні. Усі питання Ауріки кружеляли довкіл сімейного благополуччя – квартира, гроші, чоловік. Вона вагалася перш ніж спитати найтаємничіше і таке для неї болісне – чи буде в них з Дюсієм дитина? Дух довго кружелял у срібному колі, потім поволі виписав: «Надія є!» Ауріка ледь не розплакалася, чим ускладнила роботу Ванди – та однією рукою тримала в серці Духа голку, а другою писала букви, на яких голка зупинялася. Ванда смикнула рукою, бажаючи наказати Ауріці: – Тихо! – голка вискочила із серця чорнокудрого зеленоокого Духа. Довго потім Ванда виманювала його в коло знов. Усе це – в чорній кімнаті, при двох тонких свічках, у їх непевнім хитливім світлі. Моторошно було обидвом – у квартирі лише вони. Ванда жила самітньо, її доросла дочка навчалася в Київському медінституті, чоловік давно помер.

Хотіли було припинити сеанс, але Дух повернувся у своє коло і дав згоду відповідати на питання про урмезійовські убивства. Визначив і плату – знову двадцять п’ять карбованців. Та Ауріка не вагалася – бажання допомогти чоловікові зробити кар’єру було сильнішим од меркантильних міркувань. Ванда ледь устигла записувати. Ці її корячкуваті записи й зачала читати Дюсію Ауріка, як тільки вони повернулися додому. Дюсі хотів спати, і відмахувався від запропонованої йому, як наставляння у розслідуванні убивств, чортівні.

Одначе, Ауріка настоювала. Наступного дня вона передрукувала Вандині записи в кількох примірниках, і знову, й знову намагалася зацікавити ними Дюсія. Як незаперечний довід. Ауріка наводила таке – на її питання про володільця знайденого нею персня Дух відповідав так: «Володілець пішов за межі». Тричі повторила питання Ванда, і тричі одержала таку ж відповідь. Хотіла конкретизувати – спитала інакше: «Хто володілець?» Але Дух виявився хитрішим – швидко відповів: «Тепер назавжди Ауріка».

До речі, на оголошення в газеті ніхто не реагував, ніхто не телефонував з приводу пропажі перстеня. Дюсі перевірив – у розшуку перстень зі смарагдом і двома діамантами також не значився. Ауріка вияснила в магазині «Перли» – таких перстенів у продажу не надходило, а ціну за прейскурантом знайшли – від трьох до трьох з половиною тисяч карбованців. Ауріка повірила Духові остаточно. Дюсі відмахувався, але Ауріка з наполегливістю, вартою кращого застосування, знову підсовувала йому друкований текст Вандиного гадання:

– Хто убив Наталю Ганькович і дочку?

– Двоє.

– Їх імена?

– Залиті кров’ю.

– Хто вбив Міткіс?

– Один, котрий любив.

– Його ім’я? – питала Ванда.

– Залите кров’ю, – відповів Дух.

– Назви ім’я, – наполегала Ванда.

– Не час. Залите кров’ю.

– Хто вбив Марюка?

– Двоє. Ті ж. Залито кров’ю. Чорна замша. Срібний місяць. Холодне місце.

– Де їх шукати? – домагалася Ванда.

– Порохом вкриті папери, – туманно відповідав Дух.

– Хто вони? – пробивалася до істини Ванда.

– Вони серед вас, – відповідав Дух.

– Як їх знайти?

– Жінки відають. Немовля відкриє. Дочка викаже батька.

– Де вбили Ганькович з дочкою?

– Срібний місяць і зорі. Холодне місце. Служниця. Готель. Багато паперів. Під’їзд. Пов’язано все.

– Чому їх убили? – намагалася підійти з іншого боку Ванда.

– Честолюбність. Минуле. Далеко. Manumissio. Кров. Некрофелія. Макове поле. Жадібність. Розрахунок. Влада… – голка літала по колу так, що Ванда ледве встигала записувати.

– Усе зіпсувала Ауріка.

– Некрофелія? – перепитала вона Ванду пошепки, й Дух тут же вийшов зі срібного кола. Голка опустилася донизу, натягнута чорна нитка обвисла.

Дух більше в коло не вийшов. А спілкуватися з ним і з Вандою опісля цього сеансу Дюсі суворо-пресуворо Ауріці заборонив.

          Ауріка достатньо добре знала свого мужа – коли його блакитні очі ставали сірими – сперечатися з ним не рекомендувалося. Могли бути наслідки навіть для любимої дружини.

          Ауріка не наважилася ще раз піти до Ванди, хоча й надто кортіло дещо уточнити. Адже ж назвав Дух Ірині з «Перлів» ім’я її майбутнього закордонного чоловіка, то ж, може, бодай ініціали убивць видасть. Але Дюсі й не збирався відміняти своєї заборони, тому Ауріці вечорами доводилося вдовольнятися тим, що вже було. І так, і сяк обертала вона питання-відповіді, намагалася втягнути Дюсія у тлумачення цього діалогу Ванди й Духа. Дюсі не любив обговорювати свою роботу з дружиною, але трохи розчулювало те, що Ауріка так переживає його «службову невідповідність», одержану з-за урмезійовських убивств мешканців одного під’їзду.

Якось Вандин діалог потрапив під руку Дюсію, коли він увечері проглядав газети, зручно вмостившись у низькому кріслі. Його думки знов повернулися до нерозкритих убивств. Перечитував питання-відповіді, і попутно думав про своє.

Наталю Ганькович і її дочку вбили двоє… Ясна справа, в цім ніхто й не сумнівався, що вбивць було не менше двох. Все було зроблено швидко – цілком імовірно, що майже одночасно.

Міткіс убив хтось один. Котрий любив… Та відпрацьовувалася ця версія – по всіх її минулих і теперішніх любовних зв’язках пройшлися – одних уже нема, а ті – далеко. Хто вмер давно, і природною смертю, у кого – алібі на момент убивства. Всіх її коханців виключили зі списку підозрюваних у вбивстві.

Хто вбив Марюка? Якщо ті ж, чиї імена залиті кров’ю, і хто вбив Ганьковичів, то в чім причинний зв’язок? Не проглядається зв’язку. Шукав розшук – не знайшов. Шукав марно розшук карний.

Порохом укриті папери – що Дух має на увазі? Якісь папери з архіву, де працювала Ганькович? Чи уся ця кримінальна справа, яка вже дійсно зачала вкриватися порохом, а віз і досі там?!.. Архів теж досконало відпрацювали: ні – чо – го!.. Знайшли газети воєнних років, з ними працював Марюк перед смертю. Жодної зачіпки.

Хто вбивці? Вони – серед нас… Конкретніше не можна: їх адреса – Радянський Союз. А от як їх знайти? Жінки відають! Ха! Жінки завжди все знають.

Немовля відкриє… Яке ще в бісової матері немовля?!.. Дух явно не туди поїхав. Це вже Ауріка вплинула – її мрії про дитину подіяли на Духа, не інакше.

Дочка викаже батька… Яка дочка? Одну вбили разом з матір’ю. Марюк дітей не мав. У Міткіс залишилася дочка, наркоманка, але в її батька залізне алібі.

Далі – неконкретний якийсь Дух. Або він усі вбивства змішав, або щось наплутав. Ніякої послідовності.

Знов якісь папери, але причому вже тут чорна замша? І – срібний місяць. Усі вбивства траплялися при місяці, чи як? Але цього свідка, на жаль, ще нікому не вдавалося допитати.

Холодне місце – це що? Дорога, на яку викинули труп Ганьковички, чи кар’єр, в який укинули її дочку? Балкон, з якого Марюком жбурнули?

Служниця… Готель…

Та всіх – до однієї! – покоївок в готелі допитали, і жодної зачіпки у зв’язку зі смертю Марюка. Якщо, звичайно, вживши старе слово «служниця», Дух мав на увазі обслуговуючий персонал готелю.

Честолюбність… Жадібність… Влада… Та це ж мотиви переважної більшості злочинів.

А от минуле – відпрацьовували ретельно по всіх жертвах. Нічого не знайшли вартого уваги. Правда, у мадам Міткіс воно було трохи туманним, та навряд чи з далекого минулого прийшов до неї той, хто любив, за словами Духа, аби затягнути на її вже старій шиї білосніжний шарф.

Макове поле… Тут маються на увазі наркотики, чи килим у маках в кімнаті, де задушили Міткіс?

Кров… Це зрозуміло. Якщо вже убивство, то дуже рідко без крові.

Manimissio… Узаконене звільнення рабів. Яких ще таких рабів?!.. А в принципі – всі ми раби.

Некрофелія… Ага, згадав – поняття з сексопатології. Але причому тут це?!..

Усе тут при чомусь було. Та ми, діалектики й атеїсти, озброєні найпередовішою в світі теорією класиків марксизму-ленінізму, не віримо ні в Бога, ні в Диявола.

Коли все було закінчено, Дюсі Пал повернувся до діалогу Ванди Зимовецької з Духом. Цей діалог виявився майже конспектом урмезійовських убивств. Та хто б тоді повірив у цю чортівню?!..

У срібне коло вийшов Диявол… І після відповідних заклинань, слухаючися голки, встромленої в його серце, конспективно розповів хто, де, коли і за яких обставин здійснив убивства Ганькович Наталі й Лесі, мадам Міткіс, Богдана Марюка.

За час, що минув з днів урмезійовських убивств, Дмитро Клячан теж змінився. Назовсім припинив читання лекцій по санаторіях. Зникла з його життя Полонська, та й інші музи чомусь перестали його цікавити. Клячан опустився, розжирів. Велике черево нависало над ремнем штанів, лице обрезкло. З’явилося обширне друге підпоріддя. Довге кучеристе волосся – гордість його ще недавня – поріділо, на потилиці зачала прозирати рожева жирна лисина. Зовсім утратив літератор привабливість.

Не писалося. З великими потугами народив, урешті, ще одну п’єсу, нашпиговану пошлими старими анкетодами. Друг і вчитель Дубовий з якихось власних міркувань пробив цю п’єсу до постановки в обласному театрі. Йшли спектаклі при напівпорожніх залах. А Клячан цілими днями вилежувапвся на дивані, дрімав, ліниво дивився телевізор. Читати… А Клячан тепер майже нічого, окрім власних творів, не читав. Книжковий голод його не мучив, а от гастрономічний… Курсував Клячан поміж холодильником і диваном, їв-не-їв, а пожирав усе вряд. І жирів, жирів, жирів. Іноді він здивовано питав Дубового, який навідував його чи не щотижня, наїжджаючи на своїй чорній «Волзі» з Ужгороду – як Дубовому вдається, при його віці й любові попоїсти, отак зберегти сухорлявість не старечої фігури. На що Дубовий законічно відповідав:

– А я, на відміну від тебе, гівна не їм.

Клячанова дружина в черговий раз завагітніла. Важко доношувала плід.

Вона змінилася теж. Не помітно, аби її надто радувала довгоочікувана вагітність. Постійно понура, з сусідами майже не спілкувалася. Не готувала придане для новонародженого, у відношенні до чоловіка змінилася. Бридливо розглядала його розжирілий зад, спадисті пухлі плечі. Кривила губи, якщо Клячан підходив близько – її мучив токсикоз – запахи легко викликали блювоту, і тоді нудило її до втрати свідомості. А від Клячана таки попахувало. Став неохайним, мився рідко, несло від нього прямо по-цапиному, як зачала казати його дружина. З-під пахв різко тхнуло якимось тваринним потом, який любив Клячан піднюхувати, анітрохи не соромлячися, навіть убачаючи в цьому свою схожість із Гітлером, а з рота давали про себе знати прогнилі зуби. Від ніг і вічно розщібнутої ширіньки плив різкий запах застарілої сечі. Не впізнати було колишнього джигуна.

Зовсім нетерпимою стала Олена і до свого чоловіка, і до його єдиного друга і вчителя Дубового. Тільки Дубовий на поріг. А вона – за поріг, і геть із дому.

Чутно було потім сусідам вечорами з-за тонких дверй, як вона несамовито репетувала:

– Ах, ти жирна сердюча наволоч, підітри, врешті, шмарклі на своїх шолудивих вусах! Скільки разів можна казати – вмийся! Мене нудить від твого вигляду, від запаху!.. І від твого побратима Дубового мені млосно!.. Скільки разів я просила – хай не приїздить до нас. Ненавиджу його!.. І тебе ненавиджу!..

Нерідко подібні кричання завершувалися істерикою і таким блюванням, що доводилося викликати швидку допомогу. Дільнична лікарка, гінеколог, з цього приводу пояснила Клячанові, що це передпологові зміни психіки – важко носити плід, токсикоз, надто довго чекала цієї вагітності. Потрібно її берегти, як тільки можна, вспокоювати, тому що попереду – пологи, а є ще й така річ, як післяпологовий психоз, набагато страшніший, як допологовий.

… Пологи розпочалися уночі.

До пологового будинку Олену доправили своєчасно, але дитина лежала неправильно, не хотіла виходити на світ божий.

Розриви, розрізи, застосували шипці, витягли немовля, породіллю зашили, почалася внутрішня кровотеча. Знову – на операційний стіл. Зняли шви, виконали ручне чищення.

Декілька годин стояло питання – хто житиме? Мати чи дитина?

Врятували обидвох.

Та краще б не рятували.

Досвідчений лікар-гінеколог Логін, який знав і любив свою роботу, мав щонайніжніші руки художника, який бачив за свою практику різне – і той якось розгубився.

Допоки він упродовж чотирьох годин рятував Олену, акушерки клопотали побіля дитини.

Нажахано перешіптувалися.

Хрестилася на порожній кут стара стара санітарка:

– Господи, спаси і помилуй від такої біди!.. Чим же батьки согрішили, за що покарані?!..

Народилася дівчинка, вага – п’ять кілограмів. З вовчою пащею, із заячою губою. З потворного ротика стирчали два дорослі зуби. На величезній жахливій, грушеподібній розціпленій голівоньці перекошені очі із заданим божевіллям дивилися – дивилися! – надовкіл.

На правій рученьці не було пальців.

Дитину не хотіли показувати матері.

Олена відчула – щось негаразд.

Уночі, коли єдина санітарка у проміжках між годуваннями заснула, Олена, похитуючися, побіля стіни, залишаючи краплі крові на вимитій підлозі, пробралася до кімнати. Де рядами лежали немовлята.

За біркою упізнала свою. Розповила.

Синіло жахливе тільце, дитина прокинулася, дивилася на матір.

Не плакала.

Страшно дивилася.

Тоді заплакала, заридала, закричала, забила собою Олена.

Вона вила так, що це виття не можна було сплутати з виттям породіль.

Було це виття вовчиці, преед очима якої убили її дитя.

Подвійною дозою снодійного уклали Олену в ліжко.

Уранці вона попросила негайно викликати до себе прокурора. І якщо через двадцять хвилин його не буде, вона, Олена, знайде спосіб піти до нього самій.

Щось мов шепнуло Логінові – це не післяпологовий психоз.

Олена стала неприродно спокійною. Мовчки сиділа. Чекала прокурора.

Не дочекавшися, почала виказувати свою сповідь Логінові.

Після перших же речень Логін сам кинувся до телефону.

Прокурор не змусив себе чекати.

Того ж дня Клячан в Урмезійові, а Дубовий в Ужгороді були взяті під варту у зв’язку зі звинуваченням у вбивстві Ганькович Наталі та її дочки Лесі.

Спочатку Олена виклала тільки факти. При повторних допитах розповіла все докладніше.

Заміж вийшла по любові.

Любила Дмитра Клячана, як може любити проста сільська закарпатська дівчина.

Він освіту мав, вона – ні.

Ревнувала його…

Наприкінці січня того нещасливого року випадково перехопила листа Полонської до Клячана. В листі призначалася зустріч в Урмезійові на їхній квартирі.

Олена в ті дні мусила бути у своїх родичів на селі, а Клячан, відпочиваючи, працював, чи – працюючи, відпочивав у санаторію «Тояш».

По телефону Олена викликала Дмитра, зриваючися на крик, вимагала негайно приїхати до Урмезійова. Дмитро не звик до такого тону Олени, тоді ще вона була люблячою, покірною, безмовною.

Зустрілися в Хусті, разом приїхали до Урмезійова.

Олена до слушної нагоди мовчала, хотіла упіймати Дмитра на гарячому – в час з’яви в їх квартирі Полонської.

В центрі міста, побіля пошти, зустріли Дубового. Він був незвично схвильований, сказав Клячанові, що має до нього термінову і життєво важливу для них обидвох розмову.

Незважаючи на заперечення Олени, Дубовий приєдався до них, і вони утрьох пішли до їх квартири.

Було це між шістнадцятою і сімнадцятою годинами. Тому ніхто їх у під’їзді не бачив.

Баба Ганна саме в цей час навідалася до магазину, призначеного для інвалідів та пенсіонерів – отоварювался шматками смердючої ковбаси для свого улюбленого пса.

На прохання чоловіка Олена зварила каву, думаючи при цьому, що узагалі вона марно протестувала проти Дубового, який до них причепився – буде ж свідок, коли вона притисне Дмитра при появі Полонської. Час для побачення призначався в листі на дев’ятнадцяту годину.

Готуючи каву, Олена чула обривки розмови між Дубовим і Клячаном. Йшлося про архівні папери, про якісь фотознімки, газети, щось про шантаж…

Дмитро сказав, що йому вдалося домогтися дозволу попрацювати в потрібному відділі архіву, що газети він бачив, нічого там особливого нема, хоча газети, ясна річ, фашистські. Правда, до нього хтось у відділі саме з цими матеріалами працював, але винести звідти нічого не можливо, адже Ганькович завела такі порядки… Папери там видаються лише згідно спецдозволу, і не те, що виносити, а й виписки робити не можна – читати лише в присутності працівника архіву…

Дубовий запропонував щось від Ганькович купити, чи купити саму Ганькович… Дмитро висловив сумнів.

У цей час із площадки сходів долинув дзвінки голосочок дочки Ганьковички – шестилітньої Лесі.

Дубовий наказав Клячанові відчинити двері і закликати до квартири Ганьковичку.

Олена зачала прислухатися пильніше.

Клячан виконав наказ.

Наталя неохоче увійшла до квартири, вона поспішала. Разом з нею зайшла й Леся.

Дубовий одразу і прямо сказав Ганьковичці, що в неї в архіві є документи. За які він може виплатити такі гроші, що небагата завідувачка архіву матиме змогу до кінця життя узагалі не працювати. Ганькович Наталя відповіла, що з цими документами вона знайомилася. І не лише вона. І що ні документи, ані завідувачка архіву не продаються.

Дубовий улесливо, пишномовно, але вже з ноткою погрози попросив Наталю подумати. Та відповіла, що думати їй нічого. Ще й начеб покепкувала, мовляв, чому Іван Михайлович гадає, до все його минуле береже один Урмезійовьсикй архів? Є ж іще приватні архіви, в яких зберігаються прецікаві знімки. Особисто вона фотознімків не бачила, але їй про них детально розповідали. І тут Олену вразило почуте від Ганьковички – виявляється, на Дубового зібрано ціле досьє!.. Тут уже Наталя різко сказала, що Іванові Михайловичу не торгуватися потрібно, а піти й покаятися, а може, за давністю часу, якщо справді нема нічого страшного, його й простять.

Сказавши це, Наталя попрямувала до виходу. Та враз зупинилася. Обернулася і, змірявши холодними очима Дубового, промовила:

– Покаятися, Іване Михайловичу, ви мусите. І якщо цього ви не зробите сам, вважатиму своїм обов’язком у найближчі дні передати всі наявні в архіві матеріали за призначенням – у комітет держбезпеки.

Після цих слів усе трапилося умить.

Зі столика у вітальні Дубовий ухопив чавунну вазу і вдарив Наталю у скроню. Наталя впала, другий удар Дубового прийшовся в потилицю.

Все – перед очима маленької Лесі… Усе – перед очима Олени…

Дівчинка кинулася, заціпивши свої маленькі п’ястучки. Чомусь не на Дубового, а на Клячана.

Дмитро вхопив її за рученята, стиснув, Дубовий – за шийку… В дитини появилася нелюдська сила – вона виривался з рук двох мужчин, в німому криці широко відкривши рот…

Дубовий задушив Лесю.

Вона була мертва – Клячан тримав її за руки, а Дубовий душив, навіть померлу вже – душив…

Олена бачила все. Стояла біля кухонних дверей. Не мала сил поворухнутися.

Коли Клячан відпустив руки Лесі, і вона, мов ганчір’яна лялька, впала поруч матері на підлогу, пролунав дзвінок у двері.

Це була Полонська.

Олена отямилася, рвонула до дверей, але Дубовий збив її з ніг. Вона коротко зойкнула.

Цей зойк чула Полонська, але на слідстві замовчала його, резонно вважаючи, що Клячан був удома з однією зі своїх шанувальниць.

Виждавши, поки кроки Полонської затихли внизу, Дубовий і Клячан підняли з підлоги Олену, дали їй сильнодіюче заспокійливе, посадили на диван у дальній кімнаті. Вона була в загальмованому стані і спостерігала все, що сталося, мов у сні.

Вона бачила, як її чоловік разом з Дубовим внесли до тієї ж кімнати Наталю, як Дубовий ножем розціпив їй зуби і влив до рота півпляшки коньяку. Наталя була мертва.

Потім Дубовий приніс Лесю, теж мертву, якусь страшну… Її податливе тільце було ляльково м’яким, коли Дубовий з Клячаном запакували його у величезний саквояж – з ним, із цим саквояжем Олена і Дмитро їздили у свою весільну подорож кілька років тому.

Труп Наталі дбайливо загорнули в тонкий чорний, з червоними маками, гуцульський килим – вийшов не дуже великий згорток, Наталя була невисокого зросту.

Що далі – Олена не пам’ятає. Десь у другій годині прийшла до тями від того, що за плечі її стискав своїми залізними пальцями Дубовий, він говорив:

– Слухай уважно! Ми з твоїм чоловіком – убили… Спробуєш виказати нас – ми, двоє, дамо покази: ти, з ревнощів, убила Наталю і її дочку заодно. Нас двоє, а ти одна. І ще – з Дмитром тобі жити. Він тебе любить. А Ганьковичка була тварюкою, вона мене давно шантажувала. Хотіла архівне добро продати якнайдорожче. Тепер не зторгується – мертва. Туди їй і дорога. Ти – забудь усе!.. Залишайся у квартирі. Якщо завтра тебе побачать – скажи, що приїхала від матері вранці о десятій, поїздом приїхала. Чуєш! Ти о десятій вранці поїздом приїхала!.. Зранку займися чим-небудь. Квіти полий, прання розпочни – це відвертає… А зараз – спати. Ні мене, ні Дмитра ти не бачила!..

І Дубовий з Дмитром, узявши саквояж з тільцем Лесі та загорнутий у килим труп Наталі, пішли.

Ну, а далі…

Олена Клячан жила, їла, ходила по крамницях…

Декілька разів підходила до прокуратури… Не зайшла. Не виказала чоловіка.

Знову був викидень.

Через якийсь час відчула – ізнову вагітна. Пошкодувала свою дитину, намріяну дівчинку, крихітоньку, свою, яка лише тепер народилася в кару їй і Дмитрові за всі гріхи, за маленьку Лесю!..

І вже не має значення, чи буде ця дитина жити, чи житимуть Олена, Дмитро, Дубовий…

Дивлячись крізь прокурора, не бачачи його, Олена просила:

– Господи, відбери мій розум!.. Дай мені забутися, позбав мене розуму!.. Позбав мене розуму!.. Нема більше сил…

Та Бог не почув Олениної молитви. Не позбавив її ні розуму, ні сил. Вистачило в неї й одного, і другого на багато днів – і на повторних допитах сказала вона те ж саме про Дубового й мужа свого. І на ставках віч-на-віч з Дубовим і Клячаном повторювала все слово в слово. Дубовий тримався вперто – видавав себе за свідка, що бачив як Олена в нападі ревнощів убила Наталю і її дочку. Висловлював готовність нести кримінальну відповідальність за недоносительство.

Дубовий вимагав судово-психіатричної експертизи Олени, наполягаючи на її післяпологовому психозі.

Клячан спочатку вторував Дубовому. До ставки ніч-на-віч зі своєю дружиною. На ставці віч-на-віч Олена подивилася йому в очі й сказала:

– Ну, любий, от і народила я тобі дівчинку, маленьку лялечку з рожевими губками, з білим личеньком і блакитними оченятами. Ради цієї дочки могла я взяти на себе важкий хрест – жити з тобою і мовчати. Такій донечці потрібен був хороший батько і хороша мати. Але тій – у лікарні, нещасній, від якої нажахано сахаються бувалі санітари – не потрібен ніхто. А я в собі вбила мою маленьку донечку. І народила я не її, а страховисько – це твоя і моя вина народилася на світ.

… Клячан дав вичерпні показання. Сказав, набридло йому жити в постійному страху. Хотів прийти з повинною, та боявся Дубового і жалів вагітну жінку.

Клячан стверджував, що Дубовий здійснив убивство з дурного розуму. В архіві дійсно є документи – це підшивки газет «Слово патріота» за 1942–1944 роки. Газета фашистська, ну то й що? Є номери, де друкувалися новели, зарисовки Дубового, як він сам зазначав, «з поля брані». Є видруковані його вітальні листи друзям-журналістам з діючої фашистської армії, в кожному з яких зазначалася і рідна Дубовому частина – польова пошта – У–360. ну, то й що?!.. А хто з людей старшого покоління в нашім краї не служив? Багато хто служив, і – нічого. Покаялися, перекувалися, пристосувалися до часу, живуть – ні чим не журяться. А Дубовий почав дуріти, бо, бач, захотілося старому цапу на схилі літ у громадських діячах покрасуватися. Мало здалося, що кілька книг йому радянські видавництва випустили – до власного шестидесятиліття навіть двотомник пробивав… Вибудував особняк триповерховий в Ужгороді, і ще за життя прагнув там власний музей відкрити… Але й цього йому видалося мало – до Верховної Ради свою кандидатуру висунув… Але для цього треба бути чистим. А зараз же багато таких, хто на світ білий бажає повитягувати все чорне, що діялося до війни, в час війни і після. Чутки якісь ходили про документи з компрою на Дубового… Тому він Клячана на архів і нацькував. А після смерті Ганьковички прийшов на її місце якийсь блазнюватий штукар – за добрі гроші можна і весь архів і його самого купити, а далі ще й перепродати. Одначе, не потрібно цього усього – нема нічого страшного в архіві проти Дубового, та й не було. І виходить, що задаремне вони Ганьковичку з дочкою вбили.

Усе це Клячан сказав після ставки віч-на-віч з дружиною, і готовий був нести відповідальність, але не за співучасть у вбивстві, а за заздалегідь не обіцяне приховування, тобто згідно статті сто вісімдесят шостої, частини першої Кримінального кодексу УРСР, там санкція – позбавлення волі на строк до п’яти років, або заслання на той же строк. А співучасть – ні, даруйте, він, Клячан, з Кримінальним кодексом знайомий. Дубовий – і організатор, і виконавець. Вбив Наталю вазою, задушив Лесю руками. А він, Клячан, лише за руки Лесю тримав. Який же він пособник? Пособник, якщо строго дотримуватися статті дев’ятнадцятої Кримінального кодексу УРСР, це – особа, яка сприяала здійсненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів чи усуненням перешкод, а також той, хто заздалегідь обіцяв сховати злочинця…, знаряддя і засоби для здійснення злочину. А Клячан і не здогадувався, що Дубовий має намір убити Ганьковичку. Він же просив закликати її до квартири для розмови, і все. І якщо до Дубового застосовують статтю дев’яносто третю Кримінального кодексу УРСР – умисне вбивство за обставин, що обтяжують вину, то йому, Клячану, далі з Дубовим не по дорозі. Там покарання від восьми до п’ятнадцяти років, та ще і смертна кара є… І мають ще товариші врахувати, що Клячан сам щиросердно все розповів. Майже сам. А міг би й навпаки – зайняти позицію оборони разом з Дубовим, звалити все на дружину Олену, і – кінець. Доказів же ніяких нема. (Ось тут Клячан помилявся. Після його зізнань знайшлося чимало доказів прямих і непрямих – Дюсі Пал продемонстрував свою майстерність. Знайшов він і свідків, які в день убивства бачили і Дубового, і Клячана з дружиною, і вночі щось бачили, але тоді не придали цьому значення).

Щиросердність же Клячана виразилася допоки в тім, що він докладно розповів, як Дубовий опісля вбивства продумав план подальших дій, як вони винесли і витрусили з килима труп Ганьковички, уклали його на дорозі. Далі Дубовий пішов до свого давнього друга, з яким ще в гімназії разом навчалися, мешкав той в особняку на тій же вулиці, що й Клячан. Падав сніг, вулиці були безлюдні. Вбив Дубовий Ганьковичку майстерно – ні каплі крові не пролилося. Клячан килим згорнув і ніс в руках разом із саквояжем. За задумом Дубового далі Клячан мав іти не дорогою, а звернути в поле, дійти до міського смітника, там є такі закинені колодязі, де трупик Лесі в саквояжі ніхто б і не знайшов. Після Дмитро мав вийти на дорогу вже під Мужієвим, і там переночувати у своєї знайомої, а вранці – в санаторій «Тояш».

Клячан вирішив інакше. Ліньки було йому волочитися біс відає куди брудним засніженим полем. Він вирішив дійти дорогою до Мужіївського кар’єру, і там заховати труп Лесі. Не встиг далеко відійти – його підібрала на машині Кронь. Ошаліла якась баба була, мов сама не при собі – так і гадав Дмитро, що уклеплються вони кудись при отакій шаленій швидкості машини.

У Мужієві він вийшов, у кар’єрі сяк-так заховав саквояж – дуже шкодував, шкура надто хороша. Вважав, що до весни ніхто Лесиного трупика не знайде. Виявилося інакше, так.

Після хотів піти до знайомої, а тут – величезна машина з румунськими номерами, їхав румун командировочний, підібрав його на дорозі за Мужієвим. Довіз Клячана до санаторію «Тояш», а сам – далі, в свою Румунію, яка тоді ще була вповні соціалістичною, тобто ще до того, як вони свого Чаушеску хляпнули.

Клячан у санаторію мав окремий номер, жив сам – вимучував свої твори, з прибиральницями приятелював, велів їм, не спитавши попередньо, не входити й не прибирати. Адже могли зненацька побачити після бурхливих ночей речі аж ніяк не чоловічого туалету.

Харчувався тоді Клячан у себе в номері – забив холодильник свого «люкса» ковбасами. Салом… Перший поверх з балконом – вікно завжди напіввідчинене, не любив задухи. Ніхто й не бачив, як він після телефонного дзвінка дружини вдень пішов, ніхто не бачив, як увійшов крізь вікно майже на світанні.

А борода в нього дійсно була, між іншим, відростив у санаторію. Він її вранці зголив дочиста і снідати пішов до їдальні, чим забезпечив собі залізне алібі.

… Стосовно вбивства, чи самовбивства Марюка, йому, Клячану нічого не відомо, його вже допитували й неодноразово. Того дня він був у бібліотеці в Урмезійові, і це підтвердила Ярослава Рипич, завідувачка читального залу.

… З Міткіс теж нічого спільного не мав, знайомства не підтримував, хто її вбив – не знає. В нього особисто алібі – буві того дня в Ужгороді на семінарі молодих прозаїків.

Дубовий вини своєї не визнавав, наполягаючи на початкових показаннях. Він ображено кривив обличчя і патетично вигукував: «О, невдячність людська!.. Скільки зробив я для Клячана!.. Першу книжку майже сам замість нього написав… Допоміг її пробити в друк… Рекомендував… П’єсу його проштовхнув… Дружини Клячана виказати не захотів, і от – дякують мені, хочуть на старість убивцею вчинити!.. А я нікого не бивав. Дмитро обмовляє і себе, і мене. Це з любові до своєї нещасної дружини. Вона сама, в нашій присутності, і Ганьковичку вбила, і дочку її задушила. Що потім вони робили з трупами, не знаю, я дійсно зразу ж пішов до свого гімназійного товариша Комловшія. Не з моїми нервами, не в моєму віці таке переживати… А в німецькій армії служив, так це ж по молодості. Шмаркачем я був тоді. А що приховав – так я уже покараний. Після війни я до компартії вступив, а потім, у 1957 виключили мене якраз за те, що утаїв службу в німецький армії. З Марюком стосунки в мене були погані, однак, до його вбивства я не причетний. Алібі, будь ласка, дружина, дочка, син підтвердять – удома був, дивив телепередачу, сеанс Кашпіровського. Він мені, знаєте, дуже корисний був, я ніколи його сеанси не пропускав… З Міткіскою особисто знайомий не був, зустрічалися іноді в під’їзді, коли я до Клячана заїздив…».

У щотижневій газеті «Закарпатський краєвид», у рубриці «Служба 02 повідомляє» вмістили таке повідомлення: «Завдяки проведеним заходам в Урмезійові розкрито убивство завідувачки обласного архіву Ганькович Наталі Василівни і її шестилітньої дочки Лесі. Встановлено, що вбивство скоєне з корисливих мотивів мешканцем Ужгорода Дубовим Іваном Михайловичем і мешканцем Урмезійова Клячаном Дмитром Михайловичем. Ведеться слідство. Всіх, кому відомо що-небудь стосовне вбивства, чи названих осіб, просимо надсилати свої повідомлення на адресу Урмезійовської прокуратури, або телефонувати в карний розшук Урмезійовського райвідділу міліції на номери: 954-21, 954-23».

Там же було вміщено фотознімки Дубового і Клячана.

Наступного дня в кабінеті Дюсія Пала пролунав телефонний дзвінок і невпевнений жіночий голос запитав:

– Чи нестиме кримінальну відповідальність людина, яка щось знайшла, але нікуди не повідомила тому, бо не знала, що це стосується убивств…, і що є такий закон, теж не знала…

Дюсі мало не закричав у телефонну трубку:

– Незнання закону не звільняє від кримінальної відповідальності!

Але славетна Дюсійова інтуїція своєчасно утримала його, і він м’яким голосом шкільного вчителя промурконів у трубку:

– В кожному конкретному, індивідуальному випадку наш гуманний закон враховує обставини, які пом’якшують вину людини, найперше тут – щиросердне признання і каяття, а також явка з повинною. За знахідку у нас взагалі не судять…

Дюсі дуже боявся налякати абонента. Він так же м’яко продовжував:

– Хто ви? Якщо не можете прийти до нас, викладіть свою проблему телефоном.

– Прийти не можу, бо телефоную з Ужгорода. Я прочитала оце «Закарпатський краєвид», ну, там, де портрети вбивць. Я їх знаю, точніше, бачила одного тоді, коли в нашому готелі вбився Марюк. Я покоївка з готелю «Закарпаття». Олашин Марія Іванівна.

Голос Дюсія став одразу твердим і діловим:

– Де ви зараз, Маріє Іванівно? В готелі? Не йдіть нікуди, я їду. За годину буду у вас.

Жіночій голос ще лунав у трубці, але Дюсі вже не слухав. Як породистий гончак, він ішов по сліду. Його вірний легковик «Жигули» обпікав колесами асфальт. Не минуло й години, як Дюсі заходив до готелю «Закарпаття».

В кімнаті старшого адміністратора йому назустріч несміливо підвелася повнява жінка з якимось зовсім непримітним світлим обличям. Світле волосся, зібране у скромний жмутик, світлі ж очі – провинно дивилися на Дюсія. Одягнена в фірмову австрійську трійку – мишиного кольору юпка і жилет з м’якої фланелі із золотими фістончиками на кишенях і срібляста блузка в матову смужечку з широченними рукавами. З модно піднятими плечами. Увесь цей убір мав щонайнедоладніший вигляд на цій скромній покоївці, а точніше, прибиральниці, служниці. В таких уборах ось уже два роки ходили всі адміністраторки і покоївки цього обласного готелю. Закупив готель для своїх працівниць оце австрійське диво за немалу ціну – по сто сімдесят карбованців, на обласній базі. Надійшло таких костюмів двісті двадцять штук. База пропонувала купити всі, але в готелі економили: треба двісті – двісті і взяли. А решта двадцять розійшлися по районах, де й були продані по страшному блату особливо довіреним особам. В Урмезійові, прямо з міжрайбази, їх тут же вхопили дві перші модниці – директора універмагу Ірина Кулик і адвокатка Тетяна Гарайда.

Коли Дюсі вперше побачив цей костюм на Тетяні, яка прийшла у відділ закінчувати справу про захист цигана, то костюм йому дуже сподобався. Була в нім тонка висока Тетяна дійсно елегантною. Та ще намисто індійське поверх наділа. Дюсію костюм спободався і на директорці універмагу. Він навіть посміхнувся, коли помітив, що дві модниці мають однакові костюми. Сказав про це Тетяні, але та його обрізала – заздриш!.. своїй дружині, бач, уже не купиш, бо їх на всю область два лише й було!..

Між нею й Дюсієм тліла давня обопільна неприязнь – це ж йому належав жарт, що з Тетяною переспав би, але вона після всьому місту розповість… Реготали міліціонери в кімнаті для чергових, говорячи про те, як, відвідавши обласний суд, зайшла Гарайда в готель «Закарпаття», де її мало грець не вхопив, коли побачила двісті примірників свого неповторного дорогого костюма на зневажених нею людях – обслуговуючому персоналі. Кажуть, що хотіла Тетяна на обласну торгову базу позивати в суд за нанесення їй морального збитку, але щось її зупинило. Видно, вдалося вигідно перепродати костюм, поки урмезійовці не дізналися ще про конфуз із австрійським дивом.

… Усі ці думки миттєво промайнули в голові Дюсія, доки він оглядав скромну жінку, на якій австрійське диво мало такий же вигляд, як на корові сідло.

Допоки він вирішив нічого не запсувати, дати покоївці виговоритися. І розповіла вона таке:

– Я в тому номері, дев’ятсот двадцять другому, з якого Марюк викинувся, вже роки прибираю. Того дня я там чистенько усе прибрала, пропилососила, повитирала порохи, в ліжку білизну поміняла. У ванній ще непорядок був, попередні жильці, вибачаюся, іноземці були, так вони все там запаскудили, обблювали. Усіляких штучок понакидали – презервативів та підкладок закривавлених, були ще й порвані журнали з оголеними жінками. Я до такого цікавості не маю – що було, все викинула, чистоту навела. Лише холодильника чистити не довелося – ним іноземці, видно, не користувалися, вимкнений стояв. Я лише його розчинила навстіж, хай, думаю, провітриться. Якщо холодильник вимкнутий, то він хоча й чистий буде, а запах настоїться неприємний. Коли дверки зачинені. Я і вдома завжди так роблю – помила холодильник, витерла досуха – вимкнула, дверки нарозтвір. І стоїть отак, доки продуктами не запасусь. Я люблю, аби все чистеньке було, за це мене тут і адміністрація любить та шанує, подарунки там до Жіночого дня, подяки і все інше. Тоді я у всьому номері прибрала і ще, пам’ятаю, навстіж холодильник відчинила, аби провітрився.

Дюсі не перебивав Олашин Марію. Він з досвіду знав, що таке багатослів’я в неї не від розв’язаності, а від зніяковілої збентеженості. Варто її обірвати, попрохати– ближче до діла, то замкнеться вона і не зможе сказати того, ради чого він прилетів з шаленою швидкістю із Урмезійова. Дюсі не пропускав жодного слова:

– Марюка я й раніше знала, часто у нас зупинявся, простий такий, ввічливий. Завжди після нього номер у чистоті, сам після себе і у ванній підітре, і ліжко застелить. Хороший був чоловік, привітний, царство йому небесне. Номер завжди наперед замовляв. От і тоді за два дні замовив, я як прибрала, так до його приїзду й чекав номер. Він усе наперед платив. Нас тоді ще всіх опитували – чи не цікавився хтось Марюком, чи не питав, де той спинився. Від мене ніхто не цікавився, я так і говорила. Чергову питали по телефону про номер Марюка, вона тоді про це міліції сказала, але хто саме питав – так і не взнали. А я того вечора, коли Марюк помер, сусідній номер прибирала, було десь біля двадцять першої години, поспішала дуже, бо хотілося Кашпіровського подивитися. Я воду несла у відрі, брудну, не хотіла в кімнаті виливати, несла в коридорний туалет. А з-за рогу вискочив він, той, якого в газеті Клячаном названо. Раніше я його не видала. Запам’ятала тому, бо світле пальто на ньому було, він мене штовхнув, вода хлюпнула, і – йому на пальто. Він як зиркнув на мене! Я не встигла рота розкрити, він як гарикне: «Корова незграбна!». Начеб я в чомусь винна… Так мені образливо стало – сам штовхув мене, а ще й обзиває. Я тому його й запам’ятала. Він одразу донизу пішов. А я роботу скінчила, і теж униз, в хол спустилася. Кашпіровського дивитися. Дивилася, а краєм ока бачила, як Марюк з вулиці попростував до адміністраторки. Взяв ключа, ще такий веселий був, щось пожартував. А потім трохи часу минуло – закричали всі, залящіли: «Убився!.. Вбився!..». Хто вбився? Та Марюк же виявляється, з номера через балкон викинувся. Я тоді біля телевізора знову того Клячана бачила. Тому звернула увагу, бо цікаво мені було – залишилася пляма на його пальто від моєї води брудної? Подивилася – ні, не залишилася. Сам змив, чи вже просохло. Лише обзивав марно. Я ще тоді дивлюся – всі кричать: «Убився!.. Вбився!..» – а Клячан отой устромив погляд у Кашпіровського, і хоч би тобі що. Але це я вже тепер, пізньою думкою, дійшла, а тоді й на гадку нічого підозрілого не спадало. Номер Марюків після міліція оглядала, нічого там не було, жодних слідів. Він, бідолаха, не встиг навіть пальто зняти. І не роззувся. Прямо так на ліжко кинув дипломат, і – на балкон. Начеб сам вистрибнув. Я ще понятою була на огляді. І що тепер кажу, тоді не сказала, бо сердитий такий слідчий був, рота не давав розкрити. Я ж не вперше Марюка обслуговувала, так ось скажу – не було в нього такої звички на ліжко свій портфель, який дипломатом називають, кидати. Він завжди його до шафи клав. І зачиненим тримав. А тут – лежить на ліжку, розстебнутий… Та мене ніхто і не питав, а я й не сказала. На балконі слідів не було, балкони в нас великі, широкі, теж слідкуємо, прибираємо. Якщо сніг, чи що – одразу зчищаємо, і килимок на балконі поролоновий, мохнатий такий, у дрібних баранчиках, на ньому слідів ніяких не зрозумієш – один стояв перед тим, як вискочив, чи хтось йому допоміг. Потім і з прокуратури цікавилися, чутки такі доходили, що начеб визнали вбивство – на ногах у Марюка подейкували, медики сліди знайшли, начеб його хтось ухопив за щиколотки, і так униз шпурнув. А хто вбив – невідомо. Номер довго опечатаним тримали – декілька разів після знову оглядали, і все мене кликали, як поняту, та ще електрика нашого. Нічого не знайшли, так і в протоколах писали, а ми. Поняті, підписували. Потім, десь через місяць, номер відчинили, дозволили поселяти жильців. Порохів там майже й не було, так, легкома я пройшлася по номеру, якраз наплив жильців зріс – і свої, й іноземці, щодень нові. На день, на два дні – намучилася я білизну міняти. А холодильник так і стояв вимкнений, ніхто ним не користувався – ще холодно, та і в крамницях у нас, самі знаєте, не так, аби можна щось купити та в холодильнику тримати. Не біда, що я так докладно розповідаю? Ви зараз зрозумієте, чому – з такими дрібницями. Минуло вже десять днів, чи й більше, у дев’ятсот двадцять другому заселяти почали. От я заступила на зміну, а мені адміністраторка нашого поверху й каже, зарізала, мовляв, її свекруха свиню і продає м’ясо по сім карбованців за кілограм, та й гурку теж не дешево – по чотири карбованці. А де ж дешевше взяти? Про державні ціни ми вже й позабували а в кооперативних крамницях – по п’ять-шість карбованців за кілограм візьмуть, тільки ж дадуть тобі полвоину сала, ще й в тирсі весь шмат виваляний. А тут, у знайомих береш – можна вибирати – чи то реберцят на гуляш, чи то вирізки на відбивні. А можна й на котлети взяти, ніжки там, чи ще щось. Дай, думаю, побалую внучку свіженьким м’ясцем, та гурочкою. Якраз зарплату одержала. Узяла я м’яса кілограм, хороше таке трапилося, як я й просила, – і ребра, і м’якуш. І кілограм гурки чорної взяла. Принесла мені все це адміністраторка вдень, а я роботу пізно закінчую, гадаю – не зіпсувалось би м’ясце. Якраз я дев’ятсот двадцять другий прибирала, а мені Катя, адміністраторка, й каже, що на оцей номер бронь, тільки завтра ополудні делегація приїде, так ти увімкни холодильника, поклади туди м’ясо з гуркою. Послухала її – при Каті ж холодильника ввімкнула, хай, думаю, півгодинки поохолоджується, а мої продукти за цей час і на балконі не пропадуть, хоча вже теплина була. Катя пішла, я роботу скінчила, холодильник уже нахолодився, я гурку на поличку поклала, а м’ясо хотіла у верхній піддонний ящик засунути, знаєте, ці холодильники, старі ще марки – морозилка у самому холодильнику, а для м’яса під морозилкою ящик є. Я його висунула, дивлюся – Христе небесний! – у ящику папка – не папка, сумка – не сумка, чорного кольору, чи то із замші, чи то із оксамиту, а на ній – срібний місяць, зіроньки. Я аж зойкнула – так це ж мрія моєї внучки отаку папку мати. З Угорщини чимало привозять – пенали, папки, олівці з гумками. І все в рисунках, дуже дітей приваблює. Зошити в таку папку покласти, щоденник шкільний – і вчитися веселіше. Давно в мене внучка такої папки питала, та де її купиш? До Угорщини їздити у мене можливості нема, до туристів чіплятися не станеш – роботу втратити можна. А в спекулянтів така папочка не менше тридцяти карбованців коштує, та мені на такі гроші півмісяця жити можна, коли заощаджувати. Побачила ту папку – й серце зупинилося. Згідно правил – потрібно було адміністратору доповісти і здати за актом у відділ знахідок, є таке в нас. Іноземці часто щось забувають, і майже завжди потім вимагають повернути. Впаси, Боже, аби пропало щось – скандал буде міжнародний. Вони, іноземці, напевно, тому й багаті, що кожну дрібницю рахують і просять повернути. Подумала я все це, а з папкою розлучитися – ні. Через кілька днів внучці день народження, а я й подарка ще не припасла, тут же – само в руки впало. Ну, гадаю, ризикну. Повірте, вперше у житті наважилася, нелегко це мені було. Вирішила: якщо за той час, що до внуччиного дня народження залишився, ніхто не з’явиться за папкою – значить, доля мені подарунок зробила. Відкрила я папку – дивлюся: якісь газети давні, папери пожовтілі… Думаю – мотлох, певно, непотрібний. І ще – пакет чорний такий, з фотознімками, я один витягнула – там жінка гола лежить, мертва начеб, а поруч голий чоловік у непристойності такій, що й сказати вам соромлюся. Та, самі побачите. Я обличчя чоловіка запам’ятала, таке лице було, що саме запам’яталося. То ж я ті папери вийняла з папки, хотіла викинути, а потім, гадаю, раптом згодяться, начеб мене щось підштовхнуло так подумати. Я їх – газети, папери, конверт з фотознімками – уклала акуратно в целофановий мішок, та й заховала до шафи, подалі, поміж старих речей, куди лиш я доступ маю. Ага, що ще запам’яталося: на одній з газет великими буквами написано – ДУБОВИЙ, і чорнилом підкреслено. Папки ніхто не запросив, я її внучці подарувала. Вже яка була щаслива – не переповісти, каже – найкраща в їхньому класі папка, ні в кого такої нема. Я вже й забувати гріх свій стала. Аж тут трапляється мені газета з повідомленням про урмезійовські убивства, і фотознімки убивць. Мене мов струмом ударило – бачила я ці обличчя, ну, точно, що бачила!.. Одного підписаного – Клячан, живцем бачила, я йому пальто облила неумисно, а він мене за це коровою обізвав. А другого, старшого, підписаного – Дубовий, я на фотознімку з папки бачила, там він ще молодий, але впізнати зразу ж можна – ніс такий звислий, волосся довге, взад зачесане, вуса донизу підковою, і взагалі лице таке, що запам’ятовується. Ще ж і прізвище його на старій газеті з папки підкреслене. Хто папку в холодильник поклав, і для чого – не знаю. Чи то Марюк, чи хтось після нього – холодильник, як я вам казала, вимкнутий стояв, порожній і чистий, з дверками, відчиненими навстіж – і великими, і меншими, на морозильці. Як глянеш в нього, одразу бачиш – порожній і чистий. А коли на морозильці дверка відчинена, вона отак донизу опускається, я можу показати, тоді на піддонний ящик ніхто й уваги не зверне, мов би й нема його. Це я до того веду, що якщо папку Марюк залишив, то всіх працівників, хто номер оглядав, нічого звинувачувати за те, що в ящик не подивилися. Я б і не прийшла з цією папкою, бо ж роботу можу тепер втратити, та спокою в душі нема. Газети і фотознімки я вийняла з шафи, передивилася. Читати не читала, бо й не надто освічена, та й дрібно якось написано, але прізвище в газеті є, все збігається – Дубовий Іван Михайлович. І фотознімки я роздивилася тепер усі – моторошно мені вчинилося. А чому я вважаю, що саме Марюк міг покласти туди папочку? Згадую я, що мити холодильника перед його поселенням не мила, а от оглянула його всього, і ящик теж, бо ж після іноземців Марюк поселявся, а від них, хоча зовні й культурні, будь-якої гидоти чекати можна. Одного разу в холодильнику шкарпетки брудні і з дірками знайшла – поклав якийсь німець психований. Отож я, здається мені, до ящика заглянула саме перед приходом Марюка, й не було там нічого. Папку я від внучки забрала, потерлася трохи папка, але небагато. Ото вже реву було, коли я папку відбирати зачала. І невістка зі мною за це тепер не розмовляє. От вам усе й передаю у повній цілості, як воно й було в папці, я все назад поклала…

… Окрім шести різних номерів газети «Слово патріота» за 1942–1944 роки та двох номерів газети «Карпатська Україна», в яких чорним фломастером жирно було окреслено все, що стосувалося Дубового, в папці ще лежали дві сторінки машинописного тексту – аналіз змісту цих газет, як зрозумів Дюсі Пал, дочитавши їх:

«На перший сторінці «Слово патріота» в рубриці «Зведення воєнних повідомлень» ведеться підрубрика «Східний фронт».

… В середу, 17 березня 1943 року «Слово патріота» в підрубриці «Східний фронт» повідомляє, що побіля Харкова і річки Дінець більшовики зазнають великих втрат… Тобто так інформувалося про підготовку до німецького наступу на майбутньому Курському напрямі. А на четвертій сторінці того ж номера газети подається інформація за підписом Івана Дубового – «Вечоринка в селі Домбок». Тут молодий дописувач, який за героїчну службу на східному фронті приїхав у десятиденну відпустку, повідомляє, що молодь рідного йому Домбока під керівництвом Михайла Дубового влаштувала вечоринку, чистий прибуток від якої буде направлено на підтримку дітей, в котрих батьки героїчно воюють на Східному фронті, успішно б’ють ненависних більшовиків…

…«Слово патріота» від 16 червня 1943 року, посилаючися на «Кракауер цайтунг», на другій сторінці подає інформацію під назвою «Українські дивізії СС»… У Львові для прийому добровольців до українських дивізії СС відкрито сімнадцять вербувальних пунктів… Кількість записаних на сьогодні перевищує три тисячі чоловік… У цьому ж номері газети на четвертій сторінці редакція висловлює сердечну вдячність бойовому офіцеру німецької армії Івану Дубовому за пожертвовані ним дві тисячі марок на благородну справу формування дивізій СС на Україні…

… У номері газети від 17 листопада 1943 року подано простору статтю доктора Геббєльса під промовистою назвою «Ми спалили за собою всі мости»…

…Газета від 17 травня 1944 року в рубриці «Зведення воєнних повідомлень» в підрубриці «Східний фронт» детально описує, як «…німецькі самольоти бомбили совецький тил побіля Шепетівки і Роздільної…»

… «Слово патріота» від 6 серпня 1944 року на другій сторінці вміщує обширну статтю доктора Геббєльса «Про технічну перевагу союзників». Третя сторінка цього ж номера газети повністю присвячена визначній події: «…вчора, в суботу, 5 серпня виповнився шістдесят один рік великому Беніто Муссоліні…» – вірші, зарисовки, рядки з вітальних телеграм… Четверта сторінка цілком віддана творчості літератора-фронтовика Івана Дубового, який героїчно воює за безсмертні ідеї Адольфа Гітлера і Великої Німеччини на Східному фронті у військовій частині – польова пошта – У–360… Майже половину четвертої сторінки займає поезія в прозі Івана Дубового «Великий Гітлер волю нам приніс!»…».

… Згодом експертиза покаже, що віддруковано ці сторінки на друкарській машинці «Еріка», яка належала Богдану Марюку – це й допомогло встановити належність папки саме йому.

Далі йшла ксерокопія статті Івана Дубового з літературного альманаху «Прапор Карпат», № 1, за 1953 рік. Називалася стаття – «Ім’я його житиме вічно!»:

«Зійшло сонце правди над пригнобленим Закарпаття. І зсвітив його Великий Вождь усіх часів і народів – С Т А Л І Н!

Стогнало Закарпаття у ярмі несправедливості й безправ’я. Сталін побудував світлу дорогу в щасливе майбуття і повів цією дорогою нас уперед, дав нам права і волю.

Золотом викарбуваний на сторінках історії рік 1944-й, коли великий Сталін послав у наші краї своїх воїнів-визволителів і Червона Армія врятувала нас від рабства. На широких грудях Батька народів знайшли ми спокій і ласку, його батьківське серце зігріло нас і надихнуло на сходження до небачених висот, до славної дороги вперед, до сяючих вершин комунізму. Любимий Вождь, наш дорогий батько Сталін був для нас усім – хлібом, піснею, мрією.

Моя мати щиро плакала, дізнавшися про хворобу великого Вождя. Її губи тремтіли, і щоками збігали сльози. Текли ці гіркі сльози й падали їй на груди, і вона зітхала важко, в скорботі витираючи сльози хустиною.

Вона плакала за Сталіним, який став їй рідною людиною, який звільнив її від непосильної праці за кроснами, дав час і сили порадуватися своїм дітям.

Тільки після звільнення Закарпаття Червоною Армією змогла моя мати розігнути свою натруджену спину, дати відпочинок своїм напрацьованим рукам.

Усі квіти світу засяяли для неї новими барвами, і на п’ятдесят четвертому році свого життя зрозуміла, що завдяки Великому Сталіну вона, звичайна селянка, стала нарешті людиною, яку обігрів своєю ласкою Вождь.

Мій маленький п’ятирічний син, ледь розплющивши сонні оченята, одразу наповним їх сльозами – він дізнався про смерть рідного Вождя. Важка втрата каменем лягла на його тендітні дитячі плечі, нестерпний сум стис дитяче серце, і він прошептав: «Не вірю, не вірю, що Сталін умер!..» Його рожеві безневинні губенята скалічила гримаса невимовного болю.

Звуки жалобного маршу наповнили наш дім. І тоді уголос заридали і моя мама, і моя дружина, і наш п’ятилітній син. Вони гірко голосили, та й мали вони що оплакувати. Їм було за ким сумувати!.. Адже тільки завдяки Сталіну змогли вони досита їсти, відчувати радість від праці, насолоджуватися життям, сміятися й радіти.

Мій маленький син обіцяв оповдитсия по-сталінськи і вирости справжнім відданим комуністом. З цими словами він пішов до дитсадка, де тужили і плакали такі ж як і він. Осиротілі в цей день діти.

Як уменшити це величезне горе, як із серця вийняти печаль, де знайти у морі слів такі, які б уміщали всю гіркоту втрати, весь біль біди?!..

Так багато страждання, так багато сліз сьогодні на Закарпатті, бо ми переживаємо непоправну втрату. Наче відняли рідного батька, який дав нам життя, подарував радість, віру в майбутнє, велику любов.

Батьківщина – мати, і Сталін – батько! Ці поняття злилися для нас воєдино!

Могутньою ходою він сам ішов уперед, прокладаючи дорогу до Комунізму. І услід за ним ішли ми. Закарпатці. Він був нашим маяком. Дороговказною зорею.

Зіркий і безстрашний, наче орел. Разпростер він над нашим краєм свої могутні крила. Він кликав нас і все прогресивне людство на боротьбу за щастя і волю.

Завдяки йому ми поскидали ланцюги рабства.

Його полум’яне серце билося в щоденних турботах про нас.

Він випестував Комуністичну партію.

Сьогодні його нема в живих, але він – безсмертний. Він з нами! Його невмирущі ідеї направлятимуть нас правильним шляхом, його мудре вчення не дасть нам заблудитися.

Огляньтесь надовкіл – плачуть не лише люди. Поминальну пісню співає сама природа. Із чорних жалобних хмар падає на землю сніг і тане сльозами скорботи.

Сонця нема на небі, тому що наш Вождь – наше Сонце покинуло обшири земні.

Дерева позавмирали у почесному жалобнім караулі.

Плачте, ридайте, закарпатці! У скорботі вас підтримає наша велика і непереможна Комуністична партія!

Саме сьогодні Комуністична партія проявляє свою непохитність, незламність, згуртованість. Партія Леніна-Сталіна!

Зміцнюється дружба між народнами нашої неозорної країни. Ми згуртовані. Ми непримиренні до ворогів, які можуть підняти свої зміїні голови в надії на наше послаблення, викликане смертю Великого Вождя!

Могутньою рукою підтримує нас старший брат – великий російський народ!

Наша зброя – політична пильність і єдність, і ми переможемо будь-якою ціною. Нас у наших стремліннях підтримують пролетарі всіх країн!

Попереду нас чекають великі діла, і Сталін. Як невмирущий символ, вестиме нас від перемоги до перемоги!

Ми побудуємо комунізм із іменем Сталіна на вустах! Ми завершимо справу, розпочату великим Сталіним!

Наші серця сповнені цим іменем! Ми побудуємо комунізм, і це буде великий пам’ятник великому Вчителю.

Слава його не потьмариться у віках!

На сяючих вершинах комунізму золотом буде виписане ім’я: «С Т А Л І Н!»

В папці ж лежали два різні номери газети «Карпатська Україна», де тим же чорним фломастером жирно окреслено великі статті Івана Дубового.

Видрукована в «Карпатській Україні» від 19 грудня 1979 року стаття «Брежнєвське відродження карпатської цілини», була написана з нагоди ювілею зореносного Генсека. Дубовий про Брежнєва писав щиро й безпорсередньо – як письменник про письменника:

«… Твори Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Президії Верховної Ради СРСР товариша Л.І. Брежнєва широко відомі в усьому світі. Вони користуються великою популярністю і видаються мільйонними тиражами.

… Після опубліковання творів Л.І. Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина», в різних містах нашої неозорої країни, а також в Угорській Народній Республіці вийшло понад двадцять мініатюрних видань цих творів, які ваблять читача своєю високою художністю, глибиною історичної правди, мають величезне пізнавальне і виховне значення…

… У мініатюрній книжці «Мала земля», надрукованій 1978 року в Угорщині російською та угорською мовами, вміщено вісім фотознімків воєнного часу, що відрізняє її від інших видань книги у мініатюрному форматі. Один її примірник побував на борту орбітального комплексу «Салют-6» – «Союз – 35» – «Союз – 36», керованого радянськими космонавтами Валерієм Рюміним, Леонідом Поповим, Валерієм Кубасовим і першим угорським космонвтом Бертолоном Фаркашем. Після повернення міжнародного екіпажу на Землю цей «космічний» примірник книги «Мала земля» був подарований Л.І. Брежнєву радянськими і угорськими космонавтами під час зустрічі в Кремлі з нагоди успішного завершення польоту…».

Угорець Дюсі Пал розуміюче посміхнувся. Ну і Дубовий, ну і шельма!.. Угорщину приплів, аби надати своїй статті звучання міжнародного. І оцінював не просто твори Генсека Леоніда Ілліча, а їх мініатюрні видання. Це мало засвідчити незвично глибоку обізнаність письменника Дубового з творами письменника Брежнєва.

В «Карпатській Україні» від 15 липня 1987 року чорним фломатесром жирно була окреслена стаття Івана Дубового «Жилюще дихання перебудови»:

«Чисте повітря – необхідна умова для розвитку життя на Землі. Суспільство не може розвиватися без гласності і демократії. Тому ми сьогодні можемо і повинні на повний голос висловити свої думки. Світ знав злодіїв усіх рангів і мастей. Тирани завжди несли народам зло і горе. Але один тиран став трагедією для багатьох народів. Це – Сталін. Сталін і його підпомагачі перевершили всіх тиранів!

Великі біди приніс цей тиран жителям Закарпаття. За вказівкою «батька всіх народів» нас, корінних жителів Закарпаття, наш прекрасний край з воістину могутньою культурою було прибито до його власного рівня темної посередності.

Сталін – втілення партійного святенництва і міщанського неуцтва – повинен у тім, що Велика Вітчизняна війна тривала довгих п’ять років. Адже ж це з його наказу напередодні війни були підступно знищені командири чи не всіх ланок Червоної Армії.

Сталін повинен у тім, що Україна майже вимерла від страшного голоду.

Сталін хотів зробити нас рабами. Нема такого моря слів, яке вмістило б увесь наш гнів, усю нашу ненависть до Ката народів, який перетворив нашу країну в тюрму народів.

Сьогодні його немає в живих, а шкода, бо міг би бачити й чути, що думають про нього справжні патріоти нашої любимої Батьківщини, як повалюють, викидають його ненависні пам’ятники, портрети.

Сьогодні його немає в живих, і, на превеликий жаль, не можна стратити так, аби й він відчув увесь той біль, усі ті муки, що їх носила в своїй душі з вини ката Сталіна моя старенька мати. Не знала вона справжньої радості, своїх дітей, бо вдень і вночі умивалася слізьми, мусила ткати полотно, аби сплатити непосильні податки, встановлені жорстоким Сталіним – ненажерливим експлуататором простого радянського народу.

Мій маленький внук, ідучи в дитсадок, обіцяє бути ще слухнянішим аби лише не повторився в нашому житті жахітний упир – дядько Сталін.

Ми, закарпатці, не звідали радості нового, перспективного життя, ми не звідали щастя, яке дає Вітчизна-мати, тому що у «великого» Сталіна завжди були пасинками. Але пасинкам набридло бути рабами. І все прогресивне людство нині підтримує нас у боротьбі за велику правду, за свободу, в битві за Перебудову, проти пут і ланцюгів рабства, у які закував нас спершу Сталін. А ще сильніше закріпив їх Брежнєв.

Раніше усе пов’язане з іменем тирана Сталіна було вкрито тайною. Не можна було проводити досліджень, які могли б викрити сталінську тиранію. Сьогодні – інші часи. І письменники мусять знайти в собі духовні й фізичні сили, аби правдиво, цілюще правдиво, думкою проникнувши в пекло народних страждань, виявити ці гнійні болячки і оголити їх перед сучасниками.

Служителі сталінського культу особи, застійники-брежнєвці жахаються, відчуваючи могутні повіви цілющого втіру, правди. Який ненастанно лине до нас із Москви, завдяки постійним турботам нашого дорогого і рідного Михайла Сергійовича Горбачова. Цей вітер гучно кличе нас творити нове. Правдиве. Правічне, яке відображає всі сторони життя нової революції – П Е Р Е Б У Д О В И!

Нелегко доводиться нині тим облудникам, які звикли добре жити за будь-якого ладу й уряду, які чудово почувалися, насолоджувалися владою і за Сталіна, і за Хрущова, і за Брежнєва. Займали такі людці високі місця в бюрократичій системі нашої держави. Важко їм тепер визначитися, відкинути систему мір тих цінностей, перед якою вони схилялися. Такі людці почували себе прекрасно тому, бо мали владу над іншими. Сутність їхня – егоїзм у чистому вигляді, мораль їхня – егоїзм у чистому вигляді, прагнення будь-якою ціною задовільнити лише власні потреби.

Тепер вони нікому не потрібні. Вони зайві в нашому суспільстві, ті, хто дожив до високих персональних пенсій. І не мучить їх безсоння, і не замислюються вони над питаннями буття. Не залишиться після них нічого – ні добрих српав, ні доброї пам’яті.

Саме сьогодні Комуністична партія демонструє свою непохитність і згуртованість. Наша партія – партія Леніна!

Зміцнюється дружба поміж народами нашої неозорої країни. І не стануть цій дружбі на заваді відступники, які намагаються вийти зі складу СРСР, забувши все те добре, що вони одержали від старшого брата, який на протязі довгих років підтримував їх своєю дужою рукою!

Ми згуртовані, ми непримиренні до ворогів! Наша зброя – політична пильність і єдність, і ми переможемо будь-якою ціною! Нас у наших прагненнях підтримають пролетарі всіх країн.

Нас об’єднує перебудова! Ми віримо їй!

Пройдемо випробування гласністю і очистимося за допомогою правди!

Дихання історії наповнює наші вітрила цілющим вітром правди. І наш корабель нестримно лине уперед, до сяючих вершин комунізму!»

Далі в папці лежала ксерокопія листа Івана Дубового до якогось друга в Угорщину, в Дебрецен. Згодом експертиза встановила, що віддруковано листа на друкарській машинці Дубового й підписано ним же:

«Дорогий друже! Чимало часу минуло з тих днів, коли ми були молоді, повні сил і великих надій. На жаль, не всі наші мрії справджуються, та Бог на світі є і не дасть він чадам своїм погинути в безвісті, в злиднях. Ти знаєш про моє життя і про те місце, яке вдалося мені посісти завдяки іскрі Божій, що з юності жевріє в мені, а розгораючися, дає можливість вільно висловлювати думки, почуття на папері. Я теж чимало начувся про твої успіхи на терені торговім. Дякуймо Богу, що є в нас надія дожити до глибокої старості в шані. В повазі й померти у власному теплому ліжкові, та бути похованими з усіма почестями, під плач і співчуття близьких, друзів наших. Вдатися до написання тобі листа змусила мене нижченаведена обставина, про яку не можу не писати без сердечного хвилювання.

Ти знаєш, що зі старих друзів і знайомих, з котрими минало наше життя у роки славні – сорок другий, третій, і четвертий – на Закарпатті практично нікого нема. Є друзі гімназійні, є післявоєнні. Соратників по службі в благословенній польовій пошті – У–360, на щастя, не зустрічав я з кінця війни й донині. Ти, дорогий друже, єдиний, хто живе не так уже й далеко від мене, у старовиннім Дебрецені. Треба б нам зустрітися й поговорити, згадати старі добрі часи, нашу молодість. Мовлячи про знайомих, я не згадав Мілочку Шварц, нашу подругу з білими кучериками. Королеву канкана. Зараз вона – Міткіс, що досить дивно для її німецької крові: вийшла заміж за єврея, зубного лікаря, мешкає в Урмезійові, як вареник у маслі плаває.

Та що я тобі про це розповідаю – з її ж слів знаю, що бачила вона тебе лише місяць тому в Дебрецені. Невтомна Міла й невгамовна так і пурхає по світу з одного туристичного турне в інше, і нічого не боїться, і нікого не пам’ятає. Окрім мене, звичайно, так вона каже. До цих пір стверджує, що не виїхала до Німеччини після війни із-за безрозумної любові до мене. Тобі також відомо, що восени сорок п’ятого року народила Міла дочку, причому не без моєї участі. Могло це народження викликати в мене сумнів, та Божий знак не дає – у нашої дочки, яка в Урмезійові з Мілою проживає під іменем Нінель Міткіс – родимка у формі квасолі на лівій груді, точнісінько така, як і у вашого покірного слуги. Що ж, видно, доля так розпорядилася. Схожа на мене, сумирна, не дуже щаслива, дав би їй Бог довгих років життя і трохи талану.

Що стосуєтсья Міли, то – куди все поділося?!.. Відійшла краса і характер став препаршивий настільки, що вдалася моя колишня подруженька шантажувати мене з твоєю допомогою.

Останньої нашої зустрічі заявила вона, що маєш ти фотознімки, ну, ті, що їх виготовляли ми з тобою з дурості нашої обопільної, перебуваючи в лавах армії доблесної в далеких степах України.

Не спокушайся, дорогий друже, я теж зберіг негативи, на яких зображений ти. Адже ж і ти, як каже Міла, тримаєш фотознімки з моєю особою. Так що закликаю тебе до розважливості і взаємоповаги. Давай зустрінемося і обміняємося цими сувенірами, або ж, згідно обопільної домовленості – знищимо дружно сліди нашої бурхливої молодості. Що було, то було – із життя не викинеш тих років, як не викинеш слів із пісні.

І вистачало ж нас тоді на все і на всіх – і на Бога, і на чорта, і на живих, і на мертвих!.. Важко в те зараз повірити, коли уже й життя майже прожите, і сім’я є давно й надійно, і внуки довкіл тебе третім поколінням в’ються.

Давай домовимся про зустріч, а допоки одне тебе прошу – не піддайся ні на які умовлення, чи й шантаж Мілочки, не дай їй згаданих фотознімків.

Мене ти знаєш непогано, я не з тих, хто любить сам розплачуватися і за себе, й за інших. Ніколи чуже життя не здавалося мені дорожчим од свого власного. Є ще сила немала, і фізична, й душевна.

Згадай мене тодішнього. Я тобі гарантую, що я не змінився. Якщо й суджено мені до пекла потрапити, то постараюся туди піти не сам, а в найприємнішому товаристві, аби було з ким минуле згадати.

Так що до зустрічі заховай фотознімки куди-небудь подалі, і не спокусися, як би тебе не зваблювала подруженька наша Міла. Знаю, знаю, що і ти до неї пашів нерівно в ті роки, але – минуло все давно. А грошей же в тебе і без того предостатньо, згідно моїх відомостей.

Обдумай усе й напиши мені, коли і де ми можемо з тобою зустрітися, й вирішити наші проблеми без втручання чарівної колись Мілочки Шварц.

Залишаюся вірним тобі до кінця. Тисну твою стару надійну руку і чекаю достойної відповіді.

 

м. Ужгород, Іван ДУБОВИЙ».

 

Коли Дюсі Пал відкрив конверт з фотознімками, йому зробилося тоскно… Йому, бувалому в бувальцях, хто бачив трупи обгорілі, трупи розмачулені. Трупи розкислі у воді, трупи ексгумовані, напіврозкладені, трупи розчленовані й спотворені…

Фотознімків було всього три, але й цього було цілком достатньо. На кожному зображено по двоє людей (якщо одного з них можна назвати людиною!): чоловік і жінка. Жінки були різні, об’єднувало їх лише те, що всі вони були молоді й мертві. А чоловік, зовсім голий, з любострасним усміхом на вислоносому лиці, з довгим волоссям, зачесаним взад і за вуха. Це був Дубовий. І звалося це – некрофелія, тобто погамування статевої пристрасті в ненормальній формі, з мертвим партнером…

Надалі справа розслідувалася слідчим прокуратури Олегом Русином, а Дюсі Пал продовжував виконувати окремі слідчі доручення. Чисто технічним було підведення Клячана до думки про необхідність щиросердного зізнання. Справедливо розміркувавши, що Дубовому вже все одно, а в нього, Клячана, є ще шанс піти в ізоляцію від суспільства на більш прийнятний строк, він дав вичерпні показання.

Ці показання повністю дорисували картину другого злочину – Марюка викинув з балкона готелю Дубовий, який з телефонного дзвінка свого дебреценського друга довідався, що компроментуючі його знімки в Марюка, а сам Марюк щойно виїхав до Ужгорода.

Клячан погоджувався бути свідком, і зізнався, що виконуючи завдання Дубового, перевіряв, чи прибув до готелю Марюк. В момент перевірки і був Клячан побачений та облитий брудною водою з відра покоївки Олашин.

Клячан з Дубовим чекали Марюка декількома поверхами нижче, порожніми були ці поверхи – люди захопилися Кашпіровським.

Чи помітив їх Марюк, і тому поклав папку в холодильник – Клячан того не знав. Двері в номер, у всякому випадку, зачиненими не були. Дипломат Марюка лежав на ліжкові, був зачинений. А сам Марюк, ще не знявши верхнього одягу, стояв побіля виходу на балкон.

Клячан зайшов перший, жестами показав Марюку, що номер прослуховується – безпека! – а треба обговорити важливу справу, й жестом же показав на балкон.

Дубовий у цей час стояв у маленькій вітальні, і Марюк не міг його бачити.

Як лише Клячан з Марюком вийшли на балкон, Дубовий стрибком перетнув кімнату, зі страхітливою силою вхопив Марюка за ноги і потужним ривком викинув його за невисокі поручні балкона. Все було скінчене за секунди.

В номері, не знімаючи рукавичок, Дубовий відкрив дипломат – порожній. Сховати Марюк нічого не міг – не встигав за часом, так гадав Дубовий. Він мав не більше трьох хвилин після того, як увійшов до кімнати. Шафи були пусті. Номер добре проглядувався – нічого ніде не було. Думка про піддонний ящик у холодильнику вбивцеві до голови не прийшла.

У коридорі Дубовий і Клячан розскочилися в різні боки. Клячан затримався унизу в холі перед телевізором. Не тому, що так любив Кашпіровського – просто там його застав чийсь крик: «Убився!.. Вбився!..».

Як вийшов Дубовий – не відає. Зустрілися уже в Урмезійові, того ж дня, коли знайшли задушену Тіткіс, і коли зранку Клячан був на семінарі в Ужгороді.

Чи й Міткіску вбив Дубовий – Клячан не знає, не поділився з ним його друг і наставник. Але те, що того дня вони зустрічалися – це точно.

Не перетворюватимемо наш роман у посібник з розслідування вбивств для слідчих прокуратури. Такі книги видаються лише для службового користування.

Від професійної майстерності оперативного працівника Дюсія Пала та слідчого Олега Русина залежало подальше. І вони зробили все, що могли, і що не могли – теж: провели численні судово-медичні, судово-почеркознавчі, судово-технічні, судово-трасологічні експертизи, повторні допити багатьох свідків, ставки віч-на-віч, пред’явлення для розпізнання. Відтворення обстановки і обставин подій і т.д., і т.п. Всі досягнення криміналістики й інших наук були пущені в хід.

У процесі розслідування урмезійовських убивств, виникали завдання, пов’язані і з минулим, і з сьогоденням. Все послідовно вирішувалося.

У випадку з Нінель Міткіс доказав Дюсі Пал необхідність апробації нових прийомів і засобів під час допиту свідка убивства. Хай це залишиться його професійною таємницею, внаслідок якої Нінель детально описала розмову, що відбулася в їх квартирі між Дубовим і її матінкою. Також докладно описала процес задушення її батьком – Дубовим її матері – Міли Міткіс, уродженої Шварц.

Справа була успішно закінчена і направлена в суд без порушення процесуальних строків.

Дубовий не визнав себе винним ні в чому. І судді Тягуру належало вирішити долю інженерів людських душ – Дубового і Клячана.

Ясно було одно – MANUMISSIO не одержить ніхто.

Перебираючи в пам’яті докази, зібрані в справі, Дюсі Пал у здивуванні згадав Ванду Зимовецьку… її Диявола і Духа…

Тоді він ще не знав, що двічі знов належить йому зустрітися з Вандою, і що остання зустріч закінчиться трагічно.

Але це вже зовсім інша детективна історія.

… У срібне коло вийшов Диявол…

… Убивство, вчинене диявольською голкою…

 

1975, 1989–1990 роки