Бодлера послав на землю Бог, аби дотворити те, чого не дотворив Сам.

Аби сказати те, чого не сказав Сам.

Усе створене Бодлером, що до нього не існувало, живе. І нині вже ду­же важко розрізнити роботу Богову і роботу Бодлерову.

Мене – письменника – теж створив Бодлер.

Бог дав мені життя фізичне.

Бодлер дав мені життя духовне.

Я все життя молився Богу і Бодлеру.

Один з найяскравіших представників математичної поезії француз Жак Рубо у випущеній в Парижі 1978 року книзі «Автобіографія. Розділ X» пи­ше: «Слова поетів – це і є моє життя». І дієвість цього вислову доводить на ділі – замість дат, імен, подій, напряму звичайної біографії подає чи­тачеві колаж, витворений з повністю чи частково наведених поезій Аполлінера, Сандрара, Елюара, Арагона, Десноса.

Якби мене хтось попросив розповісти про себе, я б сумовито прочитав кілька сонетів Бодлера, і там би було сказано про мене все, як щонайчис­тіше й горде, так щонайбрудніше й ганебне.

Бодлер мене бачив те задовго до мого народження.

Я ж сьогодні підводжу свій погляд до того Сонця, яким є поезія Бод­лера. та навіть не намагатимусь говорити про всесвітню потужність твор­чості Бодлера, про його – як у нас ще недавно любили казати вчені му­жі – пізнавальне та виховне значення.

Значення творчості Бодлера тільки творильне.

Він витворить з вас усе, що захоче.

Я й сам ще не знаю, що саме витворив Бодлер з мене.

Тому про себе й не казатиму нічого.

Я наважуся хоч би побіжно розповісти про той шлях, яким вів мене Бодлер. Про людей, до яких приводив мене Бодлер.

Перший тут – Федір Потушняк, мій дядько, письменник.

Вірніше – залишена ним у нашому селі багатотомна, різномовна бібліотека, яка й була колискою моєї дитячої фантазії.

А ще точніше – коричневий томик перекладів Костянтина Бальмонта «Из Міровой поэзіи», випущений 1921 року в Берліні білоемігрантським ви­давництвом «Слово».

Сігурд із «Едди», Руставелійова «Ода до Тамар», не­звично розлогі рядки і думки Уїтмена... Або ж, уявіть собі, що десь колись був такий поет – дон Хосе де Еспронседа, який писав вірші про піратів!..

І в тому ж коричневому томику – п’ять поезій Бодлера!

В тій же бібліотеці потрапила до рук видана того ж таки 1921 року в Лейпцігу у видавництві «Інзель-ферлаг» книга віршів Шарля Бодлера «Кві­ти зла», звичайно, по-французьки. Вразило: в Німеччині, і – по-французьки.

А було це 1967 року, якраз я повернувся з Німеччини, де «відбухав» три з половиною роки дійсної військової служби. Служив у Дрездені, але в Лейпцігу бував. І не гадав, що в рідному селі мене чекає книга, випущена в Лейпцігу.

І захотілося прочитати ту французьку книгу. І поступив 1968 року на французьке відділення факультету іноземних мов, де вже через рік повним ходом перекладав сонети та олександрійські вірші Бодлера. До речі, пере­кладав і ямбом, і хореєм, і з цезурою, і без...

Про все це я дізнався – про сонет, цезуру, тощо на моєму першому в житті творчому звіті в університетській студії. Наш завідувач кафедрою Юрій Ми­хай­ло­вич Сак, блискучий латиніст, відмінний знавець античного і класичного віршу­вання, дуже тактовно пояснював мені, як можна перекла­дати сонети, а як ні...

Я ж, не маючи ніяких аргументів, аби захистити своє, ще молоде, але не таке вже й мале честолюбство, прорік свій перший філологічний афо­ризм: «Відступати від оригіналу можна тільки в дусі оригіналу!». Тобто в такий спосіб я виправдовував мої відступи від букви Бодлера. Бо не знав ще, що Бодлер не потребує мого захисту, як і не боїться чиїхось нападів. Інша справа – мої переклади.

Невдовзі я сам почав писати сонети, навіть вінки сонетів, аби доказати своє моральне право на переклад канонічних поезій Бодлера. Був там і со­нет під назвою «Бодлер», датований 21 серпня 1971 року. Ось він:

 

О, хворий велетень із ніжним вірусом у мозку!

Коли слова – краплини мови сивий Сатана

Мішав із кров’ю власною над свічкою із воску,

І Бог знесилений і переможений стогнав,

 

І найвірніші Серафими до Іллі в повозку

Блудниць набравши та хмільнющого вина,

Нестримно прагнули вгасити хоті лоскіт.

І пожирала на землі людей страшна війна –

 

На темнім попелищі слів із головешки крові

В цей світ страшний з’явився ти з прокляттям Сатані.

Проклявши батька, впав йому до ніг і в трубнім слові

 

Купав серця й мозки людей, як в опії й вині.

І правовірних причащав ти не Христовим тілом,

А теплим тілом Сатани, солодким, ніжнобілим!

 

Саме тоді нам, студентам-другокурсникам, курс лекцій з французького мовознавства читав професор Львівського держуніверситету Остап Августович Домбровський. Бажаючи доказати йому, що я є справжнім переклада­чем, жартівливо звертався до нього – «Остап Серпневич» замість «Остап Августович», на що він інтелігентно й по-старечому мило посміхався. А якось попросив мої переклади й поїхав до Львова. Згодом я одержав од нього два листи. В першому, датованому 10 лютим 1970 року, він писав: «10 квітня у нас буде студентська наукова конференція. Приїдьте до нас і прочитаєте свої переклади...». А далі він лив такі теплі для холодної тоді моєї душі слова: «Найкращі риси ваших віршів і перекладів – це ясність думки, простота стилю і мови. Це цінні риси, яких інколи бракує молодим поетам».

Наступного листа я одержав од нього через рік, теж в лютому, Остап Августович писав: «Побачив на папері опакування вашу адресу – надісла­но з села Осій. Чи це ваше село?! На канікулах я був в Осої, заходив до директора школи Потушняка, брат якого Федір учився зі мною в Берегові в гімназії».

Коло замкнулося на моєму рідному селі. Я почав допитуватися, дочи­туватися... Виявляється, Остап – син славетної поетеси нашого краю Ма­рійки Підгірянки, яка за чоловіком була Домбровською... Почав шукати книги Марійки Підгірянки!.. Не міг зрозуміти, як настільки велика наукова брила – Остап Августович – могла піднятися на таких ніжних серпанково-прозорих крилах поезії його матері Марійки Підгірянки.

Яблуко впало дале­ко від яблуні, але в закономірній траєкторії.

В університеті ж – мої перші по-студентськи «наукові» дослідження творчості Бодлера.

Ну, наукові тому, бо провадив я їх під наглядом чудо­вого знавця західноєвропейської, літератури XIX століття Богдана Павлови­ча Бендзара, мого найулюбленішого університетського викладача. Саме під його «чутливим керівництвом» я зробив своє перше філологічне – я щиро вірив у це! – від­криття. Просто цитую мою тодішню «наукову» роботу: «У першій книзі три­том­ного видання творів П.А. Грабовського, випущеної видавництвом АН УРСР 1959 року, на сторінці 499-й під іменем «Бодлер» читаємо вірша «Що вам не­бо з од­вічними муками» (вперше переклад бу­ло надруковано в ж. «Зоря», 1897 р.,№ 15). Цей вірш насправді по-бодлерівськи щирий, палкий, населений суто бодлерівськими образами. Наведемо хоча б другу строфу:

 

Так ідіть же шляхами потертими,

Загрузайте в вонючім багні,

Де злочинства, знущання над жертвами,

Наче змії_,  Клекочуть в огні.

 

А на закінчення слова повняться розпачливою ненавистю:

 

Запечуться вуста ваші смагою,

А в розпусті ви знайдете месть.

 

Це справді переспів бодлерівських мотивів, гнівний, пристрасний. Поезія має цільну форму, налита вогненним змістом. Її по праву можна віднести до кращих перекладів П.А. Грабовського із зарубіжних класиків. Щоправ­да, дуже жаль, що у книзі Шарля Бодлера «Квіти зла», яка є його єдиною книгою віршів (всього 157 поезій), не знаходимо безпосереднього відповід­ника. Можливо, першотвір для перекладу взято з французької періодики 40–50-х років XIX століття, бо, як відомо, перш ніж видати книгу віршів (1867), Ш. Бодлер виступав у різні часи з багатьма творами у пресі, а до першого і навіть до другого видання «Квітів зла» (1861), будучи дуже вимогливим до органічного складу збірки, включив не все ним написане та надруковане. А тому, якщо питання про цей Бодлерів набуток можна зали­шити відкритим, то з певністю можемо сказати, що до книги «Квіти зла» названий вірш аж ніяк не входить».

До участі в університетському конкурсі студентських наукових робіт моє дослідження про українські переклади поезій Бодлера допущене не бу­ло, бо, як висловилася тодішня завідувачка кафедрою французької мови, Клара Дмитрівна Тимофеєва, – «пропаганди буржуазного песимізму й занепадництва серед радянської мо­лоді допустити ми не можемо».

Але зовні флегматичний і ніжно кепкуватий Б.П. Бендзар лиш йому одному відомими шляхами переправив мою роботу до Москви на... Всесоюзний конкурс студентських наукових робіт, де моє дослідження зайняло друге місце, про що й надійшла до університету офіційна бомага! – диплом, який мені замість урочистого вручення (відзнаки обласного рівня всім учасникам того багато­ступеневого конкурсу вруча­лися в присутності студентського та викладацького колективів!)... всунули, чи то пак – тицьнули до рук у факультетському коридорі... Починалося дер­жавне гоніння на всіх, хто бодай трохи займається творчістю. Я не став ви­нятком, хоча...не все до кінця усвідомлював. Просто я відчував, що прокля­тий в далекій Франції в не менш далекому XIX столітті геніальний поет Бодлер не зміг зняти з себе отого прокляття й досі.

В травні 1971 року на республіканській нараді молодих літераторів у Києві поет і перекладач Валерій Бойченко був прямо-таки вражений моїм «нахабством»:

– Братися за Бодлера в час, коли навіть традиційно пасторальний Ро­берт Фрост у нас не проходить, це творче самовбивство. Ось ми з Коротичем змагаємося, хто краще й більше перекладе найдемократичнішого Фроста. А Бодлер у наш час – безперспективний тупик.

Я таки наважився надіслати деякі з моїх перекладів поезій Бодлера до журналу «Всесвіт». Там їх передали Григорію Порфировичу Кочуру. Наслі­док: нині я зберігаю одинадцять листів Г. П. Кочура, адресованих мені. Ці листи – мій найперший, найкваліфікованіший посібник для початкуючого перекладача. Єдина ж моя зустріч з Г.П. Кочуром у січні 1973 року в Ірпені неприємно вразила й назавжди відвадила від цього чоловіка. Найпер­ше він повідомив мене, що мав оце розмову із закарпатським перекладачем з угорської Юрієм Васильовичем Шкробинцем, який повідомив його, що початківець Петровцій веде себе в Закарпатті недостойно – не шанує належним чином там­тешніх живих класиків, що Петровцій намагається через голову літератур­ного Ужгорода зав’язати контакти з літературним Києвом...

Я одразу зрозумів: закарпатська літературна мафія почала мені ставити перешкоди і за межами області. Побіжно зауважу: якби не та шалена бо­ротьба проти мене закарпатської літературної мафії, і якби не мій їм затя­тий сільський опір, то чи й написав би все те, що таки написав!

Але тоді, на початку семидесятих, під «чутливим керівництвом» мого університетського авторитета Б.П. Бендзара я вияснював особистості укра­їнських перекладачів Бодлера. Г.П. Кочур у своєму листі від 11 березня 1970 року мені писав: «Хто ще перекладав Бодлера, крім відомих Вам? Ну, Филипович переклав ще «Каїна і Авеля», і Драй-Хмара – не два, а чотири вірші. У Щурата тільки два вір­ші, у Вороного – одна поезія в прозі, у Словинського – 1 (поезію в прозі він пе­рек­­лав віршем), у Терещенка – не 5, а 6, 20 віршів переклав М. Орест, 11 – С. Гор­динський, 3 – Маланюк, 2 – Лівицька-Холодна, 2 – М. Рудницький, є ще дуже погані переклади П. Вовка, О. Луцького, О. Жихаренка, І. Ставничого, П. Шкіль­ного, навіть Наталя Забіла колись замолоду переклала «Альбатроса»... Де­що з цих перекладів малодоступне, дещо і недоброякісне. Пробував пере­кладати Бодлера трохи й я сам».

Багато чого в житті навчив мене Бодлер.

Наприклад, завдяки Бодлеру я ще 1973 року дізнався, що таке «ме­тодологія».

А почалося все з того, що й темою своєї дипломної роботи я прямо-таки «вибив» собі Бодлера. І – написав, майже стодев’яносто сторінок фран­цузькою мовою... Коли ж моя керівничка дипломної – вона ж завідувачка кафедрою французької мови, К.Д. Тимофеєва! – прочитала цей опус, то вхопилася за го­лову:

—        Господи! Та це ж не наша методологія!..

Я не розумів, що вона мені казала, і попросив розтлумачити. Але й тлумачення її до мене не дійшло, бо ж вона казала:

—        У вашій роботі нема жодного посилання на Леніна, на класиків марксизму-ленінізму.

Я твердо відрубав:

– Але ж ні Ленін, ані класики марксизму-ленінізму про Бодлера ніде ні разу не згадували.

Моя ж керівничка стояла на своєму:

– Та ж писали вони про період, у який жив і творив Бодлер! Бодай би це згадати можна.

І тоді я збаг: методологія – це ідеологія. І – все.

І один на всьому факультеті в той випускний рік я найслабше захистив дипломну – ледве витягли мені трієчку. Та й диплома вручили, як колись диплом за перемогу у Всесоюзному конкурсі, в коридорі...

Але Бодлер неубієнно жив у моїй душі.

В 1975 році – умовлена зустріч у Києві з головним тоді на Україні теоретиком художнього перекладу В.В. Коптіловим й кількагодинна роз­мова з ним. Віктор Вікторович запросив мене до себе на лекцію в Київсь­кий держуніверситет...

Я мріяв захистити кандидатську дисертацію з проблем творчості Бодлера.

Тему не затвердили. З Ужгорода до Києва вчасно просигналізували, що в Петровція, рідний старший брат – священник, і батьків брат – священник. 

Я залишився чистим поетом-перекладачем, без будь-яких домішок нау­ковості.

Ще в молоді студентські роки поклав собі: Бодлера перекладу всього. Спочатку – «Квіти зла», далі – «Малі поезії в прозі», далі – «Штучні раї»...

І перекладав, і надсилав до редакцій...

Напередодні нового, 1975 року, зі Львова, з журналу «Жовтень» одер­жав неймовірно красиво з боку каліграфічності написаного листа – від ру­ки написав його завідувач відділу поезії Іван Іванович Сварник. Він повідомляв, що в шостій – за червень! – книзі часопису 1975 року йде мій Бодлер з передмовою московського науковця Івана Івановича Карабутенка (молодшого).

І таки публікація була. Найпрекрасніша в моєму житті.

Кожен з дев’яти моїх перекладів поезій Бодлера було сподоблено від­повідним чудовим рисунком.

Вказано було й адреси творців добірки: село Осій, Іршавського району в Закарпатті – перекладача, і місто Москва – автора передмови. Саме в рідній Осійській восьмирічній школі я викладав тоді французьку мову.

Ця публікація й була, до певної міри, відповіддю всім тим університетсь­ким «навчителям», які навчали мене правильної методології, і – страшним ударом для нашої обласної літературної мафії, яка вже в той час повністю контролювала всі засоби масової інформації в Закарпатті та й дозувала ви­ходи закарпатських літераторів за межі області – виходили тільки рекомен­довані мафією. Я ж вийшов – нерекомендований. І згодом за це попла­тився.

А вже наступного, 1976 року, велику добірку поезій Бодлера видрукував журнал «Всесвіт». Серед перекладачів – Іван Драч, Дмитро Павличко, Ми­хайло Москаленко, і – Іван Петровцій.

Це ще був павличківський «Всесвіт». Але добірка мене не вдовольнила. І не тому, що там було вміщено лише один мій переклад. Мене вразило, що за переклад поезії Бодлера взявся Іван Драч, сама манера творчості якого, на мій погляд, була коли не ворожою, то вже точно, що цілком про­тилежною творчості Бодлера. Читав я подрачованого Бодлера: «На хліб його плюють – скажена слина в них...» – в мене починали боліти не лиш зуби...

Бодлер допоміг мені засвоїти ще одну істину: я живу в той час, ко­ли важливо бути не лише майстром, а й займати відповідно вигідну пози­цію – і твоя робота йде, і про неї не сміють сказати правди... А «майстрам» з вигідних позицій правда про їх «майстровитість» ніколи не була ні потріб­ною, ні вигідною.

Щось подібне я дізнався і після розмови з Петром Перебийнісом, то­дішнім головним редактором провідного в республіці видавництва «Дніпро».

Стрілися ми на першому обговоренні нікому тоді не відомого моряка річкового флоту Володимира Цибулька, яке проходило в святая святих Спілки письменників України в Києві по вулиці Орджонікідзе, 2.

Таки дійсно примітивні вірші В. Цибулька мені не сподобалися, і я про це висловився відверто. Інші присутні, в тому числі й Петро Перебий­ніс, хвалили молодого модерніста. Я ж тоді сказав:

—        Будь-який справжній модерн починається зі справжньої класики. Може, навіть її зовнішньо заперечуючи, але в основі своїй – виростаючи тільки з неї. Наприклад, вся модерна література Франції XX століття росте з Бодлера.

Про Бодлера ми з Петром Перебийнісом довго не говорили – Бодлера в нас майже не друкували – за весь радянський період лише дві добірки: одна моя у «Жовтні», друга – колективна у «Всесвіті», правда, й там я брав участь.

Я запропонував видати Бодлера у популярній серії видавництва «Дніп­ро» – «Перлини світової лірики».

Петро Перебийніс сказав:

—        Ви самі не витягнете такої публікації, бо вас ще не знають. От ви б умовили когось із живих класиків – Павличка, Драча (мене тут знову різко заболіли зуби!), Мовчана.., воно б, може, й пішло...

—        Але ж вони не володіють французькою мовою,– не вгавав я.

—        Проте вони чудово володіють українською мовою, технікою віршу­вання, добре розуміються на книговидавничій ситуації...

Мабуть, що головне тут – розуміння книговидавничої ситуації, та від­повідне використання її з вигідних позицій, чим ні тоді не гребували, та й зараз не нехтують «майстри» на позиціях.

Побіжно мене зацікавили українські поети, які зверталися до творчості Бодлера. Але ж де в ті часи закарпатський молодий літератор міг знайти твори М. Ореста, Є. Маланюка?!..

А я знайшов!.

3 1976 року – жорстоко не допущений обласною літературною мафією жити и працювати в Ужгороді – я працював у Берегові, де й нині зна­ходиться обласний архів.

І я днями просиджував у читальному залі архіву. Там же познайомився з начальником секретного відділу Петром Івановичем, відставним офіцером, який дуже любив іршавську слив’янку, яку я йому щедро приносив у обмін на книги з грифом «Совершенно секретно».

Тодішні керівники нашої обласної Спілки письменників не дуже привіт­но ставилися до найелементарнішої активності молодих літераторів. Я ж із моїм напором їм зовсім не підходив. От і доводилося ховатися від них у книгах, весь свій творчий запал витрачаючи на читання й, писання...

Побачивши випущену в Румунії 1936 року книгу «Сучасні українські поети», я вже не міг її випустити з рук. Книга була винесена мені – зви­чайно, що за пляшчину! – з якогось суперсекретного відділу обласного держархіву. Вчитавшись у прізвища авторів – Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Ольжич, Юрій Клен.., я зрозумів, що вже розстатися з нею не зможу. А тому не пошкодував ще однієї півлітри – і книга навіки стала моєю.

В книзі цій особливо вразив мене розділ «Верховинська ватра», де йшлося про твори живого ще тоді Б.-І. Антонича та нашого Миколи Рішка. І, що особливо зараз дивує мене, про нашого Миколу Рішка, мого ду­же доброго старшого друга в часи роздобутку тої славної книги, писалося там і більше, й тепліше, й цитування були просторішими, аніж Б.-І. Анто­нича. (Дивуюся сам із себе: на перше ж прохання Миколи Івановича Рішка віддати йому оцю цінну книгу, я тут же йому її віддав. Це вчинив я – та­кий жаднюга до книг!.. Й досі цьому дивуюся, але – Миколу Івановича Рішка, поета, людину, я по-справжньому любив!).

Одначе своєю поетичною могуттю мене прямо-таки вбив, або ж – воз­ніс Євген Маланюк. Я не міг повірити: українські слова були напоєні та­кою живою кров’ю, що творили з читачем усе, що хотіли.

Отак мені колись раз і назавжди прозвучав Бодлер.

Тепер ще й – Маланюк. Хоча й Маланюкові до Бодлера, як мені – до Бога!.. Однак це для мене були чи не перші справжні вірші українською мовою в XX столітті.

Мене вже тоді в Закарпатті трохи визнавали як перекладача, правда, не друкували, мовляв, переклади з французької слід друкувати в Києві, а в нас в Ужгороді – переклади з угорської, словацької, тобто з мов, з яких я тоді ще не перекладав. Якщо по правді, то це був один з викрутів облас­ної літературної мафії, аби не друкувати небажаних. «Класики» Петро Скунць і Юрій Шкробинець пов­ним ходом перекладали й друкувалися тоді за великі гонорари – давали «переклади» не лише з угорської, чеської та словацької, а й – з усіх мов і діалектів темної Середньої Азії, звичайно, з підрядників. Звичайно, що не в згоді з оригіналом...

Мені ж самому й вірші мої здавалися непоганими. Одначе, з ініціативи тієї ж мафії, їх абсолютно не визнавали. Аби викрити отаку літературно-мафіозну упередженість до своїх творів, я вдався тоді до цікавого трюку.

Спочатку вирішив передрукувати з тої виданої у Румунії української антології деякі вірші Мосендза, Маланюка, Ольжича, та, приписавши їх собі, порозсилати до на­ших різних видань – чи надрукують, чи дадуть «кваліфіковану» й «дуже потрібну» початківцю відповідь, ту же по-менторськи вказавши на всі «ряс­ніючі» в надісланих віршах «початківські» недоліки.

Але випадок трапився інший.

Одного з зимових вечорів 1977 року в гості до берегівчан приїхали два живі закарпатські «класики» – Петро Скунць і Фелікс Кривін. Запросили й мене взяти участь у зустрічі, заздалегідь вказавши прочитати кілька своїх перекладів. Але я був рішучим – читатиму тільки свої вірші.

Зима тоді лютувала й обидва «класики» були досить простуджені. «Кла­сик» Петро Скунць, глибоко й голосно посморкуючи, недбало й рівнодушно – аудиторія ж районна, а він же класик! – прочитав навдивовиж примітивного свого вірша про Мукачівський сільськогосподарський технікум.

Я ж добряче вивчив поезії Євгена Маланюка, і, вийшовши на сцену до мікрофона, читав – злітав зі словами, які виливалися з мого горла з моєю ж кров’ю – я фізично відчував кожне Маланюкове слово:

 

Безкровна Муза – нежива,

А я несу їй в бідній жертві

Мої скалічені слова –

І окривавлені, і мертві.

 

Не оживить, не запалить,

Не випростать зігнуті крижі,–

Ось кожна думка, кожна мить

 Сталевим лезом горло ріже.

 

Гей, поки б’ється в хвилях злив

Доби сієї лютий вітер,

Так треба грому дужих слів,

Щоб загули в литаврах літер!

 

Де марш непереможних кроків?

Апокаліпсис тих пророків,

Що поведуть в останній штурм?

…

Несамовитим криком крови

Роздерлися твої вуста:

Сурмиш: у рупор пурпуровий,            

Вагітна бурями повстань!

 

Крізь чорних днів крижану хугу,

Крізь свист степів, крізь порох трун –

Виконуєш космічну фугу

На струнах зореметних рун.

 

З несамовитого Синаю

Ти – гураганом голосів –

Гукаєш, кличеш, проклинаєш

В своїй розіп’ятій красі...

 

«Класик» Ф. Кривін байдуже оглядав свої пухленькі жидівські пальчики на лівій руці, а «класик» П. Скунць невтомно займався своїм носом...

Вони... не чули, не відчували наскрізного вогню поезії Маланюка!

І не чули тому, бо геніальні ці вірші, видаючи за свої, читав відомий їм і ними ж давно відкинутий початківець..

Тобто робота, сам продукт роботи ду­шевної, якість її, вже механічно живими «класиками» закарпатської радянсь­кої літератури до уваги не бралися – вони знали: неугідний їм початківець повинен померти, що б, він не створив, яким би вогнем не сяйнув!

Цей випадок став у моєму досвідному арсеналі поруч з університетсь­ким випадком і з методологією...

Нічого нового бути не могло лише тому, бо воно ніким не передбачалося, ніким не планувалося.

А все-таки ще один, опісля Г.П. Кочура, авторитетний перекладач звер­нув увагу на мої переклади. Це – Микола Лукаш.

А було то 1980 року. Я надіслав до «Всесвіту» – вже коротичівського! – мій переклад повного тексту Бодлерових «Малих поезій в прозі». Хто пере­дав їх Миколі Лукашеві – не знаю. Але як тільки я приїхав до Києва й зайшов до редакції «Всесвіту», Віталій Олексійович Коротич попросив мене зателефонувати на номер 290-88-17.

Ми стрілися на Хрещатику біля магазину «Дружба».

Майже тригодинне блукання Хрещатиком.

Довго сиділи на лавичці навпроти кінотеатру «Дружба».

Микола Олексійович все розуміє по-угорськи, але вимова в нього ви­разно українська.

Любить дотепні анекдоти. Любить випити. Закусює мало.

Ті дві пляшчини «Троянди Закарпаття» ми осушили як ситро. І – п’яності ніякої. Лиш – піднесено веселий настрій двох трагіків. Він мав біди свої, я – трохи менші – свої. Об’єднало нас вино і… балачки про пере­клад поетичний.

Саме Микола Лукаш, опісля моєї майже екстатичної похвали його геніального використання західноукраїнських діалектизмів у шести поезіях по-галісійськи Федеріко Гарсіа Лорки, сказав мені, що наша русинська бе­сіда вповні може бути мовою літературною, мовою русинського народу!..

Сидів і сам собі не вірив, що можу доторкнутися до руки, яка так кон­геніально переклала «Декамерона», «Фауста», «Трагедію людини», Лорчині поезії!..

Саме Микола Лукаш дав мені порозуміти що таке істинний переклад – переклад по духу, а не по букві.

Жив Микола Лукаш самотньо в будинку №68 на вулиці Леніна.

Й тоді ж попросив мене допомогти йому віднести до пункту прийому склотари порожні пляшки, яких у квартирі накопичилося чимало.

Тримаючи в руках «авоськи» з порожніми пляшками, мисками в кінець черги, й вели неквапливу бесіду.

Як тут, де не візьмись, прибігли дві дівчата-фіфочки і –  поперлися без черги.

Микола Олексійович відреагував відразу:

– Та, дівчатка мої милі, та дівчатка мої гарні, чого ж це ви поза чергою? – аж проспівав він своїм оксамитовим голосом.

Так же одразу париповала йому одна з тих фіфочок:

– А мы не понимаем вашого варварского языка.

Лукаш аж почервонів. Трохи помовчав, і каже їм:

– Ну якщо ви не розумієте моєї мови, то я скажу вам вашою: «Куда прете, бляди?!..».

Саме цей випадок і дав мені порозуміти що то є істинний переклад – переклад по духу, а не по букві!

Саме клопотаннями Миколи Лукаша я й дебютував тоді як перекладач у «Всесвіті» – давно колись видрукуваний один переклад до уваги не брався! – у № 6 за 1981 рік. Мої переклади «Малих поезій в прозі» Бодле­ра були приєднані до перекладів Миколи Лукаша із французької поезії. Там по-лукашівськи чарівно й могутньо звучали поезії Поля Верлена, Ар­тура Рембо, Сен-Поля Ру, Поля Валері, Гійома Аполлінера...

Тримаючи в руках журнал український, в якому моя перекладацька ро­бота була вміщена поруч з роботою перекладача «Фауста» і «Декамерона», «Дон Кіхота».., мені хотілося жити і працювати.

І – я жив і працював.

Грів душу лист Дмитра Павличка – 14 липня 1981 року. Дмитро Васи­льович мені писав: «Бодлера Вашого читав. Дуже гарні переклади...».

В Закарпатті – ніхто з письменників цього номера «Всесвіту», само со­бою, «не бачив», а значить і перекладів моїх не читав. Якби таку публі­кацію мав хтось із закарпатських «владних» письменників чи їх прислужників, то довго б не вгавали мідні труби в краї...

Як раніше, так і тепер. Але я на це вже не зважав.

Виявляється, що і в угорців Бодлера перекладали поети могутні – рів­ні нашому Маланюку: Арпад Товт, Леврінц Сабо, Мігай Бабіч. Був нерівнодушним до Бодлера і Міклош Радноті.

Я почав перекладати з угорської оригінальну поезію мадярів – пере­кладачів Бодлера, просліджуючи вплив генія на цих велетів поезії.

«Борським зошитом» Міклоша Радноті, перекладеним мною з угорської, зацікавився Віталій Коротич і невдовзі видрукував його у «Всесвіті», у № 8 за 1982 рік.

А в травні 1984 року В.О. Коротич офіційно запросив мене на семінар перекладачів соціалістичних країн. Проходив семінар у Маріїнському пала­ці в Києві. Там я познайомився з румунським перекладачем Бодлера Маріном Сореску – провідним поетом сучасної Румунії.

До речі, з Маріном Сореску ми спілкувалися французькою мовою. Це помітив ведучий семінару Віталій Коротич, і чомусь подумав, що говоримо ми з Маріном по-румунськи. Виступ Маріна Сореску був запланований, а пе­рекла дач з румунської не з’явився, або ж це було дрібним упущенням організаторів та­кого масштабного заходу... І ось до нас з Сореску надходить з президії записка (я бережу її й нині): «Маріне! Іване! Після югославської перекла­дачки Антіци Менац йдете виступати ви: Іван – перекладач Маріна. Коро­тич». Пояснити бодай щось Коротичу було неможливо, бо поруч нього в президії сиділи живі наші класики – Олесь Гончар, Леонід Новиченко, Павло Загребельний...

Марін швидко виклав мені суть свого виступу французькою мовою, на­віть записав французькою мовою вірша, якого присвятив цій події. Я все то собі занотував по-українськи, вірша ж добросовісно переклав. І – ми ви­йшли. Говорили довгенько, й аплодували нам гаряче. І тут же в перерві засідання я одержав три офіційних замовлення, від київських видавництв на переклад поезій сучасних і класичних румунських поетів. Дається взнаки відсутність на Україні перекладачів з румунської.

І досі я одержую щороку новорічні привітання від Маріна Сореску – румунського перекладача Бодлера, який згодом став міністром культури Румунії. Не забуває мене й досі В.О. Коротич – як час від часу писав мені з «Огонька», так і з Америки маю від нього кілька вісточок.

Марін Сореску і Віталій Коротич – люди надзвичайно різні творчо, національно, географічно.., а привів мене до них Бодлер.

Уже вдома в Берегові, гортаючи книжки поезій Маріна Сореску, які він мені подарував, я був вражений версифікаційною віртуозністю оцього зов­ні непримітного румуна. А після подумав – таж він теж є учнем Бодле­ра – як є учнем Бодлера кожен його перекладач і читач! – а сам же Бод­лер був геніальним майстром віршованої форми.

Майже сім років підступався я до перекладу Бодлерової поезії «Вечоро­ва гармонія». Подвійна композиція цього вірша – внутрішня, естетична і зовнішня, формальна – практинчо ставлять перекладача в тупик. Не знаєш, з якого боку підійти до цієї ядринки живої ртуті, або ж – пульсуючого серця. Ідея гармонії і певна статичність спогадів віртуозно передані повто­рами віршів, що суть вільною імітацією індонезійського, в даному випадку малайського пантуна – народного чотиривірша з перехресним римуванням. До того ж у «Вечоровій гармонії» Бодлера другий рядок першої строфи стає першим рядкой другої і останній рядок першої стає третім рядком другої строфи, далі: другий рядок другої строфи стає першим третьої і останній другої стає третім третьої... І так далі всі чотири строфи.

Щодо оригінальності римування цієї поезії, то тут цікаво висловився галицький письменник Михайло Рудницький у своїй книзі «Письменники зблизька», де він про поета Василя Бобинського пише: «Переклади із французьких поетів стали для нього (В. Бобинського) школою форми. Поему Бодлера «Вечірня гармонія» він переклав за методом, якого досі не засто­совував ніхто, зберігаючи в перекладі однозвучні рими оригіналу на «же» і «ар».

Я довго шукав цей переклад В. Бобинського, перш ніж самому розпоча­ти свій, але в наявних і доступних мені радянських виданнях творів оцьо­го галичанина я перекладу Бодлерового шедевра не знаходив. Хоча натра­пив на переклад «Вечорової гармонії», здійсненого самим Михайлом Рудницьким, який римування на «же» і «ар» чомусь не зберіг – не витягнув?!.. Ознайомився з перек­ладами цього вірша, здійсненими М. Драй-Хмарою, М. Зеровим, М. Касаткіним, А. Владимировим, О. Кублицькою-Піоттух, П. Якубовичем, Еллісом... Теж не все збережено, що є в оригіналі...

Сам же переклав «Вечорову гармонію», дотримуючись фонетичного звучання оригіналу – зберіг римування на «же» і «ар».

Цікава в цьому вірші лексика Бодлера, де ефект відчуженості досяга­ється внесенням у любовні спомини церковних слів і виразів...

Таки дійсно мав рацію Андре Моруа, пишучи, що «в тому й особливість витвору мистецтва, що в ньому нічого не можна змінити. Шартрський собор і сонет Бодлера такі, як вони є. І не інакше».

Японець Акутагава Рюноске ще категоричніший в одній зі своїх новел: «...людське життя не варте й одного рядка Бодлерового».

В моїй перекладацькій практиці був ще випадок, коли очікуваний, омріяний переклад ішов до мене аж п’ять років – це переклад вірша угорського класика Деже Костолані «Ілона». І донині я не розлюбив оці два свої пе­реклади – коли мені тяжко, читаю їх...

Але ж, Боже ж мій! Чи не про кожен переклад Бодлерової поезії я мо­жу розказувати свої неповторні історії! Врешті, ніхто ж мені не замовляв роботи над перекладами з Бодлера, ніхто не підганяв мене в роботі, ніхто й не чекав од мене цих перекладів! Окрім якоїсь тої внутрішньої сили, яка пекла й будила мене, усаджувала за словники, за дослідження, що можуть якнайповніше відкрити мені загадку, феномен Бодлера і його поезії. Ті не­численні мої публікації – це своєрідні маленькі чудеса, віддарунки долі за труд огненно пекельний!..

І творив я це саме в той час, коли в багатонаціональному Радянському Союзі котилася засобами масової інформації, книговидавничими руслами брудна й отруйна хвиля перекладу з підрядника. Тобто, тобі дають вільний, майже дослівний переказ якогось вірша, зазначають форму, і – трудись «перекладачу!». У нас в Закарпатті чемпіоном перекладу з підрядника був та й нині залишається «класик» П. Скунць – за кожну публікацію добряче платили, адже в таких перекладах славилася ленінська дружба народів Радянського Союзу. З яких тільки мов «класик» П. Скунць не перекладав: з комі, північноосетинської, таджицької, удмуртської, чукчанської... Здавалося, може не бути ні мови, ні літератури, був би підрядник, і – «класик» С. дасть «шедевр», до речі, незалежно від оригіналу, у «класика» С. завжди – римований.

Мав я нагоду в цьому переконатися, коли в 1981 році в Берегові готу­вилися підрядники поезій, які мали скласти антологію молодої угорської пое­зії «Хвиля Балатону», що планувалася до видання і таки 1983 року вийшла у київському видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь».

Упорядником антології був наш земляк, тодішній науковий співробітник Інституту літератури Академії наук УРСР Іван Мегела, який, як і кожен «академічний» працівник радянського періоду, того діла, за яке відповідав – не знав. Іван Мегела в тій «академії» відповідав за угорську літературу, а, отже, – мовою угорською не володів. І, знаючи, що «переклади» віршів для антології угорської поезії будуть виконувати отакі ж як і він «знавці» угорської, то звернувся в Берегово до чудового угорського філолога, який добре володіє й російською, Арпада Далмая з проханням виконати підряд­ники для антології. Арпад погодився перекласти цілу антологію порядково на російську, а вже «передерти» ці опуси з російської на українську доручи­ли мені, відтак підрядники мали бути розіслані «перекладачам». До речі, побіля прізвища кожного угорського автора було назване й прізвище май­бутнього українського «перекладача». Само собою без «класика» П. Скунця оця ан­тологія вийти не могла. А я саме був під враженням розмови з ним, де він твердив мені, що французьких авторів друкувати в Закарпатті не слід – ми маємо ще багатьох неперекладених сусідів – угорців, словаків, поляків, ру­мунів, чехів, та й є армія поетів національних літератур СРСР, де, так би мовити, широке поле для діяльності... Тобто письменницький князьок знову новою відговіркою відкинув мене – перекладача. Бо ж без його рекомен­дації жоден друкований орган Закарпаття молодого літератора в радянсь­кий період не друкував.

Ну, і я вирішив підготувати для великого «перекладача», «класика» П. Скунця належний «підрядник». Якось ввечері, маючи добрий настрій, я попросив свою п’ятилітню дочку Софію придумувати мені щонайбезглуздіші словоспо­лучення, а я то буду записувати як віршики. Дитина погодилася, згодом підключилася й дружина, а далі й я – ми дали волю найбезглуздішим фантазіям. Під дружний регіт я записував тільки те, що вважав найбільш позбавленим елементарного смислу. При передруці на чистовик я оцей «підрядник» ще більш обезглуздив, зазначивши, що вірш вільний і без рим.

Та де там! «Класик» П.Скунць із отої безглуздої словесної мішанини «витворив» римованого вірша. Ну, коби цей «переклад» був видрукуваний тільки у «високофаховій» антології молодої угорської поезії, то ще Бог з ним. Але ж оце у 1992 році до свого «славного» п’ятидесятиліття наш обласний «живий класик» випустив у видавництві «Карпати» невеличку книгу вибраного «Спи­тай себе»: трохи поезій, кілька кращих із доробку поетичних перекладів, ну, й само собою, геть-геть «публіцистичної» прози, у якій хвалить себе й хва­лить... І, побачивши у тому вибраному між перекладацькими «шедеврами» «класика» П. Скунць наш домашній лексичний жарт – примітивно римований вірш Йожефа Серваца! – я подумав: а невже у нашого «живого класика» серед отих кілометрів «перекладених» за підрядниками строф нема нічого кращо­го?!.. Бо якщо оце римоване безглуздя, приписуване Йожефу Сервацу, кра­ще, то що тоді у величезному «перекла­дацькому» арсеналі «класика» П. Скунць по­гане?!.

Питається: а де ж вона – інтуїція справжнього письменника?! Де чуття на несправжнє!? Адже ж Борис Пастернак, не володіючи угорською, з тих же підрядників переклав майже шістдесят віршів і чотири поеми Шандора Петефі, і переклав на російську так, що не скоро ще будуть у російській літературі вірші Петефі, перекладені на такому рівні. Але ж Борис Пастер­нак, перш ніж вдатися до перекладу з підрядника, вивчав поета, його твор­чість, манеру письма, його країну, епоху, в яку той поет жив. А не, як «кла­сик» П. Скунць, бездумно гнав кілометри підрядкових «перекладів»!

Чому я говорю про це? А лише тому, бо саме Бодлер уберіг мене від надмірного захоплення перекладом з підрядника. Лиш великому Бодлеру дякую за те, що усвідомив художній переклад як кровну творчість.

І моя вогненна любов до животворної поезії Бодлера зародила в мені мрію побувати у Франції, уклонитися могилі Бодлера.

А розпочалася моя поїздка до Франції з чудового сочинського курорту, де ми з сім’єю щороку в Дагомисі відпочивали аж до «славного» 1986-го, тобто до чорнобильської трагедії, яка своєю смертоносною хвилею змила бажання ба­гатьох з нас їхати на відпочинок до того Чорного моря, в яке впадає чор­нобильський Дніпро.

Ми приїздили до Дагомиса десь упродовж п’яти літ. Спинялися на ву­лиці Армавірській в затишному будиночку № 15, гостинні господарі якого Людмила й Володя Матюшенкови працювали на курортному комплексі. Са­ме наші господарі й подбали нам про перепустки на закритий пляж, тобто туди, де відпочивали тільки іноземці. Благо, я міг при потребі ввернути кілька французьких, або ж угорських слів – дружина й дочка в таких ви­падках завжди мовчали...

Отам, на золотому дагомиському пісочку ми й познайомилися з багать­ма іноземцями – зокрема з двома генералами з Іорданії, з сім’єю бізнес­менів з Фінляндії...

Пам’ятаю, одного вечора, коли сонце своїм кругом майже торкалося морського обрію, з його червонуватого проміння випливла вся – з голови до ніг! – в хилитливому, прозорому білому вбранні фігура самого Хрис­та. Торкнувшись піску, Ісус прошествував побіля нас. А ми з Софійкою, мов зачаровані, – за оцим привидом, який спинився перед добре начиненим різ­ним імпортним товаром ларком і, купивши жувачки, усівся неподалік на ла­вицю.

Христос сидів на полірованій, теж в біле пофарбованій лавиці, й ди­вився на сонце, з якого тільки що вийшов. Його щелепи – вліво-вправо – вліво-вправо – ненастанно душили жувачку. Аж тут до нього підпливли чоловік і жінка, літні вже, мужчина, як і Йсус, бородатий, і – заговорили по-французьки.

Невдовзі я не витримав і докинув своє слівце. Христос велично повернув до мене голову й жестом запросив сідати. Ми з Софійкою не відмовилися.

Розговорившись, вияснили, що оцей – увесь у білому! – священно­служитель з Палестини, а чоловік і жінка – його друзі, сім’я з Франції.

Точно під настрій я лише нагадав першу строфу з Бодлерової «Вечо­рової гармонії», як жінка, надзвичайно мелодійно, якось навдивовиж чут­тєво продовжила мою декламацію. В цій передвечірній морській красі сло­ва Бодлерової «Вечорової гармонії» звучали фантастично пронизливо, аж розриваючи вам груди й тепло омиваючи усього вас вашою ж кров’ю...

Море було пурпурово-червоним – від променів призахідного сонця. Чи – від кинджальних променів Бодлерового вірша!..

Бодлерова поезія тремтіла на поверхні нею ж скривавленого моря і в щонайглибшій глибині наших чарівно причаєних сердець – щось мало ста­тися! І – сталося: пронизливу гармонію бодлерівського вечора разом з морською кров’ю випила Ніч. Ота Ніч, яка вміла так нестерпно мучити ого­лене серце Бодлера, і котра за всі часи на нашій планеті лише йому од­ному нашептала оті схожі на перламутрових зміїв поетичні рядки, що їх звемо нині поезією Бодлера.

Білий Христос назавжди розтанув у ворохобно бодлерівській темряві – наступного дня рано-вранці він покинув Дагомис.

А з паризькою сім’єю ми подружилися. До речі, сім’я була, як у нас звикли тоді казати, інтернаціональною: він – німець, фізик-атомник, пра­цював у німецькому місті Аахен, вона – чистокровна француженка з чарів­ливим іменем Жізель, викладала французьку літературу в Сорбонні.

Листи, вітальні листівочки від Жізель і Родольфа ми одержували з найекзотичніших місць планети. А одного разу – телефонний дзвінок з Моск­ви: приїздіть до Талліна, ми чекатимемо на вас в готелі «Віру». І я поїхав, і то були чудові дні в Талліні. До речі, Родольф уперше відвідав Таллін у формі солдата вермахту... Водив нас по місту, оповідав, де й що з ним трап­лялося, як стрічали радянських «визволителів»...

А моє життя, осяяне магнетичним сонцем Бодлера, пливло в традицій­но радянському руслі: за мізерні гроші працював у редакції, розсилав свої вірші й переклади, одержував відмови... Правда, на той час я вже був ав­тором п’яти книг. Однак, обласна літературна мафія три рази завалювала мій прийом до Спілки письменників. Я прагнув туди тому, бо статус члена Спілки письменників – гадав собі наївно я! – бодай щось змінить в моєму важкому житті...

І ось сталося непередбачуване: хтось із членів Комісії з художнього пе­рекладу СПУ звернув увагу на мої друковані й недруковані переклади Бодлерових поезій і вирішив влаштувати в Республіканському Будинку літератора в Києві мій творчий вечір. Такого ще не удостоювався доти жоден член Спілки письменників із Закарпаття, а що там уже говорити про по­чатківців. Я ламав голову – хто це міг зробити? Коротич? Але ж він уже на цей час був головним редактором «Огонька», в Москві. Павличко?!.. Мо­же, головний редактор «Всесвіту» Олег Микитенко – я в цьому журналі раз-двічі на рік мав публікації упродовж більше десятиліття...

Та ось 28 жовтня – у вівторок! – 1986 року обговорення мого пере­кладацького доробку відбулося. Мені аж в очах мереконіло – зійшлися чи не всі, відомі мені лише з книг, перекладачі. Редакція «Всесвіту» на чолі з Олегом Микитенком була в повному складі, після мені сказали, що були вісім докторів наук... Головував Дмитро Білоус, доповідь про мої пере­клади виголосив «фахівець з угорської» кандидат наук І. Мегела. Був і ви­ступив на вечорі угорський консул в Києві Андраш Пауліна.

Вечір пройшов чудово, а ще чудовішими були наслідки вечора: 19 ли­стопада, тобто рівно через три тижні після цієї події, Президія СПУ при­йняла мене до Спілки письменників.

Хоча – ніяких змін у моєму житті не сталося. Правда, було відчуття торжества від оцієї одиничної перемоги над обласною літературною мафією, яка з цим фактом не могла примиритися і протягом недовгого часу тричі виносила на письменницьких зборах питання про виключення мене зі Спіл­ки письменників. Перший раз мене виключали за поданням «класика» Івана Чендея 19 квітня 1988 року. Упродовж п’яти з половиною годин наді мною зну­щалися як тільки хотіли, мов справжні фашисти, мучили мене, але кількома голосами я переміг, тобто вистояв. Після цих зборів я мав перший у своє­му житті інфаркт...

Вижити і жити далі допоміг Бодлер. І – мрія – побувати в Парижі, вклонитися могилі Бодлера...

Тричі висилали мені запрошення Жізель і Родольф. Тричі у ВВІРі мені категорично відмовили, не пояснюючи причин відмови.

На початку 1991 року була четверта спроба, яка й увінчалася успіхом.

Їхав поїздом. З Чопа – до Праги. З Праги – до Франкфурта-на-Майні, де зумисне зостався на цілу добу – поблукав містом... Звідти вже – через Страсбург – до Парижа.

Два тижні в Парижі – два тижні рожевого, дитячого щастя, що йо­го мені подарував Бодлер.

До Парижа прибув уранці 1 квітня, і того ж таки дня ми поїхали до Версалю. Нічого подібного в житті я не бачив, і навряд чи вже побачу. Як жили королі!

Записав тоді: «Я був у Версалі. Це щось неймовірне. Які гроші треба мати, як треба панувати над простими людьми, аби їх змусити зробити те, що змусив їх Людовик Чотирнадцятий!».

Тільки з Парижа я побачив відсвіт Версалю на Закарпаття: граф Шенборн спробував змагатися з Людовиком Чотирнадцятим. І щось подібне роз­почав робити в Австро-Угорщині, зокрема, в санаторію «Карпати». Але його споруди, складовими яких є і чинадіївські побудови Шенборна, можемо назвати хіба що блідою тінню Версалю.

2 квітня я приїхав на кладовище Монпарнас.

Воно поділено на 30 дивізіонів, чи – секцій. При вході можна купити план цвинтаря, де вказані прізвища та місця поховання найбільш поваж­них покійників. Хоча простих смертних на Монпарнасі не ховають.

Я знав, що могила Бодлера знаходиться в шостому дивізіоні, то коли ще з воріт побачив чималий гурт 16–17-літніх юнаків і дівчат з гітарами, квітами, з виписаними на дивовижних шматках матерії уривками пісень, бу­ло подумав, що всі вони, як і я,– до Бодлера.

Прямо навпроти надгробної плити кілька літ тому похованого Нобе­лівського лауреата Семюеля Беккета була зовсім свіжа могила. Й се дов­кіл неї юрмилася юнь.

Рівно місяць тому – 2 березня тут поховали услав­леного співака, композитора, актора Сержа Гейнзбура. Я чув про нього перш за все як про прекрасного поета, а попри те ще й палкого любителя сигарет «Жітан» і активного споживача віскі, що є дивним і незвичним для сина одеського єврея-скрипаля. Сумовитого й цинічного Сержа Гейнзбура любили – ось вже цілий місяць, сказав мені мій провожатий, отакі тусов­ки довкіл його могили.

Восьмий дивізіон – наш єврейчик Цадкін, тут же – Трістан Тцара, і – палка любов моєї юності – чемпіон світу з шахів Олександр Альохін!

Могила, в якій поховано Бодлера, – вразила! Виявляється, він у ній не один. Аж – троє. Перший – з довжезним переліком звань і регалій – вітчим Бодлера генерал Жак Опік. Третя – Кароліна Аршебо Дефайї – мати поета. І – поміж ними з отаким ось текстом: «Шарль Бодлер, його (Ж. Опіка) прийомний син, що вмеру Парижі 31 серпня 1867 року, у ві­ці 46 літ». І – все...

Перед поїздкою до Парижа я побував у рідному селі Осої. Це було рівно в чотирнадцяті роковини смерті моєї старшої сестри Марії – 19 лю­того…

Гей, Маріє, Маріє! Ти ніколи не кепкувала над моєю непереборною тягою до книги, хоча сама більше любила роботу фізичну. А як Марія виши­вала!.. Шістнадця­тиліт­ньою вийшла заміж. Народила п’ятьох. Одне помер­ло. Четверо живуть і по­нині. Вмерла – тридцятисемилітньою – доконав чоловік-п’яниця... А як я любив тебе, Маріє! Твоя смерть – і до­сі кровоточить невигойною раною в моєму серці...

Та ось – ми удвох з мамою постояли над її вічною пристанню, і я ска­зав мамі, що хочу взяти трохи землі з Маріїної могили і понести до Пари­жа на могилу Бодлера. Мама мовчки зняла зі своєї голови чорну хустку і своїми ж рука­ми насипала в неї повні пригорщі Маріїної землі. Я поцілу­вав маму і заплакав...

І ось у такому ж настрої побіля могили Бодлера я розв’язав мамину чорну хустку, і висипав на Бодлерову паризьку могилу Маріїну землю з Осою. Тут же стільки ж землі набрав з Бодлерової могили, насипав у мами­ну чорну хустку, зав’язав – понесу на Маріїну могилу в Осій. І поніс, і висипав прямо біля надгробка. Але це вже було на мій день народження – 22 травня того ж року.

А допоки я стояв і стояв над могилою Бодлера!..

Мій провожатий торкнув мене рукою – он неподалік, у центрі цвинтарного комплексу, виситься пам’ятник Бодлеру.

Я не вірю, що є ще десь рівний по величині духу пам’ятник Поету! Ге­ніальний скульптор божественно висвітлив, у мертвому тілі Бодлера, яке роз­простер отут же перед вами, його живу демонічну душу – та душа спа­лила б вас, якби не лежало прямо під нею холоднаво-мертве тіло Поета, яке ота могутня душа може оживити в будь-яку мить!

А мій провожатий звав мене далі: на Монпарнасі кожна могила – невмируща клітина історії.

У сьомому дивізіоні – мій давній адресат, поет і видавець П’єр Сегерс, який ще далекого 1975 року надіслав мені з Парижа в Осій свою дво­томну «Золоту книгу французької поезії» з власним автографом. Там же на­писав: «Без людського тепла вірші втрачають своє сяйво».

В одинадцятому дивізіоні – могила «Президента Української Республі­ки» Симона Петлюри, в п’ятнадцятому – Робера Десноса і Хаїма Сутіна, у двадцятому – Жана Поля Сартра і Симони де Бовуар...

Але ж я ще хотів уклонитися могилі любимого з дитинства Мопасана. Знав, що знаходиться вона у двадцять шостому дивізіоні. Пройшов повз кожну могилу, вичитав усі написи на плитах і надгробних каменях. Та – могили Мопасана не було. Чомусь разів п’ять натикався на могилу відомо­го ще в часи Золя генерала Альфреда Дрейфуса...

Нарешті, присів собі на скромну плиту, а мій провожатий підійшов до якоїсь жінки, як виявилося – англійки, й по-англійськи в неї спитав, де вона, ота могила Мопасана. Жінка вказала рукою в мій бік – он бачите отой молодий чоловік сидить на Мопасановій могилі. Я аж підхопився! Але – на рівній плиті не було написано нічого. Лише тоді я звернув увагу на прямокутну арку, що зносилася над узголів’ям похованого. На верхній перекладині арки було виписано тільки ім’я та прізвище: Гі де Мопасан. І – все. Ні дат, ні означення роду занять. Просто – Гі де Мопасан. А, може, й справді більше нічого не треба?!..

А 3 квітня я відвідав Музей-Будинок Бальзака.

Господи! Кажуть, що Бальзак жив тяжко, в боргах...

Мені б таку тяжкість!

Я мало де бачив отакі розкоші, як на кожному з трьох поверхів Будинку Бальзака. А який стіл, а який стілець у його робочому кабінеті!

Красива креолка, хранительниця кабінету Бальзака, мадемуазель Жільберта Фальконі милостиво дозволи­ла мені посидіти на розкішному стільці Бальзака за його розкішним робо­чим столом. Ніякого припливу натхнення!.. Просто втратив розуміння навіть того, що раніше, здавалося, глибоко розумів...

9-го квітня Жізель представила мене Жакові Рубо – великому поету, викладачеві Сорбонни. Стрілися ми біля того корпусу древнього універси­тету, вхід до якого прикрашає дуже «домашній» пам’ятник Вікторові Гюго – класик сидить у незручному мармуровому кріслі.

Лекція Жака Рубо в Сорбонні тривала більше години... І якщо поезія Рубо всуціль герметична, то лекція Рубо – по-геніальному проста і зрозу­міла.

Жак Рубо, Жізель і я пили каву в якійсь кав’ярні, що там же поруч...

Обідали в китайському ресторані. Офіціант, побачивши, скільки зусиль я мушу витратити, аби зачепити палочками бодай кілька крапелин рису, видно, пошкодував мене й приніс мені виделку...

Два дні в Луврі.

День на Єлісейських полях і побіля Тріумфальної арки.

А далі – Фолі Бержер, Мулен Руж... На пляс Пігаль ходив кілька ра­зів і вдень, і вночі. Таких чарівних, неповторно красивих і таких звабливих дівчат чи – жінок не бачив ніде й ніколи! Може вже й не побачу...

І в один з останніх днів – Монмартр, пристановисько талановитих, і не дуже, художників, які з великим задоволенням рисують за непогані гроші багатих американців. Одначе нас на Монмартрі чекали, чи то пак – че­кав у своїй розкішній квартирі фантастичний Жан Маре.

І тут все почалося з Бодлера.

Ще студентом прочитав блискуче есе Жана Кокто про Бодлера. У віддар за добрі слова про мого кумира до сторіччя з дня народження Жана Кокто в 1989 році видрукував у «Всесвіті» величеньку добірку його поезій з моєю ж перед­мовою і з портретом поета, виконаним Жаном Маре! Вияв­ляється, що на акторську стезю Жана Маре благословив великий Кокто. Це сталося ще на по­чат­ку сорокових років. А починаючи з геніального філь­му «Орфей» (1945), сценарій до якого написав Жан Кокто, а роль Орфея виконав Жан Маре, ці двоє великих людей Франції були справжніми друзя­ми, і – коханцями аж до кончини Жана Кокто в 1963 році.

Надіслав кілька номерів «Всесвіту» з добіркою і портретом Жана Кок­то до Парижа. А саме тоді в літературному центрі Сорбонни організовува­лася виставка творів Жана Кокто з нагоди його століття. Ото Жізель, доб­ра моя Жізель, віддала туди й мої переклади, і сама ж звернула на них увагу Жана Маре. Той погодився зі мною стрітися – і зустріч відбулася.

Одразу скажу: якщо в Будинку Бальзака я бачив розкоші початку XIX століття, то апартаменти Жана Маре були вишуком квартирного модерну кінця XX століття.

Жану Маре – сімдесят вісім. Але ж, Боже ж ти мій, яка стрункість, яка гнучкість тіла, скільки здоров’я в очах.

Він потис мені руку. Я ще не знав, що хто саме потис мені руку – Ор­фей? Пандор? Фантомас?!..

Ні! Це був великий французький буржуа Жан Маре.

Розмова довкіл нього не клеїлася. Про мене йому говорити було ніщо. Виручили Жан Кокто і Бодлер. Мені сподобалася фраза Жана Маре: «Аби бути щасливим, намагайтеся якомога менше бути нещасливим!» Свята правда!

Нині в мене в квартирі є портрет Жана Кокто, виконаний Жаком Маре, і є (теж, звичайно, копія!) портрет Жана Маре, виконаний Жаном Кокто. І є томик Бодлера з автографом Жана Маре.

Про Париж можна б і більше. Наприклад, про стрічу в редакції «Українського слова» з головним редактором цієї газети Кирилом Митровичем, який сам родом із Закарпаття. Більше того: виявляється, що його рідний брат донедавна жив у Берегові, викладав хімію й фізику в Берегівській СШ № 1, і я не раз стрічався з ним. Зараз Кирилів брат живе в Угорщині.

Кажу Кирилові Митровичу: «Час би вже й додому трохи». Він: «Мій дім – Париж. А в Закарпаття мені рано – не ті ще люди в вас при вла­ді».

Я, було, подумав, чи не кров чиясь на руках твоїх, Кириле?!..

А ще був телефонний дзвінок з канадського міста Торонто до Парижа мені. Телефонував професор Пол Роберт Магочі. Дав адресу свого друга, з яким я стрівся через кілька днів у барі Конгресу...

Був телефонний дзвінок моєї дружини Валентини з Берегова. Чудова берегівська телефоністка Оронка, вчувши, що я не знаю паризької адреси потушняківських родичів, а вони мені потрібні, тут же включила мені Осій – Марта Іванівна Потушняк на моє привітання з Парижа відповіла: «Не розігруй мене, Іване. Так чисто тебе чую, що, догадуюсь, ти десь з Осою мені телефонуєш». Важко-важко, але, повіривши, назвала свого пле­мінника Алена Бордонаро – паризького поліцейського, якого я наступного дня розшукав...

Мої господарі – Жізель і Родольф дивувалися – о котрій годині я сказав, що буде телефонний дзвінок, точно о тій годині був... А ми, кажуть вони, в Москві чекали аж три дні, аби подзвонити вам в Закарпаття.

До речі, дружина з Берегова питала, чи засвітив я її свічку в Соборі Паризької Богоматері. Так. Був там. Засвітив. Саме в тому залі, де на під­лозі золотими буквами викарбувано ім’я та прізвище великого французько­го католицького поета Поля Клоделя. Свічки, які можна було тут же в Со­борі ку­пити й засвітити, білі, тонкі, високі. А дружина дала мені фігурну  закарпатську, досить товстувату свічку жовтого кольору. Родольф зазняв на плівку саме той момент, коли я засвічував дружинину свічку в Соборі Паризької Богоматері.

Жив я в передмісті Парижа – Орсеї. Навпроти нашого помешкання висився дім, меморіальна табличка на якому свідчила, що саме там наро­дився ще один великий французький католицький поет Шарль Пегі. Його вір­ші по-французьки я вперше читав у бібліотеці Федора Потушняка. Отоді й зрозумів, що яка то складна й висока, не кожному поету доступна річ – релігійна поезія.

Їдучи з центру Парижа поїздом метро, не раз випадково потрапляв на сусідню з Орсеєм гілку метро – «Робінзон». Знав, що саме там міститься редакція знаменитого «Синтаксису». І – наважився, зайшов до редакції.

Марії Розанової не було.

Андрій Синявський зі мною поздоровався, але ча­су для бесіди не мав – поспішав на лекцію в Сорбонну.

Хоча я чув, що на його лекції приходило шість–сім чоловік. Не більше.

В останній день свого перебування в Парижі знову пішов на кладови­ще Монпарнас.

Тільки тоді побачив, що знизу на пам’ятнику написано всього одне-єдине слово: Бодлер. І ще побачив – дивосяйно квітли довкіл могили Бод­лера різнокольорові квіти. І в душі моїй щось цвіло, щось світило! Жило!

Як попіл Клааса, в груди мої стукала жменька землі з могили Бодлера.

Від’їжджаючи, просив Жізель та Родольфа не проводжати мене.

Поїхав на Вандомську площу. Став перед пам’ятником Наполеону.

І тільки тут, перед лицем, загорнутого у величну тогу, імператора, зрозумів, що я – типовий закарпатець, русин з куфрами-чемоданами. Бо й справді смішно я вигледів, стоячи зі своїми валізами перед набундюченим Наполеоном, який і глянути на мене не бажав.

І я розсердився.

Але – ненадовго. Бо уявив таких же як я русинів з куфрами-чемоданами в Москві, Ленінграді, на Чукотці, на Сахаліні, в Грузії, Прибалтиці...

А ось я – в центрі Парижа. Хоча й перед Наполеоном, але – з куфра­ми-чемоданами. І подумав: треба написати діалог між мною – русинським блукальцем із куфрами і – загорнутим у величну тогу імператором, самим Наполеоном.

Написати по-русинськи.

Щоб навіть Наполеон зі мною по-русинськи говорив...

Бо ж вірив у цю мову Микола Лукаш!

Так досі я цієї мрії й не здійснив. Бо вже збаг: так це ж Наполеон не бажає навіть дослухатися до мене, а не те що порозуміти!..

А чи розумів мене Жан Маре? Чи – великий французький поет Жак Рубо? Може розуміли мене Жізель, Родольф, креолка Жільберта Фальконі, Кирило Митрович, Ален Бордонаро, Андрій Синявський?!.

І все-таки в Парижі хтось є, хто розуміє мене.

І хоче розуміти. І – розуміє.

Це – Бодлер.

І я й далі поринаю в грозово грізні хвилі того океану, що його зве­мо – поезія Бодлера.

Бодлер допомагає жити.

Іван ПЕТРОВЦІЙ