Смертный вітер на мене війнув –
З тїла утекла держача сила:
На два мийтры в земну глыбину
Йде тото, што йсю зимлю любило.

Мої крови послїднї габы
Бють у тихнучый мозок звідаво:
Тко я быв ? Дїла чого я быв !?..
Для родины ?.. Для славы державы !?..

Де суть мої врагы !?.. Цїмборы ?!..
Де – мüй Нянько ?! И де – моя Мати !?…
Дниська цїмбор мüй грüб сись сырый –
До пришестя бы в ньому лежати.

Туй лежати я буду вікы.
Я ?! Ци, може, лем памнять за мене,
Ош, кой жив, та быв иппен такый,
Ги вд овечкы ягнятко смиренне…

Но, та – ньит: я ягнятьом ни быв –
Жив им так, ги ми сужено было:
Я державу русинську творив,
Я русинськым словам давав крыла !

Я ни дав смерти свої душі –
Свою душу – дар Господа Бога –
Я вдыхнув у русинські вірші:
В них – мüй спокüй, в них – моя трывога !..

Я для вас, русины мої, жив,
И для вас я уддав свої силы:
Кой ни мав уже нич – на послїдньüв межи ! –
Сам спокüйно зыйшов у могилу.