СВОЄ - РУСИНСЬКОЄ! - СОКОТЇМ!
Спередслово 
до книгы Ивана Петровція 
“БУМБУРІШКЫ”, 2014г.

 

 

  Из помеже вшыткых мойых книг сися по рахунку сорок пята.

  Щи кой лем им починав писати, та м писав чужов дїла мене бисїдов, наязанов нам, русинам, днишньым державным режимом – украйинськым. Ясно, ош гикой и вшыткы пережі на нашüв русинськüв земли режимы – дочасным.

  А двадцять и пять годüв тому гикой бы м ся щи раз на світ уродив – пüшло ми писмо русинськоє.

  Пишу рüднов русинськов бисїдов, и - серце ми ся радує, онь из груди ускакує, онь дыхаву - и глубоко, и слободно, и радüсно !

  Яка тото поправдüшня серенча ходити и творити на земли, укріпленüв безсметрныма тїлами твойых дїдüв и пра-пра-прадїдüв !

  Яка тото поправдüшня серенча дыхати правоздухом, напоєным думками, словами и новтами твойых дїдüв и пра-пра-прадїдüв !

  Русинські думкы, слова, новты мойых дїдüв и пра-пра-прадїдüв воистину безсмертні, бо йих даровав нам сам Господь Бог. А шилиякоє божоє даяніє є ниубиєнным.

  Хоть типирüшных днüв на украйинському державному нїво-уровньови вшытко ся чинить, обы убити русинськоє слово, а из словом нашым изгирити й многовікову русинську културу и литературу, изничтожити русинські обычаї и традиції, змусайити нас забыти нашу русинську историю, удверичи истинных самых себе – в русинови убити РУСИНА !

  Ни вбють !

  Ни згирять !

  Ни зничтожать !

  Днишньых часüв, май страшных у нашüв русинськüв историї, на уборону благого и доброчесного русина уд фашиствувучых галичанин а украйинцüв стає нашоє вовікы ниубиєнноє русинськоє слово.

  Лем, чилядкове, бай: нашоє рüдноє слово, а з ним и набыткы нашої рüдної русинської културы, житьової русинської філозофиї стали предметом ганглярства, продажности.

  Тоты русинські дїтвакы, што уд маминої цицькы урастали на сятому русинському слові, а в зрілости захотїли стати писатилями, яли не лем писати домак йим чужов украйинськов бисїдов, а й ни так уже й туньо пригангльововати рüдным русинськым словом во благо здыхавучої украйинської бисїды.

  И Вкрайина сим литературным янычарам ни так онь пüлло платить.

  До приміру, єден русинськый литературный янычар из свого широколузького гнїздовища каже вкрайинцям, ош тото овüн йим по вкрайинськы пише аццякоє:

  Векслики - у реклик. Знає банкош

  Вартість пужджі.Чіношний процент.

  Та хіба орудував баракош:

  Філер, долар, америцький цент.

  І ні деці паленки, ні манри,

  Сполок, склеп...

Авать: Ти карпатоукран.

  Не рутен, не муско...

Вать сяк: Ті Міцині, ті Фідцині - бідося,

  Дрясен і байниш впарило на псі...

  И хоть точно знаву, ош украйинце (иппен так, гикой и русины !) аницят ся ни порозуміли в аццьому лексичному вінегретї, айбо не лем признали вышше наведені словесні ідїйотизмы “вишуканими” украйинськыма стихами, а щи й дали авторови державну премию имени Шевченькы за оживленя животворным русинськым лексичным ресурсом здыхавучої украйинської бисїды.

  Щи дале пüшов мукачüвськый литературный янычар: овüн спровбайловав, - и дуже шікерешно-вдачно ! – запродати украйинцям нашу народну филозофію.

  Сись “литературный” тип повыписовав из давных русинськых – щи досовецьковкрайинськых ! – новинок, каждорüчных календарьüв, книжок а иных удань воистину цінні рекомендациї нашых народных філозофüв, аницят ни мінявучи ни йих содержаниє, ани йих стилїстику, “добросовісно” стовмачив-перевüх сисї русинські тексты по вкрайинськы, и приписав йих якомусь галицькому 104-рüчному дїдови, гикой бы вто были його …”заповідї як жити довго в щасті и в радості”…

  И сигіняшні украйинце й сьому литературному янычарови за його щедроє дарованя вкраденої ним уд русинüв русинської народної філозофиї, пообіщали державну премию имени Шевченькы за офілозофлиня днишньої безфілозофної украйинської мыслї.

  Дїрік тому я й начинаву йсю свою книгу пунтошным цитованьом иппен тых давных русинськых – щи досовецьковкрайинськых ! – новинок, каждорüчных календарьüв, книжок а иных удань – най русинськый читалник видить, ош які богатства лишили нам наші дїды и прадїды, и … як мы йих аницят ни сокотиме. А сокотити є вд кого – сигіняшні украйинце из радостив куплять нашоє - русинськоє ! – уд аццякых продажникüв.

  Дорогі браты и сестры русины ! Мы з вами файно-префайно знаєме, ош як за годы украйинського панованя у нашому Русинському Крайи по дикунськы ся украйинизувуть наші казкы, спüванкы, як ся изничтожавуть тексты писань нашых довкрайинськых писатильüв – украйинські литературні говгірї и “наші” попилялитературні янычары ушытко, што ни годны вд нас украсти, каленым жилїзом выпікавуть из русинськых творüв гикой “дїалектизмы”, а поправдї - убивавучи русинськоє слово, изничтожавуть и нашу русинську душу.

  Айбо душу в груди русинови вдыхнув сам Господь Бог, тому ани вкрайинськым говгірям, ани “нашым” янычарам ї ни изгирити !

  Дуже тяжко переиначити – украйинизовати ! - наші приказкы и пословицї, а каммай наші русинські лайкы. Бо направо товмачачи-переводячи тверді фразеологічні высловы - ідійомы – воистину выходять ідійотизмы.

  Иппен тому я дав у сьüв книзї так бивно нашых русинськых приказок, поговорок, лайок - украйинце щи ни встигли йих уд нас украсти, а “наші” янычары, годно быти ош ни валовшны йих потовмачити, обы пак продати украйинцям.

  Прошу вас, дорогі браты и сестры русины, ся прислухати до фіглярных историй, што йих сохтує розказовати наша версна чилядь – наші дїдикы и бабкы. По духови сисї историї йдуть

у єднüв фіглярнüв тоналности из фігльованьом нашых майближых сусїдüв - словакüв а чехüв, а подегде и мадярüв.

  Иппен тому ся нам, русинам, и видить, ош дїрік у русинськüв фіглярнüв тоналности писали такі нам близькі писатилї, гикой чех Ярослав Гашек, мадяр Жігмонд Моріц…

  Нашоє фігльованя ни має нич общого из фігльованьом тої чиляди, што живе на гинтому, на восточному боцї Карпат -

ни з йих фолклором, ани з йих чисто литературнов писанинов.

  Прошу вас, дорогі браты и сестры русины, перечитати туйкы мнов записані фіглярні историї, што м йих сам чув уд нашої версної чиляди, а многі м и повыписовав из нашых русинськых – тай не лем ! – удань.

  Твердо віруву в тото, ош и историї з жидüської Торы - Агада ! - звучать май по русинськы, гикой дниська нашым русинськым дїточкам наязовані сигіняшныма панучитилями вікріїнські фіглї…

  Дуже ми ся хоче днишньому читалникови провказати ош ушытко моє литературноє писмо росте из рüдної русинської зимлї, а каммай – из мого рüдного русинського села Осüй.

  Дїрік тому м и поприязовав ушыткы историї сиї книгы до назывок чиляди мого села, иппен за якыма - а ни за тым, ош тко як ся пише ! - мож точно опридїлити за кого говориме.

  До приміру, за многоє годна вповісти назывка Курізайло, што

и дниська у товмачіню из сіцілійського дїалекта означає – найманый убивця, кілер. Майже ош много біды на Сіцілійи начинив тот Курізайло, кить ся навхтема спрятав у лазянськых горах над Осойом !

  Мож бы изслїдовати й такі назывкы осüйчан, гикой Багий, Бынцак, Гезо, Грего, Лецо, Лоповка, Нюма, Пінкус, Серена, Фоца, Халіла, Чампаш, Чофла, Чутрыс, Чяляп.., та ймак ни знати, ош куды бы сьме из сим уйшли, лем пунтошно знаву, ош ни на Вкрайину: нияк им ни годен собі представити сисї слова украйинськыма – они суть уд коріня и по духови русинські.

  Дись бüлше, гикой сто сїмдисят назывок рüдных менї осüйчан

удало ми ся зüбрати.

  Дуже ми ся хотїло ухосновати йих у сьüв книзї ушыткы. Тому м наслїпо приязовав самі историї до конкретных назывок – сисе значить, ош ни мусайно иппен йся ци вта история ся стала из указанным у ньüв персонажом. Айбо вто ош она была, тото є факт.

Но, тай ухоснована назывка не лем была, ай и дниська є и ся хоснує.

  Иппен тому ищи раз туй кажу: - Русинськоє слово – русинськый дух - на русинськüв земли суть ниубиєнні – навхтемашны !

 

Иван ПЕТРОВЦІЙ,

выключенный из спілкы письменникüв Украйины

“за участь у русинстві, яке є антиукраїнським”

 

Анньовка  Багий  Бабинчук  Бажuвчакы  Балі  Бангuв   Білины  Бийло  Бовкош  Богаровы   Божый   Брыч Бураковы  Бынцак  Ваньканя  Васильканич  Васїланя  Вирьховый  Гавриланя  Газдик   Газдиканя   Галко  Галушиниць  Ганзо Гезо  Глухан   Гоговы   Грего  Гречко  Григuські  Грядковый   Гугнава   Гудак     Гукманка  Гусаня  Густіка   Дадовы  Дичко  Джьомбак  Довбарь  Довбенко  Дубрucькый  Дюрійчины   Дюловы  Дяканя  Емілка   Йопан  Жабковы  Жолобові Захрінські  Зихuрь  Зовдончук   Иванїшко   Калинка   Карапко  Кисиличканя  Козичник  Кондаш   Копыльчук  Косоря  Костовы  Коханик  Кошан  Красуля  Курізайло  Кучирьовы  Кучирявчины  Кучма   Кырик  Кырич  Кuзлякы   Лацій   Леманиниць  Лецо   Лімак  Липийuські  Лоповка  Луковы  Лынга   Мадярка  Марюк   Маснинькый   Маталега  Мачкий  Міньковы  Микитюк  Микула  Милинька  Митриковы  Митрикuськый  Михайланя  Морковчук   Нанійины  Науличный   Новта   Нюма  Ошкебан  Павланя  Пайтина   Палаташ   Палащук  Пальцяня  Пантий   Петрас  Петрашко  Пінкус  Піціль  Пилипаня  Пилипчак  Питяня  Пичітко  Повшик  Поланя   Поляк  Попікач  Потuшняк  Потuчковый  Рацин  Роваш  Роженка   Ругалко  Ружанськый   Сакаль  Серена  Симканя  Симкова  Сининка  Сининчучка  Скунзяк    Словачка  Срага  Титичка  Федорканя  Ференчиканя   Фидинцяня  Фидинцьuська   Фидяня  Фийраня  Фийранчук  Фирі  Фоца  Францух  Фрыштик  Фуксі    Фурмич   Футуш   Халіла   Хатай  Хащовый  Хрыпта  Хуя  Царик  Цінданчук   Циличка   Чаляп   Чампаш  Чепак  Чепанчук  Чередарчины  Черничковы   Чіка  Чічурик  Чонка    Чофла  Чутрыс  Шаланканя   Шемко  Шіллєрка  Ширило   Штефанковы   Щуреманя  Юрич  Янош  Яночко   Здріля  Мошка   Рифка  Струля  Хайым  Хая  Чміля  Шльома  Шонї

 

*******

  Мüй дїдо Иван Чіка онь шість раз переплывав Атлантичный океан – трічі ся удавав на заробкы в Америку, и трічі ся, хвалабов, домüвертав. Сповна там прожив сїм годüв, и нипüлло бисїдовав по англицькы. Казав, ош любив читати америцькі новинкы, бо много в них шилиякого интересантного ся писало.

  Я го раз зазвідав, ош ци тамкы ся писало дашто за тото, як чоловіку дожити до сто рокüв. Дуже м дїда любив, тахотїло ми ся, обы овüн, вже доста старинькый, жив кить ни навхтема, айбо -довго.

  - За сисе тамкы ся много писало, - каже дїдо. – Май ми ся запамнятало писаня файного америцького писатиля Френка Крейна иппен за йсе. Я онь собі повыписовав дашто. Ануш лем послухай:

  Май перво позирай, ош што в рот кладеш – іш спокüйно.

  Дüзнай ся за кормову вартüсть поживы.

  Іш лем што сам потребуєш.

  Старай ся вбы страва была звычайна.

  Ни переідай: почуствовав ись сытüсть – нараз переставай істи.

  Добре жви.

  Пий лем чисту воду, бо у водї є много соли и минералных складникüв, котрі ти й приносять здоровля.

  Пий много, бо вода є дїла чоловіка майбüлшым приятильом у природї.

  Держ ся чистотно.

  Купли ся так ги треба, часто ходи до парнї.

  Нигда ни хоснуй алькоголю, ани з ниякыма домішками.

  Тот, тко пє, чинить великый збыток сам собі.

  Перебывай на свіжому воздусї тüлько довго, кüлько сь годен.

  Свіжый воздух, сонцьова типлїнь суть майлїпшыма лїками природы.

  Спи при вдопертому вызорї як узимі, так улїтї.

  У якüвись формі навхтема хоснуй гімнастику.

  Днишнї обставины у вшыткому світї ни зволявуть чилянникови быти з урожіня добре розвитым.

  Свої мышкы-мускулы мусиме самі розвивати.

  Сокоти ся затвержіня-скостеніня, котроє є майстрашным урагом люцького организма.

  Сокоти ся нервового розгорячіня – навхтема будь студенокровным.

  Нигда ся ничим ни засмучуй, бо засмучіня майбüлше укуршує люцькый живüт.

  Нигда ся ни серди, ба й товды, кой є причинок дїла сього. Што тобі з того за хосен ?

  Забудь ушыткы обіды.

  Нигда ся ни скаргуй за минувшинов, ани ни думай за чорну будучину.

  Най у тя мыслї будуть супокüйні.

  Кüлько сь годен, тüлько ся смій и весели.

  Ужени ся, будь няньом.На старüсть сисе буде солодити твої годы.

  Ни чини никому біды, шилиякого збытка, у совісти свойüв твердо знай, ош нич пüллого никому ни робиш.

  Лем товды будеш супокüйный, и живüт твüй буде солодкый.

 

*******

  Бисїду мого дїда Ивана Чікы слухав и другый мüй дїдо – по Нянькови – Юра Палащук. Дослухав, тай каже:

  - А мüй Нянько каждому из свойых дїти, но, тай менї, казав, ош треба ся у вшыткому додержовати

  у м і р е н о с т и: подерж уміренüсть у ідїню и питю так, обы сь уставав изза стола з малинькым чуством голодности;

  с т р а в о в а н я: стравованя з части має быти сыроє, з части –

вареноє, авать печеноє, на зготовлїня и предложіня якых кажда порядна жона валовшна;

  с ü ль - навхтема на столї має быти, умірено ї хосновати в ідїню, бо кить замного, та шкодить кырви и очом, а помірноє споживаня соли помагать жолудкови у зваріню іды, пудвышує апетит, у кырви слину розганять;

  х л ї б - добра газдыня товды хлїб пече, кой из минулого єден ищи ся упстає, обы свіжый хлїб мав часу устыти. З бобами, пасулив, горохом мало хлїба треба істи, бо вни й так много в собі більця мавуть. Бüлше хлїба треба істи з капустов и крумплями;

  п и т я - натуралноє питя дїла чоловіка є вода, котру Господь Бог усяды на земли произвüх. Добра вода - а найме мінерална – из ушыткых напойüв майлїпша, майздоровіша. Суть люде натуралїсты, котры были и давно, што нигда ниякого напоя окромі воды ни споживали, а питали ся молоком, хлїбом и ростинныма стравами, и йсї всї жили а и типирькы живуть по 80 – 90 а и по 100

годüв. А за што ? Тать за тото, ош йсї ниудручили собі жолудок,

кышкы а кров тучныма мнясныма стравами и питьом алкоголя и винных напойüв, но жили помірно, тїло роскошно ни утучняли, ай лем так, обы схылителні были до роботы, и сим здоровля йих до глубокой старости трывало.

  Айно туйкы ся упят умішав у бисїду мüй дїдо Ивана Чіка:

  - Ай поправдї и днишньныма чяжкыма часами и нилегкым выживленьом ни вüлно бы людьом, а найме нашым русинам нахылныма быти до піятикы, до куріня догану, из чого шилиякого хüсна ни бывать, ани здоровля нїт, а вд тому тратити свої чяжкі гроші, а з нима и здоровля. Бо ци тямиш, Юре, як ищи мüй Нянько из твойым Вüтцьом ставали за вто, обы всяды засновати дружества тверезости, а з нима и дружества кооперативных банкüв и бовтüв, и сим избавити ся уд жидüв-шпекулаторüв, и ни платити у йих банкы по 16-18 пожеста, ай у свüй по 7-8, и з сим обы ся пудняли морално ай и матеріално, бо товды русин свüй до свого бы йшов купити, тай из тверезым, а ни помраченным розумом начав бы ся новый живüт русинської самостüйности.

 

*******

  Мого дїда Ивана Чіку м зазвідав, ош нашто вто чоловік живе, гикой моя Мамка каже, на сьüм гüринькüм світї.

  Дїдо убив багов из піпы, вер цятку багови в рот, пожвав, та ми каже:

  - Вто лем слабакы звідавуть, ош нашто живе чилядник на сьому світї. Силні люде ни забивавуть собі головы аттакыма дурницями, ай живуть собі, истинно живуть.

  Напрастав тя Господь Бог на сись світ, та живи, и дякуй Богу ош ись Чоловік, ош живеш. А што й до чого - житя само тя научить, бо житя нигда ни стойить на містї, оно ся навхтема кывать, и навхтемашно нас учить.

  Головноє ни тото, што я за ся думаву, ай головноє тото, што

Я – Є !

  Сам - цяточка нивмиравого житя, чоловік ся движе у габі житя.

И докüть ни згыне, овüн має быти гыбкым, ги гыд. И навхтема штось чинити - продовжовати Божу роботу: дале, глыбше й выше создавати самого себе – робити, робити, робити. До послідногодыханія.

  Леголаб, на такі звіданя, ги твоє, ни годно быти такый нараз отвіта.

  Пак май потüм житя само, авать ти уверже з головы аттакый интерес, бо ся так зміниш, што ти подüбноє вже ни буде лїзти в копоню, авать само дасть на нього отвіт, айбо лем из того, што сь ся дотüть навчив: улїпить го из твойых товдышньых знаній, опыта.

  Єдно тями: живучи, радуйся житю сам, и другым приноси радüсть. Лем товды будеш истинно жити.

 

*******

  Даколи много чиляди жило по горах, по самотах. Так ся зачинали Лазы над Осойом.

  Лазяне мали хыжі доста наодалїк єден уд другого, головным дїла каждої сімї было вбы ся найшло хоть штось веричи в рот.

  Гикой истинні дїти дикої природы, ни до церкви, ни до ошколы ни ходили.

  Лазяни мали чудні, а укому чиляднику й многоговорячї назывкы, бо збüлшого знали єден за єдного по назывках, а ни по тому як ся пише.

  За многоє годна вповісти назывка Курізайло, што и дниська у товмачіню из сіцілійського дїалекта означає – найманый убивця, кілер. Майже ош много біды на Сіцілійи начинив тот Курізайло, кить ся навхтема спрятав у лазянськых горах над Осойом !

  Мож бы изслїдовати й назывкы Багий, Бынцак, Гезо, Грего, Лецо, Лоповка, Нюма, Пінкус, Серена, Фоца, Халіла, Чампаш, Чофла, Чутрыс, Чяляп.., та ймак ни знати, ош куды бы сьме из сим уйшли, лем пунтошно знаву, ош ни на Вкрайину.

  Лазяне, горяни были дуже удмінныма уд долинян такый из свого села. Бо часто спüвали:

  В горах им ся вродив -

  Пташкы ми спüвали.

  У долину м зыйшов –

  Всі ся з ня сміяли…

  Аттак у высмівованю єдного другым и минав ушыткый живüт як у лазян, так у долинян, як у май заможных, так у домак сигіняшных.

  Иппен треба вповісти, ош сигіняшні жоны ся держали май чистотно, гикой заможні, хоть робили тяжко, обы ужити, як як єдны, так другі.

  Май головноє было – ідїня. Русин казав сынови: ”Хоть на горбі, лем обы в торбі !”, авать: ”Хоть голый о цїлüв днинї, лем обы істи было в тайстринї !”.

  Худобный мусїв заможному притаковати.

  Раз файно загаздованый Дийнеш Лоповка у корчмі фест упив, и розказовав: “Но, та на мою душу, мав им за зиму у чури жилїзні бороны, а типирькы на ярь иду, и што, людкове, вижу !?.. Обым издох, ци м такого чекав: вшыткы мої бороны за зиму мыши домак изгрызли !..”.

  А худобны нич до притакувуть: ”Тать пак так оно, так, бо кить чоловік ни приздрить, та вты мыши й жилїзо домак погрызуть !...”.

 

*******

Уже на старі рокы Юлана Халіла споминала:

  - Я щи затямила тоты часы, кой богхрань, обы топанкы вбути каждый динь на тыжню – обув ся цїнила й сокотила. Припоминаву, кой у Хуї сперед свальбы ся сходили дружкы з дружбовами, та было вечоровоє играня, и мінї ся дуже хотїло тудыпüти. Айбо нянько й чути за тото ни хотїв – ни пущавня, тай готово. Лежав собі пуд печив на лавици, та вдянь храпів.

 Я взяла кужіль, веретено, щугнула м нянька в бüк, та – домак боса ! - кажу му, ош иду до Анцї прясти.

  Айбо топанкы щи загодя через возüр у коморі уверла м навонка у траву. Убігла м надвüр, кужіль им спрятала у шопі в сїно, а тамкы м уже мала повноє напряденоє веретено. Убула м свої топанчата, та – до танцю !

  Дись по дванадцятüв годинї ся вертаву, беру кужіль, напряденоє веретено, а йшов изо мнов мüй лигінь. Я ся роззула, хлопець ми пудклав пуд ногы свою мнякку петечину, и я лем шмыгнула до хыжі. Нянько з постели привткрыв єдно око, тай, прогыркувучи ся, каже:

  - Ану вкажи веретено !

  Я му свою роботу вказала, и нянько собі дале захарчів.

  А я щи вд лигіньови на улицю ускочила. Лем ни навхтема мала м таку серенчу.

  А было й такоє, што наша нивістка ми наспіх ушмарила через возüр топанкы, айбо в пилованю ми уверла мüй лївый, а свüй правый. Но, та пак што ся стало, тото ся стало, я вже на тото ни збала, лем обы пüти на танцї.

  Айбо тот правый нивістчин топанок так ми нагрыз ногу, што м пак цїлый тыждинь на ню шкынтала. До натертых болячых міст на нозі м прикладала припутник, тай ся загойило.

  Нянько ся за тото дüзнав, айбо нараз на нього уступила мамка:

Ты што, старый чморгаку, ни знаєш, ош дьüвча має лигіня !?. Тать ни пüде боса йграти ! Што!?.. Я з тобов боса йграла !?..

  Лем тüлко мала м сиринчї, ош нянькови ся любив мüй лигінь, та з ним ня пущав хоть куды.

 

*******

  А які битангüства та фіглярства ся чинили на прядках !..

Кить ся молоді розбитанговали, та кüнця-краю тому ни было !.. Лигінчукы дакому вüз утягли на стріху, авать и на вирьх хыжі.

  Вать имили даяку дьüвку за рукы й ногы, та ї ”райбали” – куріцмали нив по дворови, по садови… Єдна такоє ”райбаня” ни удержала, та, сигіняшна, дуже голосно пернула…

  На другый динь уже вшитко село знало, ош Маріка ни уттüть голос подала... Айбо газдыня, Юльча Козичникова, в котрої Маріка была служницив, ищи й атакоє приговорьовала:

  - Я ся свойыв служницив аницят ни ганьблю, бо, хвалабов, моя служниця має вд чого пернути !..

  Дьüвкы приходили на прядкы у віганах из єдного боку розпоротых. Кой догоряла свічка, и ставало в хыжи темно, лигінчукы ся надіяли на пытаня, та навхтема ся паровали до дьüвкы з того боку, де віган быв розрізаный. Правда, дьüвкы й самі, пожмурькувучи, вказовали лигінчукам, ош из котрого боку розпорото, и ся радовали, кить фаттьüв находив розпоротоє…

 

*******

  У Здрільовüв корчміШтефан Чампаш пив по децї и споминав:

  - Говорите, ош у кого які типирькы замкы на вонкашных двирьох мüцні. А я, чилядкове, тямлю щи тоты часы, кой нивкого ани вонкашні, ани уднушні двирї ся ни замыкали. Май перво тому, бо люде были чисні, в бога віровали, бога ся бояли, и нитко нивдкого нигда нич ни вкрав. Но, а щи й тому, бо были бідні: кить штось уд когось озьмеш, та як го схоснуєш – сусїды вздрять, упознавуть, бо каждый за каждого знав, ош у кого яка и на кому яка цурбатка, постüл, лайбик ци петек…

  Крозü возüр до чоловіка ни залїзеш, бо возоры на хыжах были малі, дись пядисят на тридцять центüв, тай нигда ся ни втваряли. Изза того ничистота была по хыжах, а вд ничистоты – хвороты шилиякі. Потüм пак быв державный розказ: чинити в хыжах возоры, што ся втварявуть, и ни єден, вать два на вшытку хыжу, ги вто сохтовано бывало, ай побüлше…

  За якыйись падамент у хыжи товды нитко й думати ни знав – была чиста зимля у вшыткых хыжах, а порядні й шіковні газдынї каждої суботы мастили вдну зимлю начисто замішенов глинов, уруньовали натоптані ямы, освіжали хыжу.

  Кой янеме вести бисїду за ідїня, та мусайно вповісти, ош мати клала на стüл – кить было ! - хлїб, капусту, пасулю, сыр, масло… Давали на стüл кминковку, кисилицю, пасулю з капустов, пасулю пудбивану, шилиякі поливкы, ратоту, пудбивку, мачанку… У пüсні дны ся іли крумплї варині, пичині, вüстяні, смажені, капуста… Крупы на замішкы товкли з тингиріцї у ступі.

  Муку на хлїб самі дома в ручних млинках мололи.

Хлїб збüлшого быв тингиричаный, хоть ся трафляв и житный. Домашньыма млинками мололи овес и яриць. Каждый динь ся мука молола, и каждый динь быв свіжый хлїб.

  Уже пак потому, кой ся начинили сїлські мелницї, та мололи мийтер, авать два жита, пшеницї ци й тингиріцї, и хлїб ся пüк дись раз на дисять днüв.

  Мüй нянько любив казати: ”Над крумплю – ниє !”. Тай поправдї крумпля была в чести в чиляди. Щи дотüть, докüть у нас ни было файтовых, лем май заможні газды годны были на зиму ся запасти трьома-пятьма міхами крумпиль, а май сигіняшні лем єдным-двома. Крумпиль было омалї, и іли йих лем на вилікі сята, гикой велику смакоту давали йих дїтьом авать хворым. Вяри, кой ся крумплї садили, та в ямкы метали по єдному різнику з начетверо розрізаної крумплї. Родили крумплї доста слабо, годно быти тому, бо диривляні плугы глубоко зимлю ни брали, а ни дуже глубоко посажену крумплю звирьхы поідали червакы, губила ина пошисть….

  Штефан Чампаш перехылив сему децу, вбытер уста и, спüвавучи, встав изза стола й пüшов собі домü.

 

*******

  - Удало му ся, гикой Зївканови лайбик, - кажуть за того, на кому видять штось из украденої ним одїжї.

  У двадцяті годы минувшого віка ходив по селах Боржавської долины наддурастый поселюга Зївкан.

  Якось забрыв овüн до Осою.

  Было лїто, файный теплый динь, и сїлскый парох увісив надворї на шпаргу реверенду, каптурак, лайбик, пачмагы, штримфлї, ину одїж, а сам, гикой и вшытка в селї чилядь, пüшов робити на дараба.

  Дись иппен товды йшов дольü путьом Зївкан, та увідїв, ош на попüському дворови никого ниє, зайшов у двüр, та яв стяговати из шпаргы попüську одїж. Лайбик узяв на себе, а иноє вер собі на плече, та дале ся пустив долü путьом.

  Прийшов парох из дараба, позирать, а на шпарзї нич из одїжі ниє.

  Туйкы, гикой тото ся навхтема трафлять, якыйись сусїцькый дїтвак відїв як одїж забирав Зївкан, та вповів тото парохови, тот гойкнув сусїцькых лигінчукüв, и вни догонили Зївкана, малинько го удлупашили, та яли в нього забирати парохову одїж.

  Зївкан дав лигінчукам ушытко, а за лайбик ся ухопив обома рукома, та нияк ни дає.

  Лигінчукы звідавуть, ош чому ни вддає лайбик, а ввüн йим каже:

Та бо тото ми дуже парує !И вд товды кить на на комусь видять штось из украденої ним одїжї, та кажуть ош парує му, гикой Зївканови лайбик.

 

*******

  Бывало многі молоді пары ся побирали не тому, ош ся любили,

ай на розказ няня й мамы – изза зимлї, изза маєткüв.

  И вто цїлоє село знало, ош де ся зыйшли, обы обєднати зимлї ци маєткы, а жили без любови меже собов.

  Тай кить у такüв хыжи чоловік ци жона збитїжнїли, та вто лем на око ся такоє жаловало, иппен на око ся за нього й старали, шкодовали го.

  Щи и в народнüв спüванцї ся за йсе спüвать:

  Загнала чоловіка на лїкы,

  Обы ся ни вернув навікы.

  Так ся говорило й товды, кой жона мала другого, а свого чоловіка, ани дозирала, ани честовала.

  Но, тай за кажду сїмю ся знало, ош де ”командїрь” жона, а де – чоловік. Вто было витко по всьому. Кить казали, ош тоты дїти суть Гафійины, та йсе значило, ош Гафія Шаланканя в тüв cїмйи головна – жона має май твердый характер, гикой чоловік.

  А наші дїды а прадїді мали дїточок, гикой насїня в огüркови:

шість-сїм ся й ни раховало – рахунок ся зачинав уд дисятьох! – многі родины мали и по шішнадцьить-сїмнадцьить дїточок.

  Аборт было робити ни мош – смертелный гріх ! – кить ся з божив помочив напрастало на сись світ тото дїтинча, та вже мусїло жити кüлько му пан Бог удїлив.

  Подакотры матери й ни знали вшыткым дїтьом имена. Кить было треба дашто зробити, та мати, ся ани задумувучи, гойкала:

  - Ану ты, чорноє а кучирявоє, авать – ты, замащеноє а окатоє, пойте бавити аццисе піцїцькоє !

  Анця Дубрüська из осüйськых Лазüв мала онь вüсьüмнадцятеро дїточок, и кой треба было йих кликати вбы йшли істи, та лем даз сїмом гойкнула:

  - Анно, Маріє, Петре, Юре, Иване, Андрію, Юлано, Митю.., пойте істи, - тай бüлше ни гойкала, бо знала ош за сими й гинтоты другі прибіжать.

*******

  На сятого Андрія дьüвкы гадали на женихüв.

  Метали в потокову воду зелені вінкы, и котрый май скоро поплыве, та вта дьüвка ся май скоро уддасть.

  Быв и такый звык, што дьüвкы пудмітовали на хыжню стріху чоловічі пачмагы, кить ся тамкы пачмыгы задержовали, та дьüвка, што йих шмарила, скоро пüде пуд віниць.

  Пудходили дьüвкы и до колодязя, зазирали в нього звирьхы, и гойкали:

  - Андрію, Андрію ! Уповіш, ош тко ми буде за чоловіка ?...

  Сись дьüвочый звык лигінчукы знали, та щи загодя ся спущали

на мотузї ци на ланцови в колодязь, и удтüть грубым голосом угойковали:

  - Чорт из пекла из кривыма рогами и оцїльовыма копытома !..

 

*******

  Было давно и такоє, што люди ни знали вповісти, ош коли ся вродили: читати-писати ни знали, за календарї ся товды й ни чуло, и кить йих звідали, ош коли, та казали:

  - На Водощї, на Йвандинь, на Сяту нидїлю.., вать - кой ся крумплї вдругоє копали, кой вино вбрывали, кой на озимоє ся орало…

  Митьо Брычüв быв доста грамотный, та щи за первої войны, кой го взяли в катуны и уже опридїлили в регімент, при звіданю ош коли ся вродив, нараз уповів:

  - Двадцять другого мая изирь вüсьüмсто дивяносто пятого года.

  Ині воякы, што ни знали, ош коли ся вродили, повторьовали иппен тото, што майошколованый уд них Митьо уповів:

  - Двадцять другого мая изирь вüсьüмсто дивяносто пятого года !..

  Митьо ся сердив, айбо нич ни мüг учинити.

  А вже пак май у новых часах Митьова ошколованüсть а газдовитüсть му ймак ни помогла, бо в изирь дивятсто сорок четверьому до нас прийшли совицькі украйинце-”ослободитилї”, та розумного, ошколованого а газдовитого Митю Брыча уд газдüства

”ослободили”, и вдправили туды де студено, - білых мидвидьüв попасовати.

 

*******

  Перва цирькüвна ошкола в Осойи была заснована 1860-го года. Дотüть у Осойи ниякої ошколы ни было. Учив дїти півцоучитиль – дяк. Первый півцоучитиль, котрого щи давні осüйчане затямили, ся писав Василій Чепак, и овüн дїйствовав до 1875-го года.

  По його смерти народом убраный и єпископом уименованый быв сын му Андрій Чепак, овüн учив малых осüйчан до 1898-го года, а уд 1898-го и до 1902-го года півцоучитильом у Осойи быв Михайил Яцина.

  Изза того, што в Осойи было много дїти, держава ся спромогла 1902-го года постройити державну ошколу – на Горі – и первым учитильом быв выименованый Михайил Яцина, котрый тамкы учитильовав до 1909-го года.

  Нидовгый час уєдно из ним навчав дїти и Андрій Чепак, айбо сись у 1908-му годї перейшов на другоє село, и на його місто дали Ивана Поратунского, котрый, гикой цирьковный панучитиль, дїйствовав до 1912-го года.

  На помüч сим 1909-го года у осüйську державну ошколу быв уименованый Євгеній Иванчов, котрый изза того, ош дїточок в Осойи прибывало, у Лазїх избудовав єдну класу из панучитильськым квартїльом, котру класу держава у наєм узяла, уорендовала, и до тої класы панучитильом Петра Туранчича опридїлила.

  Так осüйська державна ошкола двакласовов ошколов стала.

  Иппен за тото, ош як ся вчили, які звыкы, сохташі в панучитильüв а в ученикüв были, мому Нянькови Юрови його Нянько Юра розказовав, мüй Нянько – менї, а я вам передаву.

  Май перво треба вповісти, ош ушытка чилядь в Осойи, як старші, так и май менша дїтня, каждоденно уд рана до ночи робили. Так робили, што и істи хüснавно было нїколи.

  Пять-шістьрüчні дїтвачата уже ся домак давали до роботы. Майпервоє, што вни чинили, та попасовали худобу: корüв, кüз, овиць, гуси, качок… - по шанцїх попиля путе, на толоцї…

  Дьüвочкы мали ногы уд колїн и дольü такі попукані уд сонця и дождю, што ся кырвавили, гикой удкрыті раны. Кить котрась на толоцї пиля старої Пилипаниної хыжі зайшла у бовча, та нараз яла ревещати, бо вода йüв заходила в раны и болїло ї, што онь бай.

  А хлопцї мали талпы на ногах такі утоптані а тверді, што ни єден, кой ся починали дождї, брав даяку гумійову застолу, урізав из ниї дараб на розмір свої талпы, а пак шилом и друтом пришивав до змертвілої здольü на талпі ногы кожі. Так и ходили, ни здыймавучи тото и нанüч, кой лїгали спати.

  При попасованю худобы щи зрана зголоднїла дїтвачня ся наідала дикых чиришинь, яблык, ягüд, дале ся понапивали из потоку воды,

и така йих срачка брала, што ни встигали й гатькы из ся постяговати, а тко встигав, та укукулив гузичиня, што з нього на пару мийтрüв брызчало лупинов из яблык а кüсточками из чиришинь.

  Но, а тоты дїтвачкы а дьüвчатка, тко ни йшов коровы попасовати, вать из старшыма на дарабы робити, изранинька ся удправляли й до ошколы. Засербавуть пасулї з капустов, а тко й того ни мав, наідяться попиля хыжі, вать уже й по путьови до ошколы слив ци яблык, уд котрых йих пучило, што в класї лем пердїли а пердїли, ги тоты тхüрї.

  Заходить панучитиль до класы, и видить як дьüвчачу, так дїтвачачу одїж у штось понамащовану, а пуд лавицями попрятану. Тай вонь страшна ся чує в класї…

  И туйкы, тко май наглый, та гойкне: ”А Петьо Бандурович ся вбысрав !..”

  Ганьбливо пущавучи очи дольü, встає Петьо Бандурович и каже: ”Я ся ни пüсрав.., я лем пернув.., тай тото малинько…”

  Панучитиль грüзно попоникав на сигіняшных дїтвачат, и ни знати ош што мав у серци, айбо гойкнув: ”Ану протягни руку, а зцїли персты !”

  И каждый, тко не лем пернув, а такых было пüвкласы, по зцїленых, ги кой ся треба перехрестити, перстох, дüстав замашнов учитильськов палицив дисять горячых.

  Дале йшла наука.

*******

  Туйкы ся взвав мüй вüсьüмдисятпятрüчный Нянько Юра:

  - Иппен аттак тото было, ци й ни домак аттак тото было – ни годен им перенчеловати. Лем уповісти вам мушу, ош уд свого дїда Ивана, што, хвалабов, жив на сьüм світї онь сто єденадцьить годüв,

и додниська маву ірку, в яку мüй дїдик записовав тото, што бывало го – даз двасто годüв тому ! - вчив наш товдышньый сїлськый півцоучитиль.

  Береме туйкы лем науку свіцьку:

  - держ ся просто, ци стойиш, ци сидиш, главу имій мало навпереда наклонну, єднаковж ни скривляй ани на правый бüк, ани на лївый;

  - най ни буде лице твоє смутно, гнївно, альбо барз весело;

  - ни стріляй очима сям и там;

  - уста ни имій утворині, ани губы барз ни утворяй;

  - рук ни держ позад себе, ани в жебах, а кой дашто приказуєш, языком говори, ани рукома;

  - нüгтї ниубрізані носити, но также и пред людьми честныма обрізовати, не пристойно єсть;

  - сидячи, держ ногы просто, ногу на ногу ни клади, ани далеко уд себе ни протягуй;

  - идучи, ся ни горб, ни розмітуй рукома, ни дуркай ногома, ани волочи ногы за собов;

  - кашляня и кыханя ся выстерігай;

  - ни чини великого шума нüс вытиравучи, и на тото навхтема имій жеболовку, и, вычистивши нüс, ни зазирай у жеболовку;

  - вельми ся ни удивляй на дашто, бо вто є знак, же єсь нигда нич ни відїв.

  Дале береме науку о собесїдованиї:

  - ни говори так, обысь другому ни дав говорити;

  - сам себе словом ни возвышай, ани уничижай;

  - наипаче же ся выстерігай, обысь сам из собов ни говорив;

  - ни говори о річах смутных в околичности, и о річах подлых меже розумныма, авать о высокыъ меже простыма;

  - ни повторяй бисїды о єдиной річи;

  - ни обіщай, что исповнити сь ни годен;

  - ни довідуй ся о чужых дїлах, котры до тебе ни належать, ани не говори о тых, о котрых добрі ни знаєш;

  - ни оговоряй другого; и ни люби того, тко другого оговоряєт;

  - о умерлых авать нич, авать лем – файно;

  - то є цнота над цнотами: держ язык за зубома.

За сим иде наука як ся справовати при столї:

  - ни сїдай первым за стüл, и ни будь первым у таролї;

  - сидячи, ни спирай ся лüктьома на стüл;

  - ни говори, кой маєш уста полниї;

  - ни высысай, ани оглодуй кости;

  - кости из мняса, салкы из рыбы и лупиня из овочüв на край тарола ни складай, ани на обрус, ни пуд стüл ни меч;

  - ни пий, мавучи дашто во устах;

  - ни чисть зубы, ани умывай уста при столї;

  - перестань істи, кой другі перестали;

  Дале йде наука як ся справовати во цїмборастві из другыма:

  - кой до тя во гостину приходить особа годнїйша, выходи сперед нив, и, запросивши до свої хыжі, проси да бы сїла на годнїйшому містї. Так же и коли выходит, выведи ї онь за браму, и ни вертай назад онь докüть ни сяде на коня, авать на вüз;

  - грішит протüв добрых убычайüв, тко нипрошеный первоє місто засїдає, авать тко напüрливо ни хоче сидїти там, де го просять;

  - ни проси старшого уд тебе убы покрыв голову, и ты свою ни покрвай онь докüть старшый ни повелит;

  - коли из кымось говориш, ни позирай му на лице, ани на персты, наипаче кой говориш из особов инаго пола, авать из особов бüлшої годности;

  - выстерігай ся вбысь ни дрімав кой другі говорять, обысь ни ходив, авать ни сїв кой другі стоять:

  - выстерігай ся позївати сперед другыма: аще же од того ни годен ись ся удержати, ни говори на тот час, и закрый ся руков, авать и вберни ся у другый бüк;

  - кой ходиш з особов годнїйшов уд тебе, най она буде з правого вд тя боку, а кить вас такых триє, будь меже нима посерединї;

  - кой ходиш з особов великого сана, ни прилично є ити з нив руно, ай убстань на єден ступляй иззаду нього, аще особа вта сяде, ты стüй, онь докüть ти вта особа ни вповість сїсти;

  - у тых, кого сь навщивив, довго ся ни забавляй, наипаче у хворых, авать у тых, котры роботы много мавуть.

 

 

 

 

*******

  Нараз по первüв войнї, кой ся в нас зачали чехы быти, в Осойи у вошколї ся числило дивять панучитильüв, но, та мусїли йти до Иршавы ся вчити словацької бисїды и ческословенского крайознавства, из чого пак мали складати испыты. Та панучитиль, што ся писав Ульванськый, казав: ”Вшытко бы добрі, айбо тоту линтернатуру ми в голову нитко и нияк ни запхає..”

  А кой инспектор попросив осüйського панучитиля Петра Туранчича вказати на мапі Карпаты, та тот му вповів: ”Ий, та што бы я вам, пане професоре, указовав на тüв глупüв мапі, тать вы прийдїть до нас в Осüй, кой буде файна погода, та я вам Карпаты свойыма очима відїти вкажу, а пак дашто мало й упєме…”

  Панучитиль музыкы и спüваня Иоган Ленарт, што говорив по чисько-мадярсько-нїмицько-осüйськы, нич до ся просив гет из Осою, бо, казав, ош старый Ганзо – няньо трьох його ученикüв – покликав го до себе домü, та файно го погостив намісто заяйця мнясом из мацура…

  Иршавськый инспектор прийшов перевіряти осüйського панучитиля Димитрія Саса, та зазвідав єдного його ученика - а тото быв Мішко Срагüв - ош як Господь Бог покарав Адама и Єву за йих тяжкый гріх. Ни довго думавучи, Мішко баторно удлопонїв: ”Як оно было, я точно ни тямлю, айбо твердо знаву, ош гыдиско тамкы начинив такої баламуты, што Господь Бог го прокляв, обы ся по осüйськых берегах на черевиску тягав. Аддека на Обочи й мене хотїв укусити, айбо Мамка того гыдищу из єдного маху бігарьом убила…”

  Битангов а жіваниском у ошколї быв Андрій Кебелешüв. Дись у первому місяци ошколованя панучитиль Димитрій Стрибур перехылив Андрія через лавицю, та го файно удлупашив замашным прутом. На другый раз Андрій собі пудклав иззаду в пачмагы сїна. И дїрік роздразнив учитиля. Но та Стрибур го впят перехылив через лавицю, и зачав тым замашным прутом сїчи, айбо з Андрійовых пачмаг лем ся порох курив, бо сїно было струхлявілоє.

  Треба вповісти, ош Андрій ся на панучитиля домак узлив, и цїлый гüд ни ходив до ошколы, лем прийшов на испыты, што йих приймали иршавські инспекотры. Сїв собі за перву лавицю, и што бы инспекторы ни звідали, усе пуднимав руку идгорі, а кой го укликали, та ни знав нич.

  Аттак розумный ученик покарав дурного панучитиля.

 

*******

  Ферко Жабкüв хотїв ся дüзнати, ош як дуже тупый сїлськый панучитиль Міша Новтин учить дїти граматику, та вяри ся пудкрав извонка ид ошолаському вызорови, й прослухав ушыткый урок.

  А пак на пирирві пудыйшов ид панучитильови Мішови Новтиному, та му каже:

  -А чому ты ни учиш дїтвачню постолы шити !?...

  - Пак бо я ся в тому ни розуміву, - уповів панучитиль Міша Новтин.

  -Айбо граматику йих учиш ! – быв твердый отвіт Феркы Жабкового.

 

*******

  Ци бывали даколи на Осойи май битангы, гикой молоді панучитилї Міша Кырич, Міша Копин и Міша Новтин, тото вжек типирькы нитко й ни годен вповісти.

  Ушытко, што тоты панучитилї “понавчали” осüйськых дїти, давно ся вжек позабывало, бо й ни было што забывати, лем иппен за чудацтва, што вты ниповрабляні чивдарчукы по пянї вытваряли, чилядь тямить и типирькы.

  Ци прийти пяным на урок, ци пüти з урока на пянку – дїла сих панучитильüв было, ги казали чехы, вшіцко єдно.

  Якось, мулатлувучи, зайшли вни в осüйськых Лазїх у двüр до Феркы Курізайлового.

  Упито ними вже было доста много, лем – ищи ся бажило.

  Но, айбо – уткüть !?..

  И май розумный меже пяныма Міша Новтин пудыйшов ид ублупаному углови сигіняшної хыжі Феркы Курізайлового, тай,

обы май страшно звучало – по руськы ! - каже Мішови Кыричови:

  - Вот на йетот угол !..

  На што Міша Кырич, гикойбы упрашувучи Мішу Новтиного, благать го:

  - Спадай на бога сятого, ни мож такоє з нашым чоловіком чинити!..

  - Нєт !.. Я сказал - вот на йетот угол !..

  Туйкы на панучитильську перепирачку з хыжі уйшов старый, скривленный, ищи май сигіняшный, гикой його хыжа, Ферко Курізайлüв – слухав дїдик панучитильську перепирачку, слухав, тай каже:

  -Ба што тото туйкы ся дїє !?..

  -Видите, Ферку, - зачав йому обясньовати панучитиль Міша Копин,

  -будуть паны чинити в Лазы метро, та головна його лінія попадать иппен на угол вашої хыжі, так што мусайно буде вашу хыжу на два мийтры пересувати вберега…

  - Як тото – пересувати хыжу !?.. Тать бо вна й так ледвы стойить… А кить ї лем кынути, та ся домак розсыпле… Ба ци ни мож бы сисе дїло даяк углаяти !?..

  И по довгому упрашованю Міша Новтин ся согласив на два мийтры в долину пересунути лінію метро, што старому Феркови Курізайлови коштовало цілої корчагы мüцної, ги шпірітуш, сливлянкы.

  А щи до мары йсе ся стало взимі, было ся дуже ховзко, и домак упянїлый Міша Новтин ни годен быв ити, та панучитилї взяли вд сигіняшного дїдика й дьологы, верли на нї мало сїна, та, спüвавучи, везли онь у село Мішу Новтиного, сплячого, домак голого, бо палинка го так розогріла, што зметав из ся вшытко паучитильськоє цурічко…

  Старый сигіняшній Ферко Курізайло лем ся пак инколи бідкав, ош тоты вилікі паны ни вернули му дьологы …

  Варта туйкы упомнянути и случай из осüйськыма банясами.

  Кой ищи ілницькі шахты робили, та, як долиняне, так лазяне з Осою, мали тамкы роботу. Робота йшла у три зміны, так што друга зміна домü ся вертала дись руно впüвночи.

  Путь из центры Осою в Лазы веде через тинитüв, де якраз при путьови стойить ни дуже высокый, но доста широкый, из цїмента уллятый хрест из фест поширокым постаментом.

  Тото лем єден Господь Бог знає, ош як “сята трüйця” осüйськых паучитильüв иппен на саму пüвнüч заблудила на тот тинитüв.

  А щи ся так стало, што пиля самого хреста паучитильови Мішови Новтиному впят ся вчинило уд упитої палинкы натüлко тепло, што – за звыком ! – упят зметав из ся гет вшытко паучитильськоє цурічко…

  Аттак, домак голый серед снїгу стоячи, завидїв лязянськых банясüв, што щи гет далеко, гикой тоты гуси, у шор, єден за другым, нафаралловано з роботы йшли через тинитüв домü, в Лазы.

  - Фаттьовы, прячте ся ! – ни дуже голосно скомандовав Мішови Копинови и Мішови Кыричови инициятор и вдохновитиль ушыткых йих паучитильськых “побєд” Міша Новтин, а сам ускочив на постамент хреста, руно по розпнятю розвер рукы, и - голый-голинькый ! - стойить, што … онь и ни клїпать…

  Нафаралловані на роботї банясы – бüлше гикой дисятеро чиляди!- розміренов ходов идуть собі звычным нüчным путьом посеред тинитова, пудходять ид хрестови, ни дуже ся на нього призиравучи, перехрещувуть ся, и проходять дале…

  Иппен так и типирькы: єден прüйшов пиля хреста – перехрестив ся, другый – перехрестив ся, тритьый – тоже, и так ушыткы, лем послїдный, єденадцятый, видав ся штось задумав, тай … ся ни перехрестив …

  И туйкы Міша Новтин – голый, домак голый ! – кой скочить из хреста у снїг на путь, та кой гойкне свойым на дїти гойкати звыклым голосом:

  - А ты ся чому ни перехрестив !??..

  Дале – ни нїма, ай – страшна сцена: вшыткы банясы остовпіло стали, настрахано ся повбзирали, и увідїли як йих послїдный у шору, єденадцятый, цїмбор, гикой пудкошеный, упав на путь.., лежить.., и ся ни кывать…

  Митьо Рацинüв, а сисе быв иппен овüн, яв ся кывати лем над рано, кой му вже в коргазї дохторы помогли, а говорити впят зачав лем через два тыжнї, хоть иршавські дохторы нараз уповіли, ош сись говорити ни буде нигда…

  Сяк ся закüнчило явленіє Міші Новтиного банясам…

  Хоть тых пяных панучитилськых явленій щи было, и было,

и было…

 

*******

  Катуна мадярської армії Ферко Чутрыс из Осою быв у первüв світовüв войнї раненый, та по вüсьüмнадцятому годови, вбы ни руковати щи й до ческословенської армады, пüшов до Мукачова на уряд, обы го уд войська усуперовали, ослободили.

  Двадцятьдварüчный лигінчук так ся вбрав, гикой тото осüйські лигінчукы сохтувуть, кой шийталувуть на відїк: онь до плїч довгоє волосїчко штімово вкрывала дівотна клебаня, уфайтована челленовато тарканистым пірічком, но та пак гуня, холошнї – домак нові, широкый угембльованый римінь онь трічі опоясовав му стан, на ногах были постолы из бакфантовыма чеклендовами: онучі з колопняного полотна файно пудязані волоками онь пуд колїна, у руках держав, фаттьовито перемітувучи з рукы в руку, палицю-кривулю з бычачов головов извирьхы.

  Кой зыйшов у Мукачові з цуга, та ни было довкола такого чилядчя, вбы ся на нього ни попризирало.

  А дїтвачня за ним бігла гурбов, подаякі май смілі смолошіпудбігали ид ньому та тырмали го то за гуню, то закривулю з бычачов головов, дрыляли го…

  Ферко тирпів докüть тирпів, а дале кой дубнув палицив у зимлю, кой пудскочив комнядь даз на мийтер удгорі, а пак ся уруняв наплас ид земли, та наголос, гикойбы в тапші, трічі вдарив постолом у постüл, што дїтвачня онь постовпіла.

  Ий бо што ввüн собі з тым начинив !..

  Дїтвачни ся тото полюбило, та вбы щи пудскаковав и пудскаковав, яли му метати пуд ногы жилїзні гроші – коруны.

  А Ферко лем збирав коруны, та впят пудскаковав, поцоркувучи у воздусїх, гикойбы бив у тапші свойыма довгыма ногами дотрічі, а было што й дочотырираз.

  По путьови яли на нього позирати и великі панове, котрым мусїв уповісти ош удкüть и куды йде. Товды и вни му яли метати гроші за аттакоє файноє ціркусанство.

  Ферко мав из собов мириндю: заязані в широку шириночку хлїб из солонинов, та иппен туды складав назбираны коруны.

  Айбо того дне ся так допудскаковав, што ся запоздив на катунськый уряд: тамкы му вповіли вбыприйшов на другый динь изранинька.

  Кой Ферко Чутрыс повичиряв – изїв ушыткый хлїб из солонинов, та ни гаяв часу задарьмо: и дале на мукачüвськых улицях пудскаковав,бючи у воздусїх, гикой бы в тапші, постолом у постüл, та туды, де была мириндя, складовав коруну ид корунї.

  А вже кой ся фест звичирїло, пудыйшла ид ньому парадошна мукачüвська кішассонька, та яла го кликати до себе переночовати.

Оно бы ся відїло, ош двадцятьдварüчный сїльськый лигінчук мав быбыв собов веричи ид варыськüв парадошцї, айбо Чутрыс хоть и быв молодый, а мав доста олою в копони: овüн ищи дотüть запüздрів, ош тоту парадошну кішассонькуймак нидалеко чекали

даз трьоїчко файтовитых пайташüв.

  - Айбо тото вже, ниболько, ньит ! – уповів Чутрыс, онь чотырираз цобыркнув у воздусїх постолом у постüл, и такой тамкы го вна вже ни відїла.

  Через дакüлко минут Ферко быв за варышом, де на краю тинитова увідїв якусь будьку на смітя, та иппен тамкы й переночовав.

  Другого дне тото жаданоє усуперованя на урядї собі уріхтовав, и вже вполудне цугом ся дüстав до Иршавы, де каммай ищи йшло вашарованя: на упудскаковані гроші купив собі на пяцу дві великі тучні свінї.

  По путьови в гущаку уломив замашный бовткаш, тай пüгнав

свüй “заробок” через Ілницю в Осüй.

  А кой став пиля свої хыжі,та каммай голосно гойкнув:

 - Мамо, утваряйте ворота, бо я вам аттуйкы свінїонь из Мукачовапригнав.

 

*******

  Сїлськый бирüв Осою Міша Науличный ся наслухав за заробкы Феркы Чутрысового в Мукачові, та кой му треба было йти на уряд, узяв из собов и Ферку.

  Цугом ся добыли до Мукачова. Щи ся лем вичиріло, и Ферко мав даз пару годин на своє цїркусанство. Якісь коруны му верли, лем ни так бивно, гикой у первый раз.

  Правда, типирькы Феркови вже ся ни прийшло ночовати на цвынтарнüм смітнику, бо осüйськый бирüв го повüх у готель.

  Майперво, што Ферко анизашто ся ни хотїв везти на тритьый емелет у лїфтови: по довгüв перепиранцї з бировом лем гарадичами пüшов горі.

  А кой ся в цїмри мало всідїв, та ся зазвідав у бирова, ош де туйкы будар.

  Бирüв го такый туй увüх у сусїдню цїмрю, указав на порцелановый унїтаз, и каже:

  - Сюды, Ферку, чини, што ти треба.

  Зачудованый ищи досьüть нивиданым, Ферко за світа божого ни хотїв ся упорознити туды. Каже:

  - Та як тото мож у аттакый файный тарüл.., тать туды треба ратоту, авать токан класти.., а ни срати !.. Ий, што тото за газдове в Мукачові, кить аттак аццякі таролы ни честувуть…

  И прийшло ся осüйському бировови

Мішови Науличному вести Ферку Чутрысового надвüр, глядати дись тамкы даякі корчі, де Ферко ся й ублегчив.

 

*******

  Дись на другый рüк первої світової войны Иван Ошкебанüв прийшов домü на урльоп – удпустили го на місяць удпочити, гикой май лїпшого там катуну.

  Малі дїти ся радувуть няньови, лащать ся ид ньому, нич до гладять го за рукы, за пличі, а кить стойить, та й за ногы, и усе онь приспüвувуть: “Няньку наш !.. Няньочку наш !..”.

  Слухав тото Иван Ошкебанüв, слухав, а дале пак по катунськы йим грüзно гойкнув:

  - Та якый я вам няньо, кой лем позирайте сюды (и вказав на три лычкы, пришиті ид рукавови катунсьрого реклика, што, вдколи

прийшов, та з ся го й ни здыймав) – я єм цугсфірер, а ни ваш

няньо ! Затяміть: я єм цугсфірер !

 

*******

  Ферко Васильканич з Осою на вашарі в Білках найшов стару убтрьомбавлену тайстру, а в ньüв читавый дараб ороню.

  Принüс овüн тото домü, и жонї за найденоє нич ни вповів,

ай попüвночи узяв аршüв и недалеко уд свої хыжі пиля хащины закопав уєдно з тайстров пуд шелеснатого ліщинового корча в зимлю.

  Радувучи ся свому богатству, майже ош каждый вичüр ходив попозирати на свою найду.

  Изза його постоянных туды хожайüв, звітрив штось сусіда Петро Кырик, та пüшов и укопав тайстря из ороньом, а місто нього туды закопав каміня плитака.

  Якось Феркови ся захотїло попозирати на свüй оронь. Удкопав, а тамкы – плитак, камінь.

  Сїв собі пиля того плитака, та нич до реве.

  Туйкы пудыйшов ид ньому сусіда Петро Кырик, та го звідать, ош чому тото овüн аттак на гüринькі слызы реве.

  А Ферко му каже:

  - Зарыв им аттуйкы дараб ороню, бо ни хотїв им го тратити. А якыйись злодій тото вд мене вкрав, а місто ороню поклав туды аццього плитака.

  И товды го сусіда Петро Кырик звідать:

  -Но та нашто ти ся аттак побивати, на гüркі слызы ревати, кить ты тот оронь й так ни хотїв тратити !?..

 

 

*******

  Давно-предавно нараз пила хыжі подаякі осüйчане мали й шопу, в котрüв ни было ани постеле, ани шпаргийта, лем у єдного закута было вержено добрый джумак сїна, авать соломы, а в другüм ся клав огинь. Была щи там лавиця, на котру ся клала товканя з подоєным молоком. Подаякі газды мали й пса, котрый, кить заходив до шопы, та любив лежати пуд лавицив.

  Понаудвичüр Василь Чяляп сидїв на лавици, та, вдянь ся хрестячи, молився, а пес лежав пуд лавицив, мав єдно око зажмуреноє, а другым ся позирав на Василя.

  Туйкы зайшла до шопы Олена, жона Чяляпова. Принесла му вичирю.

  - Отче наш, иже єси на небеси… Што сь тамкы принесла ?..

  - Аддека м токану малинько зачинила…

  - Да сятить ся имня твоє… А чому токан без ничого ?..

  - Та пак бо нї з чим го ти давати…

  - Да прийде царствіє твоє… Пак кой издойиш козу, та ми хоть молока сюды цяпни… Да будет воля твоя… Я забыв свинчати помыї у валüв улляти, та улльи ты… Яко на небесїх, так и на земли… Тай псови штось дай, бо вижу, ош домак голоден… Хлїб наш насущный даждь нам днесь… А кури в потаку сь заклала ?.. И ни введи нас в искушеніє... Чуву, ош вариш крумплї на шпорі в баняку... Тото кому?.. Но избави нас от лукавого…

  Туйкы пес ся ухопив зпуд лавицї, широко вдкрытым пыском гарапнув из мисчяти майже ош половину токану, мисчя дольüниць упало на зимлю, пес помеже Оленины ногы ускочив из шопы…

  Василь ся пудхопив, став, гикой остовпілый…

  - А грома ти твого писсього !... Амінь.

  И щи раз, айбо дуже розмашисто, ся перехрестив.

 

*******

  За первої войны чилядь мала страшну біду: ни было што істи, ани в што ся одїти.

  Юра Вирьховый ни знати чого пüшов до Иршавы, та ся тамкы заблудив на тинитові.

  На подаякых гробах увідїв домак нові а файні пантликы, з понаписованыма на них ороньом буквома.

  Юра ся сюды-туды повбертав, и вже за якусь минуту-дві мав повну тайстру того разноцвітастого пантличя.

  Дома шіковна Юрова жона з аттого ороньового а дуже мняккого пантличя изшила собі будюговы, Юрови гатї, тай дїточкам подешто спüдньоє.

  Майперва, а майнипорядна сусїдка тото запримітила, та вповіла шандарам, и вни ся прийшли пересвідчити.

- Ниправда тото, - говорила ся загыкувучи уд страху Юрова

жона.

- Но, кить на вас наговорили бріхню, та най увидиме, - вповіли

шандаре.

  Та пак што сигіняшна жона мала чинити – заголила спереду віган и тамкы просто ниже пупа ороньовыма буквома ся дало прочитати: “Удпочивай тихо у сятüм покойи ”.

  А кой Юра Вирьховый спустив дольü пачмагы, та на самому передку гати ороньовыма буквома было написано: “Устанеш товды, кой божый янгел затрубить !”...

 

*******

  - Нигда м ся тüлко ни сміяв, гикой товды, кой няньо вмерли,-

повідав Мішко Зихорьüв по пятüв деці у Здрільовüв корчмі. – Была тото тверда зима, а снїгу онь до пояса, кой ся няньо надворї поховзли, упали и вмерли.

  Докü ся найшли дощкы на деревище, докüть ся деревище вчинило, вмерлого няня сьме поклали в шопі на сїно на цїлу нüч. До рана няньово тїло так замерзло, што онь ся поменшало, ищи й якось так ся скорчило, што сьме го ледвы запхали в деревище.

  Но, та хыжа наша на самüм вирьху, а тинитüв домак дольü,

так што ся прüйти є фест кüлко, щи й домак по крутüм обочови.

  Обы мош ити, та сперву снїг промітовали лопатов, а дале деревище поклали на корыто, та го тягли за мотузком, лем иппен ни тüлко тягли, кüлко го здержовали, бо вно само онь перло в долину.

  Раз лем туйкы ся мотуз урвав, корыто шугнуло в долину все май быстро и быстро, тай кой собов гыгне у сливу, што онь ся розлитїло, няньо з деревища пудлитїв, порожньоє деревище само щи май быстро дольü политїло, догонило попа з кадилом, ударило го попуд ногы, пüп упав просто в деревище, и понесло йих дольü берегом, лем кадилом по снїгови побивало, а няньо, ся карбулявучи, догонив дяка, ударив ся в нього, и йсї дває, убняли ся, гибы вба живі, тай – гарамбуцкы в долину !..

  И вже кой няня закоповали в яму, мене все щи пучило уд сміху…

  Лем на комашни м ся сприязнї яв молити, обы ми богонько удпустив сись гріх.

 

*******

  Потüчкова Марія з присїлку Лазы в Осойи ниякого хüсна собі

з чоловіка ни мала, бо быв страшенно глупый и ни нашто ниваловшный.

  Раз йих вüз стояв на пути сперед цирьковльов. Марія запрягла корову у ярмо, и – ногы в рукы ! – та біжить домü за чоловіком, обы угнав из хлїва другу корову, та вüх и тоту запрягати.

  - Мінтом ї веди та запрягай, а я дотüть цуря зберу, што го везти треба !

  Чоловік Марійин як привüх корову рогами ид возови, а хвостом ид ярмови, та так ї й запряг.

  Улїз на вüз, сїв, та швакать маржину батугом, пригойкувучи:

  - Но, та – ча !.. Вого !.. Скамініли бы сьте !.. Ча !.. Но – ча ..

  Єдна корова тягне вперед, друга тягне назад, онь докüть ярмо ни перекрутили, та ногами ся пофіцкали.

  А чоловік Потüчкової Марії нияк ни мüг утямити, ош чому тото вüз ся нияк кывать из міста.

 

*******

  Дийнеш Цїнданчук прийшов домü пяный, ги тиля, што ледвы вночи свою хыжу вгалїпав. Зайшов до сїни, а гадав, ош уже є в хыжи пиля жониної собі постели. Та такый тамкы сперед печи й бухнув собов спати просто в попіл и сажу, што ї жона му щи звечера повгрібала, айбо унести из сїни ни мала часу.

  До рана ся у попелу а сажи файно поповбертав, над рано ся малинько гибы прочуняв, та – чорный, ги диявüл ! – пüшов на постїль ид жонї собі лечи.

  Вта ся якось пробудила, вдоперла очи, увідїла чорта пиля себе, кой залящить, та з хыжі – вон…

  Ни прüйшло вд того много часу, тай, сигіняшна, вмерла.

 

*******

  Бывало в Білках по вüтüрках удбывав ся великый вашар, на котрый ся сходила чилядь як из ближньых сїл, так из далекых, тко дашто продати, а тко подешто купити.

  Любили в такый динь пüти до Білок и осüйські лынгарчукы

ни так обы штось продати ци купити, ай обы мало на відїку помулатловати, побісити ся.

  Єдного такого вашарового дня увідїли осüйські фаттьовы ілницького чоловіка Василя Ловску, што привüх продавати таку худу кобылу, онь ледвы на ногах стояла, сигіняшна.

  А треба вповісти, ош осüйські з ілницкыма шуга ся ни паровали: осüйськы ілницькых называли “ягодарями”, а ілницькы осüйськых “стругарями”, и часто ся на свальбах и йззад аттого били.

  Увідїв ілничанин Василь Ловска, ош кобылу ни продасть, та ся подав из нив домü. Но, айбо з журы ся му забажило упити в корчмі погарчик палинчины.

  Пиля корчмы вд деревови приязав кобылу, а сам зайшов помулатловати.

  Айбо осüйські жіваны ни дрімали. Найшли дись тонкый а довгый усушенный лист догану, скрутили го цьüвков, запхали кобылї в ухо, запалили, удыйшли малинько набüк, та яли чекати.

  Доган потихы тлїв, и дüтлїв до того, што зачав кобылу печи. Сигіняшна кобыла терпіла, терпіла, а дале яла крутити головов, поигровати ногами, метати собов у бокы, рвати ся из привязи…

  Удорвала ся, та яла скакати довкола по путьови.

  Збігла ся чилядь, позирать, регоче ся, а каммай ся вцїрявуть тоты осüйські жіванове.

  Ускочив из корчмы й тот нищасный ілничанин Василь Ловска,

и, гибы ся догадувучи, ош тко тото ”звеселив” його кобылу, звідать осüйськых фаттьовüв, ош што тото вни йüв учинили, ош так ся играть.

  Та єден из них му каже:

  - Ни вчинили сьме нич, лем я йüв шепнув на ухо, ош у Ілници сестра йüв скоро ся буде вддавати, та йся сперед свальбы яла ся вчити танцьовати.

 

*******

  Так ся стало, што в Осойи вмер дяк, та товдышньый пüп Владімір Стрипськый почав з помеже осüйської чиляди глядати заміну старому дякови. И впав му в око Юра Царикüв, та прийшов до нього пüп, и звідать го:

  -Уповіште ми, Юре, што вы чините, кой рано з постели встанете ?

  Юра собі попотяг из піпы з довгов попісаров, упустив из пуд пожовтїлых уд куріня устüв хмарку густого дыму, та розважливо попови каже:

  - Но, та пак, отче, здріть сюды. Майперво собі закурю, а пак, обы прочистити гыртанку, упю децу-дві, вержу водов на очи, убытру ся, та йду собі на гнüй ся усикати…

  Дале пüп ни яв слухати, ай онь загойкав:

  -Ий, ты, старый свинарю, за молитву божу и ни гадаш !.. И чути за тя бüлше ни хочу !..

 

*******

  Быв у Осойи такый пüп, што ся писав Полянськый. Дуже любив файно упити, помулатловати.

  Єдної пятницї попросив овüн сїльського кочіша Митю Лынгового, обы тот го уєдно из цїмборами повüз у Камнянку, што над Осойом - удпочити уд трудüв праведных..

  Кой пüп из цїмборами в Камнянцї ся файно намулатловав, та кличе й Митю, и силує го йзїсти мало пікничкы. Митьови вже было навновало, ош тоты дуже довго мулатлувуть, та каже попови: ”Ото лем свінї у пятницю ідять мняса а пікницї… Ни хочу !”

  Но, ни хочеш, та ни хочеш. И тоты дале собі пють-гулявуть.

  Навновало тото чеканя Митьови, та пудыйшов ид ракашови, якыйись добрый попüв цїмбор налляв Митьови децу, дале – другу… Оно пак пüшла й тритя з четвертов… А Митьо ни закусує, бо – пятниця, ни порзниться Митьо…

  Уже ся зыбрали вертати в село, повсїдали ся на вüз, а Митю кой злихотило, та такый на попа Стрипського ся й ублював…

  Ни довго думавучи, пüп му каже: ”Но, та, Митю, вповіш ми, ош котра свиня є май свиньов – тота што пє и файно ість, а ци тота, што лем пє !?..”

 

*******

  Дуже давно служив у Осойи пüп Иван, а што вже быв жадный, та онь чудо господньоє.

  Орав му раз дараба Митьо Леманинцьüв свойыма коровами, та яла му ся корова просто у ярмі на оранцї телити. Айбо туй пудбіг пüп, та гойкать на Митю, обы дале орав, бо йому тиля ни треба, ай обы лем оранка была впоряжена.

  Узлив ся Митьо на попа.

  Ишов раз овüн из корчмы добрі пудпитый, та вздрів пиля церкви попа Ивана серед многої чиляди.

  Ни знати, ош удкüть Митьо найшов кулімаскы, што нив на возі тинглі мастять, айбо мав ї онь повну жминю.

  Та пудыйшов ид попови, а яв го вдянь по шийи тыв кулімасков мастити, приказувучи: ”Ий бо з сього чивдыря быв бы кüнь на тяганя!... Ий бо туйкы солонинчины, гикой у свинї !..”

  Ани чилядь му нич ни вповіла, ани пüп.

 

*******

  Осüйські жоны суть поправдї дужі, годны много удержати.

  Раз Юля Микулова ишла до Білок на вашар. У єднüв руцї мала якыйись шерблик, повный суканої тингиріцї, у другüв заязаный у ширинку горниць из лущенов пасулив, через плече ся в ниї телемпав перебесаженый міх из яковись дрüблив на продаж, у гайтцї за плечима мала дварüчну дьüвочку, а з правого боку йüв за сукман ся держав шістьрüчный дїтвак.

  Босыма, затвердїлыма, до кровли потрісканыма ногами твердо ступала по острому каміню білицького арсага.

  Уже кой зайшла до Білок, та увідїв ї молодый, чіношно вбратый чиськый турішта, попризирав на Юлю, став, тай каже:

  - Но, та йсем єште нє відєл, женско, як то ви вшехно мужете унесті!?..

  А Юля ся сперла, та му каже:

  - Ты бысь, ниборе, годен утягнути из гати твüй флыздрик, та

я бым тя за нього пудняла, заверла за пличї, та щи й тебе бым понесла!...

 

*******

  Юлана Васїлова свойыма клямпавыма коровами везла из Гымбы вершный вüз дрыв, та на кривули йüв ся перевернув у шанца.

  Ай туйкы якраз ишов єден старый дїдо, и Юлана го покликала помочи йüв удручати вüз на путь.

  Лем, видав, ош тот дїдо быв ищи давный битанга, бо йüв каже:

  - А даш !?..

  Юлана на нього попризирала, та онь гойкне:

  - Но, дїду, ганьбили бисьте ся !..

  И дїдо собі дале почалапіндав, попыхкувучи дымом из піпы.

  Юлана ся вбзирать – нигде ниякої помочи нивдкого, та гойкать за дїдом:

  - Добре, дїду, вертайте ся, най буде по вашому…

  Улягла ся пуд корча, розчепарила ногы (улїтї сїлські жоны будюговы ни носять), вшытко є напоготові…

  Дїдо мінтом ни прибіг, ай, ги тото живоє срібло, онь притьüк ид Юланї. Ги гамішный пес, поповблизовав губы, попоплював на персты, перстома протер клїпачкы, попромыкав слину… А што чинити ?..

  Каже:

  - Файна ты моя, очи бы іли, душа бы хотїла, лем у холошнях ся вже нич ни кывать… Пойме мы, нибого, твüй вüз пуднимати…

  А Юлана му:

  - Йди ты, старый нидüдавцю, на чортову матїрь !.. И ни треба ми твої помочи !..Забирай ся уццьüтть!

 

*******

  Май великый осüськый філозоф, прощüн бы, Юра Яночко ми казав:

  - Осüйські жоны такі жадні обниманя, цюльованя а люблїня, што

иппен тоты, котры ни годны родити, кой из нима фаттьовы дїло мавуть, приговорювуть, пойойкувучи, : ”Бери ня, вбаляй ня, вылізай на ня, пхай у ня, а кить ни влїзать, бери нüж, прорізуй собі там, та йтак дале запыхай !..”

  Уткüть овüн такоє знав !?..

  Лем из самого себе !

 

*******

  Осüйчанка Олга Густічина, заливавучи ся слызами, так нарікала над чоловіковым деревищом:

  - Йой, ногы, ногы, так исьте за мнов шпатно а шіковно ходили !.. Йой, очи, очи, так исьте на ня из любовльов позирали !.. Йой, рукы, рукы, як исьте ня убыймали !..

  Айбо туйкы Олга Густічина поникала на середину тїла, мало ся застановила, тай дале пüшла в реваня:

  - Йой, милосте а радосте моя, ты, видав, уже ся нигда ни пудыймеш!...

 

*******

  Май панюговаті осüйчане вчили Андрія Бынцака културі:

  - Кой дись меже параднов чилядив іш, та нüж держ у правüв руцї, а вилку в лївüв.

  Туйкы Андрій звідать:

  - Но, та добрі, айбо котров руков товды мнясобрати!?..

  Сам Андрій тым панюговатым осüйчанам казав:

  - Файно бы было, обы бандіты по горах промышляли, а не по урядах сидїли, бо так дуже скоро кониць світа прийде. А щи вам уповім аттакоє, ош лїпше свої уши бити, гикой чужі гроші личити.

И затяміть: кой брешеш, та бреши мало, бо дуже много ани прüмкнеш, ани уплюнеш – тото вшытко лем на блюваня.

 

 

*******

  Стара Марія Сининка прийшла в бовт, та просить бовтошку:

  - Дайте ми тото, што паны ид мнясови беруть істи.

  - Чоломаду, огüркы !?.. – звідать бовтошка.

  - Ай, ньит, бо тото упозірує иппен так, гикой коли мала дитина ся усере, - каже йüв Марія Сининка.

  - А, та вто, годно быти, вы бысьте гüрчіцї хотїли , - догадує ся бовтошка.

  - Айно-айно, тої хырчицї, што гüрка, ги поприга, а жовта, ги гüно…

 

 

*******

  Осüйськый гробарь Петро Дякун, ни годен быв из возом зайти до свого двора, бо заможный сусїда Иван Піціль удїлив собі пüвпуте, вбы розширити свüй двüр.

  Дякун го навхтема просив удступити му хоть пару центüв. А Піціль ся лем посмішковав, та вдянь приказовав:

  - Дам ти, ниборе, айбо лем хыба бігарьом по горгошах !..

  И туйкы ся стало, што Иван Піціль умер.

  Гробарь Петро Дякун пüшов му яму в тинитові копати. Узяв у рукы цолшток, мірять, та приказує:

  - Но, та, великый газдо Иване, типирькы я тобы удміряву землицї!

Я ти ни буду шкодовати так, гикой ты мінї !.. Я ти, ниборе, щи й додам !.. Туйкы маєш сто цолüв идгорі, сто цолüв наповздовж и навширкы сто цолüв, обысь мав ни такый гузкый путь, гикой я го пиля тебе маву, ай – широкый, широченный !.. И вбы тя вüх онь право в пекло !..

 

 *******

  Міша Мачкий ни раз розказовав:

  - Маву жону таку чистотну, што на зимлю ани плюне, лем – мінї межи очи. Бо вна з дуже богатої родины, правда, з богатої на дїточок, а гинтак – из сигіняшної.

  Кой исьме ся пüбрали, та за якісь вüсьüм рокüв ся нас стало чотыринадцьить, а кой ся вродив пятнадцятый – хлопчик,

та вже сьме й ни мали кого и за батичка кликати, бо всüйські Лазы

ни такі вже й вилікі.

  И туйкы ми жона й каже:

  - Но, та кить ись такый дїторобный няньо, товды аццьому копыльцьови сам будеш за батичка !.. Я ни буду дома нехрищя держати !.. Бери го, та неси хрестити.

  Тать, прапало бы – изза єдного дїтвака тüлько ссважанкы – гадаву собі я, - и наспіх беру на ся урайбану лайбичину, пакуву дїтвака у парнину, тай – ногы в рукы ! – и до попа, на фару.

  - Як буде имня дїтінї ? – звідать пüп. И начинать перерахововати, котрі май ближі за сятками ид иннишньому дньови.

  - Йой, ни сякоє.., и ни аттакоє.., - лем устигаву я за попом, - бо сякоє вже маєме, є й аццякоє…

  Ускорі ся пüп усердив, улляв на невиннятко студеної воды, и вповів, ош буде му имня Мелхіседек.

  А я нич, до лем ся радуву, ош поганчя вже похрещеноє, завиваву го у парнину, и гет – домü.

  Жона якраз на коромыслї несла воду з кырніцї. Попризирала на дїтину, та такый ся здрыгла, онь відра йüв из коромысла попадали.

  Сердитыма очима верла на мене, и кой ми втне горячого сербаника по пыску:

  - Грüм бы в тя, пскудо, тать котру сь дїтину взяв хрестити !??.. Мы йсе вже хрестили тойгüд !..

  “Ий божечку, - гадаву собі я , - тко тым жонам годен угодити !?.. “

 

*******

  До файної-префайної дьüвочкы Анцї Пичіткової присватував ся перестарілый уже лигінь Микула Карапкüв, айбо ходив до ниї и Петро Хащовый.

  Обы якось Петру удбити уд Анцї, Микула на тому містї пиля Анциної хыжі, де ї любив чекати Петро, укопав яму, залляв ї мустом из гнойовища, прикрыв рüщом, увичирї сам ся спрятав за чиришньов, и яв чекати.

  Сталося так, ги Микула й планїрьовав – домак у новому анцукови Петро ся проломив у яму, уббрызкав ся, убмастився, ги чорт на багнї, айбо вздрів за чиришньов Микулу …

  Што там была бüйка, та вто была бüйка – онь Анця з хыжі убігла!..

  Перепужена дьüвка прüгнала гет Микулу, пüшла в потüк Петру удмывати…

  Ни на фіглю ся взлив Микула. И єдного вечера найшов у хащи здыхлого пса, на єдну ногу му засилив римінь из свойых пачмагüв,

Почморгом притяг до Анциної хыжі и завісив на вонкашню форгіту вхüдных двери.

  На другый динь прийшов до церкви убпоясаный иппен тым риміньом, што ним тяг здыхлятину, та така воня по церкви пüшла, што лигінчукы ни утирпіли, та уверли Микулу из церкви вон.

 

*******

  Стало ся так, што старого Чмілю вüз притрощив ид припутньому оріхови, а молода му жона, Чміляня, што иппен из ним ся на возі везла, яла гойкаловати:

  - Йой-йой-йой.., старинькый мüй.., зараз ти чилядь поможе !.. Чиляде, помагайте !..

  Кой люде утягли зпуд воза старого Чмілю, та якыйись из них тихо, вбы Чміля ни чув, каже Чміляни:

  - Нашто ти тот старый, глухый, а щи й хромый шкромындак аттакüв молодüв !?..

  А Чміляня му каже:

  - Дякуву, ош исьте ми го ослободили, та якый сякый-такый старый бы ни быв, айбо кить го на ся даколи усажу, тай вітер на ня ни пудвівать, тай ни студено ми…

 

*******

  За свüй доста довгый живüт старый Хатай ся нипüлло розгаздовав: удало поженив сынüв, повддавав доньок, и сам ся впстав доживати віка из старшым сыном Иваном.

  Лем быв туй бай, бо Йванова жона Марія, щи доста молода нивісточка, нидолюбльовала свекра. Тай ни просто нидолюбльовала, ай сміло мож уповісти, ош, низнати чому, го нинавідїла. Бывало кить старый дашто збитїжнїв, тай горнятко воды му ни подала.

  Ай туйкы ся стало, што старый ни просто збитїжнїв, ай потихы яв пригасати, вмирати.

  Ги нüч на динь, ся поміняла нивісточка Марія: уд постели свекрової ни вдходить, та лем ся дозвідовує:

  - Може бы вам, няньочку, сисе ?.. А годно быти што й гинтото?..

  То покрüвчиком го прикрыє, то парнинку му пудправить…

  Сама покликала новтарыша вбы тот маєток переписав так ги треба. А як треба !? А лем так, гикой Маріка хоче.

  Новтарыш звідать:

  - Но та на кого, Иване, маєток переписуєте ?

  Иван лем удкрыє рот, обы вповісти, а Маріка видить и чуствує, ош старый буде ни вто што йüв треба говорити, та такый гойкать:

  - Няньо фанка з маком хоче !..

  И туй такый пуд руков у ниї ся убявило блюдо з нидавно нив напеченыма и на дарабы порізаныма фанками з маком. Маріка шпатно єден ухопила, и такый старому в рот запхала.

  Ледвы кывавучи деснами, старый тот фанок дüжвав, из гüрьков бідов го прüмкнув, та штось хотїв уповісти. Айбо Маріка впят почуствовала штось нидоброє, та щи май голосно гойкать:

  - Няньку, фанкы свіжі, з новым маком !..

  И туй такый запыхать в удкрытый рот старого новый дараб фанка.

  Ги кажуть у народї, бüг трüйцю любить, бо на тритьому фанкови старый Иван Хатай ся захлыцнув, а пак ся вдавив, и вмер.

  Удтовды на Осойи, кить видять, ош даяка нивістка ни честує свого свекра, та кажуть:

  - Йся вже ся готує печи фанкы з маком.

 

*******

  Старый Пантий уже ся спередсмертно усповідав, дüстав послїдноє помазаніє, у ухах му щи звучать спасенні псалмы Давида, кой слабівучым голосом кличе жону и дїти з нивістками

й зятями, обы йим уповісти свою послїдну волю.

  Поставали довкола вмиравучого, и овüн йим каже:

  - Тот дараб зимлї, што пуд Кычеров, лишаву Анци…

  Туйкы жона му го перебивать:

  - Йой-йой, ньит, старый, Анци была бы добра зимля в Лецовици!..

  Вмиравучый Пантий веде свüй тештамент дале:

  - Марійи даву тоту зимлю, што на Манькові…

  Стара впят го перебивать:

  - Йой-йой, ньит, старый, Марійи бы было файно на Пожарницях!..

  - Василь най хоснує млаку в Медвежому…

  - Йой-йой, ньит, старый, Васильови дайме на Обочи !..

  - Иванова зимля буде на Забоженому …

  - Йой-йой, ньит, старый, Иван най хоснує в Татарках !..

  Старый умовк, хоть ни всїм ищи вдїлив зимлю, а дале дуже голосно свойüв жонї каже:

  - Марьо, тко вмирать !?.. Я вмираву, ци ты вмираш ?.. Дниська послїдну волю я кажу, ци ты кажеш !?.. Но, на мою душу, ты кой будеш умирати, та, видав, сама з собов ся янеш иссважати…

  Махнув руков. Запер очи. Вмер.

 

*******

  Иван Чофла ся нияк ни хотїв женити, бо казав, ош на Осойи жоны суть дуже злі.

  Уже старый лигінь долигіньовав дотüть, што взяв собі жону з якогось далекого села.

  Живе з нив, живе, та вдянь ся сперед людьми хвалить, ош яку тото благу, гикой янгел, жону має.

  Якоїсь ночи сїльськый бубнарь Петро Бовкош ишов попиля Чофлової хыжі, а лляв ся страшенный дождь, та заскочив Петро пуд хыжню стріху, вбы мало зливу перечекати.

  Позирать овüн, а сперед хыжі босый, из нипокрытов головов стойить Иван Чофла, дождь на нього ллє, вітер го молотить…

  - Штотото, Иване,тывтакüм дождьови а вітрови надворї

стойиш ?.. У хыжи, видав, май тепло !..

  - У хыжи піч накурила, та м уйшов мало подыхати свіжым воздухом…

  - Правду кажеш, ниборе, тоту піч у хыжи давно было треба учистити. Тай не лем піч, ай и тоту тобов усяды хвалену жüнчовку, што вижу крозü возüр, ош як грüзно з качüлков у руках стойить.

Кить ты ни годен на ниї взяти в рукы качüлку, та стüй собі из свойыв лысов головов на аццякому дождьови а вітрови.

 

*******

  У Юры Гугнавого была дуже скупа жона – Юля Гугнава.

Ишов раз Юра на вашар до Білок бычка продавати. Каже овüн Юли:

  - Дай ми пять корун заплатити за місто на пяцу.

  - Аддека маєш дві коруны, доста ти буде й тüлко, - каже Юля.

  - Но, та, на мою душу, тамкы треба платити пять корун, - упрашує ї Юра.

  - З аттакыма твойыма торгами мы бы легко в ковды пüшли. Тко тото чув аттак гроші кильтовати !.. – удрізала Юля, и стало ясно, ош токмі кониць.

  Што мав чинити з глупов бабов !?.. Узяв дві коруны, имив бычка на мотузок, и – до Білок.

  Прийшов у Білках на пяц, айбо за дві коруны нитко на торговоє місто ни пущать.

  Став собі Юра з бычком при входї на пяц, и достояв дотüть, докüть ся вашарованя ни кüнчило.

  Чилядь ся пяцу розходить, и туйкы до Юры пудыйшли дває задняни (из села, перебачте ми, Заднього).

  Приникувуть ся, звідавуть за бычка,– видить Юра, ош купили бы.

  Ни довго думавучи, дав бычка за двасто корун, хоть из його скупарьков Юльов быв твердый уговор, ош ни менше, гикой за пятсто.

  Прийшов домü, та каже:

  - Дорога моя жüночко, продав я бычка за двасто корун, а ни за пятсто, ги кой исьме ся договорьовали, бо шкодовала сь дüкласти мінї три коруны. Иппен за тото сь и втратила триста корун. Айбо й сисї двасто ти ни дам, бо такый нараз иду з цїмборами в корчму до Мошкы пропити йих.

 

*******

  Того року в Осойи ся дуже пüлло яриць уродив, а в Ілници заврожайив ги николи.

  Но, та Андрій Ружанськый свойüв жонї Оленї каже:

  - Пüду я, нибого, до Ілницї ярцю купити.

  Дала Влена Андрійови пядисят корун, кой за яриць было треба платити сто двадцьить.

  - Йсе, жоно, мало.., - каже йüв Андрій.

  Айбо тота за ним и в догонку гойкала вбы щи май дешево куповав, гикой по пядисят.

  Быв Андрій высокый, дужый, рокüв мав дись пуд сорок – якраз замашный чоловічище.

  Иде ввüн собі з тыма пядисятьма корунами в жибі, а сам споминать ілницьку Юльчу Грядкову, файну-префайну вдовичку.

  Иппен до ниї Андрій и повернув.

  И зачав ся Андрій из Юльчов за яриць токмити, айбо ни хоть де, ай на постели в парнах.

  А быв Андрій на таку токму натлко вдалый, што пуд вичüр

и яриць дüстав, и гроши вд нього Юльча ни взяла.

  Ругалко щи порядно кüньми з возом до двора ни зайшов, а жона му вже цїковбанить:

  - За кüлко сь яриць узяв !?.. Ци сь ни переплатив ?1,,

  - Иди ми гет из путе, бо тя возом притрощу, - гойкнув сердитый Андрій.

  И так го жона дожерла, што сперва йüв хотїв по пыску лепнути, а пак дале утяг из жеба пядисят корун, вер на стüл…

  В Олены сперву онь очи вд радости ся засвітили, а дале кой учула, ош што Андрій уповів… А вповів овüн чисту правду:

  - За білоє тїло чесно заробленый яриць у Юльчі Грядкової…

  Ий, што ся тамкы товды зачало !.. Оленов гибы чорты яли бити то по хыжи, то по дворови – рве на собі волося, то сатану, то вшыткых сятых споминать !..

  Лем Андрій попри вшытко спокüйно йüв каже:

  - Я твою волю сповнив: хотїла сь яриць дешевшый – туй го маєш домак дешевый… Но ньи ?!..

 

*******

  Міша Гукманчин ся скарговав:

  - Но, та, на мою душу, из тыма жонами ни до бога, ни до люди.., а й без них жити нивесело… Было в ня такоє, ош ни знав им што з тов затятов жонов чинити: то зо мнов заговорить, то цїлыма днями ся ани взве ид минї… Істи ми шмарить, ги псови, а сама собі дале мовчкує… Айбо и мене первого ся взвати ни кортить… Но, та лем узлило ня тото натüлко, што м пудыйшов ид ладї, в котрüв она своє цурічко держала, удкрыв им ладу, и яв им удтüть ушытко ушмарьовати напосередхыжі: сукманы, ширинкы, жиболовкы, шилиякі жüнські лахы… И туйкы ся вна узвала:

  - Што ты чиниш ?!..

  - Та пак иппен нич, до лем хотїв им, абысь ся первов ид минї узвала!..

  Ий, кой туйкы ускочить мыш из лады, кой мы вбає зачали ї ймати, та так исьме дüймали, што жона ми ся в якусь рянду зашпотала, упала горіниць, а я, гибы го дявüл напаровав, просто на ниї… Но, та,гадаву собі, чого вже без дїла буду з ниї злїзати…

А дїло тото я чинити знаву гикой бог приказав – из смаком, дошору !.. Но, тай помогло – дись тыждинь изо мнов файно говорила. А дале ї впят заклинило. Айбо я вже ни став мыши по ладах глядати, ай угнав им жону тоту ид чортовüв матери, и привüх им собі другу.

  А ци надовго – увижу, бо й сися ни лїпша.

  Инколи собі гадаву, ош кой умру, та ни буду ся в пиклї чортüв бояти, бо, вповіште ми, што є май чортоватоє, гикой тота чортüська жона !?..

 

*******

  Йолана Красулина свого чоловіка Ивана ани за нич ни мала – лем ся з нього сміховала, а кить ся до нього узвала, та лем:

  - Ты, помывалько ниукручена !..

  Наість го тота Йолана, розсердить ся Иван, пüде в корчму, упє раз – другый раз…

  Но та якось цїмборы по децї му кажуть:

  - Слухай, Иване, ни мож ся так давати жонї понижовати. Кить и дале позволиш йüв так собі чести урывати, та лїпше йди гет из села, бо зза тебе и нам нидобрі… Мусиш ї якось переломити, обы аттак на тя ни варьжіла !..
- А што я тüв нивояшнüв учиню ?..

  - Учиниш ! Лем слухай нас ! – отвітили цїмборы, и дали Йванови пораду, ош што и як має діяти.

  Приходить Иван понаудвичüр домü, докüть ищи Юланы

в хыжи ни было, и, гикой му радили цїмборове, залїзать пуд постїль, тай мовчкы чекать, коли надыйде тота його мучитилниця.

  Прийшла, и лампы ни палила, ай легла на постїль, мало помовчала, тай собі вснула.

  Як лем годинка пробамкала на пüвнüч, Иван пуд постелив замырчав, забурчав, и яв постїль хрыбтом идгорі пуднимати.

  Йолана ся пробудила, дись пüвминуткы помовчала, а дале кой заголосить:

  - Йой, чоловічку ты мüй добрый-предобрый, де ты є !?.. Яй-яй-яй, та туйкы такоє нищастя-нисиринчя, што ня й ни спасе нитко !.. Йой, Божечку мüй милый, та де є мüй золотый, мüй милый Иванко, вбы ня убаранив уд сиї напасти ?!..

  Туй кой Иван ускочить изпуд постели, та кой гойкне на Йолану:

  - Гий, ты пропаснице єдна !.. Типирькы, кой тя страхы ймили, та вже м ти и милый, и золотый ?!.. Дале в нас по твому ни буде !.. Дüзнаєш ся ты што коштувуть мої драбачкы !..

  И як йüв лепне по пыску з єдного боку, дале з другого, а дале щи май дале !.. Уфлецкав ї, гикой треба, або вна на вто ся й ни творила, ай ся радовала, ош чоловік є в хыжи, а з ним ни вд якых страхüв ся ни буде страшити.

  Аттак Иван Красулин учинив порядок у хыжи, и Юлана шуга нигда го ни называла помывальков, авать ищи чимось аццякым нипотребным.

 

*******

  Каждому стає на души легше, кить ся дакому ужалує, уговорить.

  Правда, ни каждый, кому ся нажалуєте, валовшный вам дашто путньоє натовмачити.

  Хоть бывать и так, ги ся стало з Ержійов Ференчиканинов.

  Кüлько ня ни стрітить, та навхтема ми пошепкы зачинать єдно говорити: чоловік йüв майже каждого вечера, кить мало упє, грозить ся завісити.

  Жона ся журить, бо якось раз, най ся ни приказує, годен такоє вчинити, а йüв бы ся самüв упставати из cїмома дїтьми.

  И кажу я йüв:

  - Знаєш што, нибого Ержіко, купи ты файный мüцный мотуз, та кой зась на нього тота дурüсть прийде, дай ты йому тот мотуз, щи й присилуй го – най ся вішать...

  Так тота сигіняшна Ержія и вчинила. А кой му давала мотуз, обы ся вішав, ищи й прихвальовала, ош якый тото мотуз мüцный а гладинькый …

  Овüн туйкы кой рявкне:

  - А каріка бы тя чортова побила !.. Та ты, вижу, ледвы чекаш, обым я ся завісив !.. Пунтошно, ош и фрайира вже дись маєш !.. Та вбы сь знала, ош я ся шуга ни завішу, ай ищи тя аццим товстым мотузом ухряскаву !..

  И, поправдї, так ї тым замашным мотузом урепегав, што дись тыждинь перекривленов ходила.

  Лем Ержія Ференчиканина ся на вто ни скарговала, ай ся радовала, бо чоловік йüв навхтема увер из головы тото, ссена бы му, вішаня.

 

*******

  Ищи до первої войны жила в Осойи в Лазїх стара баба, сїлська пяничка, што лем ся по шанціх и валяла. Имня йüв было Анця, а назывку мала - Иванїшкова.

  Навхтема ї гыртанка боліла, иппен завто тоту гыртанку все палинков змочовала.

  Уйшов чогось у Лазы из села здольü жид Шльома, стрітив Анцю Иванїшкову, а вна, за свойым сохташом, жалує му ся на свою пüллу, битїжну гыртанку.

  Но та жид Шльома, обы ся з дурної русначкы посміховати, каже йüв:

  - Ты Анцьо, нибого, розтопи в ложцї олова, та го горячого повну ложку залльи в гыртанку, прüмкни, тай будеш мати гыртанку чисту й ни битїжну.

  На руцї Анця Иванїшкова мала пирстінь оловляный, зняла го из перста, розогріла в ложцї, улляла тото вшытко в гыртанку и єдным махом прüмкнула…

  Туй такый як сиділа, так и ввідїла дїру в свому чириві, и – уже на віганї ! - уллятоє через тоту дїру уд горячінї парувучоє, закырвавленоє олово…

 

*******

  Каждого року семого юлія, на Йвандинь, осüйчане процисійов, из павісами йдуть уд кадуба та через толоку до Дубрüвкы в манастырь на отпуст.

  Збüлшого в такі дны навхема файна тепла погода, а иппен того року задождьило. Кой дождь зачав переходити у зливу, та чилядь, што йшла у процисійи, яла тко чим годен прикрывати головы.

  Лем Олена Анньовчина, крутозада тридцятьрüчна жüнчовка,

ни мала чим прикрыти голову, та зачерепала сукман издольü ззаду обома рукома, и так ся звирьхы прикрыла уд дождя.

  Айбо вна, сигіняшна, забыла, ош будюговüв пуд сукманом ни має, тай собі потихинькы поступкує, приспüвувучи акафисты з кондаками.

  А иппен ззаду ниї йшов ищи ни такый старый сїлськый дяк Петро Пінкус, несучи в руках кадило, и сприязнї спüвавучи церковні молитвы.

  Дождь домак перестав падати, айбо Олена Анньовчина майже ош забыла пустити дольü заголенный сукман, и так собі и йшла, молитовно приспüвувучи тай молодо світячи файнинькым круглым жüночы задом, уд якого сїлськый дяк Петро Пінкус, што йшов поззаду за Оленов, ни годен быв удорвати очи.

  И спüвав дяк аттакоє:

  -Я на Влену ни позираву, я позираву на небо, и вижу там у хмарах дві янгелські лиця, што ми ся так убленно посмішкувуть…Я на Влену ни позираву…

  Айбо дякови мало тко віровав, а каммай тоты, што тихо собі

з ним уєдно поступковали ззаду Олены Анньовчиної, крутозадої тридцятьрüчної жüнчовкы.

 

 

*******

  Раз у Шльомовüв корчмі сїлськый пяничка Міша Мінькüв звідать ся корчмаря, ош ци ни знає тот, чому ся му так фест читаво щикать.

  Но, а жид, обы ся з дурного руснака посміховати, му каже:

  - Но, та де бых ни зав ! Надундав ись ся чистого шпірітушу,

а шпірітуш ти упалив дїру в гыргалцї, та дüстав ись цуг, бо ти йде звонка фалешный луфт.Мусиш собі шию свіжым гüном пообкладовати, тай тоту дїру гüном запхати, и так ти ся там ушытко погойить.

  Минуло нимного часу, кой чувуть пиякы, ош тамкы удну в корчмі штось страшно вонить. Позиравуть они в закута, удкüть тота воня йде, а тамкы сидить Міша Мінькüв, має шию вбвиту ряндов из жиливляного міха, а зпуд рянды свіжоє гüно стырчить.

  Ни утирпіли сїлські пиякы, унесли Мішу Мінькового на улицю, и тамкы верли на смітя.

 

*******

  На Всойи жив та быв, нич ни чинив до лем палинку по корчмах пив, уже ни молодый, хоть ищи й ни старый хлоп Мішко Питянин.

  Напивався часто, а кой ся напивав, та го ”водило”. И йсе му была головна біда, попри другі минші..

  Єдны казали, ош тото му ”вчиніня”, ині пудозрівали, штоввüн сам босоркун, а подеко гадав, ош тото го чорты по всякых поковбіках водять…

  Якось Мішко ся напив в Осойи дольü, а ”повело” го онь у Лазы у двüр Юры Роваша.

  Юра, ги вто мав сохташ, сперед тым пüшов у хащу, жона му Юльчя якраз уполудне у хлїві корову дойила. Так што Мішко Питянин спокüйно зайшов до хыжі, розüбрався, и залїз на постїль пуд парну.

  Юльча ся й дале шинїтала по дворови, кой туйкы понаудвичüр домü приходить Юра Роваш, заходить до хыжі.

  За сохташом изнимать из ся пачмагы, вбы мало лечи на постїль та припочити, кой лем овüн позирать, а в нього на постели вже спить якыйись фаттьüв.

  Сисе Юру страшно змийриговало, бо гадав, ош застав дома жониного фрайира. Нич тому сплячому ни кажучи, Юра, як быв – у єдных лем гатьох, ся ухопив из хыжі вон, у дворі пудбіг ид жонї собі, єднов руков ї вхопив за довгоє волося, а другов яв гацмолити куды му лем права рука сягала.

  Юльчя кой заверещить, айбо на вшыткый сурдик, так што ся люде яли збігати. На сисе ся пробудив и Мішко Питянин, та хоть якый быв заспанный, айбо нараз измірковав, ош и його дораз будуть бити. А иппен сього му ся аницят ни хотїло. Тому такый нараз, и гатї на ся ни натягувучи, голый ускочив крозü возüр надвüр, дале - на улицю…

  Айбо нилегкоє тото дїло втїкнути уд Юркы Роваша – уже дись пиля четвертої хыжі, лем єдныма гатьми світячи на всьый сурдик, догонив щи ни дуже тверезого утїкавучого, исчерепав го рукома, и такый такого голого, гикой тот быв, принüс Мішку Питяниного назад у свüй двüр.

  На сисе й пüп сїлськый надыйшов… И Юльчя му ся кляне и божить, ош того страпатого Мішку Питяниного у себе у дворі первый раз видить… И най ї бог покарать, кить она дашто з тым нищасником мала !..

  Юра, все щи нич жонї ни вірувучи, и на попа ухопив вилы, и мало тому ни пробив його величезноє черево, ай, на серенчу, Мішко Питянин го за рукы вхопив.

  Та так два й поставали сперед многого народу: єден у замащеных, колись білых, гатьох, другый - домак голый, пиля них пüп из кадилом у пуднятых уд страху руках, Юльчя з дüйницив у єднüв руцї, вшытка вббрызкана молоком…

  Сперву Юра з Мішком, держачи єден другого рукома, стояли лицьом ид лицьови, и рясно плювали собі в очи…

  А дале йим тото майже ош надоіло, зайшли до хыжі, уттüть убраті вже уйшли, надворї ся ймили за пличі, тай пüшли собі до корчмы біду в палинцї топити.

 

*******

  Михайланина Гафія розказовала:

  - Мала м дись дванадцьить годüв, та вшытка чилядь казала, ош

была м дуже файна. А в сусїдах через путь уд нас жив иппен такый гикой и я хлопчик Юрко, што ня дуже хотїв поцюльовати, тай гинтак им чуствовала ош ня любить. Айбо я ся щи товды того ганьбила, та все м ся лем уднєковала.

  Дись того року влїтї на Петра пüшли сьме до Білок на одпуст, и аттак попиля полудне пудбіг ид минї Юрко, завісив ми на шию такі красні-прекрасні пацуркы, а в рукы ми дав онь два ищи май файні мидяникы – видко ош дуже дорогі. Я и в голові собі ни мала такі куповати, бо й ни было за што.

  На другый динь чуву як у сусїдньому дворї штось гойкать та гойкать Юрüв няньо, а кой им ся попризирала, та ввідїла м як овüн широкым и довгым риміньом молотить та молотить Юрка, приказувучи:

  - Обы сь знав як из лады гроші брати !.. Мы вты гроші збирали

вбы свинча купити, а ты йих на мидяникы та на пацуркы утратив !..

  И – бух-бух Юрка риміньом !.. Такої биткы щи м шуга ни відїла!..

  Того такый дне увичирі Юрко ня поцюльовав. Первый раз. Айбо -

ни послїдный !..

  Через шість годув исьме ся поженили. И вже пядисятый гüд исьме вєдно.

  Айно, мене в дїтинстві Пичітковов называли, а Михайланя я вже за Юрком.

 

*******

  У нижньüм кüнци Осою, тüйтакый на Пожарницях, жили дві дуже худобні сестры, што лем из людського подаянія мали што істи а в што ся вбрати. Назывка в них была - Багийовы.

  Обі - хромі,єдна домак сліпа, а друга глуха, ги пинь.

  Прийшов до них раз комынарь, и такый на подї, де чистив комыно, прислопанив тоту слїпу, тай йüв дашто замашно прочистив.

  Айно, аццися сліпа верещала, ги коза, айбо гинтота, домак глуха, тото нич ни чула.

  Люде казали, ош того комынаря за аццякоє збыткованя над сигіняшнов Господь Бог покарав: чистым путьом домак тверезый ишов, зашпотав ся, впав, и такый нараз умер.

  А тота, ним узбыткована – слїпа копыльчатко вродила. Была тото дьüвочка, што пак обох сигіняшных сестер до глубокої старости дозирала, она йих и похоронила.

 

*******

  Кучмова Ержія, файна тридцятьрüчна жüнчовка, ся внадила з нового року ходити на вичüрню молитву до попа на фару. Чоловік йüв, Петро, яв ся задумовати, ош чому тото жона му так довго ся молить у попа, тоже замашного фаттьова.

  Якось Петро пудсокотив час, кой пüп ищи ни прийшов домü, хытро ся прüбрав на фару, через возüр залїз до хыжі, и – шух пуд попову парну, тай прикрыв ся онь из головов.

  Лем ся понаудвичüр стимнїло, и туйкы до хыжі заскакує Петрова молитовниця, наскоро з ся змітує платїчко, будюгüвчикы, и – шух пуд парну, тай такый ся горне и пригортать до там лежачого.

  Ий, кой тот ”пüп” ускочить изпуд парны, та кой ї яне гацмолити бігарьом: а по горгошах, а по лабах, а вздовж по вшыткому тїлу - лем кüсткы йüв трісконїли !..

  И шіковно – як прийшов, так и ускочив крозü возüр, тай уже є дома.

  Нидовго по ньüм приходить домü його молитовниця, храмлючи та голосно пойойкувучи.

  - Йой, чоловічку мüй ороньовый, так им ся гинде над потоком зашпотала в тернину, упала м, та м ся дольü долинов покарбуляла онь у потüк. Ледвы м ся уттüть убрала !.. Йой.., тай йой !..

  - Тать вижу, жüночко моя сигіняшна, вижу, ороньова моя !.. Онь ся за тя бою изза такых ран на тїлови !.. Бою ся, ош и вмерти сь годна!.. Та най ти, нибого, покличу попа, вбы тя усповідав сперед смерти, бо, леголаб, ни будеш умирати нисповідана !..

  - Йой, чоловічку мüй ороньовый, лем ня вд того попа спряч а всокоти !.. Я легше у пекло пüду.., тай онь на самый спüд, лем ня вд того попа варуй !.. А вüчüрню молитву буду творити туйкы, дома, пиля тебе… А кить хоч, тай и з тобов !

 

 

*******

  У Здрільовüв корчмі Ферко Йопанüв по тритьüв деці розказовав:

  -Пüлло ми… На мою душу, ми пüлло… Другый раз им ся вженив, а ни мусїло тото быти… Бо кой им ся первый раз женив,

та многі знавучі жоны ми нашіптовали, ош,Ферку, береш жону дуже красну, та позирай, бо квар из нив будеш мати... Так оно ся й стало! Бо кой ся в нас уродила перша дїтина, та моя мамка ми вповіла, ош кить таку дуже файну жону маву, та вбы м и кума ни гüршого взяв. И взяв им – Йосипа, мого майлїпшого цїмбору.

  А, кить правду вповісти, та быв я великый картярь – на картях им навхтема быв звык дашто уйграти… Но, та, тямлю, уже по четвертüв дїтинї жона ми ци ни каждый вичüр каже:

  - Чому ты, Ферку, до корчмы ни йдеш !?.. Пак бо даколи сь принüс и двадцьить кокун, и бüлше, тай типирькы дашто уйграш, а щи й из цїмборами упєш собі…

  Но, тай пüшов я. Айбо кой им прийшов, та цїмборы попüд нüс яли ся з ня посмішковати. Порозумів им ош чому.

  Єдного вечера жонї м уповів, ош иду до корчмы, айбо сам у сїньох им уліз рüтлов на пüд, тай чекаву…

  Было вже доста темно, кой мüй файный кум прийшов ид мойüв файнüв жонї.

  Рüтлов мовчкы м злїз из поду, тихинько став у сїньох, тай слухаву як задзиньконїли погарчикы, зашурхонїла човколада…, а я чекаву, чекаву…

  Дале м потихы вдопер двирї, чиркнув швабликом, вижу йих голых, гикой Адам и Єва, на постели в иппен тüв роботї, тай лем им уповів:

  - Добрый вичüр, куме, вы ся туйкы й дале побавте, а я надворї

зачекаву…

  Вдопер им вонкові двирї, уйшов надвüр, став им, думаву…

  Як – дале !?..

  Нüч им переспав на оборозї, а над рано м пüшов до єдної сїлської пичодайкы. Юльча йüв имня. Кажу йüв, обы ввичирї до нас прийшла.

  Но, тай прийшла.

  Юльчи м уповів лечи на постїль. Но, тай легла.

  Жонї м уповів стати пиля постели, и позирати. Но, тай стала, та позирать.

  Лем им льüг пиля Юльчї, и зачав из нив иппен тоту роботу, што ї кум чинив их мойыв жонов…

  Кой моя жона – бух на зимлю, и лежить, ги нижива.

  Я ся пудхопив из Юльчї, яв им обома руками флецкати жону собі по лицьови, лляти на ню студену воду !.. Ай – де там !.. Она ся й ни кывать !..

  На тритьый динь им ї погрüб.

  Такоє ся в ня нищастя стало, што й ни здумаву собі. Бо я ї, ниборе, любив…

  Нигда - до смерти - вже спокою мати ни буду…

 

*******

  По шестьüв децї у Здрільовüв корчмі Андрій Ширилüв розказовав:

  -Мав им перву жону таку бісицю, што цїлыма днями нич ни

чинила, до лем на менї вдопертый пысок держала – и йсе йüв ни так, и гинтото йüв ни так !.. Айбо низашто – домак низашто.

  Но, та захотів им ї раз упровбайловати, ош ци є в ньüв хоть цяткы люцького.

  Єдної зимы збитїжнїла йüв мати, та пüшла ночовати ид ньüв.

А я над рано звер им из ся покровиць, обы ми тїло устудинїло.

Но, а кой ся жона вернула, та вчинив им ся мертвым.

  И што, вы гадаєте, вна учинила, кой ня мертвого увідїла !?.. Ани до ня ся ни додюгнула !..

  Нараз собов верла до великої хыжі, утягла из креденца наші спрятані гроші, што сьме нидавно дüстали за продану корову. Чув им як звинїли коруны, што йих шіковно умітовала из фійовок. Дале забігла и до малої хыжі, де я лежав, и яла ми увертати и спорозняти жебы на пачмагах, на рекликови, на лайбикови, щи й на кошули… Из столины утягла мою годинку из ланцком…

  Но, та, гадаву собі – доста !

  Щи май мüцно затис им у руцї замашный бігариско, якым им ся щи звечера запас. Уд злости м зрізав у зубы, ускочив з постели, єднов руков им ухопив тоту бісицю и притрощив ид земли, а другов им ї яв лупашити бігарьом, а по горгошах, а по лабах, а по вшыткому тїлу !..

  Пак потüм им ї удрутив за вонкашный порüг, та онь им гойкнув:

  - Марш уд мене, бісице збісна, обым тя шуга ни ввідїв !

  Того такый дне зüбрав им вшыткы її лахы у жиливляну вереччину, та м понüс до матери йüв.

  Но, та аццяк им ся ї збавив.

  Правда, потому м мусїв глядати другу жону. Тай – глядаву. Айбо й досьüть им ни найшов.

 

*******

  Мüй прадїдо, опрышок Міша Марюк споминав, ош як овüн за первої войны переганяв украдині ним коровы, онь дивятнадцьить дарабüв, из полякüв через словакы та домü.

  - Якраз им ся из любовнянськых берегüв яв испущати, кой туйкы горы задрыжать, у нибі то аддекы, то тамкы блисне. Ий, бо кой ся зимля затрясе, та так, што мої корüвкы яли на задкы падати, и я на свüй упав, клебаню ми з головы якыйись страшный вітер зüрвав…

  Товды м ся якось перекарбуляв, и став на колїна, та вдянь ся молю, вбы ми Бог удпустив мої гріхы, што м йих за свüй живüт начинив доста.

  Айбо тото гриманя, блисканя, а дрыжаня земноє стає все май дужым и дужым !..

  Но, гадаву я собі, настав судный динь !.. Айбо як нивчасно, бо такі м файні коровкы вкрав, што досьüть ищи - нигда !

  Стою на колїнах, удянь ся молю, и – чекаву коли ся убявлять білокрылі божі янгелы, та зачнуть ушытку чилядь шоровати: грішникüв по лїву руку, а нас, праведникüв, по праву.

  Кой ня туйкы ткось иззаду як копне в гузицю, та кой загойкоче:

  - Гий, ты, нидüдавцю, што стойиш войськови на пути ! ?..

  Тай ищи лабов у чоботї двычі раз им дüстав иппен туды !

  Мої ся коровы посхопльовали на вшыткы чотыри, та кой ся пустили бігти, што онь ся йим изпуд хвостüв лляло, ги з лоток. Тай я за ними біжу, тай из мене майже-майже ош ся ллє, ги з тых сигіняшных корüвок – ледвы ся здержуву !..

  Так што єден страшный суд им пережив, а другый ня щи чекать.

  Ни знаву, ци й на тüм судї ми ся вбыйде, ги на сьüм, ци буде щи гüрше…

 

*******

  Стало ся сисе щи до первої світової войны.

  Мигаль Потüшняк онь чотирираз перетинав океан – ходив у Америку на заробкы. Заробив. А гроші ухосновав так ги треба – накупив много зимлї.

  Щи єдным такым заможным чилядником у Осойи быв мüй прадїдо Мигаль Марюк. Лем иппен овüн свою копійчину зарабляв опрышкüством, авать по иннишньому – розбойом. Кроме того цїлі череды худобы переправляв сюдыиз Полщї,

и в Полщу, тай и в другі державы вüз што треба… Но, тай овüн гроші хосновав скуповувучи зимлю. Бо што годно быти дорожым уд зимлї !?

  Кой ся вчув доста заможным, задумав Мигаль Потüшняк стати депутатом мадярського парламента, и ходив пудговорювучи чилядь, обы за нього проголосовали.

  Лем мав єдного силного напасника – мого прадїда Мигаля Марюка. А біда туйкы была щи и в тому, ош мав Мигаль Марюк добре пудвішеный язык – валовшен быв говорити.

  И кой раз Мигаль Потüшняк зüбрав май много в селї чиляди, обы з ними поговорити за выборы, прийшов тудыи мüй прадїдо Мигаль Марюк.

  Слухав Марюк Потüшняка, слухав, а дале каже:

  - Чесна чиляде ! Минулої ночи ми ся приснив сон, ош им умер, тай уже пудхожу до райськых ворüт. А сятый Петро звідать:

Тко тамкы ?

  - Та пак я, Мигаль Марюк.

  - Ты на кони, ци – пішо ?

  - Пішо, - кажу му, так ги вто й є.

  - Иди гет. Я туйкы приймаву лем тых, што на коньох.

  Но, та ся вертаву. Иду я, иду, кой вижу и Мигаль Потüшнякüв у рай ся направлять. Кажу му:

  - Вижу, Мигалю, ош и ты ся в рай зüбрав. Айбо там, ниборе, пішых ни приймавуть, лем – на коньох.

  А вы, чиляде, Мигаля Потüшняка знаєте – тот и на чортови бы в рай прüйшов. Обы лем му тото треба. Та пак овüн ми каже:

  - Ты, Марюку, стань нацапкы, ош гикойбы ты кüнь, а я сяду ти на горгоші, тай прüйдеме в рай уєдно.

  Так исьме и вчинили.

  А кой исьме пудыйшли вд райськым воротїм, Петро впят звідать:

  - Тко там ?

  - Я – Мигаль Потüшняк.

  - Ты на кони, ци пішо ?

  - На кони.

  - Лишай коня за воротами, а сам заходи в рай.

  Мüй прадїдо Мигаль Марюк малинько змовчав, майже ош каждому з чиляди гикойбы зазирнув у душу, тай каже:

  - Ни нисїть вы на свойых горгошах у мадярськый рай аттакого паскуду, гикой Мигаль Потüшняк, бо з ним упят ся лем тягловов маргов упстанете…

  И ни убрали Мигаля Потüшняка в мадярськый парламент, айбо сїлськым бировом став: кой го убирали, та Мигаля Марюка в Осойи ни было – упят дись вандровав по Полщи, ци й инде…

  Айбо Мигаль Марюк ся на тому ни вспокойив. Доста часто ся ссважав из бировом Мигальом Потüшняком, лем хüсна з того ни было.

  И товды єдного вечера взяв Мигаль Марюк пушку, пудыйшов ид возорови Мигаля Потüшняка, и – бубухнув !.. Лем – ни потрафив…

  Завдав Мигаль Потüшняк свого нинависника мадярськым шандарім, и тоты пендриками добили мого дїда Мигаля Марюка до смерти.

  Ни раз собі типирькы гадаву, ош кыдьбы быв мüй прадїдо Мигаль Марюк лїпше стріляв, та ни было быбыло в нас инниська писатиля Федора Михайловича Потüшняка.

 

*******

  Тото ся стало у великодну пятницю.

  Анця Копыльчукова пüшла до церкви плащенницю цюльовати, а чоловік йüв Митьо уєдно з кумом Ферком Галковым дома ся впстали, и ся досовітовали учинити вітезство – убити тхоря, што в шопі мав яму, та ни раз йих уттüть дразнив.

  Ищи зрана тхорьову яму прикрыли плетеным кошом, збоку ся попрятали, и яли чекати.

  Тхüрь из ямы ся усунув, никого близько ни ввідїв, тай … заскочив у кüш.., кüш ся отворенным перевернувгорі, кумове прискочили, звирьхы накрыли кüш жиливляным міхом, и занесли до сїни, бо кум Митьо Копыльчук мав тамкы замашный бігарь.

  Тхüрь в кошови нифайно якось запіцконїв, кум Ферко Галкüв ся напудив, одтягнув міх уд коша, тхüрь уттüть ускочив, та й забіг до великої хыжі, и пуд постелив ся спрятав.

  - Чекай, чекай, ниборе, дораз ты дüстанеш, - погрозив Митьо, шурдїгувучи бігарьом попуд постелив.

  Видав, ош досягнув тхоря, бо тот, ищи май голосно піцконячи, пудбіг до шпора, ускочив на шпаргийт, а там майже ош у лапкы го дуже спекло, бо щи май голосно запіцконїв, пудскочив, и впав у корыто, што стояло на лавици из зачиненным на паску кістом, и такый там ся утопив у щи доста рідкому кісті, айбо видав дыхати му было там нїчим, та, онь го мара знає ош як, айбо удтüть доста высоко пудскочив, и просто занюряв у лавориз білов муков, што ї Митьова жона Анця пуд лавицив лишила на фанкы.

  Митю онь затрясло уд аццякої тхорьової наглости, та як лем бировав, ударив бігарьом посеред лавора, айбо у тхоря ни попав, лем мука великов білов хмаров ся пудняла по всьüв хыжи.

  А тхüрь ся вже прятав у сїньох пуд креденцом из кухонным чибрьом.

  Первым го тамкы уздрів кум Ферко Галкüв, и нараз ухопив у рукы велику й издольü широку лопату, што нив у піч хлїб сажавуть, бо вна такый туй пиля печи в сїньох стояла, и кой упаріздить тов лопатов по креденцови, та лем ся з нього скло забрызчало, и ся посыпали погарчикы, фінжї, рябунчикы, таролы…

  На сись гуркüт из молитвенником у руках, по нидїльному вбрана, заходить кума Анця Копыльчукова, и застывать на містї, гикой тот соляный стовп из біблії – ни годна з ся утрощити ани слова ! – лем позирать што туйкы начинено…

  Ани слова йим ни кажучи, кума Анця зайшла до малої хыжі перевбратися в домашньоє платя, а дває кумове дись найшли нидопиту склянку з палинчинов, поналивали, та ся з біды посилковувуть.

  Анця зайшла до сїни, яла в печи напальовати, вбы хоть из того, што ся впстало нирозбрызканого даяку паску спечи.

  Митьо провбайловав жонї дашто розтовмачити, айбо вна онь уха затыкала – ни хотїла нич слухати, бо в хыжи йтак усьо было видко.

  Лем ся в печи яв файно розгорати вгинь, кой туй – раз ! – и тот ушыткый огинь уєдно з дрывами улитїв из печи, по сїньох ся розлитїв, а штось такоє великоє, гикой кумüв зимушньый ховпак, подегде білов муков посыпаноє, упало з того огню посеред сїни, и перестрашено зажмурькало малинькыма очками… - коли вно ся встигло в печи спрятати !?..

  Кума Анця довго ни думала, ай кой го впекала жилїзнов кочергов, што ї якраз у руках держала, та тото й піцкнути ни встигло – лем тонинькыма нüжками пару раз дрыгнуло.

  - Кумо, вы го вбили ! - загойкав кум Ферко Галкüв, якось низдало ся пудхопив, та так, што стüл ся перевернув, склянка из стола впала, нидопита палинка ся улляла, и туй такый яла горіти….

  - Анцьо, гаси кума ! – загойкав Митьо, видячи, ош горить и кумüв реклик – видав палинка ся й на нього улляла.

  Анця й туйкы довго ни думала: раз засягла по горгошах кума Ферку, другый раз - свого чоловіка, а вты, гибы йих вітром удуло з хыжі, вже повскаковали и й - з двора, та йшли туды, куды и мали йти нафаралловані фаттьовы – у корчму.

 

*******

  Вüсьüмрüчный дїтвак Ивана Сакальового Петько дуже любив лавырок. Довгастинькі, гладинькі, з малинькыма файныма очками они ни раз то єдна, то друга позирали из урытої ними ямы зпуд хлїва.

  А ош было йих дві, Петько врозумів, бо єдна з них мала на головці білиньку партичку. Иппен тота му ся май бüлше й любила.

  Петько ни раз уд ним ся пудкрадав, обы йих хоть погладити, ай, де там – лем собі шупнуть у нору.

  Якось старый Иван Сакаль зрана, чортувучи, зайшов до хыжі,та сердито каже:

  - Тоты паскудотны лавырка нашого когута загрызли !..

  Петькови онь слызы з очи потекли, бо ввüн и когута того з такым великым челленым грибіньом дуже любив. Когут му ся давав имити в рукы, и Петько ся з ним ни раз бавив.

  В нидїлю рано старый Сакаль узяв великый кüш, дав Петькови, ош, кой му вповість, обы ним затулив лавырчину яму, а сам набрав у відро воды, и яв помалы у лавырчину яму лляти.

  Кой ушытко улляв, гойкнув Петькови:

  -Затуляй кошом яму !..

  Петько так и вчинив, и раз лем – обі лавыркы заскочили до коша, кüш ся перевернув динцьом дольü, старый Сакаль лем прикрыв йих ветешным петеком, и гойкнув :

  -Туй суть !..

  Из коша йих усыпав у жаливляный міх, та каже Петькови:

  -Йди гине ид сливі, та пару раз ними вдарь, бо кить ся впстануть живі, та повтїкавуть.

  Петько пüшов ид сливі, малинько привдкрыв міх, а лавырочкы такыма файныма, такыма жалüсливыма очками на нього уттüть здрять, што як йих мош бити – тото гріх.

  Занüс до хыжі, в сїньох прикрыв міх из лавырками великым бадоговым корытом, щи й пару дрыв зпуд шпора взяв, та поклав йих извирьхы на корыто, вбы го притрощити.

  Уєдно з няньом и мамов пüшов до церкви.

  Лем ся вполудне по богослужіню вернули домü, Петько нараз ид лавыркам, айбо – позирать ! – а бадоговоє корыто у двох містах прогрызено, што онь пясть ся в ямы стає…

  Перевернув корыто, а там и міх жиливляный прогрызено, а лавырок, гибы там йих нигда й ни было – ниє !

  Вер ся глядати йих по хыжи, бо вонкові двирі, кой ишли до церкви, заперли. Айбо – ничде нич !- ниє лавырок.

  Зайшли до хыжі мама з няньом. Старый Иван Сакаль нараз порозумів, ош што ся туйкы стало.

  - Казав им ти, Петьку, обысь нима файно впаріздив у сливу, та завтра быбыв ись за йих дві кожі мав шістсто корун. А типирькы йих, ниборе, по хыжи й ни глядай, бо видиш гинде пиля двери мачачу яму, но, та крозü ниї тоты лавыркы й повтїкали.

  Сумно стало Петькови: когутика ниє, лавыркы втекли… Онь му ся слызы з очок пустили.

  Тай ни задарь – лавыркы на йих обшаря ся бüлше ни вернули.

 

*******

  Было йсе щи за чехüв, кой жиды за кожу з лавыркы давали триста корун.

  Но, та Юра Геза и Петро Леца на саму Сяту нидїлю пüшли на Пожарницї, де ся з Осою на Білкы йде, и попуд стогы сїна наклали засилкы на лавырок.

  А потому ся подали в корчму до Шльомы, обы вже тамкы ся спокüйно дочекати улову.

  Само собов, ош упили погарчик-два, тай упят идуть на Пожарницї позирати, ци ся дашто ни ймило.

  Уже пуд первым стогом здрять – є ! Айбо така лавырочка, гикой малоє свинчатко. Петро Леца як ї швакнув бовткашом по копони, та, сигіняшна, лем нüжками дрыгнула.

  Утяг из засилкы, и – спрятав пуд сорочку, щи й риміньом из пачмаг прийняв.

  Юра Геза каже:

  - Файні сьме коруны заробили, треба бы за йсе й богу

подяковати – идиме, куме, до церкви.

  Пüшли.

  У церкви улїзли на говроша, поставали, та слухавуть сятонидїлну службу божу.

  И туйкы чує Петро Леца, як тота лаврочка в нього на голому тїлї ся закывала, закывала, а дале го яла свойыма кüгтикома дерти за черево. Сперву потихы, а пак го и вкусила…

  - Чуєш, куме, тота звірина ня кусать !.. – йойкнув на ухо Юрови Гезови. - Идїм уццьüть вон !.. Ай – шіковно, бо вта кусать !..

  Юра Геза нараз кума врозумів, та яв роздручовати чилядь на говроши,

  - Пустїть нас, чиляде, пустїть, бо нам мусай !..

  Люде гадали, ош пудупилым кумам ся вчинило пüлло уд палинкы, бо пахло з них, гикой из гордовüв палинчаных, та ся шіковно розступали й пропущали йих.

  Ледвы встигли из церкви убігнути, тай тамкы нараз при входї

Петро Леца наскоро утрясать из сорочкы лавырку, а вта ледвы встигла ся му на ногы зсунути, кой кум Юра Геза гойкне:

  - Куме, нашто ї пущаш !?.. Утїкне !..

  И нараз якымись боткашом из розмаху як влупить, та ни потрафив лавырку, ай точно вмастив Петру Гезу по перстах на ногах. Тот, сигіняшный, як зарявчить уд болю, што ци ни пüвцеркви люди убігло навонка увідїти, ош што ся тамкы дїє.

  Айбо Петро з Юром ни чекали людської над ними розправы, ай – ногы в рукы, и – втїкати ! И причмелену лавырку забыли.

  Убігли за село, повсїдали ся на межу, малинько ся вддыхали, тай Петро Леца каже:

  - Тко тото відїв ити до церкви дяковати богу за лавырку, а щи й на сяту нидїлю !?.. Такої сьме ся, куме, ганьбы набрали, што й ни знаву як ся чиляди типирькы на очи вкажеме !..

  Айбо Юра Геза каже:

  - Пак у нас тамкы в стогах сїна суть ищи дві засилкы. Йдїм, бо може ся ищи дашто имило.

  Пüшли. Даз дві годины глядали – ниє тых засилок нигде. Ани лавырок у них.

  Ай туйкы ся на них як наверли сїлські псы, што вты ледвы вд них повтїкали.

  Розбіглися Юра Геза и Петро Леца у разні бокы. И довго ся вєдно ни сходили, бо кить йих люде відїли, та нараз звідали:

  - Де вам є здыхла лавырка !?.. Ни йшли бысьте з нив до церкви ?!..

 

 

*******

  Андрій Митрикüськый мав дві тїлні коровы, што вже гріх йих

было запрягати, та купив уд Ивана Футушового коня. Айбо такого здыхлячого, што лем из нього кüсткы стырчали.

  Завто – дешево.

  Лем попри вту дешевизну, кüнь ів за трьох, што вже го сїном наспüл из соломов годовали.

  Кить го запрягли у вüз, та тяг так ги має быти.

  Правда, чудовалися, ош кüнь нигда ни лїгав.

  А вже кой льüг, та майже ош дись два тыжнї ни вставав, и годовали го лежа.

  Дале пак хлопцї коликами пудняли коня, и ни давали му бüлше лїгати. И ни лїгав, айбо робив справно. Инколи треба было го батугом швакнути, но – ни бüлше.

  Айбо лем раз кüнь перестав тягнути. Як бы го ни запрягали, а – ни тяг.

  Но, та што было чинити Андрійови Митрикüському !?.. Пüгнав коня на вашар до Білок. Купцї пудходили, призирали ся, лем, видячи аттакоє здыхлячя, йшли гет.

  Айбо, ги вто кажуть, на каждый дурный товар находить ся свüй дурный покупиць. Найшовся й на Андрійового коня. Жид из Ілницї. Кüлко дав, тüлко дав: по руках, и – ся розыйшли.

  - Но, та хвалабов ! – онь плеснула в рукы жона Андрія Митрикüського.

  Айбо дись через місяць иде Андрій Митрикüськый по Ілници, та позирать, ош ба што тото так много чиляде ся зыйшло на улици.., дває уткüтьись прибігли з коликами…

  Пудыйшов Андрій ближе, призирать ся, а тото там люде його коня пуднимавуть, бо як просто у возовüв упряжи йшов, так там у ньв кüнь и впав.

  Жид стойить мало збоку, та тüйтакый на слызы реве.

  А Андрій – боком ! боком ! – та ногы в рукы, и – домü.

  Пак дись у корчмі любив розказовати, ош як овüн ілницького жида убманув.

  Правда, кить му датко казав, ош сперва Иван Футушüв його вчаловав, та ся чинив, ош ни чує.

 

*******

  Старый Юра Газдик мав, хвалабов, сїмнадцятеро дїточок, а його дїточкы мали ищи й свойых дїточок – Юровых онукüв, котрых, кить йих Юра раховав зрана, было сорок вüсьüм, а кить извечера, та лем сорок пять.

  Айбо и вты сорок пять дуже любили кой йим дїдик Юра на нüч розказовав казочкы.

  Уйде влїтї з хыжі, сяде собі на порозї, утягне зза сары піпу з довгов попісаров, удкрыє на ньüв оцїльову затварку, уцоркать багов на долоню, верже го в рот, пережве, убыздрить дїточок, што ся довкола по дворови повсїдали, и зачинать:

  - Видить ми ся, ош кить ни туйкы дольü в Осойи, та гиндекы мало вышше, у Лазїх, жив єден король, што мав дуже красну доньку на имня Поланя, та тота Поланя страшно любила істи пікницю. Корольова донька быбыла іла пікницю и рано, и вполудне, и ввичирї, а годно быти, ош и вночи, кой спала. Она могла істи пікницю з хлїбом, и без хлїба, з цибульов, и без цибулї, з чисноком, и без чиснока… Так она тоту пікничку любила !

  Лем иппен тото ся дуже ни любило корольови, бо кой до них датко приходив у гостї, та нараз чули, ош як уд корольової донькы пахне пікницив. А король ся того ганьбив.Тому ввüн захотїв удучити доньку вд того многого ідїня, бо вна вже й так розтыла фест, но та вповів йüв, обы пüшла до різника, што свінї ріже, най йüв укаже, ош як тота її любима пікничка ся чинить.

  А різника наговорив лем єдну мерзоту Полани вказати, обы ї уд того злозвыку вдучити.

  Так тот різник и вчинив.

  Утяг из зарізаної свинї гилюхы, та яв йих спорозняти, а тото, ниборята, вонить. А дале яв тоты гилюхы струнжити ножом, а й уттüть иде вшытко нифайноє а вонячоє. А дале, гикойбы нинароком, ушыткым тым, што з гилюхüв начистив, брызнув на корольüвську доньку…

  Поланя наскоро побігла в потüк, обы ся вдмыти вд тої нечисти, айбо вто так воняло, што як псы, так мачкы вд ниї втїкали – ни хотїли ї й нюхати.

  Из світнов бідов корольüвська донька ся удмыла, айбо было вже вполудне, кой бы час полуденковати.

  Прийшла домü, а король йüв каже:

  - Но, та што, Поланько, будеш типирькы істи ?

  А вна каже:

  -Хоть што, няньку, лем ми тоту пікницю ни давайте !..

  Та так и было – товды дуже смачно поіла пасулю з капустов.

А за пікницю пак нигда й ни споминала.

  Тай вы, дїточкы, ни споминайте, бо тко и уткüть вам тüлко пікницї напрастать. А пасулю з капустов бабка наварила повный великый горниць. Ушыткым вам буде доста.

 

*******

  Годно быти, ош буде вам тото смішно, а, годно быти, ош и ни повіруєте ми, айбо можу ся вам на душу залати, ош стара Гусаня, кить ишла через Синявку аттуйкы пиля Галушинцьового млина, та ци взимі, ци влїтї, ци боса, ци вбута, нигда ни йшла бервив, ай, лем ся держачи за бирь, брыла водов.

  Звідавуть ї:

  - Пак, чому тото, Влено ?

  -Я ся, ниборята бою, бо пудо мнов тота бирь на самüв серединї Синявкы ся вломить.

  - Тать бо, Влено, щи ся нигда ни пуд кым ни вломила.

  - Увидите.

  Тай поправдї сьме ввїдїли.

  Оленина ся донька вддавала, та якраз на тот бüк Синявкы.

И, гикой тото в нас звык, увичирї несли “гатю” до молодого.

  У парадну кошарку май файні ояндикы поскладали, и кошарку Влена взяла у свої рукы.
Кой пудыйшли вд берви на Синявцї, та кажуть Оленї:

  -Пак, видав, уже типирькы, Влено, ни будете брысти, вбы до хыжі молодого зайти из мокрыма ногами. Йдїть по берви !

  И Влена пüшла.

  И на самüв серединї, лем чорты го знавуть, ош як, а бирь ся пуд Оленов так уломила, што вна вшытка шубовснула у воду, кошарка из ояндиками йüв упала з рук, и поплыла за водов. Так што докüть Олену утягли на берега, докüть ся сюды-туды повбзирали, а кошаркы вже й близько ни было, тай ояндикüв из нив.

  Та пак у селї довго споминали, ош як Олена Гусаня принесла молодому гатю без гати.

 

*******

  Старый Митер Хрыпта довго быв битїжный, у читвирь увичирї го пüп усповідав, и вже вшыткы чекали, ош коли ся дїдо упокойить.

  Айно в пятницю рано Митер уйшов на двüр, дись найшов клепач, фершлог из гвüздьом, та яв поправляти сперву двирцї на кутци з свинями, а дале пак и вхüдні з улицї великі ворота.

  Сусїды го звідавуть:

  -Митре, нашто вам тоты роботы, кить уже сьте ся й на вічный упокüй усповідали.

  - Хочу порядочно на тот світ пüти. Великі ворота м починив, обы на попа ни впали, кой буде йти сюды упровüд удправляти, авать на мене, кой ня будуть удцьüть уносити. А на кутци м двирцї поправив, бо ни хочу, кой ми туйкы надворї будуть упровüд удправляти, та вбы попуд стüл, на котрому буду в деревищи лежати, свінї лепаві бігали. Порядочный чоловік и гет маєпüти порядочно.

 

*******

  Ферка Француха, гикой гентеша, признавали й честовали не лем в Осойи, ай у Білках, тай и в Ілници го ни раз кликали різати и впорядковати свиню.

  Само собов, ош май бüлше роботы мав у януварї, а каммай сперед рüздва.

  По роботї гентешови, за звыком, паковали шилиякої свіжины, так што Ферко нигда з різаня ни йшов упорожнї.

  А свüй звык уже Ферко мав такый, што по різаню навхтема повертав у корчму, де ся тота запакована свіжина и впставала.

  Домü Ферко приходив пудпилый и з порожньыма рукома.

  Жона му, Юльчя, кить хотїла вдварити мняса, та мусїла куповати.

  Сусїдські жоны ся з ниї сміховали:

  -Ты, Юльчо, нибого, ни знаєш, ош твüй Ферко вчора в корчмі цілый кüш свіжины лишив. А ты го дома чим годуєш !?.. Волїй бысь му псятины наварила...

  Покликали раз Ферку на різаня онь до Имстичова.

  Ферко вчинив ушытко так ги треба. А вта родина, так ги треба, яла Фарка гостити. Ай туйкы ввідїв наш гентеш, ош тамкы по хыжи в шилиякüв роботї дуже шіковно ся дьüвка шинїтать, тай якраз така – на удданя.

  Ферко упив ищи єдну децу, тай каже дьüвчинüв матери, ошдонька йüв му ся дуже любить, што и вженив быбыв ся на ньüв.

  - А чому бы й ньит ! – каже мати. –Та й вы хлоп нипüллый. Най буде по вашому.

  И ся договорили, ош на нидїлю мати приведе доньку до Ферка за жону.

  Так ся й стало.

  У нидїлю рано-ранинько пуд воротами у Францухüв стоять дві жоны, єдна старша, друга домак молода, и звідавуть Феркову жону, што якраз из хыжі уйшла, ош ци туйкы живе гентеш Ферко, што хоче йих Марю за жону взяти.

  Ий бо Юльчи было бüлше нич ни треба ! Мінтом качüлка ся вже в ниї в руках помаховала, лем иппен … Феркы ани дома, ани й нигде на обшарю вже ни было – пропав чоловік.

  Надвüр сперед прийшлых жüн Юльча увела чотырьох ищи заспаных дїти, тай каже:

  -А за сих вам Ферко нич ни казав ?!..

  Жоны, гибы йих вітром здуло, пüшли.

  А Ферко лем понаудвичüр ся домü явив.

  Што казав жонї, што ни казав, айбо до рана ся из світнов бідов помирили. Щи й так ся помирили, што вже через дивять місяцьüв чинили хрестины свойüв пятüв дїтинцї.

 

*******

  У присїлку Осою в Лазїх жив єден лигінь, што мав имня Петро, а назывку Грего . Помеже чилядив быв ни дуже говüркый, тай кить дись пüшов на вüчüрніцї, та ся забє в закута, што й цїлый вичüр тамкы пронїмує, ни в яку лигінську фіглю ся ни замішать.

  За тото иппен ся над ним май и сміховали.

  Хлопцї ся до нього ймлять, а ввüн сперву фучить, фучить, дале зачне в зубы різати, а кить го ся йтак ни лишать, ускочить надвüр, гибы го тамкы нигда й ни было.

  Товды вже ввüн, домак змийригованый, пüде домü, та лем зайде до хыжі, и кой зачне боговати, а чортовати, што стара мати тото сперву слухать, слухать, а пак му каже:

  -Ты бысь, Петрику, ни дуже имня божоє впоминав, пак бо ввüн, сятив бы ся, хлїб наш каждоденный нам дає, а ты так скарідуєш сперед образüв божых, што онь менї пüлло !.. А богонько з образüв ушытко видить и чує.

  - Дораз ни буде анивідїти, ани чути !.. - змийриговано гойкнув Петро и побіг надвüр у шопу за балтов, обы в хыжи образы порубати…

  Айбо надворї вже го чекали цїмборы, иппен тоты, што го перше так намийриговали. Имили Петру за рукы, яли го розговорьовати…

  Розговорили, тай упят уєдно пüшли вüчüрничити.

 

*******

  Міша Довбарь быв дуже богобüйный, и на нüч ся навхтема молив так:

  - Милосердный Боже, ты нас напрастав на сись світ: и мене, и жону мою Гафію, и нашых єденадцятеро дїточок. Ты, великый и всемогущый боже, дав ись динь и нüч, ты вчинив, обы ся ярь міняла на лїто, лїто на осїнь, а осїнь на зиму. Скоро зима, а на зиму ты, всюдысущый боже, придумав студїнь и голод.

  Прошу тя, всьодавущый боже, вчинити так, обы дїточкы мої ни повмирали вд голоду, тому тя прошу, вбысь ми дав: повный гордüв квашеної капусты, єденадцять міхüв крумпиль, повный сусїк тингиріцї, три лаворы пасулї, и вüсьüм дынь, обым догодовав свинчя до Рüздва, а тамкы мы вже го заріжеме…

  Туйкы ся збоку вдзывать Гафія:

  -Мішу, вüсьüм дынь буде замало, бо до Рüздва щи цїлі пять тыжньüв …

  -Ни мішайся ты в божі дїла – я прошу вилікі дынї !..

  И Міша Довбарь ся молить дале.

 

*******

  Триє з Осою: пüп Нюма, дяк Балі, цирькüвник Дадо были укликаны до Мукачова в єпархію.

  Прийшли вни на єден динь скорше, та вбы переночовати, заселили йих у застарілу фару пуд Паланком.

  Зунну фара была ни пüлла, лем мала єден ганч: каждої ночи попüвночи сюды ся сходили босорканї.

  Так ся стало и тої ночи.

  Лем зайшла перша босорканя, дяк Балі ся яв упоєнно молити… Ай, де там – щи дві зайшли, за ними, щи дас три…

  Туйкы ся до молитвы дав пüп Нюма: упав на колїна, та ся хрестить, и каммай голосно спüвать акафисты, кондакы… Айбо фара вже така повна босорканями, што чиляднику ся й крянути нїкуды.

  Лем, видав ош на серенчу, ся узвав цирькüвник Дадо:

  - Туйкы нас тüйтакый тüлько, ги на великдинь у церкви. А чому бы нам, отче духовный – убертаться овüн до попа Нюмы,-

ни почати збирати гроші на благо храму нашого !?...

  Зняв из ся клебаню, и яв ї протяговати босорканям, обы туды гроші змітовали.

  Пуд клїп ока босоркань на фарі ни было.

 

*******

  - Што махлярь, та вто – махлярь ! – казали всї на Осойи за Ивана Пайтину. Поправдї, хоть и быв Иван сигіняшный-пресигіняшный, айбо добру цятку олою в копони мав.

  Наняв ся раз овüн робити до осüйського газды Дюлы Гогы, и вто лем за ідїня.

  Прийшов Пайтина зрана до Дюлы Гогы, тот му дав фрыштик, лем скупый и хытрый Дюла Гога каже:

  - Мüг бысь ты, Иване, ухосновати нараз и полуденок, обысьме ти го на дараба ни носили, бо вто є доста по далеко.

  Иван Пайтина и ни встає зза стола, споживать полуденок, тай каже:

  -А вбысьте зо мнов на дниська ниякої кловпоты ни мали, та дайте ми вже й вичирю.

  Дали й вичирю

  Пай          тина и тото схосновав, уйшов надвüр, льüг собі пуд сливу, руку замісто парны поклав пуд голову, запер очи, и – спить.

  Убігла з хыжї Анця Гогова:

  - Што тото, Иване, ты ся аттуйкы вльüг !?.. Кить ись поів, та на роботу час !...

  - Дорогинька газдынько, я по вечери звык спати.

  И поправдї захрапів.

 

*******

  Дває сьме в хыжи: пес и я. За возорами, надворі страшенна, громами гуркочуча буря.

  Пес сидить сперед мене и позирать ми в очи.

  А я здрю в очи йому.

  Пес гикойбы ми штось хоче вповісти. Ввüн нїмый, овüн без слüв, овüн сам себе ни розуміє, айбо я го розуміву.

  До мене доходить, ош иппен типирькы и в ньому, и в минї живе єдно чуство – меже нами з ним ниякого розличія. У його очох и сирцю, так гикой и в мойых очох и сирцю ся світить єден и тот огник.

  Смирть надлетить, махне широкым студеным крылом…

  И – кониць !..

  Тко потому ся дüзнає, ош иппен у котрому з нас якый горів огник ?..

  Ньит ! - тото ни худобина и ни чоловік здрять єден на другого …

  Вто – дві пары єднакых очи направлині єдны на другі.

  И в каждüв из сих пар, у худобинї и в чоловікови – домак єднакоє житя ся перепужено притискує – душа ид души !

 

*******

  Ищи при первых мадяріх в Осойи было много тайных вадасüв.

Єден такый быв Митер Захрінськый, што жив у Дубнику тüйтакый пуд хащов, и свою родину годовав лем убитов у хащи звіринов. Мав стару пушку, котру кликав “бухфошка”, и вна ся давала заудвоє зüгнути, тому ї навхтема спереду в холошньох спрятану носив.

  Якось раз Митер Захрінськый ся вернув из вадаскы з файным заяйцьом, лем позирать через вызüр, а тамкы до нього шандаре йдуть. Наскоро спрятав “бухфошку” спереду в холошнї, щи май наспіх шупнув заяйця в колыску пуд дїтвача, што тамкы лежало, айбо ни спало, а сам ускочив через возüр у сїньох, тай гайда в хащу.

  Дїтинча, што лежало в колысцї, щи брехати ни знало, тай иппен свойыв дїтинськов простотов спасло собі вüтця.

  Шандаре зайшли до хыжі и никого там ни ввідїли, до лем дїтинча, што ся тягло д ним ручками, тай го звідавуть:

  - Отиць ти на вадаску ходить ?

  - А та де, ньит… Лем инниська быв.

  - А дичину стрілять ?

  - А та де, ньит… Лем инниська встрілив.

  - А де є тото, што встрілив ?

  - Та пак туйкы в колысцї… Што ?.. Ни видите ?..

  - А чим стріляв ?

  - Та пак тым, што спереду в холошньох має.

  Заганьблені шандаре пüшли гет.

 

*******

  Ивана Чічурикового зазвідали, ош чому ни ходить на вадаску. А овüн каже:

  -Треба ми тоту вадаску !?.. Я й дома шилиякої звірины доста маву!.. Бо, лем позирай – прийду ввичирї з корчмы, а жона ми:

  - Вже сь туй, ты, свине ?..

 А я йüв:

- Ты ачий хоч по доромбах, малфо нимыта !?..

Туйкы дїдо з печи:

- Што ся тамкы грызете, ги тоты вовкы ?!..

А я дїдови:

  - Ану затчи пысок, ты, ублїзлый борсуку, бо адде д тобі прискочу, та тя задушу, ги тхоря !..

  Туй, гикой навхтема, ся вмішує жонина мати:

  - Ты што, мидвидю, ачий бысь пудняв руку на старого чоловіка!?..

А я йüв:

  - Ану, затчи пысок, и ни каркай, стара вороно !..

Кой туйкы моя жона ня гримне качüлков по горгошах:

  - Ий, ты псе здичілый !.. Ий, ты, гыде нидобитый !..

Та й я ся ни здержуву:

  - Ты, лисице гамішна, скрути ся мовчкы, ги гадина, бо тя роздеру, ги жабу !..

  Сердитый, гикой тот бык нигодованый, ся вляжу на постїль, а вна вже пиля мене, ги тота ласочка:

  - Иванку!.. Иваночу!.. Голубочку мüй !..

  Айбо мене тото вже так наіло, што встану з постели, та, стоячи пиля шпора, позираву на ню и, гикой тот папагай, повторюву:

  - Но, та лем ни дай ми спокою, та лем ся до ня додюгни, ты, козо єдна, я тя пудріжу, ги тоту вüцю, шию ти укрчу, гикой гусцї, ударю тобов у піч, гикой здыхлым заяйцьом !...

  Иван Чічурикüвпомовчить мало, та каже цїмборам:

  - Но, та треба ми тоту вадаску !?.. Уповіште ми, хлопове !  

 

*******

  Май серенчливый и май славный осüйськый вадас Юра Кондаш розказовав:

  - Задумав я раз устрілити мидвідя. Бо кожу з нього ми треба было жонї на лайбик, и хоть мнясо з нього ниякоє, айбо мож натопити лою, а вто хüснавноє уд шилиякої битїжности.

  Но, та йду я по хащи, та йду, а довкола, на мою душу вам кажу, ниякої звірины.

  Уйшов им на якусь поляночку, сїв им собі пуд малинового корчика, сонїчко ипно припікать, айбо туйкы ми в тїни так файнинько свіжо…

  Раз лем я позираву, а напротüв мене на высокüм щелеснатüм дубі сидить на конарьови мидвідь, єднов лабов удганять уд ся пчüл, а другов удянь посягать у дупло, чирять там пригорщов мньüд, утягать го уттüть и хлепче з долонї.

  Ий, бо маву серенчу, думаву я, и туй такый рука ми ся тягне вд пушцї.

  Мидвідь тото увідїв, у черево собі вбытер руку вд мньоду, тай ми каже:

  -Тото ты є май серенчливый и май славный осüйськый вадас Юра Кондаш !?..

  - Я, ниборе, я ! – гордо й, нич ся ни чудувучи, ош усяды и всї ня знавуть, кажу мидвідьови я.

  - Нашто тобі, Юро, стріляти в мене, кожу мою скарідити, кой я сам, кить ми розрішиш, злїзу з дуба.

  И злїз.

  А треба знати, ош кить из розрішіня вадаса сама звірька злїзать из дерева, она ся рахує встріленов.

  И я кажу мидвідьови:

  - На мою душу, ты порядный звірь, бо як ись уповів, так ись и вчнив. Годен ись, раз докüть штось, сїсти аттуйкы, тай посидіти пиля мене.

  А мидвідь ми та жалüсливо, онь му слызы на очох, говорить:

  - Та што я буду тобі, Юро, заважати вдпочивати. Иду я собі свойым путьом, докü сь дашто пüллоє ни надумав.

  И пüшов.

 

*******

  Ги вто сохта, в нидїлю у Шльомовüв кочмі ся зыйшли вадасы.

  Тко указав, а тко лем розказав, ош што убив, авать имив, а щи єден май серенчливый и май славный осüйськый вадас Пітьо Божый розказав:

  -Хотїв я купити вадаського пса. Но, та єдного вüтüрка м пüшов до Білок на вашар. Ай там поправдї продавали пару псюкüв, и быв меже нима єден, на имня Дунчі, што ми ся нараз полюбив: лабы довгі, ширсть гладинька, очи розумні.., и так на ня сприязнї позирать…

  Айбо взнав им за цїну, та кажу му газдови, ош за такі гроші мош поросну свиню купити. А тот ми отвічать:

  - Лем, прошу вас, тото є истинный вадаськый пес.

  Токмиме ся, токмиме, и додумали сьме дись туйкы нидалеко го упровбайловати.

  Газда му го пустив, та гойкать:

  - Глядай, Дунчі, заяйця глядай !

  Дунчі бігав карічками, бігав, а дале пудскочив ид якомусь чоловікови, вхопив му ся оглонцами за пачмагу, та нич до гырчить.

  Перебачили сьме ся сперед чоловіком, та впят исьме Дунчія запустили глядати дичину.

  Айбо пес упят учнив так, ги перше – иппен того чоловіка гарапнув за пачмагу, гырчить, а на нас здрить хытрыма очима.

  И так тото ся стало ищи дотрічі.

  Айно, забыв им вам уповісти, писав ся тот чоловік, што го каждый раз Дунчі ймав, Заяйиць.

  Махнув я руков на мüй кильчих, уплатив им гроші, пса на мотузок, та – домü.

  Ай лем якраз туй жона ми каже, ош нипüлло бы на нидїлю ся заяйчатинов полакомити.

  Но, а вы знаєте, ош кить дагде заяйцї суть, та вто лем на Пожарницях, но, та пак, туйкы, де ся йде з Осою на Білкы.

  Рано-ранинько, а мы з Дунчійом уже тамкы.

  Ходили сьме по Пожарницях имак нидовго, раз лем Дунчі забіг у доста великого шелеснатого корча, пару раз загырчав, замовк, и – просто удтüть кой ся ухопить заяйиць, айбо, кажу вам, ош тото быв собі заяйиць: великый, ухатый, довголабый… Лем які бы ввüн довгі лабы ни мав, а вы мою пушку знаєте – кить им ся прицілив, та м убив. Так было и товды.

  Ни встиг я того заяйця у ташку покласти, кой позираву, а з того корча, де Дунчі, щи май файный заяйиць скаче. Серенча, ош пушка в ня дванка, я туй такый другым патроном – бу-бух ! – и лем собі довгыма ногами заяйиць зафіцконїв, тай утих.

  Я наскоро забив у пушку щи два патроны, айбо довго ся чекати ни прийшло - упят иппен из того корча біжить такенный заяйчиско, айбо вд мене ввüн ни втече: раз ! и – вже є в мене в ташцї.

  Кой убив им восьмого заяйчиска, та, гадаву собі, пüду я поникати, ош што тото тамкы мüй Дунчі дїє.

  Прогортаву я корчüвля, позираву туды, а май усерединї Дунчі ся вльüг пиля заяйчої норы, єднов лабов нору заклав, другов держить за уха заяйчиска, чесныма и вірныма очима здрить на мене, тай ня звідать:

  -Пущати й сього, ци ти – доста !?..

 

 

*******

  Кить говориме за вадасüв, та мушу вам уповісти, ош Митер Чонка тото собі є вадас. А щи й дуже правдивый чилядник. Аддека у Здрільовüв корчмі розказовав аттакоє:

  - Тямлю, ош того дне м ни встрілив нич – сходив им вшыткы хащі уд Медвежого до Копінковатого, и ани заяйця вблїзлого – нич.

  Уже ся вичиріло, кой чуву як дись близько вовце завывавуть. Ни встиг им и пушку з плеча зняти, кой здрю – вже суть за пару мийтрüв. Што ми ся впставало, та вто лем на высокого бука наскоро улїзти, благо, што росли там такі.

  Видко, ош вовце были дуже зголоднїлі, бо вшыткы шестеро ся всїли довкола мого бука, позиравуть на ня, та лем зубома поцоркувуть.

  Они цорконять зубома вд голоду, а я свойыма поцоркуву вд страху.

  А щи, на біду, нüч ся удала місячна – вшытко довкола й горі витко…

  Кой раз я позираву, а вовце, гибы штось єден другому шепнули, и кудысь побігли, лем єден ся впстав пуд буком, айбо, паскуда, очи з ня ни спущать… Но, а я – з нього… Здриме єден на другого, и каждый своє думать.

  Лем им зняв из плеча пушку вбы в нього стрілити, кой вижу, а вто його цїмборы ся вертавуть, и женуть сперед себе даз дисять білок.

  Я ся й ни встиг сьому зачудовати, бо білкы нараз, гикой бы

ся з вовками договорили, яли здольü грызти бука, на вершечку котрого я ся притулив.

  И дись через пüвгодины чуву, як бук ся яв хылити вбüк. Поправдї вповім, ош им ся напудив лем товды, кой дерево яло зо мнов падати, айбо, падучи, я ся вхопив за конарї сусіднього бука, и … на ньому м ся впстав, упят на самому вершку.

  Вы собі гадаєте, ош на сьому ся вшытко кüнчило!? .. Шуга-нигда !

  До рана білкы попудгрызали бüлше гикой дисять букüв: пудгрызеный бук паде, та на сусіднього, я ся впят хватаву за нового вершка, а білкы й сього пудгрызавуть… – того бучя там тüлко нападало, што пак дотрічі м возом домü возив.

  Так уйшло, ош и білкы ся задарь нафаралловали, и вовце ся голодны впстали, тай я, хвалабов, ся спас.

 

 

 

*******

  Туйкы ся взвав Митер Лімак:

  - Дись иппен атаку пришту мав я из голодным мидвідьом , гинтам, у Татарках, што вышше Осою.

  Тото, ош мидвідь голоден, порозумів им нараз, кой овüн ускочив изза корчüвля, та ся навер на мене. Ни тямлю вже ош як, айбо увернув им ся изпуд нього, и нараз яв им ся драбати на смереку, бо втїкати было и нїколи, и нїкуды – тот быбыв ня легко догонив.

  Улїз им уже доста высоко, айбо позираву – и ввüн ся за мнов драбать, и мушу вам уповісти, ош доста шіковно.

  Конарї ся в ня на смерецї кüнчили, дале йшла голїньдаз два мийтры, а пак пуд самым вершечком смерекы ищи пару конарьїв, на єден из них им ся всїв.

  Мидвідь долїз до вирхньої голїнї, а дале - ни годен !..

  Я ся вдыхав, мидвідь ся вдыхав… Я згорі, овüн здольü – позираєме єден на другого…

  Туйкы я вздрів, ош волока з мого лївого постола ся розмотала, и висить онь сперед мидвідьовым пыском. Мидвідь ся держачи єднов лабов за конаря, другов махнув, гикой бы ся хотячи вхопити за волоку.

  И туйкы менї прийшла в голов спасенна думка: зняв им лївый постüл из ногы, приязав им го за волоку до конаря, на котрüм им сидїв, та все махну постолом сперед мидвідьовым пыском.

  Мидвідь пару раз попровбайловав имити постüл єднов лабов, айбо тото му ся нияк ни вдавало, и пак, видав ош розсерженый, спровбайловав го вхопити обома пиридньыми лабами. И туйкы ся стало тото, што ся й мало стати: сигіняшный мидвідь, кой ся пустив держати за дерево обома лабами, такый дольü хрыбтом политїв дись из дисятьмийтрової высочины, а тамкы пуд смереков стырчав острый камінь, на котрый овüн упав, и лем ногами пару раз фіцнув.

  Все щи ни вірувучи свойüв серенчи, я дись онь цїлу годину просїдїв на смерековому вершкови, а пак дале м ся спустив на зимлю, и яв им здирати кожу з мидвідя.

  Окроме кожі щи й мняса сьме мали на цїлу зиму.

 

*******

  Пüшов раз Дийнеш Чепанчук на вадаску, айбо онь туды, горі, пуд Смерековый камінь.

  Уд раннього ранинька и онь дись до понаудвичüр нигде ани заяйця, ани яку ину звірьку ни ввідїв.

  Находився, сигінь, опусто, сїв на пня спочити, айбо лем Дийнеш ни тот чилядник, об сидїти опусто: взяв из сары фийсу, устругав погыначый конарь, из постола утяг волоку, заязав на вба кüнцї конаря – так ся вчинив лук. Найшов ищи пару файных шваткых прутикüв, пудтесав йих, и – маєш стрілы до лука.

  Но, та такоє, гибы навпереда знав, ош што треба вчинити: позирать Дийнеш, а из гущанкы молодый дикун уйшов потихы, а за ним старый дикуниско, айбо, видав, ош слїпый, бо ся держить зубома за хвüст молодого, та лем так годен ити…

  Дийнешови Чепанчукови ни треба было комусь штось пудказовати: натягнув стрілу в лукови, упустив, и, гикой брытвов, удрізав молодому дикунові хвüст.

  Молодого тото дуже заболіло, бо туй такый утїк у гущанок, у хащу. А старый, сигінь, став, держить дараб удрізаного хвоста в зубах у пыску, и ни знає што дїяти.

  Айбо Дийнеш Чепанчук знав што дїяти: правов руков имив ся за вдрізаный стрілов хвüст молодого конды, и – повüх старого домü. Через три годины у дворї у Дийнеша Чепанчук заквичала зарізана свиня – ни став Дийнеш чекати другого дне, ай свіжинов гостив сусїдüв уже впüвночи, и гостина держала онь до рана.

 

*******

  Чилядь на гостінї ипно упила, уже ся й наспüвали доста. И туйкы настала очірідь бисїдї Петры Микитюкового.

  Тко быв валовшен файно говорити, тот быв на тото валовшен, а Петро Микитюкüв кить ищи відїв, ош на нього позиравуть и вдянь го слухавуть молоді нивісткы, та онь тüйтакый приспüвовав свойым брындаковатым голосом:

  - Кить ити Синявков ид Копінковатому, там у тому мерзкому мочарови урыв быв собі нору страшенно товстый а довжелезный гыд. Тото иппен овüн навхтема затяг у нору двадцятьдварüчного Павлу Хуйового, а потому пак и старого Митю Срагового.

  Аддека йду попиля того мочара я, и туйкы штось кой свисне, та так голосно й страшно, што онь листя з бука ся посыпали дольü. Лем я йду дале, вы мене знаєте – я такый, што ся на вто й ни творю.

  Раз лем кой штось зашустить, якось онь так забульбулькоче !... Позираву я, а вто просто вже спередо мнов уткрыв свüй страшенный пысок тот – навхтема бы прапав ! – гыдище !.. Я ся ни встиг и втямити, кой чуву – затягать ня в нору !.. Айбо, чиляде, затягать !..

  - Йой-йой !.. – ледвы прошептала єдна з ипных нивісточок. -Та як исьте ся, Петре, спасли !??..

  - А тко вам уповів, ош я ся спас ?!!..

 

*******

  Было йсе щи до первої світової войны.

  Осüйськый боженик Ферко Гречко вüз на кочізї сїлського бирова Юру Довбенку. Дїло было влїтї, и над кочігов, над кüньми ся ройило много бызньüв, кусавучи то коньüв, то бирова.

  Ферку ймак ни кусали, бо тот фурт розмаховав корбачом, погойкувучи:

  - Но !.. вого !.. ча !.. бішта !..

  Бировови Юрї Довбенкови тото надоіло, та звідать свого боженика:

  - Што тым фрацовым бызням треба ?

  - А вни влїтї ся навхтема роять над кüньми та над сомарами, - уповів му Ферко Гречко.

  - Много ты знаєш !.. Пидік, они ся и надо мнов роять, та товды тко я тобі – кüнь !?..

  - Ньит, ни кüнь.

  - Ай тко товды ?.. Сомар !?..

  - Ни годен им знати. Бызням тото май видко, - уповів му осüйськый боженик Ферко Гречко.

 

*******

  Осüйськый циганчук Йовжі Гога заблудив якось онь до Иршавы. Зрана шийталувучи по відїку, сигіняшный ся домак проголоднїв, став пиля виндиглова, та нюхать носом, ош як удтüть смачно пахне.

  Уздрів го сокач виндиглüськый, та го звідать:

  -Удкüть ты, дїтваку ?

  -Я з Осою.

  -Но та што бы ти ся туйкы бажило ?

  -Треба бы ми цяточку соли.

  -А нашто ти сüль ?

  -Яйце посолити.

  -А уткüть у тя яйце ?

  -Тать пак вы ми го дасте.

  Засміявся сокач виндиглüськый, дав циганчукови скыбу хлїба з дарабом солонины, та му каже:

  - Чув им, ош тамкы у вас на Осойи вшыткы цигане злодії. Ба ци й твüй отиць такый ? Видав, ош краде конї !?..

  - Мüй няньо, гикой и я, циганин, - каже му на тото циганчук Йовжі Гога. - Лем овüн є єдным из май чесных люди на Осойи. Айбо гадаву собі, ош и нянько мüй так бы радüсно украв коня, гикой я по вашüв маснüв солонінї упив бым типирькы вашого файного пива, што го гинтамкы вижу.

  Помахав на тото головов сокач виндиглüськый, налляв дїтвакови погар пива, и, позиравучи як тот жадобно пє, говорить:

  -Хоть и циганчук ись, ниборе, айбо типирькы розуміву, ош ты єсь истинный осüйчанин.

*******

  За якісь доста смілі слова молодого лынгарьоватого лигіня Ивана Косорю жид Мошка ударив руков з лївого боку,

 и такый му каже:

  - Ану ся вберни до ня й правым боком, най ти за твої паскудні слова влїплю щи єдну горячу, бо так нас учить наш Отиць всевышньый.

  Ни довго думавучи, молодый лынгарьоватый лигіньчук Иван Косоря убалив жида Мошку на зимлю, та фест го удмерфелив, ни позиравучи де в жида лївый бüк, а де правый.

  Устав жид, убытер з пыска кров, убтряс из реклика й пачмаг порох, та й каже тому побüйцьови.

  - Ты нидобре вчинив, бо добреє так нас ни учить наш Отиць всевышньый.

  А молодый лынгарьоватый лигіньчук Иван Косоря жидови Мошкови каже:

  - Завто я вчинив так, гикой ня вчив мüй рüдный нянько: ни дати ся узбытковати ани єдному паскудї.

 

*******

  Кажуть, ош в Осойи люди живуть довже, гикой подегде инде, на відїках.

  Бо жили в Осойи, у Палащукüськüм шору, два дїды, и были натüлко старі, што вже ни тямили, ош котрому з них як имня. И, треба вповісти, ош ни находить ся в Осойи ани єдно чилядчя, тко бы тото тямив.

*******

  Такого скрягу а скупердяя гикой Міша Новтин світ божый ни відїв: шпуровав на чому лем быв годен – сорочку, гатї, аниякоє

одїня ни давав жонї часто мыти, бо, казав, ош так ся оно наскоро зсукує, ветешнїє, а пак и рве – довго ни служить.

  Сам ся мыв рідко, бо мыло шкодовав.

  Уже многі рокы ни міняв у руках бігарь, из якым козы попасовав…

  Та раз ся стало, што Міша збитїжнїв, айбо дуже.

  Прийшов дохтор, поникав го, пообслухововав, та взяв цидолку, и написав, ош які лїкы бы битїжному валовшно приобрісти в патицї.

  Міша Новтин нараз зазвідав, ош кüлько тото коштує, учув,

и лем помахав головов – ньит !

  А кой дохтор пüшов, уповів жонї собі, вбы збирала та запарьовала му шилиякі травы, буде пити з них вар, та тото поможе…

  Айбо, сигінь, нияк ни помагало – горячка в Міші Новтиного ставала все выше и выше.

  Упят прийшов дохтор, та каже, ош треба бы битїжному давати дашто такоє, уд чого бы пропотїв, товды бы й горячка спала.

  Быв на тото тамкы сїлськый битанга Иван Чічурикüв, та тот каже:

- Є в Міші Новтиного на подї пікниця, котру й домашньым нигда шуга ни дає, ай лем малинькыма дарабчиками сам хоснує. Треба вшытку тоту пікничку з пода сюда знести, и всьым нам зачати ї істи. Повіруйте ми, ош Міша Новтин, позиравучи на тото як ся зслызать його пікничка, нараз не лем пропотїє, ай и мінтом уздоровіє.

  Так и было.

 

*******

  Май великый осüйськый філозоф, прощüн бы, Юра Яночко

ми казав:

  - Тко ни має ганьбы, тот ни має віры.

  Давна русинська пословиця гласить: “Тот, тко валовшен ся ганьбити, тот годен быти вірным”.

  Из сих слüв годны сьме порозуміти, ош ганьба є єдным из сященных чуств.

  Є ганьба, спричинена малограмотностив чилядника. Она подобна до стыдливости дїтвака, котрый ся ни насмілює уповісти ани слова

сперед старшым чилядником, авать до ганьбливости старшого, што ся ни осмілює на бисїду из знаменитым, аци владуимущым чоловіком.

  Ниє в такых люди вины сперед бога, ани сперед свойыв совістив, просто вни ся ганьблять того, чого ся ни треба ганьбити.

  Истиннов ганьбов є тота, што спричинена поступками, котры протырічать вірі вать розумови, што ганжять порядного чилядника.

  Такі ганьбы ся трафлявуть двоякі.

  Перва ганьба є ганьбов ни за себе, ни за свою провиннüсть, ай за дїла другого. Тота ганьба є гикойбы жалостив до сього и за сього чилядника. Ты ся чудуєш из того, што овüн содіяв, и ся свойыв совістив мучиш за нього. Сочуствуєш му.

  Друга ганьба є ганьбов за тото, што ты сам учинив изза нипорозуміня, авать изза нипомірного увлечения чимось. Най и ни было свідкüв того твого проступка, айбо ты чуствуєш,ош ись принизив своє достойинство,авать вер ись тїнь на чиєсь доброє имня– и тебе мучить совість.

  Ты сам у собі ся мучишся сперед самым собов !

  Ты вчинив ганьбу, и тебе тото так болить, што й світ людськый ти нимилый – онь готовый ись на ся рукы накласти…

  Такого треба простити… Такого треба помиловати… Такому треба помочи прийти до самого себе !

  Лем люди, што йих вижу дниська, ни вто, ош ся ганьбити, ай и почиллинїти за вчиненоє паскудство ни валовшны, тай и ни хотять.

Кой йих закликавуть быти совісныма, лем ся уднєкувуть: ”Най… Лиши ня… А ты на мому містї ни так бысь учинив ?..”. Авать: “Уд такого щи нитко ни вмер… А гинтоты, што вчинили щи гüрше, нич йим ниє – живуть…”.

  Што за аттакых мож уповісти !?..

  Правда в йих дїлах и словах, ци – дись инде !??

 

*******

  Май великый осüйськый філозоф, прощüн бы, Юра Яночко говорив так:

  - достойинство чоловіка ся опридїлять тым, ош якым путьом овüн иде до наміченої цїлї, а ни тым, ош досягне овüн її вать ньит;

май файні людські думкы блїднївуть, кой прüйдуть через людські уста;

  - ни все ся будеш радовати, кажучи мудрі слова себелюбивому тупакови;

  - помагай розумному. Чинити помüч ниблагодарному – опущати ся до його уровня;

  - силный хоть и жадать много, айбо ся вдоволнить и нимногым; нидüдавый просить мало, лем ош бы й дüстав бüлше, й так ся ни вдоволнить;

  - тот, тко робить лем на себе, подобный до худобины, што нич ни гадать, до лем набити своє черево. Господь любить тых, котры ся трудять на благо чоловічества;

  - чоловік – дїтина свого часу. Кить овüн пüллый, туйкы майперво суть винні його єдночасникы;

  - кыдьбы на вто моя воля, я бы повдрізовав языкы тым, тко каже, ош чоловік нисправимый;

  - самотнüсть – погыбиль дїла чоловіка. Вшыткы біды падуть на голову єдинокого. Айбо у світї окроме бід є й мулатшаг. Тко удержує первоє ? И тко ни погыбать уд другого ?

  - тко ни бывав у бідї ? Судьба слабых – утрачати сподїваня. Бо хыба по морознüв и снїжнüв зимі ни настає ярь из йиї разноцвітныма косичками и милоголосыма потятками !?

  - ни вчинить шкоды тот, тко в мийригови гойкать. Бüйся того, тко в мийригови мовчить;

  - уд радости й уд серенчі люди втрачавуть голову. Из изря лем єдному ся вдає всокотити розум, обы ни стати сперед чилядив голым;

  - слава – высока скала. Терпеливый гыд на ню улїзе, ся тягнучи

на чириві. Орел на ню улетить з єдного маху. А розумному ї ни треба;

пüллый цїмбор схожый на тїнь. Кой світить сонце, та вд нього й ни втїкнеш. А кой ся змирькне - нигде го ни найдеш;

  - довіряй тому, тко мовчкый, цїмборуй з тым, тко говüркый; сокоти ся нивдумливого, будь опоров зажуренному;

  - сердитый без силы - удовиць; учитиль без ученикüв – удовиць; любов без вірности – удовиця;

  - докüть ни маєш серенчі, вшыткы тя шкодувуть; лем тоту серенчу найдеш – уже сь ся впстав єден.

 

*******

  Нараз по войнї Йоні Фрыштикüв на маржному тинитові отдїлно погрüб свою кобылу Фрішну, и на диривлянüв таблици на гробі йüв написав так: “Фрішна воистину была безгрішнов, бо за свüй куртый живüт фест ударила рытьми, файно фіцнула: бирова – трічї, панучитиля - сїмраз, попа - дивятьраз, міну – лем раз”.

 

 

*******

  Йося Струля зайшов до хыжі до Анцї Ваньканї. Позирать, а тамкы дись дварüчна дїтина тягать ся на гузичинї по земли, тай ся бавить из гомбицив. Йося Струля кой гойкне Анци Ванькани:

  - Удбери вд дїтины гомбицю ! Я аддека відїв дуже страшноє, што ся стало изза гомбіцї. На мойых очох у єден динь сїм дїтвачат, аттак ся бавлячи, прüмкнули єдну й тоту гомбицю, и всї повмирали.

 

*******

  Много тко в Осойи щи й инниськы тямить Юру Гудака, а каммай за вто, ош кить ся в дашто впре, та, так ги быка, и з міста го ни зрушиш.

  Якось Юру Гудака страшно заболїв зуб. Пüшов овüн до Петры Кучирьового, котрый не лем быв бурбільом – стриг чилядь, а й и зубы тяг.

  Было лїто. Тепло. В бурбільовüм дворї сїв Юра Гудак на рубака, што на ньüм дрыва рубавуть, Петро Кучирьüв принüс фоговы, каже:

  - Вдопирай рот, и кажи, ош котрый тя болить.

  - Аццись, - попытав перстом у ротї Юра Гудак.

  Петро Кучирьüв поковтав фоговами єден зуб, другый, тай каже:

  - Мінї ся, Юре, видить, ош ни тот, што го ты вказуєш, ай аццись…

  - Тко з нас лїпше знає, ош што ня болить – я ци ты !?.. Кажу, ош тягни тот, котрый ти вказуву !

  Щи ся мало поссважали, и Петро Кучирьüв утяг Юрови Гудакови домак здоровый зуб. Хворый ся впстав у ротї.

  Через пüвгодины Юра Гудак приходить упят.

  Сїв иппен там, де сидів нидавно, тай грузно каже майстрови:

  -Тягни вже хворого, - и впят указує в ротї ни тот зуб, што болить.

  Петро Кучирьüв упят ся з ним начинать ссважати, ош ни тот треба тягти.

  Айбо тко годен дашто доказати Гудакови!?.. Петро Кучирьüв упят утяг здоровый зуб.

  Вже ся надворі тимнїло, кой Юра Гудак приходить у тритьый раз – ни годен тирпіти – зуб болить…

  Но, та кой ся вже всьо стало так, ги має быти – утяг ся зуб хворый, Юра Гудак каже:

  - Подеко годен уповісти, ош я уєдно з хворым утратив и два здорові зубы. Най !.. Лем попри вто я ся ни вдступив уд свого слова - кить им уповів, та м го вповів ! И так має быти !

 

*******

  По четвертому погарови Юра Юрич у Здрільовüв корчмі приказовав такоє:

  - Кажете вы, ош туйкы зрана быв град. Та што такоє иннишньый град !?..Ото, я тямлю, бывало быв град. Раз увосени сьме возили дынї з дарабüв домü. Уженатирьхав им послїдный вüз, кой вижу знад берега йде хмара, айбо чорна-пречорна. Несе ї вітер просто на нас, уже в ньüв штось и поблискує… Я конї батугом упаріздив – бішта! бішта ! – и понесли як лем бировали… Айбо чуву – ззаду штось гуркоче, гримотить !.. А тото - град, и кажда градина бüлша вд гусячого яйця… Конї тягнуть як лем годны, айбо што кить вüз тиршный… Чуву – вже по задньüв части воза лупашить…И, повіруйте, чиляде, тот го бє: задня частина бирфüв домак потрепана, лем скаля з ниї фырчить, заднї колеса розбиті на дарабчикы – повдлїтали… Дома конї ледвы пуд шопу заскочили, задняя половина воза ся по пути впстала, и лем пиридня домüдüйшла, тай дынї ся ни всї довезли – розкарбулялися по шанцїх… Айно, забыв им вам уповісти: вітер быв такый, што на пачмагах и на рекликах гомбіцї удрывав – цуря з нас само попадало, тüйтакый голі сьме домü поприбігали… А вы ми кажете, ош зрана туйкы быв град… Та ци тото град !?...

  Давно што вже град быв, та вто, ниборята, кажу вам, быв град !

 

*******

  Иван Григüськый, прощüн бы, жив у Осойи на Горі.

  Мав ся, ниборак, дуже сигіняшно.

  Єдно, за што го люде честовали, та за вто, ош тко го што ни попросив, та каждому помüг: ци бють вирсть на хыжу, ци орють, коплють, збиравуть врожай, вать будар чистять… - де бы го ни покликали, всяды пüде, и тото лем за ідїня.

  Но, и дуже ся молив – просив бога дати му богатство.

  Бо страх як хотїв быти богатым !..

  Айбо раз якось Иван Григüськый тяжко збитїжнїв: напала на нього дристанка, но, та така – онь кырвава…

  Якось увичирї, кой ишов Пожарницями з Білок домü, так го,

сигіняшного, заболїло, так го тота кырвава дристанка прислопанила, што кой у корчüвлю причап, та онь сперед ся траву яв рвати, мыкати, дерти… Рвав, дер, мыкав траву, шкрüб нüгтьома зимлю, и – раз лем штось у глинї … блиснуло. Закопав май глубже, позирать, а тото рябунчик из золотом !..

  Устав, помолив ся, и вповів:

  - Милостивый боже, дякуву ти, што сь ня вчинив богатым, иппен так гикой им тя й просив !.. Лем єдного ни розуміву, ош чому тото чилядник за вшытко мусить платити свойыв кровльов !..

 

*******

  Юра Фийранчук домак збитїжнїв – ни з сього, ни з того яла му ся часто пущати кров носом, та так, што пару раз ледвыї сперли.

  Прийшов го нащивити Хайым Здріля.

  - Што тото, ниборе Юре, з тобов є !?..

  - Так ти кажу, Хайыме, гикой тото ся стало: яла ня часто кров заливати. А вд чого – ни знаву, як ї спирати – ни знаву…

  -Та вто, ниборе Юре, прийшов твüй смертный час. Бо, мушу ти вповісти, ош иппен уд такої битїжности мüй няньо, прощüн бы, вмер, и брат мüй, и брат мої жоны… Спасенія уд сього ниє. Так што готов завіщаніє, скликай дїти, и … прощайся !..

  Юра ся мало на лüктях на постели пудняв, тай каже:

  -Так я, ниборе Хайыме, и вчиню !.. Гий, жоно, дїти мої, ди сьте ? Пойте сюды, та проженїть гет ид чортовüв матери аццього пархатого жида !...

  И - прüгнали.

  А Юра Фийранчук щи шість з половков рокüв жив, хоть инколи тота битїжнüсть го й мучила.

 

*******

  Настали тимні, тяжкі дны…

  Свої хвороты, битіжности люди рüдных, студїнь и мрак старости… Вшытко, што ты любив, што сь чинив радüсно, паскуднїє, гет ся изничтожать…

  Дольü побіг арсак.

  - Што чинити ? Бановати ? Лляти слызы ?

  Ни єдным, ни другым сьому ни поможеш.

  На усыхавучüм, часом пошкарубленüм дириві листя и дрüбнїшоє, и ріжоє, лем иппен зелень його вта сама.

  Скрусни ся й ты, пüди в себе, у свої спогадованя – и тамкы, глубоко-глубоко, на самому динцьови нафараллованої душі, твоє пережоє, лем єдному тобі доступноє житя засвітить сперед тобов свойыв пахнючов, все щи свіжыв зеленьов, и ласков, и ярньов силов !

 Лем ся сокоти… ни позирай уперед, сигіняшный дїду !

 

*******

  Єдноокый Иван Фирі первый раз ся вженив на Ержійи Милиньчинüв, твердо гадавучи, ош она щи никывана. А кой спровбайловав, и ся дüзнав, ош Ержіка вже кынута, та яв ї за тото страшно шпінкати.

  А товды розумна Ержія Милиньчина звідать Ивана Фирія:

  - Чому бы м тото я мала быти никынутов, кить и тебе, вижу, кынули – убили ти єдно око !..

  - Пак бо тото менї вчинили мої урагы, - уговорює ся Иван Фирі.

  - А мене кывали лем цїмборы ! – удрізала му Ержія Милиньчина.

  Иван Фирі щи пак ся женив дотрічі, айбо найти в Осойи никывану ни мüг.

 

*******

  Штефан Попікач пüшов до Білок на вашар коня купити.

  Ходить ся призиравучи, а тамкы и молоді чивдарчукы, и тяглові вже постарші суть. Є файно укохані, а є й май худі. Лем позирать овüн, а гинтам скраю стойить худый-прехудый кüнь,

што онь ребра му стырчать, онь ся поколысує на тонкых ногах. Ухопить из джумага сперед себе сїна, та так го жадно поідать.

  Лем Штефан Попікач ид ньому пудыйшов, а кüнь му каже:

  - Ты, Штефане, ниборе, ни позирай, ош такый им худый. Мене газда пüлло годовав. Кыдьбы быв ми хоть раз вüса дав, гий, ни такым бы ты мене типирькы відїв. Бо я щи шість рокüв тому в Празї на кüнськых перегонах лем перві міста брав. Тай типирькы кить ня вüсом годовати, я бы своє щи вказав.

  Штефан Попікач онь унїмів, кой учув, ош кüнь … говорить.

  Кой прийшов мало вд собі, та ани цяткы ся ни рахувучи, заплатив за коня, узяв го за кантар, тай каже пережому газдови:

  - Щи м нигда ни чув, обы кüнь говорив !..

  А тот позіхнув, засунув гроші в жеб, тай каже:

  - Єдно, што м вам годен им уповісти, та вто, ош овüн у Празї на кüнськых перегонах нигда ни брав перві міста. Бреше так, онь му ся зпуд носа курить. Овüн и менї, и до мене вшыткым, тко го куповав, аттакоє брехав. Тай вам бреше…

 

*******

  Май правдивый на Осойи чоловік Юра Зовдончук у Шльомовüв корчмі по четвертüв децї розказовав:

  - Вы вшыткы знаєте, ош як я люблю конї. Вже уд пятьрüчного дїтвака сусїцькі конї м попасовав, а в шїсть рокüв им ся носив на Хуйовüв кобылї так, ги тото має быти.

  И тот дарабчик зимлї, што ми нянько, прощüн бы, вдїлив, продав им, та купив им собі чивдарчука, што, хвалабов, щи й типирькы, ня служить.

  Усякого в нас из мойым Чіковом было. Лем нигда ни забуду,

як дись шішнадцятьгüд тому, на самоє Рüздво, кой мороз быв такый, што воробкы на льоту замерзали й падали в снїг, гикой камінї, вертав им ся з Мукачова.

  Товды, тямлю, з Мукачова сьме рушили ранинько, и до самого вечера нигде сьме ани раз ни стали припочити – чікüв нüс ня й нüс, лем у нас у дворї сьме ся застановили.

  Провбайлуву я злїзати з коня, а – ни годен им !.. - ни можу гузицю вдорвати вд сїдла, бо – примерзла.

  Гойкнув им на сусїдüв, прийшли до нас у двüр, розкапчали здольü на коньови сїдло, мене уєдно из сїдлом занесли до хыжі и поклали на піч.

  Віруйте ми, чиляде, ош лем над рано ми гузиця вдмерзла уд сїдла.

 

*******

  Ферко Бабинчук быв фест туповатый, та кой ся пüшов сповідати, и пüп Василь Джьомбак го зазвідав за Тройцю, ниборак ни годен быв попови нич уповісти.

  Й товды го пüп Василь Джьомбак яв повчати:

  -Но, та, бирім, ош ты – Бог-отиць, сын твüй – Бог-сын,

а жона твоя – Дух Сятый… Типирькы розумієш !?..

  - Розуміву, - вповів Ферко Бабинчук.

  А через рüк, сперед Паскы, у великоє говіння Ферко Бабинчук упят ся прийшов сповідати.

  И впят пüп Василь Джьомбак го звідать:

  - Ци віруєш у сяту Тройцю ?

  - Ни домак, - уповів Ферко Бабинчук. – У першых двох я твердо віруву, а в Духа Сятого – ньит. Бо вшытко, што тяжкым трудом зараблявуть Отиць из Сыном, забирать Дух Сятый и напусто тратить.

 

*******

  Пüп Митьо Пінкус из дяком Ферком Богаром ся договорили, ош пожертвованя уд чесных вірникüв дяк буде збирати дїла попа, а уд поповых любасок – дїла себе.

  - А як узнати, отче, ош котра любаска ваша ? – звідать дяк.

  - Сперед того, кой давати тобі пожертвованя, - каже йому пüп Митьо Пінкус, - вірникы будуть пудходити до мене цюльовати хрест, и кой якась нивістка вать дьüвка хрест поцюлює, а я голосно вповім: ”Приймай !”, обысь знав, ош тото є моя любаска.

  И – процес пüшов: ”Приймай !”… - ”Приймаву !”… -”Приймай !... - ”Приймаву !”…

  И гроші ся мечуть у дві разні тарцы: попови – уд вірникüв, дякови – уд поповых любасок, и копіцї гроши ростуть в обох тарцах єднако …

  Кой туйкы вд попови Митьови Пінкусови пудходить дякова жона Йолана Богарова, а пüп Митьо Пінкус голосно спüвать:

  - Приймай !..

  - Пак, бо, отче, йсе - моя жона !...

  - Кажу ти, ош приймай !.. Мы з тобов єсьме в церкви на богослуженійи !.. А в церкви на богослуженійи брехати, обманьовати ни мож !

 

*******

  Єдна молода а файна осüйчанка, на имня Олена Петраска, на сповіди в попа Митї Морковчука ся признала, ош так ся стало, што уддала свою дьüвочу чисть.

  Позиравучи на грудасту, круглозаду, игрооку осüйчаночку, пüп Митьо Морковчук яв йüв у свойüв проповіди приводити у покаянный примір тых ниприступных дїв, обликы якых звіздами сїявуть на небесах свойыв никываностив и дорогцїннов неприступностив.

  Все бüлше ся розходячи у свойüв горячüв спаситилнüв бисїдї, пüп Митьо Морковчук дуже сожалїв, ош Олена Петраска дала вдкрыти так тяжко вдкрываємі двирцї свого стыда, на што Олена Петраска дуже простодушно вповіла попови Митьови Морковчука:

  -Ани цят ни тяжко вдкрываємі: мüй фаттьüв, отче, дуже легко продрутив тоты двирцї, за котрыма нам убом яло быти так файно !..

 

 

*******

  Пüп Штефан Нанійин кить дись пє задарь, та пє дуже много.

  Раз на Осойи в осüйського попа Юры Фоцы на фарї Штефан Нанійин ся так напив, што, проповідувучи, домак перекрутив исторію. Овüн казав:

  - Адам сперву ни хотїв кусати из яблыка, што на нього силовала Єва: то говорив, ош оно квасноє, то ош у нього вд яблык бывать дристанка…

  И товды розмийригована Єва му вповіла, ош кить из того яблыка ни вкусить, та вна пüде в май дешевый куперай ся нанимати на роботу !...

  Сього вже сигіняшный Адам утирпіти быв ни годен, и йзїв тото яблыко домак, уєдно з кочаном, бо, сигінятко, ни знав, ош товды щи куперайüв нигде на земли ни было.

  А типирькы, хвалабов, суть.

 

*******

  Білина Йоганка стрітила Йоланку Павланю, кой тота з Бурханиної кырніцї несла на коромыслї дві повні відра воды, котры ся дуже легинько и файнинько помаховали, иппен так, гикой ся щи май солодкопозираво покывовали дві круглинькі гузіцї Йоланкы Павланиної.

  Дьüвкы ся зыйшли, стали єдна напроты другої: Білина Йоганка ищи з порожньыма відрами, Йоланка Павланя з повныма. Попозирали єдна на другу: сися злыма очима, тота – смішковатыма. Мало помовчали, гибы ся сил набирали, и Білина Йоганка такый так и просторікує:

  - Ий, бо курва ты, Йоланко, курва !.. Тото вшытко село знає !.. Ходиш туй, не лем гузицями, ай и відрами махавучи по курвацькы !..

  - Так оно, сигіняшна, Йоганко, так: махала м, махаву, и буду махати, бо маву чим ! А тобі, нибого, й махнути нічим. За тото ся й мийригуєш !..

  Щи цят постояли єдна напроты другої, попозирали єдна на другу, и ся розыйшли: Йоланка – помахувучи повныма відрами й круглыма гузицями, а Йоганка – ньит.

 

*******

  Василь Дичко, што живе пиля толокы, у нижньüм кüнцьови Осою, навхтема хотїв быти попом, тому кить дись файно ся напив, та зачинав говорити пословицями:

  - Хочеш мати радüсть на єден динь – сходи до бурбіля, та ся побрытвай; кить лем на тыждинь – пüди до любаскы; на місяць – купи файтового коня; на пüврока – купи файну хыжу; на рüк – озьми красавицю жону… А кить маєш дяку навхтема быти веселым, радüсным и серенчливым – стань попом.

  Уже тверезым, кой быв меже людьми, любив пудняти горі великый перст, и просторіковати:

  - И Господу Богу, и поряднüв чиляди суть мерзкі: молода дьüвка -без любови, вашар – без злодїйüв, старый жид – без багатства, пüвниця – без мыши, ветешный петек – без уши, и баба – никывана.

 

*******

  Было сисе так давно, што, видав, кроме мене аттото дниська вже нитко й ни тямить.

  Товды в Осойи православным попом служив Иван Пилипанин, котрого за дуже велику вченüсть называли Філозофом.

  Правда, вшытка одїж сього осüйського попа Філозофа онь кышіла вошами. Я го за тото часто шпінкав, а овüн по філозофськы ся посмішковав, и казав:

  -Вы штось туй кажете за мої уши… Повім вам правду – я вд ним привык, так ги кочіш годен привыкнути ид свому коньови, авть газдыня ид свойым курьом…

  Вам, цїмборе честованый, было треба відїти, што тоты сигіняшні мої уши чинили, кой аддека, дись тому пüврüк, ишов им у гостї до свого цїмборы в Мадярщину.

  Уже нараз за гатаром, на йихньüв вамошни, нас стрітили відїцькі уши, мадярські. Ий, бо, вповім вам, тото было на што попüздріти, тото была война. Наші, паде ся, мої уши войну прüйграли нараз, бо мадярські не лем май чорні и май вилікі, ай ищи и з хвостами – так ми лупіцковали хвостами по петеку, што онь ся з нього порох курив !... А вы кажете – уши…

  Кить ни віруєте менї, та йсю бисїду вам годен пудтвердити наш осüйськый дяк Юра Брычüв – овüн из нами, з попом Иваном Поланинычи и зо мнов, пив товды у Шльомовüв корчмі онь до рана, онь до послїдных пропитых гати.

 

*******

  Было йсе вже по другüв войнї, за совєтськых украйинцьüв, кой сїльрады щи в Осойи ни было, ай у Ілници.

  Но та пüшов из осüйськых Лазüв старый Мигаль Рацинüв до Ілницї на якусь ригію-справку.

  Щи зрана прийшов на сїльраду, заняв шор сперед кабінета бирова, та яв чекати.

  Айбо якісь шіковнякы все попиля нього проскочать, зайдуть до бирова, чути ош тамкы ся поцоркавуть погарами, и дуже веселі удтüть выходять.

  Позирать старый Мигаль Рацинüв, а тото вже ся бере на пополудне. Ни утирпів дале чекати, та кой уповість дуже голосно:

  - Чиляде, робіть менї што треба, бо я мушу йти домü в Лазы кури годовати.

  Ай туй му ткось тай каже:

  - Кури, дїдику, ни коровы – зачекавуть.

  - Овва, - перенчелує йим старый Мигаль Рацинüв, - лем мої – ньит, бо кажда моя куриця ся трічі на динь несе – маву вд каждої по три яйця на динь, тай мушу йих справно годовати.

  Онь сам бирüв крозü двирї вчув сисю бисїду, уйшов из свого кабінета, и каже:

  - Поправдї ни задержуйме чоловіка. Пойте, дїду, чиниме вашу ригію, биріть ї, та йдїть собі. А мы дись через тыждинь прийдеме попозирати на вашых кури.

  Так ся й стало: через пару днüв у осüйські Лазы до старого Мигаля Рацинового прийшла цїла урядова комісія.

  А старый Мигаль Рацинüв, благо, што лїто было, сидить собі, сигіняшный, сперед свої соломляної хыжкы, што й ни знати на чüм йüв стріха ся держить, та вдянь піпу курить. Там такый посперед хыжі ледве лабами гребуть пару худых-прехудых куричок.

  Туйкы тота урядова комісія онь у рукы сплеснула:

  - Та тото сисї убщипані вороны по три яйця на динь несуть !

  Старый Мигаль Рацинüв ся щи пару раз затяг из піпы, пустив крозü пожовтїлі уста густі хмары дыма, тай каже:

  - Тото, ниборята, при вашому урядованю я ни маву сим куричкам раз у динь што всыпати істи, тому вни ся й ни всеруть трічі на динь, а не вбы щи й яйця несли. Так што йдїть собі, та на роботї поменше палинчаныма погарами цорконїть, и тяміть, ош и такі люде, ги я – люде.

  И пüшла собі урядова комісія, ги звыкли казати, из богачами нисоленыма.

 

 

*******

  Єден осüськый фаттьüв, што го называли Юра Гугнавый , бо все говорив, гикой бы в нüс, пригугнувучи, быв у Ілници на гостінї, та кой фест упив, ударив ся в довгу бисїду. Лем, надовго бисїдувучи, так ся запутав у словах, што вже подеко му яв казати, ош бреше.

  Раз Юрови вповіли, ош бреше, пак уповіли щи раз…

  И товды Юра дуже голосно, вбы вшыткы чули, каже:

  - Най ня чорт озьме, кить сисе ниправда !...

  Уповісти йсе Юра уповів, айбо хоть якый быв пяный, подумав, ош нитко ни знає які суть чорты в Ілници, бо осüйські, гадав овüн собі, свої - благі, людяні… И туй такый ищи раз каже:

  -Най ня чорт озьме, айбо, лем – осüйськый !..

 

*******

  Єден молодый осüйськый фаттьüв, што ся называв Андрій Маталега, быв дуже глупый, айбо до того глупый, што за силу божу хотїв стати панучитильом.

  Ни знати де, ни знати як назбирав якось овüн собі кüлько треба пенговüв, та пüшов до Унгвару ся записовати в панучитильську ошколу.

  Само собов порозуміло, ош до Унгвару йшов пішком, домак босый, бо топанкüв нигда й ни мав.

  Прийшов до варыша пуд вичüр.

  Иде собі осüйчанин Андрій Маталега, шльопавучи босыма ногами по варыськüв ярдї, и туйкы му ся чує, ош пішав бы. Ни довго думавучи, пила угла єдної высокої хыжі ся заостановив, утяг из гати пуцку, та яв пішати просто на чоторну, што нив чоргонїла згорі вода, бо иппен дощ быв.

  Стойить собі Андрій Маталега пиля чоторны, убливать ї из свої пуцкы, та ся фурт прислухує, ош як, файнинько чоргонячи, стїкать му попуд босі ногы, видав, його такый теплинька водичка…

  Уже му мало навновало стояти, айбо водичка тече тай тече, чоргонить тай чоргонить, Андій Маталега пуцку держить тай держить…

  И, чилядкове чесні, аттак онь дись до попüвночи стояв, докüть дощ ни перестав, бо нияк глупак Андрій Маталега ся ни мüг догадати, ош тото не из його пуцкы вода чоргонить завто, ош овüн пішає, ай лем поправдї за тото, бо дощ паде и, чоргонячи, вода чоторнов звирьхы стїкать…

  Нитко ни знає ош як, най буде што й на другый динь, айбо дüйшов глупак осüйськый Андрій Маталега до испытüв у панучитильську ошколу.

  Стойить Андрій Маталега з Осою сперед страшно вченыма панами з Унгвару, и туй такый нараз тоты высоковчені унгварські паны дуже розумно го звідавуть:

  - Чому тото пес пуднимать заднюю лабу, кой пішать ?

  Годно быти, ош подетко бы ся й запняв уд аттакого мудровченого звіданя, лем ни Андрій, бо овüн йим туй такый нараз по йихньому, по вченому, удлопонїв:

  - Обы собі ни намочити топанкы !

  Андрій Маталега твердо думав, ош у варыши и псы ходять у топанках.

  И думав справедливо, бо до ошколы панучтильської го приняли, и робив потому осüйчанин Андрій Маталега довгі й довгі рокы панучитильом.

 

*******

  Осüйчанин Петро Липийüськый ищи дїтваком пüшов по світах, довго блудив ни знати де, а вже кой ся вернув домü чоловіком версным, любив у Щльомовüв корчмі розказовати, ош овüн не лем грайцарь на чужинї зарабляв, ай – было ! – и в ошколах подаякых ся тамкы ошколовав.

  Дуже му ся хотїло быти попом, и по пятüв дицї овüн любив

казати, ош чому:

  - Головно тому, бо попы май веселі уд ушыткых фахманüв:

и пиля мертвого спüвавуть, ясно, ош на похоронах… Айбо – спüвавуть…А манахы, та тоты и ночами довго розспüвувуть псалмы…

  И кить умре пüп, тай смирть попüська є радüснов: родичам – изза великого наслїдства, што ся по ньому впстало, другому попови – изза робочого міста, што му вмерлый пüп ослободив, червакам – изза тучного трупа, а чортам – изза страшенно грішної душі…

  Ни хотїв бым быти дохтором, хоть иппен йим и розрішено безкарно вбивати люди. Кить ты бысь дакого вбив, та бы тя заперли в темницю, а китьбы дакого з нас аттуйкы вбив дохтор, та щи бы му за вто й гроші заплатили…

  Но, а май дурны на світї суть учитилї. Ты лем позирай: кить пишеш так ги треба, тото йим неинтересно, а кить ись у твому писмі начинив много похибкы, та вто дїла панучитиля гикой манна небесна. А щи кить найдуть подаякі похибок в книгах ошколаськых, та и царства небесного йим ни треба…Хоть самі пишуть ни лїпше вд йих ученикüв…

  Айбо: май веселі суть – попы.

 

*******

  Кыдьбы де и кыдьбы тко из майученої чиляди ми вповів слова “кладезь мудрости”, я собі нараз споминаву Шльомову корчму в нас в Осойи.

  И докажу вам, ош иппенцї тота корчма и є“кладезь осüйської мудрости”.

  Было тото онь товды…

  А коли было, товды ся и вдбыло – тягни біла кобыло !..

  За вызором - снїг, а щи й мороз, ги фрас – онь трыньконить...

  Айбо в Шльомовüв корчмі тепло, а щи й весело, каммай тым восьмерым осüйчанам, што из ся позмітовали петекы, та ся повсїдали за старым, чиненым ищи при Ференц-Йовшкови, буковым столом.

  - Ий, хлопове, - каже Василь Роженка, беручи двома перстами правої рукы повный штемплик, и нараз попиля густых сивых устüв го уливавучи у свüй бездинцьовый рот. – Я ся доста по світу находив, и ни з єдної м печи хлїб ів. Быв им у Кошицях, у Дебрецинї, у Бичу, в Пештї… Доста м ся напозирав, ош як світ иде, и де тай як чилядь живе.У катунїх им быв гусарьом. А тамкы, круціфікс, ня поправдї надріцїрьовали. Бо, паде ся, мусай было ся добрі навчити райтовати на коньови, а вчили в катунїх – най у нї грüм ударить ! Но, та дайме тото, кой пüдеш на райшулю – уто такоє місто, де учать на коньох ся носити, та было там так: на серединї дріцїрьплаца стойить собі пан вахмайстер, у єднüв руцї держить за довгый мотузок коня, на котрому я сижу, а в другüв руцї в нього довженный батужище, и – дьü !.. Кüнь бігать довкола то чвалом, то дріньом, а тот райтенмайстер поганять коня, и раз батужищом по коньови, а раз – по менї, гикойбы нихотячи… А на минї - што ? – лем тоты тонинькі гусарські пачмачкы, крозü котры ня так заболить, што звізды ми ся в очох вказувуть. Лем чилянник мусить стиснути зубы и терпіти, бо там ти, ниборе, нич ни поможе, тамкы з тобов ни баскорили.., - Василь Роженка упят двома перстома правої рукы завер пуд свої густі а сиві уста щи єден штемплик жидüської палинчины, утягнув из жеба на холошньох піпу з довгов пайтиковов попісаров, набив ї доганом из жачкова, кресалом укресав огинь, запалив доган у піпі, глубоко ся затяг, упустив онь пуд пüд цьüвку дыма, и веде дале: - Айбо я вам кажу, ош быв им собі там и товды поправдї лигінь, бо м ушытко удержав, перетерпів… Раховали ня майлїпшым у абтайлюнгови. Завто ня пак учинили фрайтером, а май потüм и капральом. А капраль, знаєте, тото вжек юнтер-офіцїрь ! Кажу вам, ош кой им став капральом, та вжек им быв пан. Ушыткы воякы, а и фрайтарї ми мусїли шалютовати, а кить зо мнов хотїли заговорити, та мали стояти спередо мнов аб ахт !.. Кить ньит, та мüг им и по пыску врізати, и ани бы ми й волосок из головы ни впав. Но, дайме на тото, приходить катуна на кüхню из двома мисчятами, та кüхарь ся нараз звідать, ош кому сь узяв другоє мисчя ? И тот катуна му такый нараз мелдує: “Дїла пана капраля Василя Роженкы !” А кüхарь уже нараз міркує, ош што и до чого: набирать варюхов май масноє, што в котлови має, и каммай побüлше дарабüв мняса, и тото не лем дїла мене, ай и дїла мого катуны. Бо, пидік, самі розумієте, ош катуна в ня ни глупак – поміняв бы мисчята - собі бы взяв тото, де бüлше й лїпше !.. Кüхарь быв ни пüллый хлоп, аддека з Ілницї, Митьо Копинüв, кить исьте го щи затямили… Но, тай знаєте што !?.. Австрійськоє войсько є майлїпшоє - над австрійського катуну ниє лїпшого у світї !..

  - А, што ты тамкы, Цилю, кажеш !.. – такый нараз ся взвав Андрій Кучирявчин, - Де тото тамкы австріякы майлїпші !?.. Кить з помеже катунüв, та над руськых, ниборе, ниє. Ищи кой им быв дїтваком, та мüй дїдо ми приказовав, ош проходили руські й попиля нашого села, пак потому гет мадярüв розбили… Но, тай чому тото австріякы суть лїпші, кить ни дали собі рады из Кошутом, ай лем руського царя просили о помочи !?.. Най ся Кошут радує, ош утїк, бо кыдьбы были го руські ймили, та вты быбыли му хрещика ни никали… А ты, Цилю, тямиш як утїк Кошут !?.. Тото, треба му дати правду, быв битангище: щи сперед битвы, кой собі давав коня пудковати, та вповів ковачови вбы пудковы вбернув задом навпереда, так што слїды кüнські ни туды вели, куды Кошут утїкав…

  - Ий, бо тото вшытко лем битангüство, - уповів Ферко Жабийüв. – Ни віруву, ош правда є из тыма пудковами. Я, чилядкове, за такоє нигде ни чув, хоть им быв и в Кушници, и в Хустї, и в Мадрідї…

  - А мінї казали за такоє, кой им на жатву и на молтьбу ходив на Мадяре, - вповів Міша Цїнданчук. - Лем иппен ош тото ни Кошут быв, ай наш осüйськый придурок Міша Новтин…

  - Ты дись відїв, обы Міша Новтин валовшен быв улїзти на коня !?.. – дуже ся зачудовав из учутого Василь Ругалкüв. –

  - Но, тать мы бисїду ведеме за катунство, а не за нидыбавых цївільüв, - впят ся вдрутив у бисїду Василь Роженка. – Што тоты цївілїшты валовшны !?.. Тай кой ты, Андрію, кажеш ош руські катуны лїпші, та ся дуже мылиш, бо лем пару рокüв минуло вд товды, кой руськых пуд Порт-Артуром на мак потовкли японцї. Кажуть, ош тоты японцї такі дрüбні, но… - вд нашого чилянника наполовку, айбо страшно чортоваті, што й китайцї ся йих боять, хоть тых китайцьüв там тьма-тьменна. Китайські жонынараз родять ни менше, гикой дисятьох, а подаякі й бüлше…

  - Гикой у нас мачата вать псята.., - вже фест пяный ся взвав

Иван Нюма.

  - Ни плитїть дурніцї, - розсержено довер Юра Францух. – Я быв сїм рокüв у Гамерицї, и вшытку м тоту Гамерику вбыйшов, бо м глядав роботу, а такым гикой я, гріньорам, за ню фест бай , бо нигде ни хотїли дати – ани в шапі, ани в майнах, ани на фармах… Там им відїв шилиякі чуда, и шилиякых люди: нїгрüв чорных, гибы йих датко сажов умастив, індіянцьüв челленых, ги тота поприга, и жовтых, гикой вüск, китайцьüв, тай японцьüв. Они поправдї суть низького зросту, но, айбо ни такі вже домак, гикой ты кажеш. А вто, ош китаянські жоны родять нараз аттüлко много дїти – ниправда, куме. Быв я в Бруклїнї, што пиля Нев-Йорка, та тамкы тых китайцьüв было, ги смітя: такі ся стріты трафляли, де жили єдны китайцї. Они тамкы мавуть свої рештаврації, и штьоры, и салюны, а каммай бüлше ся вни тамкы занимавуть праньом цуря, лахüв. Годен им ся залати на душу, ош нитко май лепаву цурбатку ни умыє так, ги китайиць. А вто, ош японцї побили руськых пуд Порт-Артуром, та вто лем за тото, ош наглї на руськых ударили, без проголошіня войны. Но, та пак и руські мали омалї вüйська, бо тото є дуже далеко. Май дале, гикой уд Гамбурга до Нев-Йорка. А тот руськый енерал Дундуков, ци Бумбуков и ни позирав, обы войсько было в порядку, ай лем ся шлындрав по корчмах, та за льофами… Бо кыдьбы бы быв овüн на коли тото было треба дüбрав из Росії шіф а войська, та быбыв такі гатї уміряв тым японцям, што лем ся за ними быбыло курило, так быбыли втїкали на вты свої потрьомбавлені островы, - мудро закüнчив свою бисїду Юра Францух.

  И туйкы ся взвав Дюла Гога, циганин:

  - А тоты індіянцї поправдї такі челлені, гикой поприга, ци лем темноваті, гикой мы – цигане !?..

  - Ай, де вам, нашым циганьüм, до тых індіянцьüв !?.. – узвався впят Міша Цїнданчук. – Кожа в них така, ги на цирьковнüв чаши, правда, волося мавуть чорноє, тüйтакый ги в нашых циган, ньит – май чорноє, лем у хлопüв ниє ни борüд, ани баюсüв, так што ни треба йим ся брытвати. Хоть, най ми аддека Дюла Гога перебачить, у тому суть схожі на нашых циган, што робити за силу божу ни хочуть – подегде жебравуть, подегде крадуть… Нимного, айбо – крадуть… А збüлшого сидять по хащах тай на рунинї, тамкы вадасувуть шилияку звірину – мнясо ідять, а кожі продавуть, обы мати гроші на доган а на віскі, тото є така америцька палинка. Минї казав єден айріш, ош переже індіянцї дуже нападали на білых люди й по всякому забивали йих до смерти. Айбо полїцмены авать воякы кить аттакого індіянця ймили, та го приязовали до стовпа вать до дерева, убливали нафтов и пудпальовали, позднїйше індіянцї яли ся бояти на білых нападати. Лем тото было давно. Кой я вжек быв у Америцї, та товды там за такоє и ни было чувати.

  - Гий, Шльомо, чуєш, - гойкнув Ферко Жабийüв, - дай нам ищи пüвлітрüвку файної палинкы, тай дашто в рот заверичи.

  Шльома стояв за стойков и грийдов на дощцї записовав заказаноє.

  - Даву, Ферку, вже такый нараз даву !.. Може бысьте закусили гириньками, а ци най вам Рифка ратоты насмажить, онь из дисятьох яйиць !..

  - Ий, Шльомо ты, Шльомо, - довер Юра Францух. - Мüг бысь ты, ниборе, мати и пікничку, и солонинчину – нашу, русинську закуску !.. А ты нам – гиринькы. Видав ся говінїчко кüнчило !.. Ци вы, жиды, за тото й ни знаєте !?..

  - Знаєме мы, Юре, знаєме… Лем наш закон тото воспріщать…

  - Які законы там, де файні фаттьовы мулатлувуть ? – узвав ся

Василь Роженка. - Айбо кить уже лем так, та вповіш Рифцї най нам наріже на тарüл цибулї, най ї посолить а повлойить, но тай гиринькüв нам дай даз пять и до того чорного хлїба.

  Чорнява Рифка, Шльомова жона, щи файного стану, хоть и мати шістьох жидинят, шіковно насїкла у глубокоє глиняноє блюдо онь ороньової цибулькы, посолила ї, пüлляла ильняным олойом, у другоє блюдо нарізала гиринькüв, цїлый житный хлїб поклала на стüл, дала Васильови в рукы нüж:

  - Наріжте, Василю, кüлько треба.

  А Шльома вже клав сперед фаттьовами пüвлüтрüвку сливлянкы:

  - Пийте, хлопцї, на здоровля !

  Юра Францух досяг за пазухов америцькый будїларош, удопер го, утяг уттü долларовый бангüв, подав Шльомови.

  - Ану, Шльомо, давай и собі погарчик, упий з нами !

  - Вже даву ! - радüсно гойкнув Шльома. Пудыйшов, перстома стис уже наллятый погарчик, зажмурив очи, и – перехылив у рот. Помняцкав языком у ротї: - Цм ! цм ! ий, бо тото собі палинчина ! Такої файної ни найдете и в Здрілї !.. А знаєте чому ї ни найдете !? Бо ввüн такої ни має !.. Ха-ха-ха !...

  Усї восьмеро осüйчан упили, кывнули головами, ош поправдї палинчина файна, тай закусили. Брали перстома по дарабчику гиринька и цибулї, удламовали з просто на столї нарізаных скыбок житного хлїба, мачали го в олüй, клали в рот, а перста вблизовали.

  Упят усїм налляли.И – Шльомови.Упили.

  Рифка позиркнула на Шльому, штось по жидüськы заваргонїла в його бüк, овüн ся лем посмішкнув. Товды Рифка в рябунчику сполокала рукы, ряндов йих убытерла, и пüшла на спаня.

  - А типирькы, хлопцї, буде спокüй, - уповів Шльома, и по газдüськы важно утяг изза шіфона припорошену склянку, ряндов ї вбытер и поклав на стüл.

  Гуляня йшло дале.

 

*******

  Єдного зимушнього вечера Міша Срагüв сидїв собі у Здрільовüв корчмі та попивав челленоє винце, Здріля полокав погары, кой туйкы ся двирї на корчмі вдоперли, и звонка з студени зайшла Олена Хуйова:

  - А мüй Митьо сюдыни заходив ?- такый нараз зазвідала вна.

  - Раз ткось ищи ньит, - уповів Здріля.

  - Но, та кить прийде, та най бы ни пив, бо дуже му пüлло из сирцьом. Ходили сьме вд дохторови онь до Иршавы, та казав, ош кить буде пити, та нидовгый його живüт… А вы, Здрільо, знаєте, ош у мене, хвалабов, семерічко малых дїточок… Та як буду без нього?!… Най бы, Здрільо, ни пив… Ни наливайте му, ош бы й просив !.. Дуже вас прошу !..

  И пüшла собі впят на вонкашню студїнь

  Ни встиг Міша Срагüв упити й четвертый погарчик, кой двирї на корчмі ся впят утварявуть, и заходить дуже сигіняшно вдїтый,

у дїравüв клебани, у зветешнїлому петеку, уховзаных постолах Митьо Хуйüв.

  Дрыжачыма рукома зняв из головы клебаню:

  - Добрый вичüр, Здрільо. Ий, бо надворї студено !...

  - Вижу, Митю, знаву, тому вам, Митю, такый нараз и наливаву, -

зпуд устüв ся посмішкувучи, уповів Здріля, и націдив из склянкы повный штемплик.
Митьо Хуйüв сїв пиля Міші Срагового:

  - Вижу, Мішу, ты винце попиваш…

  - Я, ниборе, годен и палинку пити. Айбо иппен сперед тебе туйкы была жона ти Олена, та казала Здрільови, ош тобі дохтор ни поволив пити, та вбыти Здріля ни наливав.

  Митьо Хуйüв до динця перехылив штемплик, та звідать Здрілю:

  - Што ? Туйкы моя Влена была ? Штось вам казала, Здрільо !?..

  - Быти была, айбо што казала – я вже ни тямлю, - уповів Здріля, пудыйшов ид столови, де сидїли Міша Страгüв из Митьом Хуйовым, и вдругый раз налляв у Митьüв штемплик.

  - Но, та хвалабов, - уповів Митьо Хуйüв, упив и впят протяг штемплик ид Здрільови:

  - Здрілю, ни шкодуй – щи наливай !

И Здріля наливав ищи.

 

*******

  Ба ци далеко проскаче заяйиць у хащи !? Лем – до середины хащі. Бо дале, падало бы ся, овüн скаче из хащі вонка.

  Ий, ниборе, вбысь ся ни хвалив, ош ты ся углубляш и углубляш. Ни май у думках онь тüлко самозабизованости. Ты ся углубляш у глыбінь сього світа, и раз лем - ты вже выходиш из другого боку. А й ни догадовав ись ся, ош быв ись у цинтрі. Кыдьбы быв ись знав, та годно быти, ош тамкы быбыв ись ся й заостановив.

  Чудно, ош у цинтрі (світа, хащі, проблемы…) нитко ни живе. Лем ись ся докопав до центры, и вже выходиш вонка.

  Хоть, леголаб, май важноє ся впстати на половінї – на половінї пути, на половінї слова… Бо головноє на сьüм путьови по радїусови – до центра. Кой уже по другому радїусови ты ся вддаляш уд центры – ты выходиш вонка.

  Житя є руноє дїаметрови, падало бы ся, руноє двом радїусам.

  Творчоє житя є руноє лем єдному радїусови. Йсе – доцентрытягловый радїус.

  Кой сперед тобов стойить склянка, затями, ош радüсть – лем у половінї. До половкы ты заходиш у ниї, а пак потому зачинаш выходити.

  Тото головноє ШТОСЬ є лем на серединї склянкы, на серединї житя, на серединї цїмбораства…

  Так – у цїмборастві, так – у любови, так – у чустві свободы.

  Мы ни знаєме, ош де є вна – середина. Иппен тому она – безлюдна.

  Мы жиєме по краях.

 

*******

  Учу ся тонкüв и высокüв науцї – быти у злагодї з каждым. Сусїцькі дїтвакы побили мойых дїтвакüв – ни буду ся изза ацьього ссважати из сусїдами.

  Куриця, авать – яйце !?.. Само собов, ош - сперва была куриця.

И курици ся любить, ош я ї честуву. Лем, иппен из другого боку,

и яйце было первым – но, та кить я кажу так, та й яйце ня рахує розумным чилянником.

  Авать поприникайте на аццись образ - на мою душу, якый файный!.. Лем, иппен из другого боку, та й ни домак файный…

  Вы ня годны пересвідчити, ош – сяк, ци – гинтак… И, годно быти, ош правда буде ваша.

  З єдного боку, з другого боку…

  И – так, и – аццяк…

  Вы лем спровбайлуйте – из єдного боку, из другого боку…

  Согласїть ся, ош сонце сходить иппен так файно, гикой и заходить. Согласіть ся и з тым, ош у єден и тот час сонце дїла єдного сходить, а дїла другого заходить.

  Из єдного боку, из другого боку.

  Лампа світить на столї, и тото є її правда. Лем правду має и тот дарабчик темноты, што ся спрятав там, куды ни досїгать світло лампы.

  Правду мавуть и тоты, што кажуть: ”Йой, як файно пахне !”, так, гикой и тоты, што иппен за вто говорять: ”Ий, бо як вонить !”. Сисе кой говориме за чиснок, за конї, авать за сыр, ци за подаякый порфін…

  З єдного боку…

  З другого боку…

  Много правд є на світї.

  Мож здуріти, кить у тебе ниє твої личної правды.

 

*******

  Из собов ся ни ссважавуть – ссважавуть ся з иныма.

  Ріка ся ссважать из берегами.

  Ястрüб ся ссважать из вітром.

  Єдна бисїда ся ссважать из другов бисїдов.

  Око за око, зуб за зуб.

  Айбо ниє такого ока, котроє протüв себе, ниє зуба, котрый протüв себе.

  Тот, тко ся ни ссважать из иныма, як ся годен ссважати из собов !?..

  Овüн буде грызти. Овüн ни годен ся ссважати – овüн буде грызти.

  Ріка грызе берегы. Жучок прогрызать стüл. Пес грызе кüстку.

Чоловік грызе чоловіка… Йсе є велика армія грызунüв – отых, што ни валовшны ся ссважати из собов.

  Айно, я розуміву, ош ріка перебирує гать, кить буде ї грызти. Зуб ся ни годен ссважати сам из собов товды, кой ся напаровав проты зуба чужого – так овüн ни побідить. Око ни годно ся в собі засомнївати, кить ни валовшно дакого запалити и притягнути – його відїня ся вд сього губить.

  Айбо, а – дотüть ! Но, а – потüм !

  Докüть вершечка гати ни досягнуто, потихы ся крутять річні чортомыї – ба ци ни сим думать ріка !?..

  Сперед того, кой очи твої дüстали побіду над очима другыма – ба ци ни провбайловав ты ся ссважати сам из собов !??..

  Ни провбайловав ? Товды сь – глупак ! И побіда твоя ся дüстала дуракови.

  Кить ріка без чортомыйüв, кить вода спокüйна, кить чилядь ся из собов ни ссважать – товды побіждавуть єдны дуракы. Пунтошні дуракы. Тоты, што у свому житю ся ни засомнївали ани раз.

 

*******

  Осüйськый пüп Димитрій Полянськый заказав фахманови вчинити пудсвічник.

  Фахман го звідать:

  - Якої величины ?

  - На сорок чиляде, - мудро му отвітив осüйськый пüп Димитрій Полянськый.

 

*******

  Якось осüйчанин Иван Бийло ся зашпотав, та впав у воду, што ся мало й ни втопив.

  - Типирькы нигда ни зайду у воду, докüть ся ни научу плавати, - уповів осüйчанин Иван Бийло.

 

*******

  Розмийригованый на мыш, што грызла його книгы, обы тüв мыши удомстити, осüйчанин Иван Гафії Чікової, брав дарабчикы мняса, надгрызав йих, и надгрызині пудкладав сперед мышиної норы.

 

*******

  Осüйчанин Юра Шемко уже и у версных роках дуже любив дьüвок а жüн, правда, й серсаму дїла сього мав штімову.

  Од душі віровав у Бога, тому дуже тяжко утирпльовав воздержаніє уд дьüвок а уд жüн у говіння, а каммай у довгый сїмтыжньовый великодный пüст.

  Но, та якось овüн пудыйшов ид осüйському попови Митрови Штефанковому, по писсьы ся вблизувучи, позирать му в очи, та просить:

  - Може бы сьте ми розрішили, отче !?.. Хоть: єдну-дві !?..

  - Юро, и ни думай ! Говіня є говіня !За жин Айбо Юра просить та просить !..

  Надоіло тото попови Митрови Штефанковому, та каже Юрови Шемкови:

  -Но, най буде по твому: єдну - мож ! Айбо - ни жирну, ни тучну ! Як-ни-як, а – пüст !

 

*******

  Видавучи на улици дохтора, што все го лїчив, осüйчанин Юра Бурак яв ся вд нього прятати.

- Чому ся вд нього прячете, Юре ?!.. – звідавуть го.

-Пак бо штось давно м ни быв битїжный, та ганьба ми сперед дохтором !.. - уповів Юра Бурак.

 

*******

  Осüйчанин Ладьо Дюрійчин, хотячи навчити корову нич ни істи, а молока давати, довгый час ї держав у хлїві и ницят ни годовав.

  Кой корова здохла, осüйчанин Ладьо Дюрійчин уповів:

  - Вже ся была тüйтакый навчила, айбо видите, ош што ся

з нив стало…

 

*******

  Осüйчанин Василь Фуксі увідїв на дириві много воробкüв,

та вбы йих нараз ушыткых имити, простелив пуд деревом вереччину, и яв деревом трясти…

 

*******

  Ферко Фоца приказовав:

  - Послухайте лем як няньо калап стратив.

  Ишов ми няньо, а нüс ми мыло, а дольü нам ся пасла кобыла. Няньо ми ся зашпотав, стратив мыло и напудив кобылу. Спустив им ся дольü до кобылы, пошкрябав им ї меже лабы, а кобыла кой ня гыгнула помеже очи, и туй няньо калап стратив.

 

*******

  Митер Гаврилин из Осою дуже хотїв спати, айбо ни мав парны пуд голову, и попросив жону вбы му поклала пуд голову горшок.

  - Айбо тото, ниборе, буде ти потвердоє, - уповіла чоловіку собі Йолана Гавриланя.

  - А ты набий горшок пірьом…

 

 

*******

  Осüйчанин Ферко Коста дуже ся поссважав из вüтцьом собі,

та, фест змийригованый, каже старому:

  - Ты й сам ни розумієш, ош што я изза тебе втратив !.. Кыдьбы быв ты ся ни вродив на світ, та мüй дїдо быбыв завіщав ушытко своє майно менї, ани тобі !..

 

*******

  Міша Галушиниць навщивив збитїжнїлого цїмбору, и звідать го, ош што тото в нього болить. А тот лежить, позирать на нього, та ни каже му нич.

  Міша Галушиниць ищи го даз двычі зазвідав, а кой тот и так нич ни вповів, та му изрік:

  - Чекай-чекай, збитїжнїву даколи и я, а ты прийдеш ня навщивити, тай я тобі нич ни вповім…

 

 

*******

  У двüр до Марты Фийранї заходить зрана Андрій Ганзо, и видить, ош тота годує кури, а за файтов у Марты вшыткы кури чорні.

  Позирав на тото Андрій Ганзо, позирав, тай звідать:

  - У тебе, Марто, ачий когут издох, што всї кури в чорному !?..

 

*******

  Штефан Григüськый дись у далекому варыши вже доста довго ся вчив на фішкароша, та пише собі няньови писмо: “Хотїв бым я, няньку, прийти домü, а дома вбы вас судили за убийство, та товды онь я бым вам указав, ош якый я фіномный фішкарош !..”

 

*******

  Анця Фидяня из чоловіком собі Митьом Фидяиным страшно ся побивавуть за вмерлым йих сыном Ладьом.

  Анця Фидяня :

  - Ты, Ладьочку, вд мене послідню радüсть удüбрав !..

  Митьо Фидянин:

  - Ты ня, сынку, світа божого лишив !..

Слухав тото Иван Хуя, слухав, тай каже:

- Кить сисе правда, што туйкы отиць из материв сього вмерлого

Ладї говорять, та його вже давно было треба завісити !..

 

*******

  Старый Василь Федорко мав дуже худого коня. Та кажуть му:

  - Ваш кüнь, Василю, вже на тот світ позирать !..

  -Мы з мойым коньом у єден бüк позираєме, - уповів на тото старый Василь Федорко.

 

*******

  Андрій Гукманчин позирав-позирав на двох братüв-близнюкüв Петру й МитруСраговых , тай каже:

  - Петро май схожый на Митру, гикой Митер на Петру…

*******

  Дуже великый скряга Міша Новтин страшно збитїжнїв, та покликав новтарыша вбы скласти заповіт. И согласно складеного ним заповіта ушытко своє майно заповів самому собі.

 

*******

  Василь Дюлüв ся запоздив на похороны. Пудыйшов кой упровüд уже йшов. Звідать Митру Дюрійчиного:

  -Тко тото вмер?

  -А гинтот, што в деревищи лежить, - мудро й точно му освітив Митер Дюрійчин.

 

*******

  Єден раз у компаниї, де быв и файный мüй цїмбор Юрко Яношüв,

якыйись глупак всїх перебивав, сам цїковбанив штось лупиндярошноє, но та Юрко за свойым звыком - розважливо, розтягувучи слова, тому каже:

  - Ты бысь, ниборе, кить ни себе, тай ни вшыткых нас, хоть подекого туй повважав, та спер бысь мало свüй пысок.

  - А што я годен учинити, - отвічать тот, - кить им из аттакого кіста злїпленый !?..

  - Видить ми ся, ош кісто на тебе пüшло ни домак пüллоє, ай біда в тому, ош маломісилиго а гняцкали, - уповів файный мüй цїмбор Юрко Яношüв.

 

*******

  Иван Бажüвчак похоронив жону, што была дуже зла й нисправедлива.

  Якось овüн, стояв над її могилов, а туйкы надыйшов кум му

Юра Ругалко, и зазвідав Ивана Бажüвчакового:

  - Тко туйкы найшов вічный супокüй !?..

  - Я !.. удколи вна туй закопана !.. - твердо уповів Иван Бажüвчакüв.

 

*******

  До молодого вüчаря Митры Кüзляка зранинька на толоку прийшла Марія Шіллєрка, котру знали гикой таку, што никому ни вдкаже.

  Гадавучи, ош Марія му принесла фрыштик, Митер Кüзляк каже:

  - Я, Маріко, сперву пофрыштикуву, а пак ся з тобов будеме любити.

  Марія Шіллєрка му на вто:

  - Чини, ниборе, што лем дяку маєш, айбо фрыштика я ти ни принесла.

 

*******

  Сигіняшный Петро Пилипчак ся входив до Марії Митры Штефанкового, єдного из май богатых газдüв у Осойи.

  Марія хоть и ни дуже Петру любила, айбо ни мала нич протüв, обы ся за нього вддати, бо й рокы вже йüв пудганяли.

  Молодята ся договорили, ош Петро сперву сам прийде до вüтця йüв, та яне из старым за вто бисїдовати…

  Понаудвичüр, кой на обшарю в Митры Штефанкового вшытко ся вкітило, Петро Пилипчак зайшов до газдüської хыжі,сїв на лавицю, айбо дуже ся мийриговав, ош чим ся його вüчüрніцї кüнчать, та яв бічковом стругати потовстый бовткаш, што го навхтема из собов мав.

  Марія, гибы й ни пудозрівала, ош што Петро яне казати, нич до ся сюды-туды шинїтала по хыжи.

  Старый Митер Штефанкüв, покурювучи піпу, сидїв за столом, слухав шилиякі Петровы казкы, и позирав як овüн теше та теше бічковом тот нищасный бовткаш, што ставав усе тоншым и тоншым.

  Петро Пилипчак до послїдної тріскы дотесав свüй бовткаш, склав заудвоє бічкüв, засунув го в жеб, и … наскоро уповів тото, изза чого й прийшов до Марійиного вüтця.

  Газда Митер Штефанкüв убив из піпы багов на долоню, піпу поклав на стüл, вер багов у рот, и, потихы го жвучи, каже Петрови:

  - Позираву я, Петре, на тебе, и вижу ош ты собі поправдї бетяр-бетяриско. Тай хоть фаттьüв ты, ниборе, нипüллый, лем я свою доньку за тя ни дам. А чому !?.. Бо никав я, хлопче, ош як ты низашто-нипрошто изничтожив бічковом файный, много на што валовшный бовткаш. Та вповім ти, Петре, ош сим ты менї провказав ушыткый твüй характер: иппеп так ты годен домак изничтожити – низашто-нипрошто ! – живüт и собі, и мойв доньцї. Як ты нич валовшного ни утесав из того бовткаша, так из удведеного ти Господом Богом часу ты ни злїпиш собі порядного житя. Шуга-нигда!

 

*******

  Чоловік мої старшої сестры Марії, прощена бы, шовгор Иван Рацин быв безпробудный пяниця. Мüг ни істи цїлый тыждинь, а без палинкы, без вина ни вдержовав ани дня.

  Довкола йих хыжі, што йим учинив мüй Нянько Юра, такый овüн и посадив файный сад, де было много слив.

  Кой сад яв плодоносити, сестра Марія збирала сливы-падалицї, зносила йих у гордовы, де ся з того чинила файна кириня,

а потому пак мы дває з Няньком варили з того палинчину.

  Тямлю, того лїта урожай слив быв рясный, ги нигда, киринї ся назбирало онь чотыри двастолітрові гордовы.

  А кой исьме з Няньком варили, та сливлянка йшла чиста, ги слыза. И было ї поправдї много, лем сестра Марія йтак ся бідкала:

  - Тот нищасник ї упє догде цяткы щи до зимы, што й на Рüздво ся в ня нич ни впстане !..

  - А мы аццисю дисятьлітрову корчагу палинкы дагде спрячме, та будеш и на Рüздво мати чим погостити чилядь, - каже йüв на тото Нянько.

  - Де ї туйкы в грома спрячу ?!.. – каже сестра Марія. - Тот пропасник ї внюхать ош бы де была… Хыба бысьме дагде в зимлю закопали !..

  -Ай поправдї закоплїм ! – каже йüв Нянько на тото.

  Шовгора Ивана дома ни было, и мы спокüйно укопали

нидалеко уд курячого потака глыбше гикой мийтрову яму, файно сьме вдну ї вбыклали сїном, поклали сьме туды дисятьлітрову корчагу палинкы, заметали глинов, а звирьхы зимлю файно зарунали, щи й соломов притрясли.

  Тямлю, ош чинили сьме сисе дись у августї.

  Ай лем туйкы якраз сперед Михайля, в серединї новембра, сестра Марія прибігать до нас домü, тай, онь плачучи, каже Нянькови::

  -Пойте до ня сурітно, та поникайте, што тот гаман начинив !

  А што начинив !?..

  Ткось из його цїмборüв, такых гикой овüн сам пяниць, ояндиковав му по пянцї двох заяйцьüв. И шовгор мüй Иван Рацин ся додумав учинити в дворї тым заяйцям клїтку, обы пак ся там плодили.

  Найшов файный сулак, на котрüм тота клїтка дїла заяйцьüв мала стояти гет-гет повысоко, вбы йих щуры ни досягли.

  Затесав тот сулак издольü наостро, та яв го величезым бунковом у зимлю заганяти…

  Лем: иппен там, де была закопана дисятьлітрова корчага чистої, ги слыза, палинкы-сливлянкы…

  Даз кой дисятый раз бухнув бунковом по сулакови, та вчув, ош дись там глубоко в земли штось репнуло…

  А кой ся дüзнав, ош што, та ревав на слызы…

 

*******

  У новимбрі так бывать: удинь изцяпонить дождьик, а пуд вичüр заморозить.

  Так ся трафило и товды, кой Митер Газдик, тридцятьрüчный фаттьüв, по довгому чеканю и стояню в Ілници порзумів, ош ниякого транспорта в Осüй ни буде, уже домак понаудвичüр ся удав домü пішо.

  Пüшов ни арсагом, ай направо, через толоку, по бывшому штрекови.

  Кой дüйшов дись до первого моста, яв чути, ош ззаду нього штось гикойбы поцоркує.

  Став, та ся добрі поповбзирав, и - цоркотаня ся заостановило, лем иппен нараз спозад нього ни было нич, а вже даз за мийтер подале густов стїнов стояла тимінь.

  Рушив дале. Упят зацорконїло.

  Став… И тото перестало цорконїти…

  Нараз из міста побіг – и тото за ним, щи май голосно цорконячи, побігло…

  Кой ся вдыхав, упят нагло – став. И тото – стало, айбо нараз – так, гикой и Митер - нагло.

  Хоче прüздріти крозü тимінь, айбо вже дале, гикой за мийтер уд себе, ни видить нич.

  Стояв, стояв, дуже ся призирав, призирав, и – гикойбы штось такоє, люцької подобы, лем иппен высокоє и страшноє, тамкы ся закывало…

  Такый нараз из міста кой ся пустивбігнути, та му ся відїло, ош нияка го босорканя, ци якый иный чорт ни догонить !..

  Ай, де там !.. Тото ани на минуту ни переставало, ай такый нараз за ним ищи май голосно и щи май страшно цорконїло и цорконїло – Митрови ся відїло, ош лем – раз ! – и зпозаду го вхопить !..

  Ни зыйшов, ай излитїв из штрекового путе, перескочив через єден потüчок, дале ся й низчув, кой добіг до другого потüчка, май широкого – и ни перескаковав го, ай,проламувучи легкый ледик, што ним ся вже встигла понаудвичüр затягнути вода, у три ступляї го перелопонїв…

  У свому садови гыгнув собов у май товсту сливу, тота ся вломила в коріньови, айбо Митер Газдик ни встиг увідїти, ош як дерево впало, бо вже собов ударив у сїнні двирї, и такый нараз йих изунну запер, притрощив собов, и, тяжко дыхавучи, яв чекати як тото, што го доганять, зачне звонка двирї уламовати …

  Айбо – нич…

  Митер у сїньох мовчить – ледвы дыше, тото звонка мовчить – онь и ни дыше…

  З малої комнаты из запаленов свічков уйшла жона му, Гафія, попризирала на перепуженого чоловіка горі-дольü, тай каже:

  - Вижу, ниборе, ош ты добрі біг !.. Онь ся чудуву, ош як ись постолы ни загубив, бо домак ся в них волокы порозязовали та ся плентавуть, а на кüнцях які бовткы леду понамерзали !...

  Позирать Митер на свої постолы, а на кüнцях волокüв поправдї виличинькі ковткы леду понамерзали…

  И ся догадав, ош у Ілници довго стояв на єдному містї кой яло дождьити. А вже як рушив ити, та го штось гибы торснуло раз за єден постüл, дале за другый… - тото примерзлі ид земли волокы ся поповдрывали…Лем овüн ся на тото товды ни потворив…

  А вже на бывшому штрекови, кой яв ити по твердому путьови, тоты бовткы зачали страшно цорконїти, и пужати го, гикой босорканї, авать – самі чорты.

 

*******

  Кисиличканин Ферко дись по світах ся вчив у высокых ошколах, а вбы тоты ошколы уплатити, та втиць му чяжко робив у Билгиї на шахтах.

  Кой старый Митер Кисиличко ся тритьый раз вернув из Билгиї из заробком, дав знати сынови, обы прийшов домü за грüшми. Лем докüть ся сын прийшов, отиць му наглї вмер, так што Ферко й на похорон собі вüтцьови ни встиг.

  Лем біда туйкы была щи и в тому, ош старый Митер Кисиличко так дись дома спрятав зароблині гроші, што по похоронови нитко йих ни мüг найти.

  Айбо дись на єденадцяту нüч Феркови ся приснило, ош пудыйшов ид ньому старый Кисиличко, махнув руков, обы сын му йшов за ним, завüх го в пüвницю и вказав пуд гордüв из капустов, тай … пропав.

  Рано Ферко встав, и споминать собі, ош ци поправдї так было, ци тото лем пустый сон.

  Розказав матери й братам. Уєдно пüшли в пüвницю, пудняли гордüв, а там - закручені в чисту рянду вшыткы вüтцьовы зароблині гроші.

  Лем йих радüсть была нидовгов, бо щи дись через тыждинь маймалому, вüсьüмрüчному Юркови ся приснило, ош уночи пудыйшов ид ньому отиць, махнув му руков, обы йшов за ним, и ся направив до тинитова…

  Через три дны маймалый, вüсьüмрüчный Юрко Кисиличканин нагло вмер.

 

*******

  Гафія Ивана Чікового у 1937-му годї двадцьитьрüчнов ся вддала за Юру Юры Палащукового, и вто, ош мати йüв - босорканя, знала з дїтинства, лем иппен ни знала, ош и чоловікова йüв мати босорканя - баба Марія Палащукова была двадушницив, мала онь дві душі. И за єденадцять годив Гафійиного житя из свекрухов меже нима было много всякого, а май бüлше – пüллого.

  Свекруха Марія Палащукова вмерла в децембрі 1948 года, а вже по Рüздві в них ся яло творити штось чудноє: тüйтакый каждої ночи, нараз попüвночи, у сїньох, як у малüв, так у великüв хыжах штось ковтать та ковтать… - йсе сперву. А дале ся зачало й до хыжньых имати: на подї у вирьхньому закутї ся зявлять якась дуже чорна цятка, што потихы ся збüлшує, збüлшує, и плыве на сплячого чилядника, так го присїдать, што тот ся пробужать, и хотїв бы ся противити, айбо ни годен ани ся кынути, ани заговорити – рукы й ногы мертвівуть, а язык у ротї нїміє.

  Май бüлше чомусь тото ничистоє ся имало до Гафії. Сперву якось увичирї нафараллована деннов роботов сидїла собі на стüльчику пиля шпора, та ся гріла. Кой туй штось лампу задуло, и такый нараз сїло йüв на руку, онь рука гибы задиривіла – ани кынути нив. Дале задирівыв и язык – хотїла гойкнути, когось покликати – язык ся ани кывать… Розсердила ся – хотїла плюнути на тото чорноє, што ї прислопанило, айбо ни годна была удручати языком из рота слину – лем по бородї йüв потекла.

  У мыслях ся помолила:

  - Всякоє дыханіє да хвалит Господа ! А ты ци хвалиш !?..

  Запищало дїтинськым голоском, дале - жüнськым, и - удпустило, лем у сїнні двирї загримотїло… Пüшло гет !

  Трафляло ся, ош удопре двирї, кой уже вшыткы сплять, нивидимо зайде до хыжі, найде Гафію, ош бы тота спала пиля стїны, и зачинать ї міндушити, а помочи туй ниє – ни кынеш собов, ани гойкнеш… Правда, помагала молитва: коли в “Помилуй ня, Боже…” доходила до “…путем твойым ничестивым…”, удпущало ї, та йшло гет.

  Задарь было ся жаловати чоловіку, бо й того мучило.

  Было, што раз, упившый, спав у стежарї, и нараз попüвночи якась мала дїтина у білüв сорочинї голыв гузичинов сїла му на груди, и яла го міндушити. Овüн на ню дыхнув чистов сливлянков, та й залав:

  - Иди ты ид чортовüв матери, сирото !

  - Конєшно пойду, - чомусь по руськы му отвітило босоркунчя.

  - И - до чорта ! – переадресовав упившый.

  - Я еще до тя пріду тверьозого ! – погрозило босоркунча, и щезло.

  Удтовды ся бояв уночи быти тверезым, та все пив…

  А оно приходило и приходило. Гафія раз увідїла, ош оно має лице кума Фийранчука. А было, што стало йüв уночи пиля постели кипом лигіня Кüзляка…

  Ночами до Палащукüської хыжі ся сходила чилядь, молили ся, читали савтырї… Єден раз, кой ся дуже довго молили, як лем заспüвав першый кугут, изпуд Гафійиної постели ся ухопила челленошерста лисиця, и помеже люди, у вдопертый возüр ускочила надвüр, там ся вчинила кипом Марії Палащучкы, постояла-постояла, и – политїла через Медвежоє та на Обüч… Тото відїло даз двадцятеро чиляди !..

  Кить улїтї Гафія йшла з дїтьми спати у стежар на оборüг, баба Марія Палащучка и туды приходила. Помучила ї раз, помучила ї другый раз, а дале Гафія брала з собов пса, приязовала го здольü пуд оборогом, а вже на оборозї на сїнї з єдного боку клала пиля ся дванадцьитьрüчного Юру, з другого боку чотырирüчного Ивана, а пиля головы дварüчну Ирину.

  По дванадцятüв годинї ночи над Обочом ся убявляло чорноє облачко, и потихы плывло ид оборогови. Кой ся домак приблизило, видко было жüнськый кип из розпростертыма, гикой крыла, рукома. Пес лем тото здалекü увідїв, голову зарывав у сїно на оборозї, та зачинав ревати люцькым голосом.

  Гафія ся понатяговала з оборога, и відїла, як тїнь сидїла на псови, ги на коньови, и чорныма рукома трощила го за серце.

Загойкала:

  - Тарі, кусай ї !

  Тїнь потихы вставала з пса, а сигіняшный пес ся ани кывав, й голову з сїна ни втяговав.

  Тїнь чорныма ямами очи ся попризирала на Гафію, дотрічі вбокы помахала головов, гибы йüв за штось дорікавучи, и потихы понад стежар поплыла на Медвежоє, а дале й на Обüч.

  Прийшла й на другу нüч. Пес яковись страшнов собачов силов ся вдорвав из мотузка, й утїк. Чорна крылата тїнь, дись ищи двычі раз бüлша, ги тої ночи, ся розпростерла над оборогом, и Гафія вчула леденячый голос:

  - Но, та типирькы на ня гуськай пса !..

  Гафія ся притисла до дїти.

  Чорна тїнь злускала чорныма крылома-рукома, и до Гафії дüйшов кров морозячый голос тої тїни:

  - Ий, бо хытра сь – убыклала сь ся янгелятками-дїтьми !..

  Гафія припоминала, ош дїдо Мигаль Дичка, тоже двадушник, часто, идучи з Білок из вашара, сїдав из бабов Марїйов у шанца, и вни довго меже собов бисїдовали штось за свої босоркунські дїла.

  За нього споминала удтовды, кой раз уночи наглї зайшла до малої хыжі, и ввідїла піцїцького чорного чоловічка, што кырвавыма зубома грыз йих жилїзный шпор.

  Бывало, приходила вд Марійи Палащучцї и двасердечна Яношка, што в ниї, кой пак умерла, єдна половина лиця была живов - челленов, а друга блїдов - мертвов, бо вмерла лем наполовину. Йсе было видко й по тому, што кой ї помыли, и клали назад на лавицю, на сїно, та щи дотрічі глубоко дыхнула. Вто увідїв Юра Яночко, та так ся напудив, што го пак удпойовали палинков изпуд рукы мертвої. Упив три погары, и вжек на похоронї стояв собі спокüйно, нич за бабов ни ревав.

  Айбо май ся Гафія напудила раз попüночи, кой сама была дома, и попризирала ся крозü возüр из малої хыжі, та ввідїла як из Медвежого через стежар, через йих двüр дись на высотї двох мийтрüв над землив литїв цирьковный висячый світилник, што мав понад пядисят запаленных свічок – постояв над йих двором, гибы хотячи, вбы го Гафія файно розникала, и политїв через долину – на Тибаву… Впала на колїна… Молила ся… Плакала…

  Ходили онь у Білкы до ворожкы Анцї. Уповіла, ош годна помочи, лем треба йüв удпостити дивять днüв и умолити трібні молитвы.

  На дисятый динь уночи пüшла у тинитüв до бабиного гроба уєдно з помüчником.

  Молить ся, молить, а дале звідать:

  - Ци сь дома, ци вжек дись ись пüшла ?

  - Ищи м туй.

 Дале йде бисїда ворожкы й босорканї лем йим двом порозумілов босоркунськов бисїдов.

  Мертва встає из гроба. Зачинать ся меже нима боротьба.

  Кить ворожка, борючи ся, паде горіниць – побідила мертва. Товды помüчник має шіковно пудняти ворожку на ногы, и – борють ся дале.

 Кить ворожка у боротьбі паде дольüниць – побідила ворожка.

И товды вна заклинать двадушну йти на хащі. Тота йде, айбо туй такый ся вертать. Ворожка ї заклинать ити на моря – босорканя йде, и впят ся вертать. Туйкы вже май страшным заклятьом ї заклинать ити на пустынї. Мертва – йде, и ся ни вертать.

  А вже типирькы помüчник ворожкы наскоро забивать у могилу острый осиковый кüл.

  На другый динь ушытко бабино шматя, што ся по ньüв упстало: сукман, петек, лайбик, ширинку, постолы… закопали в бабин грüб.

  Постолы щи довго стырчали пиля хреста.

 

  *******

  Юра Повшик розказовав:

  - Уйшов им єден рано у двüр, дись у пüвчетвертої ночи дись, никаву -нитистота гет понад дичкы, онь до сепера, до неба. Но, та ты знаєш, дичкы в мене высокі, а я ся никого ни бову, та як им гыгнув, а дале щи раз як им гы-гы-гыгнув, ты лем слухай: кури як закуткудачуть, козы як забечуть, а оно пüшло, пüшло, та най, думаву, йде собі – нитистота!

 

  *******

  Нянькüв старшый брат, мüй стрый Иван розказовав:

  - Было вто товды, кой исьме щи йсю хыжу чинили, а йсе, падало бы ся, я щи быв молодый, даз вüсьüмнадцьитьрüчный лигінчук. Тямлю, ош глядали сьме в хащи дерево на кüзлы, та так исьме доходили, што ночовати сьме мусїли онь на Копінковатому. Вчинили сьме собі колибчину, а сперед колибчинов наклали сьме вгинь, та смажиме солонину на рüжнах. Тямить ми ся, ош было звіздяно, місячик дись там високо то ся прятав у хмаркы, то узирав на нас удтüть. По нüчному шуміла хаща. Мы вже досмажили солонину, повкладали сьме ї на скыбы тингиричаного хлїба, та сьме якраз яли вичиряти. Кой туйкы чуєме: гуп ! гуп ! гуп ! – гибы дись там за горами ткось ступав. Айно лем раз видиме: изза Копінковатого, зза майвышшої горы ся сперву усувать величезна, бüлша вд вершечка горы клебаня, а пуд нив лице – такого м великого лиця нигда ни до ни потому ни відїв! - и лем туйкы над нами, гикой мара, онь понад хмары, став, та стойить вирьховиниць. Кажу ош вирьховиниць, бо мав на собі петек имак ни наш, ни лемацькый, тай онучі в постолах были ймлині горі ногов волоками ни по нашому, но а піпу в зубах держав точно ош вирьховинську.

  Перепудили сьме ся ни на фіглї: овüн стойить єднов ногов на єднüв горі, а другов на другüв, та вдянь ся на нас призирать.

  Но, думаву собі я, живі мы ся туйкы ни впстанеме.

  Айно тот вирьховиниць ищи мало постояв, постояв, дале ся ид нам нагнув, зачирьпнув ушытку грань из огня в долоню, усыпав ї собі в піпу – мы лем товды вгалїпали, ош піпа в нього ся ни курила – попозирав на нас, зареготав так голосно, што листя з дерев ся посыпало, затяг ся из піпы, а пак кой упустив из пуд вирьховинськых устüв дым, та в нибі было ни видко ани місяця, ани звізд. Щи мало постояв, а пак ступив правов ногов на якусь далеку гору, што мы ї уццьüть и ни відїли, лївов ногов на щи май далеку гору, лем исьме впят чули: гуп ! гуп ! гуп !.. – и тото гупаня стихало, стихало, а в наших сирцях яв ся пуднимати й пуднимати, видав ош уже запüзнїлый, страх…

  Позбивали сьме ся вшыткы в колибу, та ци спали сьме до рана, ци ни спали, айбо ни чули сьме, ош студено, хоть ся в хащи вже брало на перві осїннї заморозкы.

 

*******

Приказовав стрый Иван и аттакоє:

  - Ни знаву чому, айбо на вüчüрніцї м любив ходити онь до Білок. Ни раз бывало, ош домü м ся вертав далеко попüвночи. Бывало йду собі через Пожарницї, з неба ми ся місячик посмішкує, звіздочкы то єдна, то друга ми пудклїпувуть… А я собі споминаву, ош по прядках пуд сливов ня вбыймала а цюльовала май файна білицька дьüвочка Гафіка Лакандусова…

  Иппен до тої Лакандусової Гафікы м и зайшов раз домü, бо казала ми, ош у них, ни тямлю вже чому, ани матери, ани вüтця ниє дома… А минї, вüсьüмнадцитьрüчному, тото лем было й треба !..

  Ни я, ани Гафіка товды щи сьме ся ни вином, ани палинков ни бавили, айбо дала ми Гафіка ся напити якогось квасноватого вару, што ми чомусь ни дуже пüшов, айбо упив им из фінжяти онь до динця.

  Налюбовали сьме ся, нацюльовали сьме ся, и десь руно упüвночи я йду собі домü.

  Гикой у ня сохта, йду через Пожарницї, йду собі весело: то пофüтькувучи, то поспüвувучи.., ай туйкы вижу - выходить изза корчüв, што йих доста росте при путьови, моя Гафіка…

Онь им ся зачудовав, ош як тото вна встигла мене убыгната, пидік, я сохтуву ходити доста скоро…

  Моя Гафіка ми махать руков, ош пой ид минї, сюды - за корчі… А чому бы й ньит – иду !

  Захожу я туды, а там на бережку потüчка розстелена скатирть, а на тüв скатерти чого лем душа забажить: файный шовдырь, скручена в колесо пікниця, білый хлїб, шüтиминї, фанкы, пішковты… А довкола сидять ищи троїчко такых иппен файных, гикой Гафіка, дьüвочок, двоє лигінчукüв – вижу, ош иппен я туйкы й хыбив.

  Як мы ся тамкы гостили, як исьме спüвали, а ся веселили – и ни розказати. Лем туйкы раз Гафіка впят ми дала упити иппен такого квасноватого вару, гикой у ниї дома… И я потихы-потихы, тай – уснув.

  Пробудив им ся рано, кой уже сонїчко припікало, тай нидалеко дуже голосно погойковав осüйськый чередарь, што уганяв сїлську череду на толоку.

  Боже ты мüй ! Убзираву ся довкола, а я сижу всерединї такого тернового корча, што й ни розуміву, ош як им у нього крозü аттакоє дирькавоє глогüвля залїз !..

  Вижу, ош за парну ми, кой им спав, была коровлячка – широкоє усохлоє коровльоє гüно, а місто погара в мене у руцї якась почорнїла кüстка, а там, де мала быти скручена в колесо пікниця – свіжовбитый гыд, кüзячкы а овечі бобалькы замісто шüтиминь, фанкüв…

  У домак подертüм цурїчку м прийшов домü – мамка лем ся за голову вхопила…

  Даз пüвроку м ни ходив до Білок на вüчüрніцї, айбо дале ня якыйись чорт пуддюгнув и м пüшов.

  Гафікы там ни было – вповіли ми, ош ся вддала на якоєсь далекоє вирьховинськоє село за чоловіка постаршого, тüйтакый ош за дїда, котрый ид усьому щи й прихрамовав на лїву ногу.

  На вüчüрницях им ся товды задержав доста довго, и вже доста гет-гет попüвночи собі шийталуву через Пожарницї арсагом домü.

  И што вы собі гадаєте !?.. – иппен на тому містї, де пüвгода тому упüвночи м стрітив Гафіку-босорканю, изза корчüв ид минї ступать вирьховиниць, прихрамувучи на лїву ногу, и махать ми руков, обым ишов ид ньому…

  Ий, кажу вам, я кой собі, ги вто звык у нас казати, лабы в рукы, та повіруйте ми, ош и май шіковный осüйськый пес быбыв ня ни догонив, так им утїкав.

  Тай было вд чого втїкати, бо, такый дышучи ми в потылицю,біг за мнов такый бічище, што свойыма копытами онь проламовав добрі утоптаный пожарницькый арсак.

  Тямлю – добіг им до нашої хыжі, та так им собов гыгнув у сінні двирї, што онь из шаркüв позлїтали.

  Правда, мамка ми за вто ни вповіла нич…

  Но, тай я вдтовы на вüчüрніцї до Білок – ани на ступляй !

 

*******

  Стрый Иван быв уд мого нянька Юры старшый руно на двадцить рокüв – овüн ся вродив у маю 1895-го года. Дивятнадцьтьрüчным го забрали на войну, на якüв быв онь до її послїдного дне - руно чотыри рокы.

  Ийбо тот знав што приказовати, бо й было в нього што приказовати.

  Раз овüн споминав аттакоє:

 - Стало ся тото за дакüлко рокüв до другої світової войны. Умер 108-рüчный Юра Марюк, за котрого вшытко село знало, ош овüн босоркун-двадушник, вітряник, тому так довго ни мüг умерти, хоть родичі му казали, ош уже й хотїв.

Лем єдної яри и Юра Марюк умер, тай погребли го.

  Ай туйкы прийшло лїто, и настала така посуха, якої товды и май старі осüйчане ни тямили онь уд давных рокüв.

  Ниє дождя місяць, ниє дождя другый – зимля ся онь тріскать, урожай гыне…

  Чилядь ся в селї нараз догадала, ош уткüть тота біда йде. И старі жоны, што ся в тому розумівуть, яли подешто чинити: лляли му сячену воду на грüб, убсыпали го склом, забивали в грüб сячині клинцї… - нич ни помагало.

  Товды ся дорадили розкопати грüб и – ”баяти”. Айбо пüп ся на сисе ни согласив. Товды сїлська громада урядила онь на окружный уряд до Ужгорода трьох сїлськых боженикüв за розрішіньом на ”баяня”. - Лем и уттüть розрішіня ни дüстали.

И ни впстало ся осüйчанам нич, до прийти просити помочи до

щи єдної такої силної осüйської босорканї, гикой Юра Марюк - до Марії Симкової.

  Марія Симкова вповіла, ош умер Юра Марюк на сїм рокüв поскорше, гикой мав умерти, тому й біду таку селови чинить.

  И Марія Симкова ся пояла сьому помочи. Даз два тыжнї в старüв соломлянüв Марійинüв хыжци ни вгасали дванадцьить свічок – каждого вечера йих запальовала нові…

  А што вна там у свойüв хыжци чинила, ни знав нитко.

  Лем иппен через два тыжнї, єдного нидїляшного рана, без жадної хмаркы в нибі, кой ся яв лляти дощ, та онь сїм днüв без спочиву – вже люде яли просити Марію Симкову, ош доста бы того дождя.

  И Марія впят штось учинила.

  И дождь перестав падати, а падав пак того лїта й тої осени два-три дны в тыжни даз по дакüлко годин на динь.

 

*******

  Босорканя – тото є цїмборашка диявола, котра з ним заключила контракт, и має уд нього силу на чинїня шилиякых нигораздüв: она годна укликати дождь авать засуху, уночи вкрасти з неба місяць, удобрати в коровы молоко, перемінити ся в хоть што и пужати чилядь по ночах…

  Кажда босорканя раз на місяць ходить на саббат – шабаш – на гатара, гикой и вшыткы ничисті духы. На шабаш она прилїтать збüлшого на вінику, хоть годна прилитїти й на свому чоловікови (кить го ни любить), авать и на чужому (котрого нинавидить). Тамкы босорканї з чортами а иныма ничистыма духами чинять шилиякі оргії, танцї, скаканя, лїтавуть голі у воздусїх, пють свіжу кров… Навхтема ся радять, ош як чинити шкоды а шилиякі біды людьом, и майперво – свойым урагам.

  Босорканї мавуть звык уночи заманити подорожнього в корчі, авать у даяку пропасть, де з ним ся гостять, гулявуть, а на рано тот нима обманутый видить, ош місто фанкüв має конячкы,

а місто погарüв – протрухлі кüсткы…

  Босорканї ходять гуляти из чортами на вершечкы гüр. Раз были взяли из собов єдного хромого пяницю – онь на полонину…

  Босоркань – много. До приміру, уйдїть руно впüвночи на осüйсько-білицькый гатар, и трічі фест зафüтькайте у персты – збіжить ся йих ид вам цїла череда.

  У каждому селї босоркань є дисять-пятнадцьить, а в Осойи – руно двадцьить и дві. Навхтема.

  Кить босорканя – дьüвка, та – челленолиця, а кить – жона, та все – рыжа. Годна пудмінити дїтину. Нажене хвороту на чоловіка, а и на пса, кить на ню гавкать…

  Лицьом босорканя бывать удмінна уд другої, нормалної, жоны, хоть ни навхтема. По бüлшüв части має скосі, острі злі очи, каждоє око иншакоє. Має сухоє выдовженоє лице, горячі очи, на лици – даяку бородавицю, а там, де в звірят - хвостик, у босорканї є хвощик, нидовгый… Многі босорканї мавуть уброслі груди, рукы… Кить мавуть дїти, та йих дїти суть жовті, хворі, горбаті…

  Босорканя збüлшого нипривітна, зла, ссважлива, нинависна, всїм хоче лем пüллого… Її корова дає саму сметану, а її кури – несучкы…

  Босорканя кить поникать на файну дїтину, та годна ї зочити, зурочити.

  Босорканї ся боять молитвы, сяченої воды и чиснока.

 

*******

  Пуд вызором старинької крытої соломов хыжі Марії Симкової на саму-саминьку пüвнüч Сятого вечера осüйські колядникы удколядовали газдыни довгу а файну колядку, и кой она уйшла из хыжі обы йим подяковати, тай дати ся йим напити вару из слив, бо иного нич и ни мала, товды май смілый меже нима звідать:

  - Маріє ! Ци вы віруєте в тото, ош босорканї суть ?

  - Я !?.. Шуга !.. Ньит !..– вповіла Марія, стисла віник, ги коня,

 меже ногами, и – политїла понад стріху, попуд хмары, тай пропала за горами.

 

*******

  До Симкової Марії, што была валовшна и сны толковати, прийшов молодый, дись тридцятьрüчный чоловік Юра Кошан, та йüв розказав свüй сон.

  Уже дись тритю нüч ся снить Юрови Кошанови, ош держить овüн у каждüв руцї по файному фалатови фіномного фанка, и кусать то з єдного, то з другого, и смачно ість.

  На што му Марія Симкова каже:

  - Окроме жоны файної, Юре, маєш ты й фрайирку файну. Доста бы ти, ниборе, и єдної. Убирай: вать – жона, вать – фрайирка !..

 

*******

  Прийшов до Марії Симкової Василь Коханик , тай каже йüв:

  - Розтолкуйте вы, Маріє, ош што вто менї дись раз на тыждинь ся снить: уєдно зо мнов сїдать за мüй домашньый стüл барнастый псюга, и ість изо мнов из єдного тарола. Айбо ни хлепче, гикой тото псы сохтувуть, ай сербать ложков… Та щи й на ня так гамішно позирать…

  Марія Симкова ся на тото засміяла, тай му отвічать:

  - А чому бы на тя гамішно ни позирав, кить овüн тя мінять у твойüв постели из твойыв жонов, кой дома ни бываш…

  - Тко тото, Маріє !?.. Я го порубаву !...

  - Сам ись уповів, ош – барнастый… Подумай. Годен ись ся й догадати

…

*******

 

  Свüй сон Марійи Симковüв розказує Василь Поляк:

  - Менї ся, Маріє, снить, айбо доста часто, ош рукавы мої сорочкы ся наповнявуть яковись ничистов кырвив. Я з ся тоту сорочку здыймаву, в нашüв кырници тоты рукавы полокаву,беру на ся сорочку, а рукавы впят ся повнять кырвив…

  - Ты, Василю, хоть даколи береш собі в голову, ош до кого ты ходиш лынгарьовати уд свої чесної й чистотної жоны !?... Жона твоя ни заслужила вд тя, обысь уд ниї ходив до аттакої…

 

*******

  До осüйської ворожкы Марії Симкової дуже здалекü, из відїка, прийшов єден великый богач Митьо Гарпічовка, и звідать Марію, ош як там, у далекому краю, ся мавуть його рüдні.

  Марія туй такый му каже, ош они вшыткы у доброму здоровлю, и його отиць тоже.

  А тот великый багач Митьо Гарпічовка нараз такый имать Марію на ниправдї:

  -Айбо мüй нянько вже дисять годив як умер…

  Марія Симкова го спокüйно звідать:

  - Вы точно знаєте, ош тко ваш нянько !?..

 

*******

  Ферко Курізайло прийшов у другый раз из Америкы, купив собі стару хыжу якраз повыше того моста, де уд арсага, што йде з Осою на Білкы, возовый путь веде в Тибаву.

  За рокы Феркового вандрованя по Америцї його вшытка родина в Осойи повмирала, тай стара курізайлüвська хыжа ни дочекала свого газды, иппен тому молодый чоловік Ферко Курізайло нараз яв купленоє хосновати.

  Такый дись другого вечера Феркового там перебываня, лем ся стимнїло, Ферко хотїв засвітити скляну нафтову лампу, и запалити в шпорі огинь. Айбо … ни вдало ся му ни єдно, ни другоє. Чієсь льодяноє дыханя, ни знати удкüть ся явившоє, задувало вшыткы запальованы швабликы, што йих Ферко чирькав, тай чирькав…

  Товды сїв собі в темнотї, та яв чекати, ош што буде дале.

  Раз якось усяды в хыжи было тихо, и Ферко вже яв засынати сидячи на стüльцьови.

  Лем кой ткось на пудхыжи як залящить тонкым жüнськым голосом, онь Ферко ся пробудив уд напüвсна, и мінтом ускочив

на пудхыжу: нигде никого нич…

  Айбо туйкы вчув, ош удну в хыжи ткось ходить – звук жüнськых топанкüв ся вчув у малüв хыжи, в сїньох, дале у великüв хыжи…

  Забіг удну – никого…

  Постояв… Упят сїв на столиць… Айбо сном го вже ни брало.

  И туйкы з поду просто навпроты його лївого топанка цяпнула якась цятка.., за нив – друга, призираться, а тото – кров…

  Дале: штось такоє, гикой круглоє жüнськоє лице, ся засвітило на подї просто над Ферковов головов.

  За лицьом ся яла проявльовати и бüлшати, й бüлшати, світяча ся жüнська фігура, што йшла и йшла кругами попуд пüд докüть ни стала напроты Феркы вбратов у челленоє жонов из запертыма очима и перерізанов гыртанков, уткüть тонко-тонко дольü платьом йüв чоргонїла ниточка кырви…

  Феркови й сидїти там было страшно, и втїкнути ни мüг, бо жона тота стояла якраз навпроты двери…

  Бояв ся заперти очи, тому позирав просто на ниї.., кой увідїв, ош її губы ся закывали…

  Очи ни вдопирала, а губами штось хотїла вповісти, лем – рот ни давав звуку…

  Из кываня її губ Ферко прочитав: “Иван..”… Были й дале якісь слова, лем уд величезного страху Ферко йих ни врозумів.

  А жона тота як ся явила, так и вдыйшла – світяча ся жüнська фігура пудлитїла вдгорі, вчинила дакüлко кругüв попуд пüд, меншала, меншала, и – пропала…

  Ни мав силы уйти з хыжі…

  Лем над рано ся мало втямив, и яв глядати по хыжи слїды кырви, што вночи з поду цяпала… Нигде нич, ани цяткы, лем по земли – никывані порохы…

  Збайловав Ферко Курізайло дакому тоту свою куплю зблавити, лем ся ни найшло в селї никого, тко быбыв хотїв купити вту “закырвавлену хыжу”, гикой за ню люде по селу говорили – знали, ош тамкы ся была стала велика біда, лем ни знали, ош тота біда ся й досьüть ни кüнчила.

  Ферко Курізайзо наново ся постройив у Лазїх, а в тüв старüв хыжи, што стойить якраз повыше того моста, де уд арсага, што йде з Осою на Білкы, возовый путь веде в Тибаву, щи пару чиляди провбайловали жити, лем иппен так ги Ферко Курізайло, спішно пüшли гет.

  А “закырвавлена хыжа” в Осойи стойить и дниська.

  Пуста-порожня.

 

*******

  У Йоланы Серены, молодої осüйської мамы, збитїжнїло дїтинча. Горячка, тритьый динь горячка…И за бога милого ни проходить.

  Уже й обклады з квасного молока чинили, и малинов пойили.., што лем ни робили, а дїтинча, сигіняшноє, так тяжко дыше, што й ни знати, ци додыше до рана.

  - Неси го до Марії Симкової, - перепужено вповіла стара.

  И туйкы довгого думаня ни было. У што было, в тото го закутермали, и – до Марії.

  Марія Симкова дїтинча розкутермала, попозирала, тай звідать:

  - А вгинь исьте му гасили ?

  - Ньит, бо я тото й ни знаву…

  - Но, та з сього, Йоланко й пüчнеме.

  Марія Симкова взяла якыйись глубокый чирипляный тарüл, зачирьпнула диривляным горнятьом воды з відра, улляла до половкы тарола, утягла изза образа склянку из сяченов водов, цяпнула в тарüл дотрічї, якось дуже шіковно ухопила из шпора три жеврівучі углї, и, гибы ся ними бавлячи, то єднов, то другов руков єден за другым верла йих до тарола. Узяла из стола нüж из липков из олїнячого рога, тото вшытко, што в таролї было, дотрічї ножом перехрестила, накрыла тарüл убрусятьом, молячи ся, дотрічї ним махнула над дїтинов. Зняла убруся з тарола, а там усї три угликы впали на динце. Замочила в тоту воду три персты, дотрічі и навхрест на дїтину побрызкала, тай каже:

  - Штось малого нагло перепало. Будеме ся, молодинька мамо, молити. Ставай на колїна.

  Йолана Серена стала на колїна, склала рукы, и повторьовала за Марійов “Віруву…”, а пак и покаянну молитву…

  Домü вд Марії Симкової молода мама Йолана Серена йшла вже май весела – дїтина вздрячо оживала…

 

*******

  У Анцї Щуреманї было шестеро дїти, за котрыма, докüть мама з няньом по роботах, призирала старша шішнадцьитьрüчна Гафія.

  Кыдьбы датко звечера зайшов до Анцї Щуреманиної до хыжі, та ввідїв бы, ош тамкы вшыткы дїточкы спали на верженому на зимлю файно усушенному сїнї, звирьхы пристеленому доматканов колопнянов веретов.

  Гафія лежала нараз пиля порога, бо тамкы мало з попуд двери пудвівало, а йüв, старшüв, уд того нич ни буде, за нив лежала чотырирüчна Анна, дале – пятьрüчна Олена, сїмрüчный Иван, дивятьрüчна Марта и малинькый дварüчный Петрик.

  Чомусь того вечера Гафія засыпала пüлло, сон ни йшовна очи, и ни йшов…

  Кой раз лем видить: возüр сам по собі ся утворив, и до хыжі залитїло якоєсь світлоє голесо, котроє стало пиля печи, и потихы ся розросло у фігуру старого чоловіка, якый глубокыма чорныма ямами, де мали быти очи, призирав ся до сплячых дїти.

  Стояв овüн доста довго, дале, якось гибы ся й ни дюгавучи ногами до зимлї, став над пятьрüчнов Оленков, поклав йüв свою темну руку на чоло, подержав аттак мало, а потüм учинив иппен такоє и з сїмрüчным Иваном.

  Упят ся згорнув у світлоє голесо, и щи май потихы, гикой сюды залитїв, улитїв крозü возüр вон.

  Онь и ни дыхавучи, Гафія на тото позирала, лем уд страху собов ни бировала й кынути.

  Ранинько вшытко розказала матери.

  Мати, ни довго думавучи, - до Марії Симкової.

  Услухала Марія жону, тай йüв каже:

  - Пüллоє дїло маєте, Анцьо. Тямиш, я ти май давно казала, ош отиць твüй, прощüн най буде, ни домак уд світу сього. Увідїв овüн удтüть прийдешну судьбу двох твойых сих дїти, та прийшов ї полегшити – забирать йих ид собі, на тот світ…Бо кить ткось из прийшлых из того світа на дакого покладе свою темну руку, недовгі дны живота ся тому впстали. И вчинити туйкы ни мож нич… Так што кріпи ся, нибого !..

  Анця Щуреманя ся вернула домü, айбо ни каже чоловіку нич, до лем пестить тай пестить Оленку з Иванком май бüлше уд ушыткых дїти…

  А нараз по Йван-дньови была велика буря. Оленка з Иванком якраз пуд старым дубом рвали и складали у жиливляну вереччину буряниць дїла домашньых заяйчикüв, кой у нибі загримотїло, кой страшна блискавиця, ги острый нüж, засвітила ся онь уд хмар и – до дуба…

  Дуба й ни кынула, а дїточок обоїчко онь гикойбы пудрізала…

  И спасенія туйкы ни было…

  Як, гикой каже Марія Симкова, ниє и ни годно быти аниякого спасенія уд судьбы.

 

*******

  Міша Титичко проробив у Билгійи чотыри рокы. Заробляв, хвалабов, нипüлло, и вшыткы зароблині гроші заганяв домü жонї Юльи, бо дуже йим ся хотїло прикупити файный дарабчик зимлї в Лецовици, што у нижньüм кüнци Осоя.

  Ай уже тüйтакый на пятому рокови свойых белгійськых заробкüв прийшло му, ош Юля нагле вмерла.

  На похороны ни встиг.

  Дїточок у них ни было. Юлины родичі давно повмирали, а з Мішовыми няньом и мамов Юля ни была дуже добров, бо и вни її онь уд первинкы йих из Мішом цїмборованя нидолюбльовали.

  Куды Юля дїла ним зароблені и загнані йüв гроші !?..

  Анигде в хыжки йих ни находив: ни в креденцї, ни за герендами пуд подом, ни в парнах, ни дись замотаны в цуря…

  Прüйшло даз пüвмісяця, и на його журу мати му дає раду:

  - Йди ты, ниборе, до Марії Симкової, може, дасть бог, она штось уповість.

  Пуд соломлянов стріхов у Марії были малинькі сїни и мало бüлша хижка. У хыжи пуд герендов навхтема ся крутив на якüвись нивидимüв нитці величезный из соломы нив учиненный павук, што много тко казав, ош павук живый, и ош тото є головный Марійин помüчник у її босоркунстві.

  Міша Титичко лем удопер рот, обы вповісти, ош чого прийшов, кой Марія му нараз каже:

  - Никого бüлше ни звідай, ош де Юля спрятала твüй заробок. Чекай, и ты сам собі вповіш, ош де вни суть.

  И туйкы Марія якось так чудно попозирала на павука, што вісїв и ни крутив ся, што тот, гибы го Марія чимось дуже напудила, яв ся крутити все скорше и скорше…

  Руно через три дны нафараллованый деннов роботов Міша Титичко лежав на постели и нияк ни мüг уснути. Кой позирать – просто на нього з поду ся спущать малинькый павучок, Міша ся ни встиг и завтямити, кой тот паучок долїз до середины хыжі, и як якось чудно ся світити и рости… Рüс-рüс и урüс у чоловічу фігуру… якось дуже Мішови знакому…

  Призирать ся ид явленому, а тото … овüн сам – Міша Титичко. И иппен тот Міша, што стойить посеред хижі, каже тому Мішови Титичкови, што лежить на постели:

  - Пуд старов яблинков из скверного боку твої гроші закопаны…

  Міша ся страшно зчудовав, бо щи й голос у Того быв його, Мішüв…

  И чекав Міша до рана – взяв аршüв, и через пüвгодины гроші были в нього.

  Ходив до Марії Симкової вбы ся йüв уддячити.

  Она вповіла, ош первый раз го видить, а гроші нигда нихосновала и ни хоснує. Лем кить фаттьову ся так хоче штось дїла ниї вчнити, та най нарубать дрыв на дрывüтни, бо йüв тото вже потяжко.

 

*******

  Но, та щи малинько за Марію Симкову, дрыва, директора ошколы Петру Потüшняка и … гыдüв.

  Директор Осüйської ошколы за совіцького режима Петро Потшнякüв, авать гикой за його куртый рüст го называли - Пепічек Куртый, быв типом фест нагульковатым: коли на кого хоче - угулюкать, кого захоче – повглаять…

  До ошколы овüн ходив иппен попиля хыжі Марії Симкової.

  И якось раз сигіняшна вüсьüмдисятьрüчна Марія перейшла “великого директора” Пепічка Куртого из порожньым відром… Господи ! якої лем лемзы ся старинька ни наслухала: и сяка она !... и така она !.. и гинтака она !..

  Старинька Марія Симкова мовчкы услухала великого ошколаського команішту, тай тихинько собі пüшла.

  Ни минуло й місяця, кой у сїльськüв ошколї яло ся чинити нидоброє: у класах на уроках изпуд дїравого падамента яли улізати гыды !.. Улїзе собі аттакоє мийтровоє, авать двамийтровоє страшилище, што дїти, полишавучи в лавицях тайстры, утїкали

з урокüв гет домü…

  Айбо што ни динь, та гыдüв у класах бüлшає тай бüлшає, што вже й панучитилї ся боять ити до ошколы.

  Ниє в ошколї учіня тыждинь, ниє другый…

  Панучитилї ся зüбрали на совіт – штось мусайно дїяти !..

На тому зüбраню єден из панучтильüв розказав, ош як овüн быв свідком Потüшнякового гойкалованя на перестарілу Марію Симкову… Петро Потüшняк признав, ош так оно й было, и … сам пüшов до Марії Симкової ся перебачати.

  Марія спокüйно услухала “молитвы” великого команїшты, тай му говорить:

  - Обысь, Петрику, знав, ош и мы – проста чилядь – люде !.. Подеколи й подекуды лїпша й уд вас, команїштüв.

  Петро мовчав и слухав – овüн быв готовый на вшытко, вбы лем в ошколї гыдüв ни было.

  Айно, кой Петро прийшов ся перебачати до Марії, была якраз суббота, но тай Марія му каже:

1. Дниська пüди до вшколы, та повтваряй ушыткы возоры й двирї, тай ни запирай йих онь до завтра. А дїтьом и панучитилям уповіш, ош най у понидїлок идуть ся до вшколы вчити.

  Такый того дне многі осüйчане відїли як нараз по заходови сонця изошколы через повдопирані двирї тай возоры злїзали ся на ошколаськый двüр гыды: великі, малі, дрüбні, а тамкы ся ушоровали в єден шор, и за май головным, даз тримийтровым гыдом, што мав якусь подобу ся світячої короны на высоко пуднятüв голові, спокüйно, аницят ся ни пилувучи, пошору єден за другым ся потягли до тинитова, а тамкы пуд єдным надмогилным каміньом є велика яма, в котру они пуд контрольом головного, што з коронов на голові стояв пиля надмогилного хреста, прошуркотїли в яму, и послїдный, коронованый, ищи раз ся повбзирав свойыма сріберно ся світячыма очима довкола, и вагом-повагом ся потяг пуд зимлю.

 

*******

  Меже шішнадцьüтьрüчнов Гафійов Сининчучков и її версником Андрійом Чередарчиным ся стала велика любов.

Лем любов … из єдного боку: она його любить, а овüн ни дуже.

  Терпіла молода дьüвка, дуже ся мучила, а кой порозуміла, ош ряду з того ниє, та пüшла за помочив до сїлської босорканї Марії Симкової.

  Марія Симкова ї услухала, тай каже:

  - Туйкы, нибого, Гафіко, треба штось чинити нич ни чекавучи. Типирькы слухай, што янеш робити. Знаву, ош бервінку в городци маєте доста. Нарви з бервінку листя, та насуши го. Озьми сушеного липового цвіту, листочкüв из челленої ружі и вербового листя. Тото вшытко перемішай у малüв дийжичцї, та го потовчи, ош обы ся з того вшыткого вчинив порошок. Кой тото будеш товкачом товчи, та дотрічі проговори: “Сим товкалованьом притовкаловуву Андрійово серце ид сирцьови свому. И тото вже – навхтема !”

  Тот порошок залляти сяченов водов, и дати ся тому всьому настояти руно дванадцьить годин, дале тото через фатьüл процїдити, и якось нипомітно доверичи в іду авать у питя Андрійови… Увидиш ош як ушытко буде файно !..

  Є, нибого Гафіко, щи єден путь ид Андрійовому сирцю.

  Урвату ружу обмотай тонков сїтков павутины, усуши на спекотнüм сонцьови. Усушену ружу зволожи росов зüбранов из корчикüв чорных рібізльüв, упят усуши. Дале щи раз убмотай тонков сїтков павутины, упят намочи иппен тов росов и впят усуши. Так треба вчинити дотрічї.

  По тритьому разови ружу треба убмотати тонков ряндов, и кить тов ряндов из ружов удну ся додюгнеш до Андрія, та буде, нибого Гафіко, иппен так, гикой ты хочеш.

  А щи, нибого Гафіко, ни забывай, ош:

  - кить уколеш перст, кой шиєш - ткось за тя файно говорить, а годно быти, ош и полюбив тя;

  - кить тот, тко готує даяку страву, та пересолить ї - у когось ся залюбив;

  - кить у снови уздриш воробка - буде в тя любов;

  - кить ти ся приснив тот, кого любиш – овüн за тя думать;

  - кить ись ся вдарила лüктьом – думать за тя файный фаттьüв;

  - сверблять тя губы – будеш ся з любимым цюльовати;

  - упало из стола яблыко – чекай на стрічу з любимым;

  - кить изїш пудгорілу кüрку хлїба – будеш ся цюльовати.

  Ищи, нибого Гафіко, ни забывай, бо ся ни вддаш:

  - кить ткось пудмітать у хыжи, позирай убы тя ни убмели,

бо ся ни вддаш;

  - ни сиди на углови стола, бо ся за сїм рокüв ни вддаш;

  - ни сиди на хыжньüм порозї, бо серенчу свою засидиш;

  - ни наступай мачцї на хвüст, бо ся нигда ни вддаш;

  - ни даруй фрайирови жиболовку, бо ся з ним навхтема розыйдеш;

  - ни клади топанкы пысками у разні бокы, бо ся нигда ни вддаш.

  Обы навхтема файнов и ківенованов быти, треба:

  - у первый динь мая, лем зыйде сонїчко, пригни сливовый конарь ид лицьови и побрызкай на ся росов из нього;

  - як лем упаде первый снїжок, набери го в долонї, прüтри ним лице, кажучи: ”Снїжок упав, Бог здоровлїчка загнав”.

  - кить тя через міру хвалять, ош ись дуже файна а здорова, трічі сплюнь через лївоє плече, вбы тя ни врекли. При сьому щи мож уповісти: ”Хлїба, воды, цятку попелу”.

  - тко помагать убшивати молоду – сам помолодїє;

  - ни мож істи вать пити сперед зирькала – втратиш файноту а здоровлїчко;

  - кой первый раз увидиш ластüвочку, умый лице молоком – буде білоє-білоє;

  - обы быти май силнов – постüй босыма ногами на балтї.

  А щи, нибого Гафіко, ни забывай, ош:

  - загубиш грибінь – розыйдеш ся из фрайиром;

  - котра дьüвка ни любить мачок а псüв, ни буде ся розуміти из свекрухов;

  - ни сїдай на стüл – хлїб ти ся ни вдасть;

  - конї у дворї дубонять – свальба ни за горами;

  - кить переступиш протягнуті ногы лигіня – уддаш ся за нього;

  - кüлько маєш морщин меже брывами, тüлько раз ся вддаш;

  - кить ластüвочка латать довкола хижі – в тüв хыжи скоро буде свальба;

  - кить молода сперед свальбы варячи істи, ублизовала варюху – на свальбу буде дощ авать снїг;

  - ни мож дьüвкам заплїтати косы на Благовіщіня – свої хижі нигда ни буде. На Благовіщіня потя гніздо ни вє, дьüвка косы ни заплїтать;

  - ни позирай уєдно з цїмборашков у єдно зиркало – полюбите єдного фаттьова;

  - кить мыєш падамант и лишаш на ньüм мокрі партіцї, чоловік у тя буде здалекü;

  - бойиш ся скомтаня – будеш ревнива;

  - кить ти фаттьüв ояндикує пирстінь – нигда ся на тобі ни

вженить;

  - дьüвцї ни мож дуже натонко різати хлїб, бо жениха втратить;

  - ни мож ояндиковати тому, кого любиш, жеболовкы, штримфлї, рукавіцї, перстінї, фоткы, бо ся навхтема з ним розыйдеш.

  - кить умре молода дьüвка, хоронять ї в шлаєрі, а на похоронах роздавуть ояндикы, гикой на свальбі;

  Вбы приходили сватачї:

  - як лем зыйде молодый місяць, кой го первый раз увидиш, зачни ся крутити на пятї правої ногы, приговорювучи: ”Місяцю, молодый місяцю, увивай довкола ня сватачüв, гикой я ся довкола тя увиваву”;

  - на Покровы (14 октовбра) встань каммай рано и побіжи до церкви покласти свічку на чисть Богоматери. Файно ся тамкы помоли;

  - весело Покровы проведеш – файного лигіня найдеш;

  - убы приворожити сватача, треба зняти двирцї з печи, насыпати на нї тингиріцї, и годовати тым тингиричаным зерном когута, приговорювучи: ”Як аццисї двирцї ся держали за свої шаркы, так бы сись когут ся держав нашої хыжі; як сись когут ся держить нашої хыжі, так бы ся Андрій держав мене !”;

  - кой цвіте липа, заплети в косы липовый цвіт, обы тот, кого любиш, до тебе липнув;

  - идучи за ним, ставай у його слїды – буде твüй;

  - кить ись умыла його цурічко – стала сь його жонов.

  Вбы ся каммайскоро уддати:

  - дивять раз перескüч через віник – свальба в тя буде щи сийгüд;

  - кой настане молодый місяць, упüвночи ся догола роздїнь, умый лице сятов водов и домак голов дотрічї уббіжи хыжу, приговорювучи: ”Тüлко бы в ня женихüв, гикой в потоцї мнюхüв”;

  - в нüч на Тройцю спали на огни старый віган, приговорювучи: “Вто што было в віганї, най лакомить лигіньüв” – свальбовати будеш за пару місяців.

  Затями, нибого Гафіко:

2. кить вержеш камінь у потокову воду, а вода забульбульконить,

чоловіка будеш мати буркотливого;

3. кить сидячи за столом, часто подешто проливаш на стüл, чоловік у тя буде пяниця, лысый;

4. кить часто спиш – чоловік у тя буде косоокый;

5. кить навхтема нидоливаш молоко в горня, чоловіка будеш мати товстогубого;

6. кить нидоідаш пасулю пудбивану – чоловік у тя буде рыжоволосый;

7. кить любиш злизовати з товканї сметану – чоловік у тя буде лысый;

8. здыймай ширинку кой сїдаш істи, бо чоловіка будеш мати коравого.

  Ни мож ся вінчати:

  - у Великый пüст и в Рüздвляный пüст;

  - на Сяткы (7-20 янувара);

  - у Петрüв пüст;

  - на Успенськый пüст;

  - сперед дня и в динь Усїкновенія главы Иоанна Предтечї (10 и 11 сектембра);

  - сперед Рüздва Присятої Богородицї (20 сектембра);

  - сперед Здвигüв (26 и 27 сектембра);

  - сперед Покровüв (13 октовбра);

  - у вшыткый пасхалный тыждинь;

  - на Стрітиня (14 фебрувара);

  - сперед Благовіщїня (6 апріля);

  - на Знисїня;

  - сперед Трüйцї и на Трüйцю.